Постанова

від 15.07.2020 по справі 921/492/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" липня 2020 р. Справа №921/492/19

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Матущака О.І.,

секретар судового засідання Гураль К.О.

явка учасників справи:

від позивача - не з`явився;

від відповідача - Бронецький Н.В. (ордер серії ТР №020076 від 15.07.2020);

розглянув апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області за № 9-19-0.92-30/2-20 від 02.01.2020

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 28.11.2019 суддя: Бурда Н.М. м. Тернопіль, повний текст рішення складено - 06.12.2019

за позовом Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, м. Тернопіль

до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма Дружба , с.Різдвяни, Теребовлянського району, Тернопільської області

про визнання права власності держави на урожай

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

У серпні 2019 року Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма Дружба (далі по тексту - ТОВ Агрофірма Дружба ) про визнання права власності держави на урожай озимої пшениці, вирощений у 2019 році відповідачем на земельній ділянці площею 57,3353 га, кадастровий номер 6125085900:01:001:0279, розташованої на території Золотниківської сільської ради за межами с. Надрічне Теребовлянського району Тернопільської області.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що за наслідками проведеної перевірки 29.07.2019, позивачем, як розпорядником земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Тернопільської області, до числа яких відноситься й спірна земельна ділянка, встановлено, що остання повністю засіяна озимою культурою - пшеницею, а роботи по збору урожаю ще не здійснені. Оскільки факт самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки, а також наявність на ній сільськогосподарських культур, підтверджено рішенням Господарського суду Тернопільської області від 30.05.2019 у справі №921/6/19, виконання якого відстрочено до 31.10.2019, то позивач, на підставі статей 90, 95, 212 Земельного кодексу України та статті 392 Цивільного кодексу просить суд визнати за державою право власності на врожай, який вирощений у 2019 році на спірній земельній ділянці.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції .

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 28.11.2019 в задоволенні вищеазазначеного позову відмовлено з тих підстав, що виходячи з наявних у справі доказів та обставин, на які покликається позивач, судом не встановлено порушеного права позивача, яке б підлягало судовому захисту.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги .

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги, у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Вважає, що позивач був позбавлений можливості подати до суду першої інстанції в якості доказів відомості про кількість (вагу) вирощеного ТОВ Агрофірма Дружба урожаю - озимої пшениці, вирощеного відповідачем на земельній ділянці площею 57,3353 га, кадастровий номер 6125085900:01:001:0279 державної форми власності, про визнання права власності на який є предметом цього позову, тому у позовній заяві було викладене клопотання про витребування у відповідача інформації про кількість (вагу) вирощеної озимої пшениці.

За таких обставин, апелянт вважає, що суд першої інстанції порушив норми ст. 38 ГПК України, оскільки не витребування доказів від ТОВ Агрофірма Дружба призвело до прийняття невірного рішення.

Узагальнені доводи та заперечення відповідача.

Відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду без змін.

В обґрунтування доводів відзиву, зазначає, що апелянтом не доведено належними та допустимими доказами факту обробітку земельної ділянки та збору урожаю на земельній ділянці площею 57,3353 га, кадастровий номер 6125085900:01:001:0279, що розташована за межами села Надрічне Теребовлянського району Тернопільської області.

В судове засідання 15.07.2020 з`явився представник відповідача.

Представник позивача в судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про час, дату та місце слухання справи, а тому в порядку п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України суд розглядає справу за його відсутності.

Оскільки явка учасників справи у судове засідання була визнана необов`язковою, апелянтом не зазначено причини, які безпосередньо перешкоджали взяти участь у судовому засіданні, зважаючи, що саме ним подано апеляційну скаргу, тоді як саме по собі оголошення карантину не зупиняє роботи судів, апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що розгляд справи за відсутності апелянта або його уповановаженого представника відповідає вимогам процесуального законодавства.

Аналогічна правова позиція щодо застосування цих норм процесуального права викладена у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.05.2020 у справі №910/3880/19, від 05.05.2020 у справі № 908/2323/19, від 02.07.2020 у справі № 921/438/19.

Представник відповідача в судовому засіданні підтримав доводи викладені у відзиві на апеляційну скаргу та просив рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи і заперечення, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що предметом спору у даній справі є визнання права власності на урожай озимої пшениці, врожаю 2019 року, на самовільно зайнятій земельній ділянці відповідачем, що належить до державної форми власності, що встановлено рішенням господарського суду Тернопільскої області від 30 травня 2019 рокув справі за № 921/6/19.

