Ухвала

від 17.08.2020 по справі 466/5766/13-ц

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/5766/13-ц

Провадження № 22-ц/4808/474/20

Головуючий у 1 інстанції Беркещук Б. Б.

Суддя-доповідач Томин

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючої Томин О.О.

суддів: Девляшевського В.А., Пнівчук О.В.

за участю секретаря Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду, ухвалене суддею Беркещук Б.Б. 23 лютого 2016 року в м. Коломия у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 про стягнення боргу,

в с т а н о в и в:

У липні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу, посилаючись на те, що 10 серпня 2010 року відповідач ОСОБА_4 позичив у нього грошові кошти в сумі 112000 доларів США, які зобов`язався повернути у період з 10 вересня 2010 року до 10 липня 2011 року згідно графіку проплат по поверненню боргу, про що видав відповідні розписки. В зазначений строк відповідач зобов`язання по поверненню боргу не виконав, на письмові вимоги позивача повернути позичені кошти не відповів, зустрічі з останнім уникає, на телефонні дзвінки не відповідає. Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь основний борг у розмірі 894880,00 грн. за курсом НБУ станом на 24.07.2013 року, а також 3% річних у розмірі 54722,00 грн., разом 949602,00 грн.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 05.12.2013 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 949602,00 грн. заборгованості. Стягнуто з ОСОБА_4 в користь держави 3441,00 грн. судового збору.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 25.08.2015 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05.12.2013 року скасовано.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 22.10.2015 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу передано на розгляд за територіальною підсудністю в Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 23 лютого 2016 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість на виконання грошового зобов`язання по договору позики від 10 серпня 2010 року в сумі 3437440 грн. 43 коп., з яких: 3025624 грн. - основний борг та 411816,43 грн. - три проценти річних. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в розмірі 3441 грн. 00 коп.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16.06.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 23 лютого 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 24.07.2018 року залучено до участі у справі ОСОБА_3 як правонаступника після смерті ОСОБА_2 .

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 24.07.2018 року задоволено апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Абу-Дабі . Рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу відмовлено.

Додатковою постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31.07.2018 року ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16.06.2016 року скасовано.

Постановою Верховного Суду від 12.06.2019 року задоволено касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Архіпова Олександра Юрійовича. Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 24.07.2018 року скасовано. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року залишено в силі.

24.02.2020 року до Івано-Франківського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року як особи, яка не брала участі у справі.

В поданій апеляційній скарзі апелянт зазначив, що рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, порушує його права, однак суд не залучив його до участі у справі.

Вказує, що 27.12.2009 року між ним та ОСОБА_4 було укладено Договір позики коштів, відповідно до умов якого протягом семи місяців з 27.12.2009 року по 25.07.2010 року апелянт передав ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 150000,00 доларів США, на підтвердження чого останнім було надано розписки від 25.01.2010 року на суму 10000,00 доларів США, 25.02.2010 року - на суму 10000,00 доларів США, 25.03.2010 року - на суму 20000,00 доларів США, 25.04.2010 року - на суму 20000,00 доларів США, 25.05.2010 року - на суму 30000,00 доларів США, 25.06.2010 року - на суму 30000,00 доларів США, 25.07.2010 року - на суму 30000,00 доларів США.

25.07.2010 року під час отримання останньої частини грошових коштів між апелянтом ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено Додаткову угоду до Договору позики від 27.12.2009 року, за умовами якої, зокрема, ОСОБА_4 взяв на себе зобов`язання не укладати із будь-якими третіми особами кредитних договорів, договорів позики, поруки, іпотеки, застави та будь-яких інших договорів, які би створювали для ОСОБА_4 зобов`язання на суму, більшу 10000,00 грн.

У визначений Договором позики строк ОСОБА_4 борг не повернув, тому рішенням Косівського районного суду від 07.12.2011 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 1286285,87 грн. Вказане рішення не оскаржувалось та набрало законної сили.

В лютому 2020 року апелянту стало відомо, що під час дії Договору позики від 27.12.2009 року ОСОБА_4 отримав грошові кошти від ОСОБА_2 , а також стало відомо про існування рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року.

Вважає, що Договір позики від 10.08.2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , порушує умови Договору позики коштів від 27.12.2009 року, укладеного між ним та ОСОБА_4 , а також ч. 1 ст. 526 та ч. 1 ст. 203 ЦК України, і відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України є недійсним. Таким чином позовна вимога про стягнення заборгованості за договором позики підлягає відхиленню судом.

На його думку, внаслідок укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Договору позики від 10.08.2010 року, платоспроможність останнього значно знизилась, при стягненні з нього заборгованості на стадії виконавчого провадження грошові кошти будуть розподілятися пропорційно вимогам кредиторів, а тому оскаржуване рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року порушує майновий інтерес апелянта на отримання заборгованості з ОСОБА_4 .

