Рішення

від 29.07.2020 по справі 910/17879/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.07.2020Справа № 910/17879/19

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді : Ломаки В.С. ,

за участю секретаря судового засідання: Вегера А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Бізнеспром Інвест

до Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю Адіоніс

про визнання недійсним Договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016,

Представники учасників справи:

від позивача: Піхотний М.Д. за довіреністю б/н від 21.08.2017;

від відповідача: Фурманчук О.І. за довіреністю б/н від 09.06.2020;

від третьої особи: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Бізнеспром Інвест (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк (далі - відповідач) про визнання недійсним Договору поруки № 4А12046И/П від 10.01.2016.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що Договір поруки № 4А12046И/П від 10.01.2016 було укладено внаслідок введення відповідачем його в оману, що є підставою для визнання означеного Договору недійсним відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.01.2020 відкрито провадження у справі № 910/17879/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, на підставі статті 50 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю Адіоніс , підготовче засідання відкладено на 19.02.2020 року.

17.02.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а також клопотання про відкладення підготовчого засідання.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.02.2020 відповідно до частини 3 статті 177 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 24.03.2020 року.

25.02.2020 року через відділ діловодства суду представником відповідача було подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки позивачем не доведено наявності обставин, з якими положення статті 230 Цивільного кодексу України передбачаються можливість визнання договору недійсним.

Також, в тексті відзиву представником відповідача було викладено клопотання про витребування додаткових доказів у справі.

05.03.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до змісту якої позивач вважає аргументи відповідача безпідставними та просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Крім того, позивач заперечує проти задоволення клопотання відповідача про витребування додаткових доказів у справі.

Згідно з Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 , з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19: 1, на всій території України установлено карантин.

Враховуючи вищевикладене, ухвалою від 19.03.2020 господарський суд міста Києва повідомив учасників справи про те, що підготовче засідання, призначене на 24.03.2020 року, не відбудеться та зазначив, що про дату і час судового засідання учасників справи буде повідомлено додатково.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.05.2020 підготовче засідання призначено на 03.06.2020 року.

03.06.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про витребування додаткових доказів у справі, а також клопотання про поновлення строку для подання клопотання про витребування доказів.

У підготовчому засіданні 03.06.2020 судом розглянуто клопотання відповідача про витребування додаткових доказів у справі та вирішено відмовити в його задоволенні, оскільки воно подано з порушенням приписів статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.06.2020 підготовче засідання відкладено на 16.06.2020 року.

15.06.2020 року на електронну пошту господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення підготовчого засідання.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.06.2020 підготовче засідання відкладено на 07.07.2020 року.

22.06.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив, відповідно до змісту яких відповідачем вважає заявлені позивачем позовні вимоги необґрунтованими та просить суд відмовити в їх задоволенні.

У підготовчому засіданні 07.07.2020 року судом задоволено клопотання позивача про поновлення строку для подання клопотання про витребування додаткових доказів у справі, а також розглянуто клопотання позивача про витребування доказів у справі та вирішено відмовити в його задоволенні, оскільки воно подано з порушенням приписів статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.07.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/17879/19 до судового розгляду по суті на 22.07.2020 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у судовому засіданні оголошено перерву до 29.07.2020 року.

У судовому засіданні 29.07.2020 року представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 29.07.2020 року проти задоволення позову заперечив.

Представник третьої особи у судове засідання 29.07.2020 року не з`явився, про причини неявки суд не повідомив.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі Смірнова проти України ).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету. У судовому засіданні 29.07.2020 року проголошено вступну та резолютивні частини рішення.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

10.11.2016 року між позивачем (Позичальник) та відповідачем (Банк) було укладено кредитний договір № 4Б16116Г (надалі - Кредитний договір), відповідно до п. 1.1. якого Банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати Позичальнику кредит у формі згідно з п. А.1. з лімітом і на цілі, зазначені у п. А.2., не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2., в обмін на зобов`язання Позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, у визначені цим Договором терміни.