Частина 1 ст. 316 Цивільного кодексу України визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права), а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Отже, позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого повинен перевірити суд, за наслідками чого підтвердити або спростувати наявність у позивача права власності на спірне майно.

У спорах про визнання права власності позивач повинен довести такі факти: наявність спірного майна, тобто його фактичне (природне) існування; обставини, що свідчать про набуття позивачем права власності на спірне майно, тобто створення майна позивачем або набуття ним майна на підставі договору тощо; володіння позивачем спірним майном.

Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, які б підтверджували факт приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.

Для визнання права власності на врожай необхідно довести як законне право користування земельною ділянкою, так і підтвердити ведення господарської діяльності на даній земельній ділянці.

Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Згідно із ч. 2 ст. 184 ЦК України річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Отже, посіви є незавершеним виробництвом, і лише після збору врожаю перетворюються на сільськогосподарську продукцію - річ, яку можна визначити родовими ознаками - вагою, кількістю, якістю, тощо.

Статтею 189 ЦК України передбачено, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктами "б", "г" частини 1 статті 95 Земельного кодексу України встановлено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; та мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.

Частиною 2 вказаної статті передбачено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст.ст. 90, 95, 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Отже, право власності на урожай набуває лише власник земельної ділянки або землекористувач. Інші особи можуть набути право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію, лише якщо таке право передбачено договором з власником земельної ділянки або землекористувачем.

Апеляційний господарський суд погоджуєтся з висновком суду першої інстанції про необхідність врахування в силу вимог ч. 4 ст. 75 ГПК України як преюдиційного рішення Господарського суду Тернопільської області від 30.05.2019 у справі №921/6/19, яким встановлено, що:

-Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах щодо названої земельної ділянки, оскільки згідно Витягу з Державного земельного кадастру № НВ-6105229192018, сформованого 07.11.2018 земельна ділянка з кадастровим номером 6125085900:01:001:0279 площею 57,3353 га є землею сільськогосподарського призначення, яка належать до земель державної форми власності та перебуває у розпорядженні позивача у справі, державна реєстрація земельної ділянки проведена 28.10.2013;

-на час розгляду справи за номером 921/6/19 ТОВ Агрофірма Дружба самовільно займала земельну ділянку державної форми власності за кадастровим номером 6125085900:01:001:0279, площею 57,3353 за межами населеного пункту села Надрічне на території Золотниківської сільської ради Теребовлянського району та використовувала шляхом вирощування сільськогосподарських культур-озимої пшениці.

З огляду на встановлені судом обставини сільськогосподарського обробітку відповідачем спірної земельної ділянки, а також заявлене ним бажання добровільного виконання рішення суду в справі №921/6/19 після збору урожаю на засіяній сільськогосподарськими культурами, виконання рішення суду в справі №921/6/19, яким зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю Агрокомпанія Дружба повернути у володіння і користування держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області земельну ділянку площею 57,3353 га кадастровий номер 6125085900:01:001:0279, розташовану на території Золотниківської сільської ради за межами с. Надрічне Теребовлянського району Тернопільської області, відстрочено до 31.10.2019.

Вимоги до відповідача про повернення земельної ділянки саме з передачею останнім незібраного врожаю позивачем не заявлялися, відповідно і судом не вирішувалися в іншій справі, а навпаки надано відповідачу можливість зібрати врожай на самовільно зайнятій земельній ділянці.

Оскільки предметом розгляду даної справи є визнання права власності на врожай озимої пшениці, яка з урахуванням приписів 2 ст. 184 ЦК України є річчю визначеною родовими ознаками, так як має ознаки, властиві усім речам того ж роду і є замінною, а відтак повинна вимірюватись числом, вагою, мірою. Проте позивачем не надано доказів наявності майна -врожаю, його характеристик, в тому числі і його вартості.

Інших доказів, спрямованих на конкретизацію заявлених позовних вимог за час розгляду даної справи позивачем не подано в суді першої інстанції.

Заявлене ж позивачем у позовній заяви клопотання про витребування у відповідача інформації про кількість (вагу) вирощеної озимої пшениці судом в межах підготовчого провадження у даній справі підставно не було задоволено судом першої інстанції з огляду на те, що як зазначає і сам позивач у позовній заяві, матеріали справи не містять належних доказів того, що відповідач зібрав або ж приступив до збору засіяної на спірній земельній сільськогосподарської культури, а отже, на думку суду, не міг володіти інформацією щодо кількості (ваги) вирощеного врожаю.

