Постанова

від 19.08.2020 по справі 295/10751/15-ц

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/10751/15-ц Головуючий у 1-й інст. Чішман Л. М.

Категорія 48 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 серпня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Талько О.Б., Коломієць О.С.,

з участю секретаря судового засідання Баліцької Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №295/10751/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна та вселення

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4

на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 березня 2020 року, яке ухвалене під головуванням судді Чішман Л.М. у м. Житомирі,

в с т а н о в и в:

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 . Визначившись остаточно із позовними вимогами, просила: встановити факт проживання її та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із травня 1995 року по 06 травня 2015 року; визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , до складу якого входить квартира в„–1 , що складається з двох кімнат житловою площею 26,6 кв.м., підсобних приміщень площею 157,80 кв.м.; земельні ділянки площами 0,1000 га з кадастровим номером 1810136300:08:024:0004 та 0,0757 га з кадастровим номером 18101363000:08:024:0005, розташовані в АДРЕСА_1 , призначені для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; грошові вклади в АТ Укрексімбанк у розмірі 4 096 дол. США, АТ ПриватБанк у розмірі 227 738,13 грн., АТ Райффайзен Банк Аваль у розмірі 840 дол. США; транспортний засіб Renault Laguna, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; визнати за нею право власності на Ѕ частину вищевказаного майна та грошових коштів; вселити її до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідача не чинити їй перешкоди в користуванні житловим будинком та надати ключі від будинку за вказаною адресою (а.с.36-37 т.1, а.с.211-213 т.2).

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 23 квітня 1993 року зареєструвала шлюб із ОСОБА_2 . Відповідач за спеціальністю лікар, який до 30 квітня 1995 року працював за контрактом у Лівії. У період роботи відповідача за кордоном, 20 травня 1994 року шлюб між ними було розірвано формально. Насправді вони й надалі проживали однією сім`єю в квартирі її матері за адресою: АДРЕСА_3 . Після розірвання шлюбу між ними склалися усі притаманні сім`ї і подружжю відносини - вони мали спільний побут, інтереси, обов`язки та вели сумісно господарство до 06 травня 2015 року, доки відповідач не вигнав її із їх спільної оселі. За період проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу спільно надбали нерухоме і рухоме майно: квартиру АДРЕСА_4 , у якій разом проживали до березня 2001 року; автомобіль Renault Laguna з реєстраційним номером НОМЕР_1 ; земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1 та будинковолодіння за тією ж адресою, які оформлені на відповідача; накопичили грошові кошти на рахунках у банківських установах, відкритих на ім`я відповідача. Спільними коштами ОСОБА_2 прийняв участь у придбанні приватного літотріптера, який з вересня 2009 року встановлено на базі уронефрологічного центру, яким завідує відповідач. У період спільного проживання без реєстрації шлюбу вона та відповідач не перебували у інших шлюбах. Майно набуте на час спільного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності і кожен із них має право на Ѕ його частину. Вона бажає закріпити за собою право власності на Ѕ частину будинку, земельних ділянок, грошових коштів, транспортного засобу та доходу від підприємницької діяльності. Вигнавши її зі спільного будинку, відповідач змінив замки та не допускає до помешкання, про що вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами.

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання від 26 жовтня 2018 року, до участі в справі залучено третю особу - ОСОБА_3 (а.с.259 т.1).

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 березня 2020 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року. Визнано земельну ділянку площею 0,0757 га, розташовану в АДРЕСА_1 , призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 18101363000:08:024:0005 та квартиру АДРЕСА_5 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_6 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 1810136300:08:024:0004 та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0757 га з кадастровим номером 18101363000:08:024:0005, які розташовані у АДРЕСА_1 , призначені для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_7 та зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_7 , надавши їй ключі від квартири за вказаною адресою. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено та вирішено питання судових витрат.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Зазначає, встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законодавством не передбачено. Вважає, що факт спільного проживання сторін сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю. За відсутності правових підстав для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю відсутні й підстави вважати майно таким, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Вважає, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року, а саме: на час набуття права власності на спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та доказів придбання цього майна за спільні кошти. Наполягає, що надані ОСОБА_1 фотокартки та листи не можуть бути підтвердженням факту спільного проживання сторін однією сім`єю в період з 2004 року по 2015 рік, а свідчать лише про наявність між сторонами дружніх відносин. ОСОБА_2 не заперечує того, що періодично проживав із ОСОБА_1 , але категорично заперечує факт ведення спільного господарства, наявність спільних витрат та інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин. Окрім того, з 2002 року ОСОБА_2 одночасно підтримував близькі стосунки як з позивачкою, так і ОСОБА_5 . Звертає увагу на ту обставину, що шлюб між сторонами був розірваний саме за ініціативою ОСОБА_1 та з того часу між сторонами припинені будь-які сімейні та шлюбні відносини. Окрім того, позивач ніколи не була зареєстрована за адресою спірної квартири. Суд першої інстанції у рішенні не зазначив, чому надав перевагу доводам позивача та відхилив доводи сторони відповідача, а також не надав належної оцінки показанням свідка ОСОБА_5 . Вважає, що позивач не довела факт спільного проживання однією сім`єю, а тому суд не мав підстав для встановлення такого факту. Інші позовні вимоги є похідними, а тому підстави для їх задоволення також відсутні. Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача достатніх коштів для будівництва спірного житлового будинку, які він заробив самостійно. Позивач не довела належними доказами того, що спірний будинок побудований за її з відповідачем спільні кошти, при цьому суму свого вкладу в будівництво не зазначила. Окрім того, позивач навіть не була обізнана з обсягом належного відповідачу майна, оскільки впродовж чотирьох років не могла визначитися із позовними вимогами. Зазначає, що в період із 2004 року по 2015 рік відповідач одночасно підтримував відносини із кількома жінками, що виключає можливість встановлення факту його проживання однією сім`єю з кожною з них у розумінні положень СК України. Періодичне спільне проживання не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу з розумінні ст.74 СК України, без наявності інших ознак сім`ї, враховуючи те, що позивач у документах вказувала як своє місце реєстрації та постійного проживання інше, відмінне від того, де вона тимчасово проживала у відповідача. Стосовно земельних ділянок, право власності на такі відповідач набув у 2001 році виключно за особисті грошові кошти та шляхом приватизації, а тому ці ділянки є особистою приватною власністю. Окрім того, квартира та земельні ділянки на момент ухвалення оскаржуваного рішення зареєстровані на праві власності за ОСОБА_3 у зв`язку з реалізацію права звернення стягнення на нерухоме майно за договором іпотеки. Суд також безпідставно задовольнив позовну вимогу про вселення ОСОБА_1 у спірний житловий будинок, оскільки остання ніколи у ньому не проживала на постійній основі та не була там зареєстрована. Безпідставним є стягнення з відповідача судового збору, приймаючи до уваги ту обставину, що він є особою з інвалідністю другої групи, а тому від сплати судового збору звільнений законом.

Представник позивача надав відзив на апеляційну скаргу. Просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити. Зокрема зазначає про те, що суд першої інстанції правильно, повно та всебічно дослідив покази свідків та надав їм належну оцінку. Сам відповідач під час надання пояснень визнав, що він та позивач з 2004 року проживали за адресою: АДРЕСА_1 . У будинку знаходилися речі позивача (домашні тапочки, халат, засоби гігієни тощо), сторони разом харчувалися, позивач ночувала в будинку з відповідачем у одному ліжку, готувала їжу, прибирала, прала, саджала квіти, а відповідач не заперечував щодо таких дій позивача. Позивач мала ключі від будинку та вільний доступ до житла, сторони разом їздили на робота та поверталися додому. Будинок за адресою: АДРЕСА_1 та квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є одним і тим самим об`єктом нерухомості. Увесь час позивач безперервно працювала та одержувала доходи. Факт спільного проживання сторін, як подружжя (з усіма притаманними ознаками: спільний побут, спільний бюджет тощо) доведений належними та допустимими доказами.

Третя особа правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що сторони з 23 квітня 1993 року по 20 травня 1994 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.7-8 т.1).

Відповідно до положень частини другої ст.3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Конституційний Суд України у рішенні від 03 червня 1999 року в справі №1-8/99 зазначив, що обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто: наявність спільних витрат; спільний бюджет; спільне харчування; купівля майна для спільного користування; участь у витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин. Тривалість спільного проживання чоловіка та жінки як ознака наявності сім`ї на законодавчому рівні не визначена. Водночас строк спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу має бути достатнім для того, щоб стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Отже, ознаками фактичної сім`ї, що складає фактичний шлюб між чоловіком та жінкою є: спільне проживання чоловіка і жінки; спільний побут; взаємні права і обов`язки. Предметом доказування у спорі про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є такі обставини, що мають матеріально-правове значення: чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов`язків.

Кодекс про шлюб та сім`ю УРСР, який діяв до 01 січня 2004 року, не передбачав права на майно жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою. Такий інститут з`явився у національному законодавстві лише з 01 січня 2004 року. Нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`ю без реєстрації шлюбу породжує для них юридичні наслідки, що настали після 01 січня 2004 року, а тому вказаний факт може бути встановлений лише за період із 01 січня 2004 року, що й було зроблено судом першої інстанції, хоча позивач просила встановити факт за період із травня 1995 року, а доводи апеляційної скарги з цього приводу є надуманими.

Як убачається із доказів, які надані сторонами на засадах змагальності, сторони з 01 січня 2004 року по 06 травня 2015 року не перебували у іншому шлюбі, у цей період між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: вони спільно проживали, мали спільний побут та взаємні права та обов`язки. Посилання в апеляційній скарзі на недоведеність таких обставин ґрунтуються на переоцінці доказів, які суд першої інстанції правильно оцінив з точки зору їх належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Додаткових доказів суду апеляційної інстанції не надано та виняткових випадків для такої дії не встановлено ( ОСОБА_5 перебувала до 2013 року в іншому шлюбі).

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Одночасно із цим, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 23 вересня 2015 року в справі №6-1026цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

У період проживання сторонами однією сім`ю без реєстрації шлюбу ними було придбано внаслідок спільної праці наступне майно: квартиру АДРЕСА_6 , та земельну ділянку площею 0,0757 га з кадастровим номером 18101363000:08:024:0005, яка розташована за цією ж адресою та призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням виконкому Житомирської міської ради від 14 лютого 2002 року №75 попередньо було погоджено місце розташування двоповерхової споруди приватної медичної клініки з житловою квартирою по АДРЕСА_1 та надано дозвіл на розроблення проектно-кошторисної документації (а.с.147 т.2). Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю 01 жовтня 2002 року виданий дозвіл на виконання будівельних робіт із будівництва двоповерхової споруди приватної медичної клініки з житловою квартирою по АДРЕСА_1 (а.с.150 т.2), а актом від 24 травня 2005 року державна комісія встановила готовність до введення в експлуатацію одноквартирної частини житлового будинку по АДРЕСА_1 (а.с.156 т.2). Рішенням виконкому Житомирської міської ради від 09 червня 2005 року №379 затверджено акт державної комісії про прийняття закінчених будівництвом в експлуатацію частини індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 загальною площею 184,40 кв.м, що складається з двох житлових кімнат площею 26,60 кв.м та підсобних приміщень площею 157,80 кв.м на ім`я відповідача (а.с.155 т.2). На підставі рішення виконкому на ім`я відповідача видано свідоцтво про право власності від 13 жовтня 2005 року на квартиру АДРЕСА_7 , та складається із двох жилих кімнат і службових приміщень (а.с.157 т.2). Право власності на даний об`єкт зареєстровано БТІ за відповідачем ОСОБА_2 18 жовтня 2005 року (а.с.158 т.2). Отже, спірна квартира була побудована сторонами у період із 2002 та право власності на новостворене майно набуте у 2005 році, тобто у період їх проживання разом без реєстрації шлюбу (за адресою: АДРЕСА_3 позивач зареєстрована з 25 вересня 1991 року, а відповідач - із 18 вересня 1996 року по 16 березня 2001 року, з 30 березня 2001 року по 08 квітня 2004 року).