У п. А. Кредитного договору сторони визначили істотні умови кредитування, а саме:

А.1. Вид кредиту - відновлювальна кредитна лінія. Відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається Позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної у п. А.3., у межах ліміту цього Договору, у тому числі після часткового або повного погашення по кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.

А.2. Ліміт цього кредитного договору: 4 700 000 000, 00 грн. на наступні цілі: фінансування поточної діяльності підприємства. У разі виникнення заборгованості Позичальника перед Банком з відшкодування витрат згідно з п. 2.2.13 ліміт цього Договору збільшується на відповідну суму заборгованості, на цілі з відшкодування витрат згідно з п. 2.1.5.

А.3. Термін повернення кредиту 04.11.2026 р. Згідно ст. ст. 212, 651 ЦКУ при порушенні Позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених цим договором і непогашенні всієї заборгованості за даним Договором на протязі 90 днів з моменту порушення будь-якого із зобов`язань, Банк на свій розсуд, починаючи з 91-ого дня порушення будь-якого із зобов`язань має право змінити умови договору, встановивши інший термін повернення кредиту. При цьому Банк направляє Позичальнику письмове повідомлення із зазначенням строку/терміну повернення кредиту. При неповерненні заборгованості за цим договором у строк/термін, зазначений у повідомленні, вся заборгованість, починаючи з наступного дня терміну/строку, зазначеному у повідомленні вважається простроченою.

Згідно з наявною в матеріалах справи банківською випискою по рахунку, на виконання умов Кредитного договору відповідач надав позивачу кредит у розмірі 4 502 716 820, 00 грн.

10.11.2016 року між позивачем (Поручитель) та відповідачем (Кредитор) було укладено Договір поруки № 4А12046И/П, (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки Поручителем перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю Адіоніс своїх зобов`язань за кредитним договором від 09.02.2012 № 4А12046И (далі - Кредитний договір 1), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору 1; кредитним Договором від 17.05.2013 № 4А13314И (далі - Кредитний договір 2), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору 2; кредитним договором від 17.02.2014 № 4А14170И (далі - кредитний договір 3), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору 3; кредитним договором від 12.02.2015 № 4А15034И, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору 4, надалі за текстом: Кредитний договір 1, 2, 3, 4 - кредитний договір/кредитні договори.

Відповідно до п. 2 Договору поруки Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання обов`язку Боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.

Згідно з п. 4 Договору поруки у випадку невиконання Боржником зобов`язань за Кредитним договором Боржник і Поручитель відповідають перед Кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Пунктом 5 Договору поруки встановлено, що у випадку невиконання Боржником обов`язку п. 1 цього Договору Кредитор направляє на адресу Поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі Кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у п. 5 цього договору (п. 6 Договору поруки).

Відповідно до п. 7 Договору поруки у випадку порушення Поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, Кредитор та Поручитель прийшли до згоди, що Кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать Поручителю і знаходяться на його рахунках у ПАТ КБ Приватбанк . Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті Призначення платежу якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору.

Згідно з п. 8 Договору поруки до Поручителя, який виконав обов`язки Боржника за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань Боржника перед Кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Відповідно до п. 10 Договору поруки Кредитор зобов`язаний у випадку виконання Поручителем обов`язку Боржника за Кредитним договором передати Поручителю впродовж 5-ти робочих днів Банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки Боржника за Кредитним договором.

Згідно з п. 17 Договору поруки цей Договір укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого Центру Сертифікації Ключів ПАТ КБ Приватбанк в порядку, передбаченому Законом України Про електронні документи та електронний документообіг та Законом України Про електронний цифровий підпис , а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 23.10.2015, укладеної Сторонами.

Позивач вважає, що вищевказаний Договір поруки укладений з порушенням чинного законодавства, зокрема договір є таким, що вчинений під впливом введення в оману, що є підставою для визнання вказаного договору недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.

Зокрема, позивач вказує на те, що відповідач, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, висунув пропозицію щодо можливості участі Товариства з обмеженою відповідальністю Бізнеспром Інвест у процедурі трансформації кредитного портфеля ПАТ КБ Приватбанк , яка, зі слів працівників відповідача, була ініційована Національним банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України № 323/БТ від 05.10.2016, відповідача було зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

Згаданий план заходів, зі слів співробітників відповідача, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфелю на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. На думку відповідача, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на нього кредитного боргу старих боржників .

При цьому, відповідач наголошував на тому, що кредитні зобов`язання старих боржників забезпечені надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами тощо. Про ліквідність забезпечення зобов`язань старих боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності

Проте, як вказує позивач, після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави. При цьому банк ані в добровільному, ані в судовому порядку не виконав зобов`язання по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов`язання боржників.

На переконання позивача, банк ввів його в оману про існування в нього договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржників, у тому числі третьої особи - ТОВ Адіоніс , у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитами, та спонукав позивача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору № 4А16112Г від 10.11.2016 та договорів поруки, у тому числі оспорюваного договору. В той же час, у разі якби позивач знав про відсутність таких забезпечень, він не вчинив би оспорюваний правочин.

З огляду на наведене, позивач вказує, що відповідач ввів його в оману щодо істотних умов договору поруки, у зв`язку із чим позивач звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим в силу приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання практики розгляду справ, пов`язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними , вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. ч. 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому, висновок (рішення) про невідповідність правочину актам законодавства як підстава для його недійсності (пункт 1 статті 203 ЦК України) має ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи щодо порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов`язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію

Верховний Суд у постанові у справі № 922/109/19 від 03.10.2019 зазначив, що позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).

Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Неотримання цієї вимоги в момент вчинення правочину за змістом ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою його недійсності.

Як уже зазначалось, вказана вимога до правочину містить дві складові: по-перше, відповідність волевиявлення внутрішній волі учасника правочину, по-друге, відсутність дефекту волі такого учасника, коли його воля зазнала протиправного впливу внаслідок обману, насильства, погрози, важких обставин або була спотворена внаслідок зловмисної домовленості представника суб`єкта з іншою стороною.

Частина 3 ст. 203 Цивільного кодексу може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (статті 229- 233 Цивільного кодексу України).

В даному випадку, позовні вимоги про визнання недійсним Договору поруки заявлені позивачем, зокрема, на підставі спеціальної норми, а саме статті 230 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести:

по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;

по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином;

по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 74 Господарського процесуального кодексу України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним за позовом сторони правочину, і саме на позивача, як сторону правочину, яка діяла під впливом обману, покладається обов`язок довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, та сам факт обману.

Однак, в ході розгляду справи позивач належними та допустимими доказами в розумінні приписів статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України не довів існування обставин, які можуть бути підставами для визнання недійним Договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016 на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Зокрема, позивачем не доведено, що представниками відповідача повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставин, що мали істотне значення для вчинення оспорюваного Договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016.

Також позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідачем вчинялись певні винні, навмисні дії, які б свідчили про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки Договору поруки, які насправді наступити не можуть.

Більш того, безпосередньо у тексті Кредитного договору зазначено, що кредит надається з метою фінансування поточної діяльності позивача.

Жодних посилань на те, що Кредитний договір та оскаржуваний Договір поруки укладаються з метою отримання прибутку позивачем у вигляді продажу/отримання ним у власність майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у наданих до матеріалів справи документах не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок про це в самих договорах.

Не містять відповідні договори і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та щодо трансформації кредитного портфелю банку , про яку позивач вказує у позовній заяві.

Жоден пункт Кредитного договору не містить згадок про трансформацію кредитного портфеля АТ КБ Приватбанк , необхідність укладення оспорюваного позивачем Договору поруки або інших договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач зазначає в обґрунтування свого позову.

Таким чином, посилання позивача на те, що Банком було введено його в оману відносно наявності високоліквідних активів, наданих в забезпечення виконання зобов`язань боржника за кредитними договорами, що з їх виконанням поручителем надасть йому змогу набути такі активи у свою власність, не підтверджуються відповідними доказами, адже зміст Договору поруки не містить жодних положень відносно цього, а будь-яких інших документів (попередніх договорів, меморандумів, листів тощо), які б вказували на існування певних домовленостей відносно цього або ж засвідчували сам факт існування таких активів та передання їх в забезпечення виконання зобов`язань боржника, матеріали справи не містять.

