Постанова

від 10.06.2020 по справі 359/5857/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2020 року місто Київ

справа № 359/5857/17

провадження №22-ц/824/2637/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

відповідач - ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 вересня 2019 року, ухвалене у складі судді Борця Є.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2017 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в період часу з 12 липня 2000 року до 19 травня 2017 року вона перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 26 вересня 2013 року ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 6,0858 га з кадастровим номером 3220884000 :002:0059, розташовану на території Іванківської сільської ради Бориспільського району. Цей об`єкт нерухомого майна був спільною сумісною власністю подружжя. Водночас, в провадженні Бориспільського міськрайонного суду перебувала цивільна справа №359/1927/16-ц за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна його особистою приватною власністю. На підтвердження обставин, викладених в зустрічному позові, відповідач подав договір позики №13/04/20, з якого вбачається, що 20 вересня 2013 року ОСОБА_2 ніби-то позичив у ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 500000 гривень для придбання земельної ділянки під розміщення садового центру. Вказаний договір позики був спрямований не на реальне настання правових наслідків, а на створення у суду хибного уявлення, що спірна земельна ділянка була придбана за особисті грошові кошти відповідача. Зокрема, ОСОБА_3 не передавав ОСОБА_2 жодних грошових коштів, у подружжя було достатньо власних грошових коштів для придбання земельної ділянки. Ці обставини свідчать про фіктивність поданого договору позики. Просила визнати недійсним договір позики №13/04/20, укладений 20 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 вересня 2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що суд не сприяв повному, об`єктивному та всебічному розгляду справи, порушив принцип рівності процесуальних прав сторін, не викликав в судове засідання ОСОБА_3 для встановлення особи відповідача та не встановив причетність ОСОБА_3 до підписання договору позики, не встановив наявність у ОСОБА_3 на момент надання позики у 2013 році грошових коштів в розмірі 500000 грн.. Суд безпідставно відхилив клопотання про забезпечення доказів, не перевірив реальну дату підписання договору позики, яким було зафіксовано передачу грошових коштів. Суд не навів правових підстав, якими він керувався, позбавляючи позивача права на проведення судової експертизи. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд самоусунувся від виконання вимог ст.. 109 ЦПК України, відповідно до якої у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів, або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Суд не надав правової оцінки діям відповідача ОСОБА_2 , який зловживав процесуальними правами шляхом здійснення дій, що суперечать завданням цивільного судочинства, та зокрема, не виконав судового рішення, прийнятого стосовно проведення судово - технічної експертизи оскаржуваного договору позики.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Вінніченко І.М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як законне та обґрунтоване. Зазначає, що позивач, подавши позов по даній справі, намагається переглянути попередні рішення та висновки судів, що є порушенням принципу правової визначеності. Позивач не наводить жодного належного та допустимого доказу на підтвердження своїх тверджень, а всі доводи ОСОБА_1 зводяться до перегляду висновків суду, викладених в рішеннях суду у справі № 359/1927/16-ц, які є остаточними та перегляду не підлягають.

В судове засідання відповідач ОСОБА_3 не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомив, у зв`язку з чим колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Василенко Т.М. апеляційну скаргу підтримали і просили її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Вініченко М.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував і просив рішення суду як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення особи, яка з`явилася в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом установлено, що 12 липня 2000 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_2

20 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір позики №13/04/20 (а.с.7), за яким ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 500000 гривень для придбання земельної ділянки під розміщення садового центру. ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_3 грошові кошти у вказаній сумі до 10 квітня 2016 року.

26 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклав з ТОВ Аеро-Клуб договір купівлі-продажу земельної ділянки (а.с.8-9), за яким ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 6,0858 га з кадастровим номером 3220884000:002:0059, розташовану на території Іванківської сільської ради Бориспільського району.

Рішенням Дружківського районного суду Донецької області від 19 травня 2017 року (а.с.5) шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був розірваний.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 12 липня 2017 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 вересня 2017 року (а.с.147-152) та постановою Верховного Суду від 30 травня 2018 року (а.с.153-161), за ОСОБА_2 визнано право особистої приватної власності на земельну ділянку площею 6,0858 га з кадастровим номером 3220884000:002:0059, розташовану на території Іванківської сільської ради Бориспільського району.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 не подали докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір позики без наміру створення правових наслідків. Враховуючи, що наявна в матеріалах справи копія договору містить запис ОСОБА_3 , зі змісту якого вбачається, що 10 квітня 2016 року ОСОБА_2 повернув ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 500000 грн., такий договір не може бути кваліфікований як фіктивний.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим обставинам та нормам матеріального права.

Відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним ( ч.5 ст.203 ЦК України).

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч.ч.1,2 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тобто, для фіктивного правочину характерним є те, що сторони відповідно до вимог закону оформлюють укладення договору, не маючи намір створювати реальні правові наслідки.

Укладаючи договір його сторони не мають намір на виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторні такого правочину не співпадає з їх внутрішньою волею.

Таким чином, якщо намір обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Встановивши, що ОСОБА_2 отримані за договором позики, іншого не встановлено, повернув їх позикодавцеві 10 квітня 2016 року, тобто виконав свої зобов`язання за договором позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір позики не може бути кваліфікований як фіктивний.

Всі аргументи апелянта зводяться до того, що договір позики не укладався, оскільки в отриманні додаткових коштів на придбання земельної ділянки не було потреби з урахуванням доходів сім`ї ОСОБА_2 . Договір позики був підписаний та наданий суду при розгляді справи про поділ майна подружжя з метою створення штучних доказів на підтвердження вимог ОСОБА_2 про визнання земельної ділянки особистою приватною власністю. Враховуючи предмет спору у цій справі - визнання договору позики недійсним з посиланням саме на ст.234 ЦК України, обставини, на які посилається позивач, правового значення у цій справі не мають.

Порушень норм процесуального права при розгляді справи в суді першої інстанції не встановлено.

Враховуючи наведене, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, правильність висновків суду не спростовують , а тому рішення суду скасуванню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 вересня 2019 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 19 червня 2020 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус