Рішення

від 21.08.2020 по справі 922/1934/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" серпня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/1934/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Лайт Трейд", місто Полтава,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківське спеціалізоване монтажно - експлуатаційне підприємство", місто Харків,

про стягнення 318 291,84 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні господарського суду Харківської області, в порядку спрощеного позовного провадження, перебуває справа № 922/1934/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Лайт Трейд" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" про стягнення заборгованість за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року у загальній сумі 318 291,84 грн., в тому числі сума основного боргу 137 646,76 грн., сума зростання боргу з урахуванням індексу інфляції 32 513,61 грн., три відсотки річних 12 689,27 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами у сумі 106 001,85 грн., пеня у сумі 29 440,35 грн.

06 липня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду із визначенням справи, як малозначна, відкрито спрощене позовне провадження у справі № 922/1934/20, розгляд справи № 922/1934/20 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Крім того, встановлено, зокрема, відповідачу, згідно статті 251 ГПК України, п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали суду для подання відзиву на позов.

З матеріалів справи вбачається, що копія ухвала про відкриття провадження була направлена за адресою відповідача, яка зазначена позивачем у позовній заяві, а саме: 61037, місто Харків, вулиця Плеханівська, будинок 126, офіс 429, підтверджена витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Однак, поштовий конверт, в якому була направлена судова кореспонденція, повернувся на адресу суду, з поштовою відміткою - "адресат відсутній".

Відповідно до пункту 99-2 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 рекомендовані поштові відправлення з позначкою "Судова повістка", адресовані юридичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються представнику юридичної особи, уповноваженому на одержання пошти, під розпис. У разі відсутності адресата за вказаною на рекомендованому листі адресою працівник поштового зв`язку робить позначку адресат відсутній за вказаною адресою, яка засвідчується підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає його до суду. За змістом пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження.

З аналізу вищевказаних положень чинного законодавства вбачається, що днем вручення відповідачеві ухвали суду про відкриття провадження у справі, в порядку пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України, є календарна дата формування підприємством зв`язку інформації щодо поштового відправлення поданого до пересилання за адресою відповідача - тобто 03 липня 2020 року.

Сам лише факт неотримання відповідачем кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв`язку з відсутністю адресата, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.

Згідно з частиною 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою від 06 липня 2020 року, з урахуванням розділу Х ГПК України (строк до 06 серпня 2020 року), не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно статті 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

12 травня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Смарт Лайт Трейд" (постачальник, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" (покупець, відповідач у справі) укладено договір поставки № 11 за умовами якого постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Разом з товаром постачальник повинен передати покупцю документи, які мають відношення до товару і належать до передачі разом з товаром відповідно до чинного законодавства України. Загальна кількість товарів, що поставляються на умовах даного договору: асортимент, ціна за одиницю та загальну вартість товару визначається в рахунках-фактурах та видатково - прибуткових накладних. (пункт 1.1., 2.2., 3.1. договору). Пунктом 4.1. договору встановлено, що строки поставки кожної узгодженої партії товару становлять 10 (десять) календарних днів з дати узгодження партії поставки в Рахунку. Ціна товару, який поставляється на умовах даного договору, узгоджується та відображується в рахунках-фактурах та вказується у видатково-прибутковій накладній. Сума договору складається з суми вартості партії товарів, поставлених постачальником протягом строку дії цього договору (пункт 7.1., 7.2 договору). У пункті 8.1 договору встановлено, що покупець повинен сплатити поставлений товар не пізніше 60 (шістдесят) календарних днів з дати поставки товару постачальником. Оплати здійснюється у розмірі повної вартості поставленої партії товару шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок постачальника. В разі прострочення покупцем оплати товару більше ніж на 60 календарних днів, постачальник має право вимагати, а покупець зобов`язаний сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 25% річних, які нараховуються на суму заборгованості покупця за весь період користування ним грошовими коштами, які належать до сплати постачальнику (пункт 8.5. договору). Відповідно до пункту 9.3. договору, за порушення грошових зобов`язань за цим договором винна сторона сплачує постраждалій стороні пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період припущення порушення винною стороною, від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день порушення виконання. За пунктом 11.1., договір вступає в дію з дати його укладення обома сторонами і діє до 31 грудня 2017 року, але до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань по даному договору.