У суді апеляційної інстанції позивач пояснила, що вони із відповідачем жили скромно на її заплату, а кошти вкладали у будівництво (разом із відповідачем підбирали проект новобудови, вона готувала їжу для будівельників тощо). Як убачається із довідок про заробітну плату та доходи, які видані Обласною клінічною лікарнею ім.О.Ф.Гербачевського, а також із індивідуальних відомостей Пенсійного фонду України про застраховану особу форми ОК-5, позивач з січня 1995 року по грудень 2015 року працювала та одержувала відповідні доходи (а.с.115,116-117 т.1, 246-250 т.1), а тому її пояснення у сукупності із іншими доказами, що містяться у матеріалах справи, сумніву не викликають.

Відповідно до витягу з рішення міської ради від 18 липня 2002 року №39 для житлової забудови та комерційного використання відповідачу за рахунок земель міської ради була надана земельна ділянка площею 0,1757 га по АДРЕСА_1 в короткострокову оренду терміном на три роки з правом викупу (а.с.148-149 т.2), але 22 жовтня 2002 року були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки, згідно з яких ОСОБА_2 безоплатно у власність передати земельну ділянку площею 0,10 га для житлової забудови, а в оренду залишити земельну ділянку площею 0,0757 га для комерційного використання (а.с.12 т.1).

Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №549764 на земельну ділянку площею 0,0757 га з кадастровим номером 1810136300:08:024:0005 із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 виданий на ім`я відповідача 17 січня 2007 року (а.с.13 т.1).

Отже, квартиру та земельну ділянку площею 0, 0757 га суд першої інстанції обґрунтовано визнав спільною сумісною власністю сторін, оскільки дане майно придбано внаслідок їх спільної праці як сім`ї, а письмова угода, яка б встановлювала інше, між ними не укладалася.

Згідно зі змістом частини першої ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для відступу від засад рівності часток сторін, оскільки не встановлено обставин, що мали б істотне значення для такого відступу.

При перегляді справи суд апеляційної інстанції звертає увагу на ту обставину, що на земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 1810136300:08:024:0004 із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЖТ №047993 виданий відповідачу 01 липня 2004 року (а.с.33-34 т.1). Приватизована земельна ділянка, тобто відповідач одержав частку із земельного фонду.

Відповідно до частини п`ятої ст.61 СК України у редакції Закону України від 11 січня 2011 року №2913-VI Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя , який набрав чинності 08 лютого 2011 року, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя була земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року №4766-VI Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка , який набрав чинності з 13 червня 2012 року, режим майна подружжя, набутого внаслідок приватизації, було змінено. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 51 СК України земельна ділянка, набута на час шлюбу внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину п`яту статті 61 СК України виключено.

Отже, з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. Виключно протягом періоду з 08 лютого 2011 року до 13 червня 2012 року приватизована одним із подружжя земельна ділянка вважалася об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим, у пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розглядів цивільних справ роз`яснено, що відповідно до положень статей 81,116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК України.

За таких обставин, у порядку поділу майна між сторонами до позивача переходить право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,10 га, яка належала відповідачу на праві особистої приватної власності та на якій знаходиться квартира, яка визнана спільною сумісною власністю сторін, що відповідає частці позивача у квартирі.

Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину, що спірне майно (квартира та дві земельні ділянки) зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 , тобто сином відповідача від першого шлюбу, не спростовують висновків суду першої інстанції про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину спірної квартири та на Ѕ частини спірних земельних ділянок.

Так, підставою для державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на квартиру та дві земельні ділянки стало рішення Богунського районного суду м. Житомира від 27 жовтня 2015 року (а.с.178,182,189 т.3).