З огляду на викладене просить рішення Коломийського міськрайонного суду від 23.02.2016 року скасувати, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник ОСОБА_3 - Архіпов О.Ю. подав відзив на апеляційну скаргу. Вважає, що оскаржуваним рішенням суду не вирішувалося питання про права та (або) обов`язки апелянта. На його думку, посилання апелянта на ч. 1 ст. 526 та ч. 1 ст. 627 ЦК України є неправильним, оскільки зобов`язання має виконуватися належним чином саме сторонами договору, а не будь-якими іншими особами. Якщо апелянт вважає, що ОСОБА_4 порушив зобов`язання за Договором позики від 27.12.2009 року, то він має право звернутися до нього з відповідною претензією чи з позовом до суду. Водночас ОСОБА_3 як кредитор ОСОБА_4 та позикодавець за Договором позики від 10.08.2010 року не має жодного відношення до правовідносин, які склалися між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Крім того, зобов`язання позикодавця за Договором позики від 10.08.2010 року відповідно до його умов були виконані належним чином та в повному обсязі. ОСОБА_3 не несе і не може нести будь-якої відповідальності за невиконання ОСОБА_4 зобов`язань перед іншими особами.

Також безпідставним вважає посилання апелянта на нікчемність Договору позики від 10.08.2010 року. Зазначає, що вказаний договір укладений відповідно до вимог законодавства, його дійсність та обставини виконання сторонами встановлені судами всіх інстанцій у справі №466/5766/13-ц.

Вказує, що наразі рішення виконується у примусовому порядку, однак ОСОБА_4 та його представники систематично здійснюють спроби штучно створити підстави для зупинення виконавчих дій, зловживають процесуальними правами. Так, з вересня 2019 року ОСОБА_4 тричі подавав скарги на дії, бездіяльність і рішення приватного виконавця та заяви про вжиття заходів їх забезпечення, які були залишені без розгляду чи без задоволення. Також ОСОБА_4 подавав заяву про визнання виконавчого листа, виданого на виконання вищевказаного рішення суду, таким, що не підлягає виконанню, просив суд зупинити стягнення на підставі виконавчого документа. Ця заява теж була залишена судом без задоволення.

Крім того зазначає, що Договір позики від 10.08.2010 року не є єдиним договором, який би створював для ОСОБА_4 зобов`язання на суму більше 10000,00 грн. після укладення Договору позики від 27.12.2009 року. Зокрема, у 2019 році він взяв на себе грошові зобов`язання перед ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на загальну суму близько 6000000,00 грн., з огляду на невиконання яких були відкриті виконавчі провадження на підставі виконавчих написів приватного нотаріуса. При цьому ОСОБА_1 вказані виконавчі написи не оскаржує.

Вважає, що оскаржуване рішення суду не порушує прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків апелянта, а справжньою причиною подання апеляційної скарги була можливість зупинення виконавчого провадження. Просить закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України.

Апелянт ОСОБА_1 та його представник адвокат Микитюк Р.В. в засідання апеляційного суду не з`явилися. Представник апелянта вп`яте надіслав на електронну адресу суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з його зайнятістю в іншому судовому процесі.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з`явився, вдруге надіслав на електронну адресу суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку хворобою, яке не підтверджене належними доказами.

Представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечила, просила закрити апеляційне провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до письмових розписок від 10 серпня 2010 року відповідач ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_2 112000 доларів США, зокрема: за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 8500 доларів США до 10 вересня 2010 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 8500 доларів США до 10 жовтня 2010 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 8500 доларів США до 10 листопада 2010 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 8500 доларів США до 10 грудня 2010 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 8500 доларів США до 10 січня 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 13500 доларів США до 10 лютого 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 13500 доларів США до 10 березня 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 13500 доларів США до 10 квітня 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року відповідач зобов`язувався повернути борг в сумі 13500 доларів США до 10 травня 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року зобов`язувався повернути борг в сумі 13500 доларів США до 10 червня 2011 року, за розпискою від 10 серпня 2010 року - в сумі 2000 доларів США до 10 липня 2011 року.

Факт підписання вказаних розписок відповідачем не заперечувався.

Відповідач зобов`язався повернути борг у період з 10 вересня 2010 року до 10 серпня 2011 року згідно графіку проплат по відшкодуванню боргу, який підписаний позичальником та боржником 10 серпня 2010 року.

Після спливу строку повернення позики ОСОБА_2 звертався до відповідача 31 липня 2012 року та 30 жовтня 2012 року з письмовими вимогами про повернення боргу. Однак відповідач на порушення своїх договірних зобов`язань позику не повернув, а тому позичальник звернувся з позовом до суду.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 23 лютого 2016 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 12.06.2019 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість на виконання грошового зобов`язання по договору позики від 10 серпня 2010 року в сумі 3437440 грн. 43 коп., з яких: 3025624 грн. - основний борг та 411816,43 грн. - три проценти річних. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в розмірі 3441 грн. 00 коп.

