Окрема думка

від 18.03.2020 по справі 711/4010/13

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ткачука О. С.

18 березня 2020 року

м. Київ

у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19) за позовом ОСОБА_1 до Відкритого акціонерного товариства Ірпінський комбінат Перемога (далі - ВАТ Ірпінський комбінат Перемога ) про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку

за касаційною скаргою ВАТ Ірпінський комбінат Перемога на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у складі судді Михальченко Ю. В. та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року у складі суддів Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.

Суди розглядали справу № 711/4010/13-ц неодноразово.

10 жовтня 2014 року Придніпровський районний суд м. Черкаси ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивачки 482 тис. 579 грн 56 коп., з яких: 72 тис. грн вихідної допомоги; 18 тис. 633 грн 60 коп. компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 тис. 870 грн 90 коп. - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 тис. 977 грн 01 коп. середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; 41 тис. 676 грн 55 коп. компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 тис. 421 грн 50 коп. - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку. Крім того, суд стягнув 5 тис. 860 грн 47 коп. середнього заробітку за період затримки розрахунку з 12 вересня 2014 року до дня постановлення судового рішення.

18 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, яким скасував заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення 9 тис. 870 грн 90 коп. - трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та 21 тис. 421 грн 50 коп. - трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; у цій частині відмовив у задоволенні позову, а в іншій - заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін.

18 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу ВАТ Ірпінський комбінат Перемога задовольнила частково. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у не зміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року змінилау мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; зменшила стягнутий з ВАТ Ірпінський комбінат Перемога на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року з 324 тис. 837 грн 48 коп. до 130 тис. грн, та відповідно зменшила загальну суму, що підлягає стягненню з ВАТ Ірпінський комбінат Перемога на користь ОСОБА_1 , до 202 тис. грн (з урахуванням зменшеної суми середнього заробітку та відмови у стягненні компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу і за невчасно виплачений середній заробіток).

Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року в не зміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року в частині задоволення вимог про стягнення з ВАТ Ірпінський комбінат Перемога на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги, а також у частині розподілу судових витрат скасувала.

У цій частині ухвалила нове рішення: у задоволенні позову про стягнення з ВАТ Ірпінський комбінат Перемога на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомогивідмовила; стягнула з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору в сумі 2 тис. 456 грн 72 коп.; стягнула з Державного бюджету України на користь ВАТ Ірпінський комбінат Перемога (ідентифікаційний код 00291013; 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. 3-го Інтернаціоналу (нині - Соборна), 152) витрати зі сплати судового збору в сумі 1 тис. 733 грн 73 коп.

У решті заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у не зміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року залишила без змін.

При цьому Велика Палата Верховного Суду з огляду на обставини справи вважала за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, оскільки заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з її виплати.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги.

На думку Великої Палати Верховного Суду, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема й за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 60)).

Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому до таких виплат згідно із частиною другою статті 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати гарантії цього Закону не застосовуються.

З висновками Великої Палати Верховного Суду в частині застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та в частині відсутності підстав для стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема й за час затримки виплати такої допомоги) з тих мотивів, що такі виплати не належать до структури заробітної плати, не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.

Звертаючись до суду з позовом, у процесі розгляду справи збільшивши позовні вимоги, зокрема, про стягнення 318 тис. 977 грн 01 коп. середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, позивачка вважала, що має право на таку компенсацію внаслідок затримки проведення їй зазначених виплат та на стягнення на підставі статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з лютого 2010 року до вересня 2014 року, який обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Ухваливши 10 жовтня 2014 року заочне рішення про задоволення позовних вимог щодо компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, 318 тис. 977 грн 01 коп. середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, Придніпровський районний суд м. Черкаси, з висновками якого в цій частині погодився Апеляційний суд Черкаської області в рішенні від 18 травня 2017 року, керувався тим, що позивачка не отримала вчасно вихідну допомогу, право на яку мала на підставі рішення суду від 30 серпня 2010 року, зокрема, про зміну формулювання підстави звільнення та про зміну дати звільнення.

Крім того, суди зробили висновок про наявність правових підстав, передбачених статтею 117 КЗпП України, для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги з часу її звільнення (з лютого 2010 року) до дня ухвалення судового рішення, а також компенсації за невчасно виплачений середній заробіток.