Позивачем, на виконання умов договору, було сформовано рахунок на оплату № 13 від 12 травня 2017 року на суму 5 888,99 грн., відповідно до якого зобов`язаними сторонами було узгоджено найменування товару, кількість та ціну товару. Надалі, 07 серпня 2017 року було виставлено рахунок № 127 на суму 137 646,72 грн. та 15 серпня 2017 року було виставлено рахунок на оплату № 143 на суму 60 220,44 грн. 12 травня 2017 року позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 5 888,99 грн., що підтверджується видатковою накладною № 6 від 12 травня 2017 року та товарно-транспортною накладною № Р6 від 12 травня 2017 року. 09 серпня 2017 року позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 137 646,72 грн., що підтверджується видатковою накладною № 105 від 09 серпня 2017 року, довіреністю № 36 від 08 серпня 2017 року та товарно-транспортною накладною № Р105 від 09 серпня 2017 року. 18 серпня 2017 року позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар на загальну суму 60 220,44 грн., що підтверджується видатковою накладною № 117 від 18 серпня 2017 року, довіреністю № 49 від 17 серпня 2017 року та товарно-транспортною накладною № Р117 від 18 серпня 2017 року.

Як зазначає позивач, оплата за товар була здійснена відповідачем не в повному обсязі, через що позивач був змушений 25 січня 2019 року сформувати відповідачу претензію № 1 в якій вимагав невідкладно сплатити у повному обсязі заборгованість, що станом на дата звернення з цією претензією складала 235 958,27 грн., в тому числі: основний борг у сумі 137 646,15 грн., сума зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у сумі 22 637,46 грн., три проценти річних у сумі 6 967,23 грн., пеня у сумі 10 504,95 грн.

Позивач вказує, що відповідачем не було вчинено жодних активні дії, покликаних на перерахування грошових коштів за поставлений товар, у зв`язку з чим підприємство-позивача було змушено звернутись до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів із позовом, в якому просить суд стягнути з відповідача заборгованість у загальній сумі 318 291,84 грн., в тому числі сума основного боргу 137 646,76 грн., сума зростання боргу з урахуванням індексу інфляції 32 513,61 грн., три відсотки річних 12 689,27 грн., проценти за користування чужими грошовими коштами у сумі 106 001,85 грн., пеня у сумі 29 440,35 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів. Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Обов`язок щодо здійснення оплати отриманого товару, відповідно до положень договорів поставки та статей 712, 692 ЦК України, виникає у відповідача, з моменту після прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, даний факт підтверджується первинним бухгалтерським документом, яким в цих правовідносинах є видаткова накладна, відповідно до положень статті 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Так, за умовами пункту 7.1 договору, ціна товару, який поставляється на умовах даного договору, узгоджується та відображується в рахунках-фактурах та вказується у видатково-прибутковій накладній (пункт 7.1. договору).

В розумінні погоджених сторонами умов пунктів 2.2. та 7.1. договору можна зробити висновок, що поняття "видатково-прибуткова накладна" має тотожний зміст із поняттям "видаткова накладна" та відноситься до товарно-супровідної документації, на підставі якої здійснюється поставка товару.

Відповідно до статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України)

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, належне виконання зобов`язання є виконання зобов`язань, з додержанням вимог і принципів виконання зобов`язання встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.

Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов`язаними контрагентами були проведені визначені господарські операції, а саме позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлений товар, що підтверджується видатковою накладною № 6 від 12 травня 2017 року, видатковою накладною № 105 від 09 серпня 2017 року та видатковою накладною № 117 від 18 серпня 2017 року. Вказані видаткові накладні підписані уповноваженими представниками за дорученнями на одержання ТМЦ та скріплені печатками сторін, а також в них міститься посилання на реквізити договору. Таким чином, дані видаткові накладні підтверджується виконання позивачем своїх зобов`язань за договором з поставки відповідачу товару. Крім того, матеріали справи містять доручення відповідача, за умовами яких можна встановити особу (слюсар - електромонтажник ОСОБА_1 ), яка отримувала від позивача, визначений та узгоджений у видаткових накладній товар.

За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Отже, однією із основних умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі. Згідно частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Обов`язок щодо здійснення оплати переданого (поставленого) товару, відповідно до умов договору, виникає у відповідача, за пунктом 8.1 договору, не пізніше 60 (шістдесят) календарних днів з дати поставки товару постачальником. Оплати здійснюється у розмірі повної вартості поставленої партії товару шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок постачальника. Разом з товаром постачальник повинен передати покупцю документи, які мають відношення до товару і належать до передачі разом з товаром відповідно до чинного законодавства України (пункт 2.2. договору).

