Постанова

від 15.07.2020 по справі 640/6352/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 640/6352/19 Головуючий суддя І інстанції Бородіна Н. М.

Провадження № 22-ц/818/2568/20 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Справи у спорах, що виникають з договрів купівлі-продажу

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2020 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Бурлака І.В., Хорошевського О.М.,

за участю секретаря судового засідання Семикрас О.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Авілової Олени Михайлівни на рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Бородіної Н.М., по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Тарасова Юлія Петрівна про визнання правочину недійсним, переведення прав покупця, визнання права власності ,

встановив :

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача, ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , приватний нотаріус ХМНО Тарасова Ю.П. про визнання недійсним в частині зазначення покупця договору купівлі-продажу 56/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , переведення на позивача прав та обов`язків покупця за вказаним договором та визнання за позивачем право власності на 56/100 частки житлового будинку з надвірними будівлями.

В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що перебуває із ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі. В період шлюбу її чоловік придбав 44/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , тобто вказана частка належить їм на праві спільної сумісної власності. В березні 2019 року вона дізналась про продаж іншої частини житлового будинку з надвірними будівлями ОСОБА_2 , і що чоловік ніби-то відмовився від права переважної купівлі 56/100 частки домоволодіння. Вважає, що її права як співвласника порушені та просила на підставі ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст. 60 СК України визнати недійсним договір купівлі-продажу 56/100 нерухомого майна, в частині покупця ОСОБА_2 - недійсним, на підставі ч. 4 ст. 362 ЦК України перевести права та обов`язки покупця ОСОБА_2 на неї та у відповідності до ч. 1, ч. 2 ст. 328 ЦК України визнати за нею право власності на 56/100 частики нерухомого майна.

ОСОБА_2 у поданому відзиві та у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, при цьому зазначаючи, що право власності на нерухоме майно виникає у особи після його державної реєстрації, яка в даному випадку відсутня у позивача, тому на позивача не поширюються положення ч. 1, ч. 2 ст. 363 ЦК України. Позивач є не належним, оскільки не має законних підстав пред`являти даний позов. Договір-купівлі продажу 56/100 частки житлового будинку з надвірними будівлями не може бути визнаний недійсним, оскільки відсутні докази наявності для цього підстав передбачених ст. 203 ЦК України. Також заявив про застосування річного строку позовної давності передбаченого ст. 362 ЦК України.

Позивач подав заяву про поновлення строку позовної давності.

Третя особа - ОСОБА_3 , у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги, подав письмові пояснення.

Третя особа - ПН ХМНО Тарасова Ю.П., у поданих письмових поясненнях зазначила, що нею дійсно посвідчувався договір купівлі-продажу 56/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Під час посвідчення договору вона як нотаріус впевнилась про повідомлення іншого співвласника вказаного нерухомого майна - ОСОБА_3 , про намір продати частку, від купівлі якої він відмовився. За ОСОБА_1 на праві власності не зареєстровано частки нерухомого майна по АДРЕСА_1 , внаслідок чого вона є не належним позивачем по дані справі.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ПН ХМНО Тарасова Ю.П. про визнання правочину недійсним, переведення прав покупця, визнання права власності.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Авілова О.М. просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги .

Апеляційна скарга мотивована тим, що право спільної сумісної власності презюмується, та не залежно від реєстрації такого права, порушене право підлягає судовому захисту .

Вказала, що всупереч процесуальних норм та норм права, які регулюють правовідносини правового режиму майна та прав на майно подружжя, судом зроблено висновок про відсутність взагалі прав у ОСОБА_1 на переважне право купівлі частки, тобто можна припустити, що за такими висновками суду ОСОБА_1 позбавлена можливості особисто переважно перед іншими покупцями придбавати частку нерухомого майна у спільній частковій власності.

Зазначила, що відсутність реєстрації права спільної сумісної власності одного із подружжя є перепоною тільки для розпорядження майно без згоди іншого з подружжя - інших обмежень нормами діючого законодавства не передбачено.

Послалась на те, що у даному спорі нотаріусом ОСОБА_4 не перевірявся правовий режим майна співвласника ОСОБА_3 та не перевірявся реєстр актів цивільного стану.

Вважає, що судом безпідставно було відмовлено у задоволенні клопотання про допит відповідача у якості свідка та витребування у нотаріуса пропозиції продавця ОСОБА_5 про продаж належної їй частки домоволодіння позивачу та третій особі.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить її відхилити і залишити рішення суду без змін, посилаючись на те, що доводи скарги висновків суду не спростовують.

Зазначив, що відсутність державної реєстрації права власності позивачки на частку у спільному сумісному майні подружжя на 44/100 частки будинку за змістом ч. 4 ст. 334 ЦК України позбавляє її переважного права на придбання іншої частки цього домоволодіння при її продажу та права вимагати переведення не неї права покупця.

За змістом п.п. 5.1, 5.2, п. 5 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України , затверджених Наказом МЮ України № 296/5 від 22.02.2012, при реалізації переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності нотаріус повинен упевнитись у тому, що продавець у письмовій формі повідомив усіх інших учасників спільної часткової власності про свій намір продати свою частку іншій особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка.

