Постанова

від 16.06.2020 по справі 372/2937/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

єдиний унікальний номер справи: №372/2937/16-ц

номер апеляційного провадження: №22-ц/824/3847/2020

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 червня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді доповідача - Білич І.М.

суддів - Болотова Є.В., Іванченка М.М.

при секретарі - Кемському В.В.

за участю: представника позивача - Холоденко А.С.

відповідача - ОСОБА_2

представників відповідача - ОСОБА_3 , ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2016 року, ухвалене під головуванням судді Обухівського районного суду Київської області Мори О.М.,

у цивільній справі №372/2937/16-ц за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави до Української міської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 про визнання рішення і державних актів недійсними та скасування державної реєстрації, -

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2016 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Української міської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_2 , в якому просив:

- визнати недійсним рішення 60 сесії Української міської ради 5 скликання від 09.09.2010 року Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 , що розташована за адресою: в АДРЕСА_1 в межах Української міської ради Обухівського району Київської області ;

- визнати недійсними державні акти серії ЯЛ № 427359 від 08.02.2011 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,3707 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:06:014:0087; серії ЯЙ №438480 від 29.12.2012 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1538 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:01:009:0067; серії ЯЙ № 438479 від 29.12.2012 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0755 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:01:009:0068 та скасувати їх державну реєстрацію.

Обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що зазначені земельні ділянки належать до земель водного фонду, оскільки входять до25-метрової прибережної захисної смуги р. Стугна, а тому не могли відводитися Українською міською радою Обухівського району Київської області для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2016 року позовні вимоги прокуратури задоволено.

Визнано недійсним рішення 60 сесії Української міської ради 5 скликання від 09.09.2010 року Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 , що розташована за адресою: в АДРЕСА_1 в межах Української міської ради Обухівського району Київської області .

Визнано недійсними державні акти серії ЯЛ № 427359 від 08.02.2011 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,3707 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:06:014:0087; серії ЯЙ № 438480 від 29.12.2012 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1538 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:01:009:0067; серії ЯЙ № 438479 від 29.12.2012 року на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0755 га для ведення особистого селянського господарства із кадастровим номером 3223151000:01:009:0068 та скасовано їх державну реєстрацію.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погодившись з заочним рішенням суду, представник ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, за результатами розгляду якої просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Посилаючись на те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що спірні земельні ділянки відносяться до земель водного фонду. Вказувала на те, що заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області не є належним позивачем у справі, оскільки на момент прийняття Українською міською радою Обухівського району Київської області оспорюваного рішення про виділ земельних ділянок уповноваженим державним органом зі здійснення контролю за дотриманням вимог земельного законодавства була Держземінспекція.

Крім того, в апеляційній скарзі представником позивача заявлено про сплив строків позовної давності, оскільки виділ земельних ділянок ОСОБА_2 мав місце наприкінці 2010 року, а з позовом прокуратура звернулася до суду лише в листопаді 2016 року.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2016 року - без змін.

Постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 було задоволена частково: скасовано ухвалу апеляційного суду Київської області від 18 травня 2017 року, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав не взяття до уваги при розгляді справи апеляційним судом заяви ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності.

Відзив на апеляційну скаргу подано не було.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та її представники апеляційну скаргу підтримали з підстав, викладених у ній, просили скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Представник позивача апеляційну скаргу не визнав, заперечував проти її задоволення.

Відповідач: Українська міська рада Обухівського району Київської області, будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, представника в судове засідання не направила, клопотань про відкладення судового засідання не подавала, у зв'язку з чим колегія суддів в силу положень ст. 372 ЦПК України провела розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням 59-ої сесії Української міської ради Обухівського району Київської області 5-го скликання від 12 серпня 2010 року надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,6 га для ведення особистого селянського господарства у АДРЕСА_1 .

Рішенням 60-ої сесії Української міської ради Обухівського району Київської області 5-го скликання від 09 вересня 2010 року затверджено ОСОБА_2 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства у АДРЕСА_1 в межах Української міської ради Обухівського району Київської області. Передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,6000 га у АДРЕСА_1 , в межах Української міської ради Обухівського району Київської області та надано ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення державного акта на право власності на землю.

08 лютого 2011 року, на підставі рішення 60-ої сесії Української міської ради Обухівського району Київської області 5-го скликання від 09 вересня 2010 року, ОСОБА_2 отримала два державних акта на право власності на земельні ділянки: серії ЯЛ № 427359 на земельну ділянку площею 0,3707 га, кадастровий номер 3223151000:06:014:0087, для ведення особистого селянського господарства, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 27 грудня 2010 року № 322315101000001 та серії ЯЛ № 427358 на земельну ділянку площею 0,2293 га, кадастровий номер 3223151000:06:014:0086, для ведення особистого селянського господарства, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 27 грудня 2010 року № 322315101000002.

У подальшому ОСОБА_2 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:06:014:0086 на дві, та 29 грудня 2012 року отримала два державні акти: серії ЯЙ № 438479 на земельну ділянку площею 0,0755 га, кадастровий номер 3223151000:01:009:0068, для ведення особистого селянського господарства, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 28 грудня 2012 року № 322310011002390 та серії ЯЙ № 438480 на земельну ділянку площею 0,1538 га, кадастровий номер 3223151000:01:009:0067, для ведення особистого селянського господарства, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі від 28 грудня 2012 року № 322310011002391.