Отже, сторони на власний розсуд, з урахуванням принципу свободи договору, втіленим у цивільному законодавстві, визначили певний проміжок часу (60 календарних днів) до закінчення якого покупець має можливість здійснити повний розрахунок із продавцем за поставлений товар.

Проте, відповідач допустив порушення зобов`язання за договором та здійснив оплату поставленого товару на суму 66 109, 39 грн., що підтверджується банківською фільтрованою випискою за період з 12 вересня 2017 року по 11 вересня 2018 року (а. с. 35, том 1). Суд зауважує, що згідно банківської фільтрованої виписки за період з 12 вересня 2017 року по 11 вересня 2018 року вбачається, що в призначеннях платежу міститься наступний напис: - 5 888,99 грн. плата за матеріал згідно з ВН № 6 від 12 травня 2017 року; - 60 220,40 грн. плата за матеріал згідно з ВН № 117 від 18 серпня 2017 року. Тобто, відповідач, перераховуючи позивачу грошові кошти за товар, визначив за якою саме видатковою накладною здійснюється оплата за товар. Однак, перераховані кошти, як-то було встановлено вище, не покривають в повній мірі розмір загальної вартості поставленого товару.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження вчасної оплати поставленого товару у строки, які обумовлені сторонами в договорі. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не в повному обсязі оплатив позивачу його вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а тому позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 137 646,76 грн. підлягають задоволенню в повному обсязі.

Враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 9.3. договору, за порушення грошових зобов`язань за цим договором винна сторона сплачує постраждалій стороні пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період припущення порушення винною стороною, від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день порушення виконання.

Дії відповідача щодо несвоєчасної оплати є порушенням умов договору, що є підставою для застосування відповідальності, відповідно до умов пункту 9.3. договору.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає його невірним та таким, що не повністю відповідає приписам чинного законодавства в силу допущених арифметичних та методологічних помилок, в тому числі при визначенні кількості днів за відповідні періоди прострочення.

Так, згідно з частиною 2 статті 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Відповідно до частини першої статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Згідно із частиною 1 статті 3 Європейської конвенції про обчислення строків від 16 травня 1972 року строки, обчислені у днях, тижнях, місяцях і роках починаються опівночі dies a quo і спливають опівночі dies ad quem. Проте положення попереднього пункту не заважають тому, щоб та чи інша дія, яка має бути здійснена до спливу встановленого строку, виконувалася у день лише до закінчення нормального робочого часу.

Правовий аналіз вказаних норм матеріального права свідчить про те, що пеня може бути нараховані лише за кожен повний день прострочення виконання зобов`язання, а день фактичної поставки товару не включається до періоду часу, за який може здійснюватися стягнення пені.

У той же час, із наданого позивачем розрахунку пені судом встановлено, що її розрахунок за всіма видатковими накладним було здійснено з урахуванням дня, в який відбулася поставка товару, що суперечить вищезазначеним положенням чинного законодавства.

Водночас, здійснивши перерахунок штрафної санкції, з урахуванням пункту 9.3 договору, приписів статті 231 ГК України, суд встановив, що арифметично вірною та такою, що повністю відповідає положенням чинного законодавства є сума пені в розмірі 29 913,36 грн. Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині стягнення пені за договором, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в сумі 29 440,35 грн.

Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що "якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми".

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції у сумі 32 513,61 грн. та три відсотки річних у сумі 12 689,27 грн. Здійснивши перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов`язання, а також порядку розрахунків, погодженого сторонами, господарський суд задовольняє позовні вимоги в частині стягнення 3% річних у розмірі 12 689,27 грн. (проти вірної суми 12 730,27 грн. за розрахунками суду оскільки, як вже зазначено вище судом, до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог) та інфляційних нарахувань на суму боргу 30 834,30 грн.

Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами у сумі 106 001,85 грн.