Попередній власник 56/100 часток спірного будинку ОСОБА_6 не зобов`язана була письмово повідомляти позивача ОСОБА_1 про намір продати свою частку будинку, оскільки позивач на дату посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу цієї частки не була учасником спільної часткової власності, будь-яка частка будинку за позивачкем не визначена та не зареєстрована, тому підстави для застосування положень ч.ч. 1, 2 ст. 362 ЦК України до позивача відсутні.

Крім того, як пояснив відповідач, у разі доведеності позову у даному випадку є підстави для застосовування наслідків спливу позовної давності про застосування якої він подав відповідну заяву до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Згідно до ст. 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглянув справу за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими для апеляційного провадження, з повідомленням учасників справи.

Колегія суддів, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України вислухала доповідь судді-доповідача, пояснення Штоколової І.В. та її представника адвоката Авілової О.М., Сауляк Я.В., Штоколова С.М., перевірила законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та розглянутого судом позову, вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Нормою статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За правилом ч. 1 ст. 263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Судом першої інстанції встановлено, що з 21.11.1987 ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу ОСОБА_3 за нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 20.05.2002 придбав 44/100 частини житлового будинку з надвірним будівлями по АДРЕСА_1 , право власності на вказану частку зареєстрував на себе.

Інша частка, 56/100 житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , належала на праві власності ОСОБА_6 .

14.09.2017 між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Тарасовою Ю.П., за умовами якого ОСОБА_2 придбав за 364980 грн, що еквівалентно 14000 дол. США, 56/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Право власності на 56/100 ч. зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Перед укладенням згаданого договору 21.08.2017 приватним нотаріусом Тарасовою Ю.П. посвідчена заява ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_6 повідомила його про свій намір продати належну їй 56/100 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , за суму еквівалентну 14000 дол. США . ОСОБА_3 від права привілейованої купівлі згідно ст. 362 ЦК України відмовився.

ОСОБА_1 про намір ОСОБА_6 продати 56/100 частину нерухомого майна не повідомлялась, що визнається та не оспорюється сторонами та третіми особами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції свої висновки мотивував тим, що відповідно до ст. 362 ЦК України належним способом захисту прав, в разі порушення права співвласника часткової власності на купівлю іншої частки, який передбачений законом, є переведення на особу прав та обов`язків покупця, а не визнання такого договору частково недійним, оскільки переведення права купівлі можливо лише за дійсним договором. Внаслідок чого, підстави для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14.09.2017, в частині зазначення покупця, відсутні.

Суд вказав, що позивач не є власником спільної часткової власності, будь-яка частка спірного домоволодіння за нею не визначена та не зареєстрована, внаслідок чого, підстави для застосування положень ст. 362 ЦК України про переведення права власності до позивача, відсутні.

Враховуючи, що позивач не набув у передбаченому законом порядку право власності на 56/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , підстави для задоволення позовних вимог в цій частині також відсутні.

Суд апеляційної інстанції не повністю погоджується з такими висновками районного суду.

Статтею 215 Цивільного кодексу України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 Цивільного Кодексу України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України презюмується, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначена презумпція може бути лише спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Судом встановлено, що 44/100 частка спірного домоволодіння, що зареєстрована за ОСОБА_3 , набута ним за час шлюбу з позивачем, тому за змістом ст. 70 СК України згадана частка належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Аналогічне правило визначено у частині третій статті 65 СК України, відповідно до якої для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року, прийняту за наслідками розгляду цивільної справи № 372/504/17.

У статті 362 ЦК України передбачено переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності:

1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

Згідно із копією квитанції від 30 серпня 2019 року в інтересах позивачки ОСОБА_1 на депозит суду першої інстанції відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України була внесена сума 364 980,00 грн, ринкова вартість спірної частки домоволодіння, яку за договором повинен сплатити покупець згідно зв звітом оцінювача станом на березень 2019 року (а. с. 14-15, 135, т.1).

Суд першої інстанції відмовляючи у позові виходив з того, що згадана норма ст. 362 ЦК України на позивачку не поширюється, оскільки від її імені у праві спільної сумісної власності на 44/100 частки домоволодіння діяв чоловік, який у нотаріальній формі не виявив бажання придбати 56/100 частки у справі спільної часткової власності.

Колегія суддів з цим не погоджується, оскільки за змістом наведених норм ст. 369 ЦК та ст.ст. 65, 70 СК України для такої відмови необхідна була письмова згода іншого подружжя, позивача ОСОБА_1 . Оскільки за її відсутності ОСОБА_3 одноосібно розпорядився її майновим переважним правом купівлі спірної частки домоволодіння, внаслідок чого позивач з урахуванням сплати на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором повинен сплатити покупець, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України має право на переведення на неї прав та обов`язків покупця спірної 56/100 частки домоволодіння.