Відповідно до інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем Київгеоінформатика від 10 травня 2016 року № 01-01/456, земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:06:014:0086, повністю, а земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:06:014:0087 - частково накладаються на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та на 25-метрову прибережну водоохоронну смугу річки Стугна. Зазначений висновок зроблено Київським державним підприємством Київгеоінформатика на основі вкладення на викопіювання з топографічних карт.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що земельні ділянки, які були виділені відповідачці, відносяться до земель водного фонду, а тому рішення органу місцевого самоврядування, а також державні акти про право власності на земельні ділянки є незаконними та підлягають визнанню недійсними.

Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження відношення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, колегія суддів вважає такими, що не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та матеріалах справи.

Так, згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 3 Водного кодексу України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).

Частиною 1 ст. 58 Земельного кодексу України та ст. 4 Водного кодексу України зазначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Статтею 84 Земельного кодексу України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом 4 вказаної статті визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду.

Згідно зі ст. 60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

З аналізу зазначених норм законодавства вбачається, що віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об`єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об`єктом.

До складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.

Згідно з приписами ст.ст. 1, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив.

Ширина прибережних захисних смуг визначена ч. 2 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 2 ст. 60 Земельного кодексу України та становить для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів від урізу води.

Частинами 7, 8 ст. 88 Водного кодексу України, ч. 3 ст. 60 Земельного кодексу України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.

За положеннями ст.ст. 1, 20, 50-54 Закону України Про землеустрій проект землеустрою - це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обґрунтування заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об`єктів землеустрою.

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486, передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням конкретної ситуації.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується окремий порядок надання та використання.

З аналізу вищезазначених норм законодавства вбачається, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, і проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством.

Разом з тим, відсутність цього проекту та невизначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися, як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, які підпадають під нормативно визначену 25-метрову зону від урізу води.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Вказана позиція узгоджується із правовими позиціями, висловленими Верховним Судом України в постановах від 21.05.2014 р. у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014 р. у справі №6-206цс14.

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт ґ частини третьої ст. 83 цього кодексу).

Частина друга ст. 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті ґ ч.3 ст. 83 і в ч.2 ст. 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.

Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року при розгляді справи №487/10128/14-ц.

За таких обставин, враховуючи, що судом першої інстанції об`єктивно встановлено, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах 25 метрів від урізу води, тобто відносяться до прибережної захисної смуги і є землями водного фонду, які не підлягають передачі у приватну власність, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог прокуратури, оскільки Українська міська рада Обухівського району, приймаючи оспорюване рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень та порушила норми матеріального права.

Крім того, зміни цільового призначення спірних земельних ділянок в установленому законом порядку здійснено не було, а тому їх неправомірно передано у власність відповідачки ОСОБА_2 для особистого селянського господарства.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема ст.ст. 116, 118 ЗК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Отже, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Оскільки, в судовому засіданні було встановлено, що відповідач набув право власності на земельні ділянки незаконно (надані у власність на підставі незаконного рішення міської ради, з порушенням вимог водного законодавства) то звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області не є належним позивачем у справі, оскільки на момент прийняття Українською міською радою Обухівського району Київської області оспорюваного рішення про виділ земельних ділянок уповноваженим державним органом зі здійснення контролю за дотриманням вимог земельного законодавства була Держземінспекція, на думку колегії суддів не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Так як, відповідно до п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Положення даної статті вказують на дію спеціального закону, яким має бути визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України Про прокуратуру .

За змістом ч. 3 ст. 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч.4 цієї статті.

За таких обставин, сама по собі наявність Держземінспекції як органу, який зобов`язаний був здійснювати охорону державних інтересів, не свідчить про те, що Прокуратура є неналежним суб`єктом звернення до суду з позовом, оскільки в ході розгляду справи об`єктивно встановлено порушенням норм чинного земельного законодавства та неналежність виконання відповідним державним органом своїх обов`язків щодо захисту інтересів держави у сфері відчуження земельних ділянок з державної власності.

При зверненні до суду з апеляційною скаргою представником позивача заявлено про сплив строків позовної давності, оскільки виділ земельних ділянок ОСОБА_2 мав місце наприкінці 2010 року, а з позовом позивач звернувся до суду лише в листопаді 2016 року.

Матеріали справи також містять окрему заяву представника ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності, подану до суду апеляційної інстанції 25.04.2017 року (том 1, а.с. 254).

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач мала право заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції, що повністю узгоджується з правовою позицією викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі №200/11343/14-ц.

Тобто, відповідач, який оскаржує заочне рішення, має право заявити в суді апеляційної інстанції про сплив строків позовної давності за умови, що він не був належним чином повідомленим про розгляд справи та заявив про сплив строків позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 була належним чином ( 10.12.2016 року) повідомлена про розгляд справи 22 грудня 2016 року (т.1, а.с. 36), а також в поданій заяві про перегляд заочного рішення не зазначала про сплив строків позовної давності.

Згідно із ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За таких обставин, враховуючи, що в суді першої інстанції відповідач мав об`єктивну можливість надати заяву про застосування строків позовної давності, однак не подав таку заяву, то підстави для відмови у позові у зв`язку з перебігом строків позовної давності відсутні.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм процесуального права і підстав для її скасування з доводів викладених у апеляційній скарзі нема.

Керуючись ст.ст. 368, 372, 374, 375, 381 -384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 07 липня 2020 року.

Суддя-доповідач:

Судді :