Тобто, позивачем не доведено, що умовою укладення Договору поруки було саме гарантування Банком отримання поручителем певного кола прав вимоги за іншими договорами забезпечення зобов`язань боржника, які б надали можливість набуття ним певного кола активів.

За змістом частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини 3 статті 13, частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Проте, позивачем не було надано суду належних, достатніх та вірогідних у розумінні Господарського процесуального кодексу України доказів введення відповідачем в оману позивача щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні оскаржуваного Договору поруки.

При цьому, положеннями частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України передбачено, що за Договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Статтею 558 Цивільного кодексу України встановлено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Однак, плата не була передбачена оскаржуваним Договором поруки, що виключає можливість отримання прибутку за ним.

Відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконати зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним.

Таким чином, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник та у подальшому поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена.

Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена, що підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Відтак, договір поруки є забезпечувальним договором, з огляду на що метою укладання договору поруки не може бути одержання прибутку поручителем, що випливає з самої суті договору поруки.

Доводи позивача на неможливість отримання прибутку за наслідками виконання взятих на себе згідно з Договором поруки обов`язків не мають жодного правового підґрунтя в розрізі застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, адже недосягнення його власних мотивів укладення такого правочину не може свідчити про введення його в оману з боку іншої сторони, доказів надання якою обіцянки щодо отримання позивачем прибутку у випадку реалізації Договору поруки матеріали справи не містять.

За таких обставин, суд вважає безпідставними та не приймає до уваги твердження позивача в частині того, що його було введено в оману щодо можливості одержання прибутку шляхом укладення договору поруки, оскільки позивач як суб`єкт підприємницької діяльності, який здійснює таку діяльність на власний ризик, мав бути (не міг не бути) обізнаним при укладенні відповідного договору з базовими положеннями цивільного законодавства.

Посилання позивача на невиконання відповідачем встановленого пунктом 10 Договору поруки обов`язку щодо передачі документів, які підтверджують обов`язки боржника за кредитними договорами, в контексті заявлених позовних вимог до уваги судом не приймаються, оскільки при вирішенні спору про визнання правочину недійсним підлягає встановленню наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання такого правочину недійсним, саме на момент його вчинення (укладення), а сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не може бути підставою для визнання його недійсним.

Суд зазначає, що статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з приписами статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

З урахуванням наведеного, виходячи з правової природи договору поруки, суд зазначає, що з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

Дослідивши та проаналізувавши умови оспорюваного договору, судом встановлено, що при укладенні договору сторонами дотримано всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогами цивільного та господарського законодавства.

Ураховуючи вище викладене, оскільки формулювання умов Договору поруки було в тому числі правом позивача та укладаючи спірний договір поруки, позивач вважається таким, що ознайомився з усіма його умовами, в тому числі істотними, суд дійшов висновку, що позивач реалізував таке право шляхом укладення договору на відповідних умовах, а тому доводи про те, що відповідач ввів позивача в оману щодо істотних умов договору поруки, за відсутності доказів в підтвердження таких обставин, вважаються судом необґрунтованими.

При цьому, суд зазначає, що позивачем не доведено наявність умислу відповідача щодо введення позивача в оману щодо умов договору поруки.

З огляду на викладене, позивачем не доведено, а судом, на підставі зібраних в матеріалах справи доказів, не встановлено існування на момент вчинення спірного Договору поруки факту введення його в оману з боку відповідача щодо обставин, які мають істотне значення для укладення такого правочину, як умови для визнання його в силу приписів статті 230 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним Договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016 є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю Бізнеспром Інвест до Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю Адіоніс про визнання недійсним Договору поруки № 4А12046И/П від 10.11.2016.

2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

4. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено та підписано 31.07.2020 року.

Суддя В.С. Ломака