Відповідно до статті 536 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Частина друга статті 536 цього Кодексу - розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Досліджуючи правову природу процентів, передбачених статтею 536 ЦК України, виходячи зі змісту норм статей 692, 693, 694 ЦК України, а також норм статей 1057, 1214 цього Кодексу, суд дійшов висновку, що визначені проценти нараховуються у випадку користування чужими грошовими коштами саме як плата за таке користування, при чому таке користування може бути як правомірним, зокрема за погодженням з кредитором (наприклад, протягом встановленого договором позики/кредиту строку), так і неправомірним, наприклад, у випадку прострочення покупцем оплати товару - коли грошові кошти постачальника перебувають у розпорядженні покупця та останній фактично користується ними. Частиною 2 статті 625 ЦК України конкретизовано визначений статтями 536 та 693 цього Кодексу обов`язок покупця сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами з визначенням додаткового зобов`язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. З огляду на таке обмеження законодавця щодо розміру трьох процентів річних, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 922/3578/18 від 05 червня 2020 року погодилась з тим, що частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із статтями 693, 536, 625 ЦК України. Згідно з визначенням поняття неустойки, що передбачено статтею 549 ЦК України, грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов`язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання, є пеня. Водночас, суд зауважує, що пеня відноситься до поняття "неустойка" та вживається зокрема у главі "Забезпечення виконання зобов`язання" та у главі "Правові наслідки порушення зобов`язання. Відповідальність за порушення зобов`язання". Також, суд зазначив, що пеня, передбачена статтею 549 ЦК України, та проценти за статтею 536 ЦК України жодним чином не збігаються за обсягом понять, з огляду на те, що перша є способом забезпечення виконання зобов`язання та мірою відповідальності, а другі - встановленою законом або договором платою за користування чужими грошовими коштами як правомірне, так і неправомірне, тобто правова природа понять "пеня" та "проценти за користування чужими грошовими коштами" є різною, а норми статей 549, 536 та 692 Цивільного кодексу України не містять будь-яких виключень щодо їх одночасного застосування.

З огляду на цитування у пункті 8.5. договору способу розрахунку відсотків річних методом розрахунку 25% за весь період користування грошовими коштами, суд вважає тлумаченням такого пункту договору, як такого, що передбачає можливість стягнення пені згідно із статтею 549 ЦК України.

Зміна порядку (методики) їх обчислення, не змінює суті та правової природи такого стягнення, у зв`язку з чим визначені сторонами у пункті 8.5. договору проценти, з урахуванням положень статті 549 ЦК України, є пенею, а також щодо можливості застосування правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2014 року у справі № 3-32гс14 та від 24 грудня 2013 року у справі №3-37гс13.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 922/3578/18 від 05 червня 2020 року не знайшов необхідності відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України у справах № 3-32гс14 та № 3-37гс13 та у справі №922/3578/18 та погодився з нею та відступив від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 922/2213/17 про можливість стягнення відсотків річних за кожен день неправомірного користування грошовими коштами відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами пункту 8.5. укладеного між сторонами у справі договору нараховуються на суму заборгованості за весь період користування грошовими коштами, за своєю правовою природою, ураховуючи спосіб їх обчислення, підпадають під визначення пені.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на порушника невигідних правових наслідків, що ґрунтуються на умовах договору або на законі, та, які полягають у позбавленні його певних прав або у заміні невиконання обов`язку новим, або у покладенні на цю особу нового додаткового обов`язку. Покладення на боржника нових додаткових обов`язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Відповідно до статті 549 ЦК України пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, яка стягується один раз за одне й те саме порушення - порушення строків виконання грошових зобов`язань, протилежне, свідчить про недотримання імперативних положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Отже, чинним законодавством запроваджено заборону одночасного застосування подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Така позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2134цс16, від позицій яких Велика Палата Верховного Суду, на дату постановлення даного рішення, не відходила.

З огляду на панівну позицію у сфері цивільної відповідальності щодо заборони подвійної відповідальності за одне й те саме порушення, враховуючи, що в даному рішенні питання стягнення пені було вирішено та стягнуто з відповідача 29 440,35 грн., господарський суд не вбачає підстав для задоволення позову в означеній частині та відмовляє позивачу у стягненні процентів за користування чужими грошовими коштами у сумі 106 001,85 грн.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 20 000 грн., суд зазначає наступне.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 04 червня 2020 року між адвокатом Шейко Русланом Володимировичем (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Смарт Лайт Трейд" (клієнт) укладено договір № 16 про надання правової допомоги, у відповідності до якого адвокат приймає доручення клієнта та бере на себе зобов`язання надати клієнту правову допомогу щодо надання правової інформації, консультації і роз`яснень з правових питань; складання звернень (заяв, скарг, пропозицій) та інших документів правового характеру; представництво та захисту інтересів клієнта, в тому числі у судах під час здійснення господарського судочинства.