Крім того, звертаючись з клопотанням про витребування доказів до суду першої інстанції, позивач, як орган, наділений у відповідності до чинного законодавства правом державного контролю за використанням та охороною земель, повинен також обґрунтувати неможливість самостійного здобуття цих доказів, що ним зроблено не було.

Позивачем не надано до господарського суду первинних документів, які б відображали господарські операції щодо збирання та переміщення до зерносховища врожаю відповідної зернової культури, облік зазначеного майна в бухгалтерській документації відповідача, з визначенням кількісних та якісних (сукупність споживчих властивостей зерна, які відповідають вимогам державних стандартів, технічних умов, фітосанітарних і ветеринарно-санітарних норм та інших нормативних документів) характеристик, які б надавали можливість виокремити його як окреме майно. Окрім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріли даної справи не містять акта зважування для обґрунтування кількості зібраного врожаю озимої пшениці, визнання право власності на який є предметом даного судового спору.

З урахуванням вищевикладених обставин, суд першої інстанціі дійшов до правильного висновку, що позивачем належним чином не обґрунтовано свої позовні вимоги та не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, викладених у позові.

Статтею 16 ЦК Україні унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав може бути визнання права судом.

Застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права, інтересу; порушення, невизнання або оспорювання такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту. При цьому, відсутність або недоведеність будь-якої з зазначених умов унеможливлює задоволення позову.

Суд першої інстанції на підставі встановлених обставин по справі, з врахуванням предмету позову правильно зробив висновок, що заявляючи позовні вимоги у даній справі позивачем не вказано, які саме його права чи охоронювані законом інтереси не визнаються чи оспорюються відповідачем.

Інших доказів, які б відображали господарські операції щодо посіву відповідачем урожаю озимої пшениці, його вирощування, тобто доказів на підтвердження того, що таке майно створене, так і доказів, які б свідчили про збирання відповідачем такого урожаю на земельній ділянці, позивачем не доведено.

Частиною першою статті 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Зі змісту цієї норми вбачається, що необхідними елементами обов`язку доказування є: 1)певне міркування особи щодо обставин, якими вона підтверджує свої вимоги або заперечення; 2)подання відповідних доказів, які підтверджують ці обставини.

Отже, до подання відповідних доказів на обґрунтування заявлених вимог, доводів або заперечень, будь-які висловлені особою міркування являтимуться припущеннями, які не мають під собою жодного доказового значення.

Зазначене узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 73 та ч. 1 ст. 86 ГПК України щодо оцінки доказів про те, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання про витребування доказів, що стосуються кількості (ваги) вирощеного у 2019 році урожаю, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки позивач всупереч вимог норм процесуального права (п. 3-5 ч. 2 ст. 81 ГПК України) не навів підстави, з яких випливає, що такі докази має відповідач, які заходи ним вжиті для отримання цих доказів, а також причини неможливості їх одержання самостійно.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності господарського судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості господарського судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Наведене місцевим господарським судом дотримано.

Разом з тим, апеляційний господарський суд доходить до висновку, що підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на ст. 32, 34, 36, 38 ГПК України в редакції, яка на момент розгляду справи втратила чинність. Однак такі порушення не призвели до прийняття судом неправильного рішення по суті, що не може бути підставою для його скасування, оскільки в протилежному випадку буде проявом надмірного формалізму.

З врахуванням викладеного апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог, а тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга залишенню без задоволення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

З огляду на наведене, аргументи, викладені відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу про заперечення доводів апеляційної скарги є такими, що відповідають встановленим обставинам по справі.

Апелянтом не спростовано наведених висновків суду першої інстанції, які тягли б за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення та не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені місцевим господарським судом обставин по справі та його правильні висновки, а тому апеляційна скарга Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області підлягає залишенню без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-3 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи залишення апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про покладення на апелянта судового збору в розмірі 2 881,50 грн., який сплачений згідно з платіжним дорученням за № 290 від 27.12.2019.

Керуючись ст. ст. 236, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

рішення Господарського суду Тернопільської області від 28.11.2019 у справі №921/492/19 залишити без змін.

Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області за №9-19-0.92-30/2-20 від 02.01.2020 залишити без задоволення.

Судовий збір в розмірі 2 881,50 грн. покласти на апелянта.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий-суддя: Бойко С.М.

Судді: Бонк Т.Б.

Матущак О.І.

Повний текст постанови підписано 24.07.2020.