Спірні правовідносини урегульовані нормами трудового законодавства.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Негативні для підприємства, установи, організації наслідки невиконання вказаних вимог передбачені у статті 117 КЗпП України.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зробила посилання, у тому числі, на пункти 1.3, 3.8, 3.9 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713, згідно з якими для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці.

Крім того, з огляду на разовий характер вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на такі виплати не поширюються гарантії, передбачені частиною другою статті 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати .

З наведеними висновками погодитися не можна, оскільки така правова позиція зумовлює звільнення роботодавця від проведення певних виплат, передбачених статтею 116 КЗпП України, та неможливість захисту інтересів постраждалої сторони - працівника шляхом компенсації майнових втрат унаслідок несвоєчасного проведення роботодавцем передбачених законом виплат.

Міжнародними актами, які безпосередньо стосуються регулювання заробітної плати, є Конвенція про захист заробітної плати № 95, ухвалена Генеральною конференцією міжнародної організації праці 01 липня 1949 року, Європейська соціальна хартія (переглянута) від 0 3 травня 1996 року (ратифікована із заявами Законом № 137-V від 14 вересня 2006 року), Конвенція Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, тощо.

У частині І Європейської соціальної хартії передбачено, що кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає. Усі працівники мають право на справедливі умови праці. Усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей. Усі працівники мають право на захист у випадках звільнення. Усі працівники мають право на захист своїх вимог у разі банкрутства їхнього роботодавця.

У статті 1 частини ІІ Європейської соціальної хартії передбачено ефективний захист права працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; а стаття 25 вказує, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист їхніх прав у разі банкрутства їхнього роботодавця Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб права працівників, що випливають з трудових договорів або трудових відносин, гарантувалися тією чи іншою установою-гарантом або будь-яким іншим ефективним засобом захисту.

У статті 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95 надано визначення заробітної плати: відповідно до мети цієї Конвенції термін заробітна плата означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Тобто вихідна допомога передбачена договором, і роботодавець має сплатити вказані кошти працівникові, що є гарантією прав працівника.

Суди у справі, яка розглядається, встановили, що Господарський суд Київської області постановою від 27 листопада 2009 року у справі № 111/14б-03/3-06/11 визнав банкрутом ВАТ Ірпінський комбінат Преремога .

Стаття 11 Конвенції про захист заробітної плати зазначає, що в разі банкрутства підприємства або ліквідації його в судовому порядку працівники, зайняті на цьому підприємстві, матимуть становище привілейованих кредиторів щодо заробітної плати, яку вони мають одержати за послуги, надані в період, що передував банкрутству чи ліквідації, котрий буде визначено національним законодавством, або щодо заробітної плати, сума якої не перевищує суми, продиктованої національним законодавством. Заробітну плату, яка становить цей привілейований кредит, буде повністю виплачено до того, як звичайні кредитори зможуть зажадати власну частку.

У частині другій статті 12 цієї Конвенції закріплено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Тобто у міжнародних конвенціях, які ратифіковані Україною, закріплені права найманих працівників не лише на оплату праці, але й гарантії такої оплати, її реальний, а не ефемерний, ілюзорний характер, що пов`язане з природою заробітної плати як основного засобу існування не лише найманого працівника, але і членів його сім`ї, а відтак забезпечення нормального існування та розвитку суспільства і держави.

Вимоги міжнародних конвенцій знайшли свій розвиток і закріплення у Конституції України, яка у статті 1 проголосила Україну соціальною державою, визначила обов`язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.

Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).

Таке ставлення до оплати праці є цілком зрозумілим, що знайшло своє пояснення й у Рішенні Конституційного Суду України від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08 липня 2005 року № 2783-IV Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України від 08 липня 2005 року № 2783-IV Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення) у підпункті 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 якого зазначено, що у міжнародному праві вироблено систему прав людини як визначальних засад правового статусу фізичної особи. Сукупність прав, зазначених у названих документах, дістала відображення у Конституції України 1996 року. За змістом вказаних документів природні права є винятковими, невід`ємними від людини, невідчужуваними і непорушними будь-ким, зокрема державою.

Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Такої правової позиції, зокрема щодо права на працю, яке є невідчужуваним, Конституційний Суд України дотримувався і у своїх попередніх рішеннях (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004; підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України Про оплату праці , а саме в п. 2.1 зазначено, що Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов`язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов`язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові (або за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою), необхідно розуміти усі виплати , на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

До таких виплат, зазначених у статті 116 КЗпП України, належать у тому числі вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема й за час затримки виплати такої допомоги) за період з дня, наступного за днем звільнення, до часу ухвалення судом відповідного рішення.

Усупереч своїм же доводам про те, що вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема й за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури, Велика Палата Верховного Суду у пункті 49 постанови у цій справі водночас наводить зміст Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Тобто поняття виплат у зв`язку з трудовою діяльністю є ширшим від поняття заробітної плати.

Виплати як державна гарантія трудових прав працівника - і основна та додаткова заробітна плата, і фонд заробітної плати - не є релевантним зіставленням, оскільки фонд заробітної плати - це один із фондів юридичної особи, з якого проводиться виплата найманим працівникам.

З огляду на наведене суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення вимог позивачки в частині стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, оскільки у справі № 2-927/2010 позивачка звернулася з позовом у березні 2010 року і не заявляла вимогу про стягнення вихідної допомоги, з невиплатою якої вона пов`язує право на стягнення середнього заробітку у цій справі № 711/4010/13-ц; Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 встановив, що позивачка має постійне основне місце роботи у Товаристві з обмеженою відповідальністю Теплокомсервіс ; позивачка стверджувала, що першу вимогу про виплату вихідної допомоги направила відповідачу лише 26 лютого 2011 року ; 6 квітня 2011 року позивачка подала до Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву (справа № 2-923/2011), в якій просила стягнути з відповідача на свою користь 72 тис. грн вихідної допомоги, належної їй на підставі трудового договору від 30 січня 2008 року у зв`язку зі звільненням, і середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку; заклопотанням позивачки, проти якого заперечував відповідач, стверджуючи, що задоволення призведе до затягування розгляду справи № 2-923/2011 , суд першої інстанції ухвалою від 14 червня 2011 року зупинив провадження у тій справі до вирішення справи № К-14-198-10/21 Господарським судом Київської області, а відновив його ухвалою від 10 квітня 2013 року; 27 червня 2013 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалою залишив без розгляду позов через повторну неявку позивачки до суду без поважних причин; хоч у цивільній справі № 711/4010/13-ц позов поданий7 травня 2013 року , але позивачка заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги лише 5 листопада 2013 року ; сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 тис. грн), менша більш ніж у чотири з половиною рази , ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 тис. 837 грн 48 коп.); одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла б сплатити як відсотки за відповідний період, узявши кредит з метою збереження рівня її життя.

З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною з установленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги та що справедливим, пропорційним, таким, що відповідатимеобставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям є визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 тис. грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було б передбачити.

З такими висновками не погоджуємося, оскільки вони не ґрунтуються на положеннях статті 117 КЗпП України.

Із системного аналізу міжнародних нормативних актів, Конституції України, законів України, норм КЗпП України можна зробити висновок, що на виконання своїх зобов`язань у соціальній сфері Україна урегулювала питання виплати заробітної плати, а також передбачила гарантії того, що її своєчасна і в повному обсязі виплата є реальною, оскільки гарантована негативними для власника наслідками фінансового характеру у разі порушення вказаних імперативних норм. І стаття 117 КЗпП України передбачає не санкції у розумінні ЦК України за невиконання фінансового зобов`язання, а саме гарантії дотримання роботодавцем прав найманого працівника на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати.

На сьогодні переважна більшість суспільних правовідносин урегульовано законодавством. При цьому від законодавства вимагається, щоб воно створювало справедливий порядок та правила поведінки у контексті розумного зважування протилежних інтересів. Тобто при створенні правових норм має бути справедливо вирішено проблеми, що виникають у суспільних відносинах. Тому, якщо законодавець однозначно вирішив певні питання права, то визначені у правовій нормі критерії кваліфікації є обов`язковими для того, хто застосовуватиме таку норму. Якщо законодавець сам вирішив, що вважати справедливим, то при застосуванні вказаної норми втрутитися у її зміст з погляду верховенства права та справедливості можна лише у ситуації, коли закон стає кричущо несправедливим, несумісним зі справедливістю, коли закон як несправедливе право категорично відкидає та заперечує справедливість . У іншому випадку правозастосування не відповідатимуть принципу поділу влади, суперечитимуть конституційним принципам рівності та правопевності.