Сторонами договору у пункті 3.1 договору узгоджено, що розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату за надану в межах цього договору правову допомогу, визначається сторонами окремою додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору. Додатковою угодою № 1 до договору № 16 про надання правової допомоги від 04 червня 2020 року визначено, що вартість послуги складає 20 000, 00 грн.

В підтвердження вартості послуг, пов`язаних з наданням правової допомоги, адвокатом Шейко Русланом Володимировичем було надано суду акт приймання передачі наданих послуг № 1 від 15 червня 2020 року та платіжне доручення № 1131 від 16 червня 2020 року на суму 20 000,00 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, адвокатом була проведена консультація клієнта з приводу звернення до суду з позовною заявою до ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року (2 години), аналіз судової практики з питань подання позову щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій (2 години), підготовка позовної заяви до господарського суду Харківської області про стягнення з ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року (6 годин).

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатом Шейко Русланом Володимировичем професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

Чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені позивачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об`єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі № 922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту приймання-передачі наданих послуг № 1 від 15 червня 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатами надано наступний перелік послуг:

- консультація клієнта з приводу звернення до суду з позовною заявою до ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року (2 години),

- аналіз судової практики з питань подання позову щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій (2 години),

- підготовка позовної заяви до господарського суду Харківської області про стягнення з ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року (6 годин).

Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 20 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 20 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 5 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Перш за все, суд враховує, що даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням пункту договору щодо наслідків прострочення (пеня) та статті 625 ЦК України, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.

Спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки це надає захиснику можливість приймати обґрунтовані рішення. Звідси випливає, що будь-то в контексті допомоги з цивільного чи кримінального судочинства або в контексті звернення до загальної юридичної консультації, особи, які звертаються до адвоката, можуть обґрунтовано очікувати, що їхні повідомлення є приватними та конфіденційними. На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу "Алтай проти Туреччини" (Altay v. Turkey (No. 2), заява №11236/09, рішення від 09 квітня 2019 року).

В світлі зазначеного, господарський суд вважає необґрунтованими вимоги про стягнення 2 000,00 грн. як вартості наданих консультації клієнту (консультація клієнта з приводу звернення до суду з позовною заявою до ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року), оскільки вони не стосуються підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції та, у відповідності до практики Европейського Суду з прав людини, є сферою приватного життя. Окрім того, адвокатом в підтвердження проведення консультацій не надано будь-яких доказів, що є порушенням принципів, які закладені в основу господарського судочинства, зокрема, принципу змагальності, за умовами якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи.

З урахуванням, зокрема, складності справи, обсягу наданих у цьому випадку адвокатських послуг і виконаних робіт у межах підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, суд вважає необґрунтованими вимоги про стягнення 16 000,00 грн. як вартості щодо підготовки позовної заяви до господарського суду Харківської області про стягнення з ТОВ "Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство" щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій за договором поставки № 11 від 12 травня 2017 року, оскільки дана сума не відповідає критерію реальності таких витрат у цій справі, у зв`язку з чим компенсації вартості виконаної роботи підлягає стягненню з відповідачів лише у сумі 5 000,00 грн.

Аналіз судової практики з питань подання позову щодо стягнення заборгованості за поставлений товар та щодо стягнення компенсаційних витрат та штрафних санкцій, як надана адвокатом позивачеві послуга, яка оцінена в розмірі 2 000,00 грн., не може бути віднесено до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені в статтях 1, 19 закону "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", а тому витрати на здійснення вказаної послуги не можуть бути відшкодовані, як витрати на професійну правничу допомогу.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувавши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви відповідача про розподіл судових витрат і стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Suominen v. Finland" від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 126, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252, господарський суду Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Харківське спеціалізоване монтажно-експлуатаційне підприємство (61037, місто Харків, вулиця Плеханівська, будинок 126, офіс 429, ідентифікаційний код юридичної особи 39425391) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Смарт Лайт Трейд (36029, місто Полтава, вулиця Соборності, будинок 54, офіс 302А, ідентифікаційний код юридичної особи 41249575) 137 646,76 грн. основного боргу, суму зростання боргу з урахуванням індексу інфляції 30 834,30 грн., три відсотки річних 12 689,27 грн., пеню у сумі 29 440,35 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн. а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 3 159,16 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено 21 серпня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/1934/20