13.08.2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Ніколаєвим С.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №59795188 з виконання виконавчого листа №466/5766/13-ц, виданого 01.08.2016 року Коломийським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованості на виконання грошового зобов`язання по договору позики від 10 серпня 2010 року в сумі 3437440 грн. 43 коп., з яких: 3025624 грн. - основний борг та 411816,43 грн. - три проценти річних.

Встановлено також, що 27.12.2009 року між апелянтом ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено Договір позики, відповідно до умов якого позичальник отримує від позикодавця, а позикодавець передає у власність позичальнику гроші в сумі 150000 доларів США протягом семи місяців з моменту підписання цього договору по 30.07.2010 року включно різними сумами, про що сторони склали окремі розписки. Остаточний розрахунок щодо повернення суми позики мало бути здійснено не пізніше 27.12.2010 року.

Згідно наданих копій розписок ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 25.01.2010 року 10000,00 доларів США, 25.02.2010 року - 10000,00 доларів США, 25.03.2010 року - 20000,00 доларів США, 25.04.2010 року - 20000,00 доларів США, 25.05.2010 року - 30000,00 доларів США, 25.06.2010 року - 30000,00 доларів США, 25.07.2010 року - 30000,00 доларів США.

25.07.2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено Додаткову угоду до Договору позики від 27.12.2009 року, за умовами якої, зокрема, з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника він до повного погашення заборгованості взяв на себе зобов`язання не укладати із будь-якими третіми особами кредитних договорів, договорів позики, поруки, іпотеки, застави та будь-яких інших договорів, які би створювали для позичальника зобов`язання на суму, більшу 10000,00 грн.

Однак, у визначений вищевказаним Договором позики строк ОСОБА_4 борг не повернув.

Рішенням Косівського районного суду від 07.12.2011 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення коштів. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 1286285,87 грн.

У поданій апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що договір позики від 10 серпня 2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , суперечить Додатковій угоді від 25.07.2010 року до Договору позики від 27.12.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , та є нікчемним, а оскаржуваним рішенням суду про стягнення з ОСОБА_4 грошових коштів на користь позивача вирішено питання про його права та інтереси.

Однак погодитися з такими доводами апеляційний суд не може з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною другою статті 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника, або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, або визначеної кількості речей.

Згідно статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій же самій кількості, що були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.

У статті 129 Конституції України у числі основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ Воловік проти України , Креуз проти Польщі , Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі ).

Право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі Мельник проти України ( Melnyk v. Ukraine заява №23436/03, §22, від 28 березня 2006 року).

Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення Європейського суду з прав людини Тіннеллі та сини, Лтд та ін. , Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства ).

Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини Ейрі проти Ірландії , Аїт-Мугуб проти Франції ).

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону.

ЦПК України передбачено право осіб, які не брали участі у справі, подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, але при дотриманні певних умов.

Так, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому статтею 352 ЦПК України, повинна довести, наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Слід ураховувати, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині цього рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав по права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.07.2018 у справі №911/2635/17).

Верховний Суд зазначив, що після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно.

Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасовує судове рішення на підставі пункту 4 частини 3 статті 376 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення суду першої інстанції, якщо суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, то апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 362 ЦПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, в зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.

Враховуючи наведені норми закону та досліджені судом матеріали справи, апеляційний суд не встановив підстав стверджувати, що оскаржуваним рішенням вирішувалось питання про права, свободи, інтереси ОСОБА_1 , оскільки апелянт не був учасником правовідносин, які досліджувалися судом під час розгляду справи, а також в оскаржуваному рішенні відсутні висновки про права та обов`язки цієї особи.

При цьому сам факт укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Договору позики від 27.12.2009 року та Додаткової угоди від 25.07.2010 року, як і недотримання його умов, не спростовує наявності грошового зобов`язання останнього по договору позики від 10 серпня 2010 року, яке підтверджене оскаржуваним рішенням суду.

Крім того таке рішення було предметом перегляду в касаційній інстанції і постановою Верховного Суду від 12.06.2019 року залишено в силі.

Відтак, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 23 лютого 2016 року слід закрити.

Керуючись п. 3 ч. 1 ст. 362, ст.ст. 381, 389-390 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду від 23 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 про стягнення боргу - закрити.

Ухвала набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту ухвали.

Головуюча: О.О. Томин

Судді: В.А. Девляшевський

О.В. Пнівчук

Повний текст ухвали складено 18 серпня 2020 року.