Рішення

від 09.06.2020 по справі 388/1728/19

ДОЛИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 388/1728/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.06.2020 року Долинський районний суд Кіровоградської області

у складі: головуючого - судді Баранського Д.М.,

за участю секретаря Поліщук Т.І.,

представників ОСОБА_3, Боруша А.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні, у приміщенні суду в м. Долинській цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю АГРОФІРМА ДОЛИНКА , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Долинська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору міни земельних ділянок, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом, посилаючись на те, що мала у власності земельну ділянку площею 7,6846 га, що знаходиться на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, кадастровий номер: 3521987600:02:000:0043.

5 вересня 2019 року з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 дізналась, що 22 жовтня 2018 року виконуючим обов`язки державного нотаріуса Долинської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородьком О.В. було посвідчено договір міни, зареєстрований у реєстрі за № 273, згідно з яким відповідач передав їй земельну ділянку площею 0,0100 га на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, нормативна грошова оцінка 327,28 грн, від її імені діяв ОСОБА_2 відповідно до довіреності від 20 січня 2012 року, а вона передала відповідачу земельну ділянку площею 7,6846 га, що знаходиться на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, нормативна грошова оцінка 55681,18 грн.

ОСОБА_1 вважає, що договір міни укладено в порушення п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України.

Окрім цього, позивачка зазначає, що фактично між сторонами було вчинено договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Також за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки, що не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.

За цих підстав позивачка просить визнати недійсним спірний договір міни земельних ділянок.

Товариство з обмеженою відповідальністю АГРОФІРМА ДОЛИНКА (далі - ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА ) надіслало до суду відзив на позов. Просить відмовити у позові. Зазначає, що правовідносини, які виникли між сторонами внаслідок укладення договору міни, не суперечать пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції чинній на час укладення договору міни, а також положенням ст. ст. 203, 715, 716 ЦК України.

ОСОБА_1 надіслала до суду відповідь на відзив. Зазначає про зловмисну домовленість її представника з відповідачем при укладенні спірного правочину.

ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА надіслало до суду заперечення. Вказує, що позивачкою у змісті відповіді на відзив фактично доповнено позов новою підставою.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 позов підтримали, просили його задовольнити.

Представник відповідача ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА Боруш А.О. у судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити у ньому.

Представник Долинської державної нотаріальної контори Кіровоградської області у судове засідання не з`явився, однак надіслав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, не заперечує щодо позову.

Суд, заслухавши пояснення осіб, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, дійшов до висновку про відмову у позові з таких підстав.

За змістом ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до чч 1, 2 ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема зміст позовних вимог, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (чч. 1, 3 ст. 175 ЦПК України).

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (ч. 3 ст. 49 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 179 ЦПК України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення.

Отже, за своєю суттю відповідь на відзив має бути спрямована на викладення пояснень, міркувань і аргументів позивача щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Підстава позову - обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які у своїй сукупності дають право особі звернутися до суду з позовними вимогами до відповідача.

З огляду на вищевказане, не може відображатися у змісті відповіді на відзив нової фактичної підстави позову.

Судом установлено, що 22 жовтня 2018 року між ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА в особі директора ОСОБА_8 з однієї сторони (далі - Сторона один) та з другої сторони - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - Сторона два) від імені якої діє ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої 20 січня 2012 року приватним нотаріусом Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області Саяпіною І.Г. за реєстром № 17, виражаючи взаємне волевиявлення, укладено договір міни земельних ділянок, посвідчений державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області, виконуючим обов`язки державного нотаріуса Долинської державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородьком О.В., зареєстрований в реєстрі за № 273 (далі - Договір) (а. с. 4-6).

За цим Договором, Сторона 1 та Сторона 2 міняють (обмінюють, передають у власність один одному) належне їм на праві приватної власності нерухоме майно, а саме: ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА - земельну ділянку площею 0,0100 га у межах згідно з планом, що розташована на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_1 земельну ділянку площею 7,6848 га у межах згідно з планом, що розташована на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно з п. 1.2 Договору в результаті міни (обміну), що здійснюється за цим договором, Сторони набувають право власності на такі земельні ділянки: ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА на земельну ділянку площею 7,6846 га у межах згідно з планом, що розташована на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; а ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0100 га у межах згідно з планом, що розташована на території Березівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до пунктів 2.1, 3.2 Договору цю міну (обмін) Сторони здійснюють без доплати. Сторони у присутності нотаріуса свідчать та гарантують один одному, що, зокрема укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості Сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, таким чином договір не носить характеру фіктивного та удаваного, а також не є зловмисним, як це передбачено ст. ст. 234, 235 ЦК України.

На підставі цього Договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено записи про право власності, зокрема щодо ТОВ АГРОФІРМА ДОЛИНКА : 28480984 від 22 жовтня 2018 року (а. с. 7).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Як передбачено ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, що встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави, суспільства, його моральним засадам.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ч. 1 ст. 41 Конституції України). Близький за змістом припис передбачає ч. 1 ст. 317 ЦК України.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України).

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (ч. 1 ст. 78 ЗК України).

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (ч. 2 ст. 78 ЗК України).

Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (п. в ч. 1 ст. 5 ЗК України).

Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пп. а ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

Згідно з п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, не допускається:купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2019 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Отже, заборона відчуження, встановлена п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме:

Можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб.

Можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Можливість зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Виключення із заборони відчуження згідно з пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону Верховний Суд України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16 витлумачив так:

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі № 899-IV.

Закон № 899-IV застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням.

Стаття 14 Закону № 899-IV передбачає, що у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.

Частина 1 ст. 5 Закону № 899-IV встановлює, що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Згідно з цією статтею право на обмін земельних часток (паїв) можна реалізувати в період між проведенням зборів власників земельних часток (паїв) щодо розподілу земельних ділянок та видачею їхнім власникам державних актів на право власності на землю. Ні у ЗК України, ні в інших Законах України немає порядку міни земельних часток (паїв) в інших випадках.

Об`єктами обміну можуть бути земельні ділянки сільськогосподарського призначення за схемою пай на пай та лише у випадку, передбаченому ст. 14 Закону № 899-IV.

ЄСПЛ у рішенні від 22 травня 2018 року, що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, розглянув заяви ОСОБА_6 (яка успадкувала від матері земельну частку (пай), а у 2006 році отримала документи про виділення цієї частки (паю) у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,5917 га) та ОСОБА_7 (який успадкував від матері земельну частку (пай), а у 2008 році отримав документи про виділення її у натурі (на місцевості) як земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,41 га). Заявники стверджували, що законодавчі обмеження, накладені на них як на власників земель сільськогосподарського призначення, порушували їхні права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ дійшов таких висновків:

Законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104).

Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105).

Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).

ЄСПЛ встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156). Однак ЄСПЛ звернув також увагу на те, що якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме із вжиттям необхідних заходів загального характеру з метою виконання його рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за ст. 41 Конвенції може, зрештою, стати виправданим, принаймні, для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення (§ 157).

Держава з часу введення в дію заборони відчуження не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення. Рішення ЄСПЛ не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг, зокрема обмін, земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Верховний Суд України застосував звужувальне тлумачення пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, оскільки на підставі статей 5, 14 Закону № 899-IV встановив, що такий обмін може відбутися за схемою пай на пай .

Земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 ЗК України).

Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод (ч. 1 ст. 131 ЗК України). Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України (ч. 2 вказаної статті).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (чч. 1 та 5 ст. 203 ЦК України).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (чч. 1-3 ст. 715 ЦК України).

ОСОБА_1 обміняла свою більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну TOB АГРОФІРМА ДОЛИНКА без грошової доплати за згодою сторін.

Договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 Міна розміщений у главі 54 Купівля-продаж ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (ст. 655, ч. 2 ст. 715 ЦК України).

Частина 1 ст. 14 Закону № 899-IV встановлює один з випадків, коли можливий обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва , тоді як абзац 11 ч. 1 ст. 5 цього Закону у редакції, чинній на час укладення договору міни, передбачав повноваження сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій оформляти матеріали обміну земельними частками (паями) , проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

По-перше, ст. 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

По-друге, заборона відчуження, визначена у пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

По-третє, наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці 1 ч. 1 ст. 5 Закону № 899-IV у редакції, чинній на час укладення договору міни, повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключала можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Частина 1 ст. 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року (справа № 227/1506/18) зауважила, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з тим, що договір міни відповідає приписам статей 203 та 715 ЦК України та не суперечить пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхилила як необґрунтовані доводи щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування пп. б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише за схемою пай на пай і відступає від цього висновку з огляду на таке:

Підпункт б п. 15 розділу Х Перехідні положення ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Частина 1 ст. 14 Закону № 899-IV не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Вищезазначений висновок відображений також, зокрема у постанові Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа № 388/313/18).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на вищезазначене, доводи ОСОБА_1 з приводу порушення спірним правочином актів цивільного законодавства, а також інтересів держави, є необґрунтованими.

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ст. 235 ЦК України).

Згідно з пунктами 24, 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

ОСОБА_1 стверджує, що за спірним договором міни було здійснено міну земельної ділянки площею 7,6846 га на земельну ділянку площею 0,0100 га, а тому за цих обставин він укладений з метою приховати договір відчуження земельної ділянки, а саме купівлю-продаж, вчинення якого заборонено ЗК України.

Суд уважає, що самі по собі вищевказані доводи не свідчать про вчинення між сторонами договору купівлі-продажу, оскільки за приписами ст. 715 ЦК України доплата за товар, що обмінюється більшої вартості не є обов`язком жодної зі сторін такого правочину, а може мати місце лише за їх волевиявленням. Тобто такі відносини мають нормативне закріплення.

ОСОБА_1 у цій справі не надає жодних належних та допустимих доказів, а також достатніх доводів, що дають суду підстави для визнання недійсним спірного правочину.

З огляду на вищезазначене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість вимог ОСОБА_1 та, про відмову в їх задоволенні.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 14, 15 Закону України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) , ст. 79, пп. б п. 15 Прикінцевих положень ЗК України, ст. ст. 177, 178, 181, 203, 204, 215, 235, 715 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 19, 42, 48, 76, 81, 82, 83, 95, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю АГРОФІРМА ДОЛИНКА , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Долинська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору міни земельних ділянок.

Апеляційна скарга подається до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 15 червня 2020 року.

Суддя Долинського районного суду Д. М. Баранський