У статті 117 КЗпП України законодавець установив лише одну підставу для зменшення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а саме, якщо спір вирішено на користь працівника частково.

Навіть при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене у статті 117 КЗпП України відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

У даному випадку суди вирішили спір на користь працівника; позовні вимоги позивачки суди задовольнили у повному обсязі.

Велика Палата Верховного Суду визнала, що вимога позивачки про стягнення з відповідача 72 тис. грн вихідної допомоги відповідно до пунктів 6.1, 6.2 трудового договору від 30 січня 2008 року на підставі пункту 1 статті 40, статті 44 КЗпП України є обґрунтованою і такою, що відповідає нормам матеріального права (пункти 30 - 32 постанови Великої Палати у цій справі).

У Великої Палати Верховного Суду також не виникло сумнівів щодо наявності указаної заборгованості та її розміру, а відтак не виникло й підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Крім зазначеного, виплата середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України не пов`язана з наявністю чи відсутністю працевлаштування особи після звільнення (пункт 42.2 постанови Великої Палати у цій справі).

Закон пов`язує наявність підстав для такої виплати та обов`язок роботодавця провести цю виплату лише з однією обставиною - виплатою всіх сум при звільненні працівника, що належать йому в день звільнення.

Крім того, для працівника час звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку пов`язується лише з одним терміном - днем повного розрахунку.

Відповідно до статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Інше тлумачення та застосування положень статей 116, 117 КЗпП України призводить до невиконання вимог як статті 233 КЗпП України, так і зазначених рішень Конституційного Суду України та зумовлює виникнення розбіжностей з практикою Верховного Суду України.

Тому посилання у пункті 42.5 постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі на заявлення позивачкою вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги лише 5 листопада 2013 року, хоч позов пред`явлено до суду 7 травня 2013 року, не відповідає приписам КЗпП України.

Крім того, у пункті 42.7 постанови у цій справі Велика Палата Верховного Суду наголошує, що одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла б сплатити як відсотки за відповідний період, узявши кредит з метою збереження рівня її життя.

Однак норми статті 117 КЗпП України не містять жодного зіставлення середнього заробітку зі ставкою Національного банку України.

У постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у цивільній справі № 6-113цс16 та від 23 грудня 2015 року у цивільній справі № 6-837цс15 визначено такі критерії щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні:

- наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення;

- виникнення спору між вказаними сторонами після того, як належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем;

- прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при розрахунку сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Такий правовий висновок Верховного Суду України повністю відповідає вимогам статті 117 КЗпП України, і підстав для відступу від нього не вбачається.

Звертаємо увагу, що суд не є органом, який творить закони, він є правозастосовчим органом і лише у випадку існування законодавчої прогалини у регулюванні спірних правовідносин може вирішити її з урахуванням принципу верховенства права, застосовувати аналогію закону чи аналогію права. Суд не наділений повноваженнями на власний розсуд творити чи змінювати норми права і таким чином їх тлумачити, щоб вони втрачали свій попередній зміст.

Тому зменшення Великою Палатою Верховного Суду розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі лише власної думки суперечить принципам і гарантіям, встановленим статтею 117 КЗпП України.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні урегульовано нормами трудового права: як у КЗпП України, так і в Законі України Про оплату праці ; правова природа такого відшкодування здійснює функцію гарантування прав найманих працівників, а не санкційну функцію за невиконання стороною своїх зобов`язань.

Таким чином, вважаємо, що середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомогипідлягає стягненню з відповідача на користь позивачки у розмірі, визначеному Придніпровським районним судом м. Черкаси у рішенні від 10 жовтня 2014 року, а саме 318 тис. 977 грн 01 коп.

Отже,за результатами перегляду справи в касаційному порядку Велика Палата Верховного Суду мала залишити без змін рішення судів у частині стягнення з відповідача на користь позивачки 18 тис. 633 грн 60 коп. компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, 318 тис. 977 грн 01 коп. середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги та 41 тис. 676 грн 55 коп. компенсації за невчасно виплачений середній заробіток як такі, що ухвалені в цій частині з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Судді: О. М. Ситнік

В. В. Британчук

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко

О. С. Ткачук