Постанова

від 08.07.2020 по справі 480/436/20

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 р.Справа № 480/436/20

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Бартош Н.С. , Григорова А.М. ,

за участю секретаря судового засідання Олійник А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.03.2020 року, головуючий суддя І інстанції: С.В. Воловик, м. Суми, повний текст складено 03.03.20 року по справі № 480/436/20

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДФС у Сумській області

про стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДФС у Сумській області , в якій просить суд стягнути з Головного управління ДФС у Сумській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виплати заробітної плати (грошового забезпечення) у розмірі 106 455,83 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 03.03.2020 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В апеляційній скарзі позивач зазначив, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, при цьому суд не зазначив, якою нормою права це визначено. Вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що трудовим законодавством не передбачено стягнення середнього заробітку за невиконання судових рішень у трудових спорах, не відповідає вимогам законодавства та правовій позиції Верховного Суду, висловленій у даній категорії спорів. Стверджує, що суд першої інстанції помилково послався на рішення Європейського суду з прав людини у справі Меньшакова проти України , оскільки у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини не надавав офіційного тлумачення ст. 117 КЗпП України, пояснивши, що це повинні робити національні суди.

Скориставшись правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на те, що стаття 236 КЗпП України встановлює порядок стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду - це прийняття органом, що поновлював на роботі незаконно звільненого працівника рішення про виплату середнього заробітку. Іншого порядку чинне законодавство не містить. Стаття 116 КЗпП України передбачає обов`язок роботодавця здійснити виплату всіх сум, що належать працівнику, але суми що були стягнуті згідно рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.07.2019 на момент звільнення позивачу не належали. Тому, доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що ДФС у Сумській області не здійснило всіх виплат є безпідставним, оскільки позивач був звільнений 20.02.2019, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 02.07.2019 по справі № 480/959/19 набрало законної сили 04.12.2019.

Позивач в судовому засіданні підтримує доводи апеляційної скарги та наполягає на її задоволенні.

Представник відповідача заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить відмовити у її задоволенні.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, учасниками справи не оспорюється та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що відповідно до наказу Державної фіскальної служби України від 18 лютого 2019 року №48-ос позивача 20 лютого 2019 року звільнено з посади та податкової міліції Державної фіскальної служби у запас ( з постановкою на військовий облік) за підпунктом "а" ( за віком) пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114.

Стверджуючи, що при звільненні, в порушення вимог ст.116 Кодексу законів про працю України, відповідач не провів повний розрахунок з відповідачем, а саме не сплатив середній заробіток за затримку виконання рішення, не виплатив компенсацію за відпустку за час цього вимушеного прогулу, не нарахував і не виплатив одноразову грошову допомогу у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, позивач звернувся до суду.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 02.07.2019 по справі №480/959/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 04.12.2019, стягнуто з Головного управління ДФС у Сумській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у розмірі 158302,00 грн., грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 33326, 80 грн. та одноразову грошову допомогу розмірі 10019,50 грн.

Між учасниками справи не має заперечень з приводу того, що на виконання рішення суду у справі № 480/959/19 на рахунок відповідача 27 грудня 2019 року були перераховані присуджені судом кошти за відрахуванням податків і зборів.

Вважаючи, що при звільненні зі служби відповідачем не було проведено повний розрахунок позивач звернувся до суду.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом .

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів уважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.

В контексті розгляду цієї справи спірні правовідносини виникли у зв`язку з оскарженням позивачем бездіяльності відповідача щодо неналежного розрахунку з ним при звільненні та наявністю у зв`язку з цим у позивача права на стягнення середнього заробітку за час весь затримки такого розрахунку відповідно до ч. 2 ст. 117 КЗпП України.

При цьому згідно з рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 02.07.2019 по справі №480/959/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 04.12.2019, в судовому порядку визнано наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 33326, 80 грн, одноразової грошової допомоги розмірі 10019,50 грн та середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у розмірі 158302,00 грн.

Учасниками справи не заперечується, що Головне управління ДФС у Сумській області провело фактичний розрахунок із ОСОБА_2 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, тобто не в день звільнення зі служби. При цьому беззаперечним є той факт, що на суми виплат одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки позивач мав право в день видання наказу про звільнення зі служби.

Вказане вище, тобто невиплата одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в день звільнення зі служби за наявності судового рішення, яким вирішено спір не на користь відповідача, є достатньою правовою підставою для застосування до відповідача наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України.