Рішенням же Богунського районного суду м. Житомира від 27 жовтня 2015 року, постановленим у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 08 січня 2014 року було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 08 січня 2014 року, шляхом визнання права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_7 ; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану в АДРЕСА_1 та призначену для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 1810136300:08:024:0004; а також на земельну ділянку площею 0,0757 га, яка розташована за вищевказаною адресою та призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 18101363000:08:024:0005.

Проте, постановою Житомирського апеляційного суду від 04 червня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішенні, про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с.186-188 т.2). Постанова апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржувалася.

Отже, судове рішення, на підставі якого проведена держана реєстрація права власності за ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно, скасоване, а тому збереження державної реєстрації при скасованому судовому рішенні, на підставі якого вона вчинена, не є перешкодою для задоволення вимоги позивача про визнання за нею права власності на Ѕ частини у цьому майні. Крім того, приймаючи до уваги, що звернення стягнення на майно відповідача за рішенням суду не відбулося, виходячи зі змісту ст.346 ЦК України не можна вважати, що право власності останнього припинилося.

Доводи апеляційної скарги про безпідставне, на думку скаржника, вселення позивача у квартиру, оскільки вона не була у ній зареєстрована, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.

У висновку міліції від 14 травня 2015 року встановлено, що 06 травня 2015 року до чергової частини Житомирського МВ УМВС України в Житомирській області надійшло звернення гр. ОСОБА_1 із приводу неправомірних дій цивільного чоловіка ОСОБА_2 (а.с.113 т.1). Опитана гр. ОСОБА_1 пояснила, що 06 травня 2015 року, коли вона перебувала на роботі, цивільний чоловік ОСОБА_2 повідомив, що зібрав її речі та перевіз до матері за адресою АДРЕСА_3 , без її згоди. Після чого замінив замки до вхідних дверей будинку. Внаслідок чого, вона не може потрапити до свого будинку, який будувався під час їх спільного проживання та в якому вона постійно проживала з 2004 року. Опитаний гр. ОСОБА_2 пояснив, що з 1994 року розлучений з ОСОБА_1 , але продовжував з останньою проживати в одному будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, упродовж останніх років між ними склалися неприязнені відносини та він пропонував ОСОБА_1 виїхати з будинку, але остання відмовлялася, а тому 06 травня 2015 року він зібрав речі гр. ОСОБА_1 та перевіз до її квартири за адресою АДРЕСА_3 .

Отже, матеріали справи підтверджують ті обставини, що позивач із 2004 року постійно проживала у квартирі АДРЕСА_7 , але всупереч її волі відповідач виніс її речі та замінив замки у вхідних дверях будинку, чим створив перешкоди у проживанні та користуванні квартирою. Порушене право підлягає захисту в спосіб, який просить позивач. Реєстрація позивача не за місце проживання не перешкоджає у поновленні порушеного права. За позивачем визнається право власності на Ѕ частину спірної квартири, а право власності має бути непорушним (ст.321 ЦК України).

Разом із тим, заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про незаконне покладення на відповідача судового збору в сумі 12 191,60 грн., який стягнутий з останнього на користь держави.

Сторони є особами з інвалідністю другої групи (а.с.6 т.1, 135 т.3).

Пункт 9 частини першої ст.5 Закон України Про судовий збір передбачає, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, особи з інвалідністю 2 групи.

Відповідно до змісту речення другого частини шостої ст.141 ЦПК України, якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінет міністрів України. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша ст.133 ЦПК України).

Згідно зі ст.376 ЦПК України рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь держави 12 191 грн. 60 коп. судового збору скасовується та ухвалюється у цій частині нове судове рішення, яким судовий збір компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У решті рішення залишається без змін, оскільки інші доводи апеляційної скарги рішення суду першої інстанції по суті не змінюють.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 березня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь держави 12 191 грн. 60 коп. судового збору скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.

Компенсувати судовий збір у сумі 12 191 грн. 60 коп. за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча Судді:

Повний текст постанови складений 25 серпня 2020 року.