Зазначені у скарзі доводи спростовують висновок суду першої інстанції, що відсутність згоди другого з подружжя на відмову від переважного права купівлі сама по собі не може бути підставою для визнання порушеним її переважного права купівлі, оскільки право власності позивача не зареєстроване. За змістом правила ч. 4 ст. 334 ЦК України про те, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, не спростовують наявне у позивачки законне право на 1/2 частку у спільній сумісній власності подружжя, а лише не дозволяють розпоряджатися своєї часткою до поділу спільного майна подружжя та державної реєстрації цієї частки.

Колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України також застосовує правову позицію, яка була висловлена у постанові КГС ВС від 24 січня 2020 року № 910/10987/18 з аналогічного приводу, про те, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Однак, у даному випадку у суду є підстави для застосування наслідків спливу до таких вимог позовної давності в один рік, що передбачено нормою ч. 4 ст. 362 ЦК України, а також п. 3 ч. 2 ст. 258 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 у суді першої інстанції заявляв про необхідність застосувати наслідки спливу строку позовної давності (а. с. 41 т.1).

Відповідач вказав, що він заселився до придбаної частини будинку протягом місяця після укладення 14.09.2017 договору купівлі-продажу, а з 02.11.2017 він там зареєстрував адресу свого мешкання, про що було відомо позивачу.

ОСОБА_1 звернулась з позовом до суду 27.03.2019 і під час розгляду справи по суті просила поновити строк позовної давності, пославшись на те, що вона довідалась про відмову її чоловіка від переважного права купівлі лише в березні 2019 року, а про умови спірного договору купівлі-продажу вона дізналась безпосередньо в ході судового розгляду.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про переведення на співвласника прав та обов`язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу).

Як визначено ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права раніше, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція щодо застосування позовної давності викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17, від якої не відступив Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, тому колегія суддів її застосовує відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України в цій справі.

Суд першої інстанції відмовив у позові за його безпідставністю. Разом з тим, суд апеляційної інстанції встановив, що позов є обґрунтованим, а тому необхідно перевірити, чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про відмову від права переважної купівлі спірної частки домоволодіння її чоловіком без її згоди у межах річного строку позовної давності, чи можливо було їй встановити факт придбання спірної 56/100 частки відповідачем ОСОБА_2 з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі не доведення протилежного.

Суд апеляційної інстанції зважає на те, що учасники справи проживають за однією адресою - АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 не заперечував факт подання у нотаріальній формі до нотаріальної контори заяви 21 серпня 2017 року про те, що ОСОБА_6 , належним чином повідомила його про намір продати належні її 56/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 за суму в національній валюті, еквівалентній 14000 доларів США, які повинні бути сплачені у день посвідчення договору купівлі-продажу. Він, ОСОБА_3 , від права привілейованої купівлі згідно зі ст. 362 ЦК України відмовляється, при будь-яких інших умовах договору. Текст заяви прочитано уголос, її зміст та правові наслідки роз`яснені (а. с. 83 т.1). При цьому у справі відсутні належні та достовірні необхідні у таких випадках відповідно до норми ч. 3 ст. 214, ч. 1 ст. 218 ЦК України письмові докази на спростування дійсності згаданої заяви.

Як встановлено судом, відповідач ОСОБА_2 фактично заселився до вказаного будинку протягом місяця з дати укладення договору купівлі-продажу, з 02 листопада 2017 року у вказаному будинку було зареєстровано його місце мешкання, що підтверджується органом реєстрації, про що не могла не знати позивач, яка мешкала в той час в іншій частині будинку разом зі своїм чоловіком - ОСОБА_3

ОСОБА_1 вказаних обставин не спростувала, а тому слід вважати, що діючи із достатньою обачністю вона могла дізнатись про порушення своїх прав з вересня-жовтня 2017 року.

Між подружжям Штоколових, як вони пояснили під час апеляційного розгляду справи, весь час існують нормальні відносини, а тому розумно розпоряджаючись своїми правами, позивач не була позбавлена можливості вчасно дізнатись про згадану заяву свого чоловіка, про укладення спірного договору купівлі-продажу, про зміну власника 56/100 частки домоволодіння після заселення ОСОБА_2 у його частину домоволодіння, а отже і про порушення своїх прав, передбачених ч. 4 ст. 362 ЦК України.

З огляду на те, що позов був поданий у березні 2019 року слід дійти висновку, що було пропущений річний строк позовної давності для його пред`явлення.

Правилом ч. 4 ст. 267 ЦК України встановлено, щосплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, у задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку із спливом строку позовної давності, а не за безпідставністю, як помилково вважав суд першої інстанції.

З огляду на те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, що призвело до порушення норм матеріального права, доводи скарги спростовують висновки районного суду, колегія суддів на підставі ст. 376 ЦПК України частково задовольняє апеляційну скаргу, скасовує оскаржене рішення та відмовляє у задоволенні позову з інших підстав - у зв`язку із спливом позовної давності.

Передбачених ст. 141 ЦПК України підстав для перерозподілу судових витрат не встановлено.

Керуючись ст.ст. 259, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково .

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року - скасувати .

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити з інших підстав, у зв`язку із спливом позовної давності.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 17 липня 2020 року.

Головуючий В.Б. Яцина.

Судді колегії І.В. Бурлака.

О.М. Хорошевський.