Отже позивач має право на отримання компенсації у відповідності до частини 2 статті 117 КЗпП України за період з моменту звільнення (20.02.2019) і до отримання розрахунку (27.12.2019).

В свою чергу, встановлення правової природи виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, та зокрема того, чи належала позивачу вказана сума позивачу саме на момент звільнення з огляду на приписи ст. 236 КЗпП України, як на цьому наголошує відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, не впливає на результат вирішення справи.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги в частині визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з такого.

Статтею 27 Закону України Про оплату праці від 24 березня 1995 року №108/95-ВР передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку проводиться в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100).

Згідно з абз.3 п.3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Відповідно до п. 8 вказаного Порядку, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Позивач був поновлений на посаді 01 лютого 2019 року, звільнений з посади 20 лютого 2019 року, тобто перебував на посаді 14 робочих днів. За цей період йому нараховано 7063,41 грн. Отже, середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача становить 504,53 грн (7063,41 грн /14 робочих днів).Час затримки виплати грошового забезпечення з 21 лютого 2019 року по 27 грудня 2019 року становить 211 робочих днів. Таким чином, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у сумі 106455,83 грн.

Із урахуванням викладеного та з огляду на заявлені вимоги в частині суми стягнення середнього заробітку, розмір середньої заробітної плати, що має бути виплачений позивачеві у зв`язку із затримкою в остаточному розрахунку при звільненні за період з 21.02.2019 по 12.12.2019, становить 106455,83 грн.

Посилання відповідача у відзиві на апеляційну скаргу на Порядок виплати грошового забезпечення, особам рядового та начальницького складу податкової міліції, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 17.07.2018 № 616, є безпідставним, оскільки цей Порядок визначає лише застосування одноденного грошового забезпечення при наданні відпустки (п. 1 розділу VII Порядку) при виплаті компенсації за невикористані дні відпустки (п. 2 розділу ХІІ Порядку) та при виплаті грошового забезпечення за час вимушеного прогулу (п. 4 розділу ХІІ Порядку). Нарахування розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку виплати заробітної плати в день звільнення цим Порядком не передбачено та відповідно до Закону України Про оплату праці має бути врегульоване в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Висновки суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин рішення Європейського суду з прав людини у справі Меньшакова проти України від 08.04.2010 та сформованої з цього приводу правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 06.06.2018 у справі №804/1782/16 та від 27.06.2018 у справі №810/1543/17, суд апеляційної інстанції вважає помилковими.

Так, правові позиції Верховного Суду є змінними у часі, а тому при застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в останніх постановах Верховного Суду.

Такими постановами, як вже зазначала колегія суддів раніше, є постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13 .05.2020 у справі № 810/451/17.

Так, Велика Палати Верховного Суду вказала на те, що як свідчить зміст рішення у справі Меньшакова проти України , позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак, доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні Меньшакова проти України вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany , заява № 26083/94, п. 54).

Тому, за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.

Колегія суддів враховує такі висновки Великої Палати Верховного Суду і не вбачає підстав для відступу від такої позиції, вважає за необхідне при розгляді цієї справи застосувати принцип правової визначеності як одного із суттєвих елементів верховенства права, яким повинен керуватися суд згідно статті 6 КАС України.

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач вважає порушеним своє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Під час апеляційного розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду належних і достовірних доказів на підтвердження правомірності своїх дій при проведенні розрахунку з позивачем, що також свідчить про наявність підстав для задоволення вимог заявника апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Отже, враховуючи те, що судом першої інстанції неповно з`ясовано всі обставини, що мають значення для справи, та не враховано приписи ст. 116, 117 КЗпП України, які мають бути застосовані до спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог з прийняттям нової про задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору в розмірі 1064,56 грн. сплачений при зверненні до суду та судовий збір у розмірі 1597,50 грн. сплачений при поданні апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.03.2020 року по справі № 480/436/20 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Стягнути з Головного управління ДФС у Сумській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виплати заробітної плати (грошового забезпечення) у розмірі 106 455,83 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Сумській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1064,56 грн. сплачений при зверненні до суду та судовий збір у розмірі 1597,50 грн. сплачений при поданні апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді (підпис) (підпис) Н.С. Бартош А.М. Григоров Повний текст постанови складено 13.07.2020 року