Постанова

від 01.09.2020 по справі 380/2475/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Головуючий суддя у першій інстанції : Мричко Н.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/2475/20 пров. № А/857/8384/20

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Бруновської Н.В.

суддів: Макарика В.Я., Улицького В.З.

за участю секретаря судового засідання:Мельничук Б.Б.

представник апелянта:Лободи Т.М.

позивача: ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної установи «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року у справі № 380/2475/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно,

ВСТАНОВИВ :

26.03.2020р. позивач ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Державної установи «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності щодо не проведення повного розрахунку при звільненні та стягнення середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 30.01.2018р. - 26.12.2019р. у розмірі 123939,35 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2020р. позов задоволено. Суд стягнув з Державної установи «Сокальська виправна колонія (№47)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 30.01.2018р. - 26.12.2019р. в розмірі 124117 гривень 68 копійок.

Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт Державна установа «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2020р. скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Представник апелянта Лобода Т.М. в судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу із підстав у ній зазначених.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Заслухавши суддю доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення виходячи з наступних підстав.

Наказом Державної установи «Сокальська виправна колонія (№47)» (по особовому складу) від 29.01.2018р. № 10/ОС-18 прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_2 , молодшого інспектора відділу охорони, 29.01.2018р. звільнено у відповідності до пп.4 п.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), виплативши грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як жінці, що працює і має двох дітей віком до 15 років, за 2017 рік в кількості 10 діб, за 2018 рік в кількості 10 діб, всього в кількості 20 діб. Вислуга років на день звільнення становить в календарному обчисленні 08 років 02 місяці 06 днів, у пільговому обчисленні 10 років 10 місяць 28 днів (а.с. 4).

29.01.2018р. позивач звернулася із заявою до Державної установи «Сокальська виправна колонія (№47)», в якій просила, у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.2013р. № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», виплатити грошову компенсацію за предмети речового майна, право на отримання яких наступило після 14.08.2013р. і до моменту її звільнення (а. с. 25).

Так, за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 відповідач надав відповідь від 15.03.2019р. № 10/47-4/10-19/л-10, в якій повідомив, що згідно довідки № 67 останній нараховано компенсацію за неотримане речове майно на суму 7042,70 гривень. З огляду на звернення позивача щодо виплати грошової компенсації, установою повторно направлено лист-прохання (№10/47-4/214) про виділення коштів по КЕКВ 2210 для погашення даної заборгованості (а.с.27).

18.01.2019р. видана довідка № 67 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, що належить до видачі старшому сержанту внутрішньої служби, молодшому інспектору відділу охорони ОСОБА_1 відповідно до якої сума грошової компенсації, яка підлягає до видачі становить 3473,00 грн.

Згідно з довідкою Державної установи «Сокальська виправна колонія (№47)» від 21.02.2020р. № 10/47-4/12 (із врахуванням довідки від 29.05.2020 № 10/47-4/37 про допущення описки) яка видана ОСОБА_1 , грошова компенсація за неотримане речове майно згідно платіжного доручення №354 від 20.12.2020р. виплачена 27.12.2019р. останній в розмірі 3473,00 грн. ( а.с.8, 27, 52-53, 101-а)

Тобто, нарахована компенсація за неотримане речове майно на суму 3473,00 гривень виплачена позивачу 27.12.2019р. (а.с. 8).

Суть спору полягає у визначенні повноти та своєчасності розрахунку при звільненні.

Із змісту п.27 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013р. № 578 під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватись речове майно особистого користування, яке не було ним отримано на день звільнення, або виплачуватись грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

ч.1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Із змісту ч.4 даної статті видно, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Тобто, звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено із служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України 29.01.2018р., а кошти в розмірі 3473 грн. грошової компенсації за неотримане речове майно остання отримала лише 27.12.2019р., що визнається сторонами. (а.с. 53, 101-1)

Отже, станом на день звільнення з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено грошову компенсацію за не отримане речове майно.

Не зважаючи на те, що вищевказаним спеціальним законодавством врегульовано основні засади державної політики у сфері соціального захисту осіб які проходять службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, однак даними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Слід зауважити, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, за правилами ч. 6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану нею суму.

Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому, працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

При цьому, норми КЗпП України не поширюються на військовослужбовців в частині порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, тому суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції, що за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати норми ст.ст. 116, 117 КЗпП України та поширити останні на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Державній прикордонній службі України.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, оскільки відповідач Державна установа «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України діяв не у спосіб що визначені законами та Конституцією України, оскільки станом на день звільнення, з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено грошову компенсацію за не отримане речове майно

Таким чином, оскільки з вини відповідача не проведений з ОСОБА_1 при звільнення остаточний розрахунок зокрема, не виплачена грошова компенсацію за не отримане речове майно, тому остання має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Як видно із матеріалів справи, у зв`язку із звільненням 29.01.2018р., виплата грошової компенсації за неотримане речове майно в розмірі - 3473,00 грн. здійснена лише 27.12.2019р., тобто строк затримки розрахунку складає 695 календарних днів. (30.01.2018р.-26.12.2019р. 695 дні)

Згідно довідки від 21.02.2020р. № 10/47-4/11 середньоденна заробітна плата позивача становить 178,33 грн. (а.с. 9)

Таким чином, середній заробіток за весь час затримки розрахунку становить 123939,35 грн. ( 178,33 х 695 = 123939,35 грн.).

Однак, в порівнянні із визначеною сумою виплаченої грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна (3473,00грн), вищевказана розрахункова сума (123939,35 грн.) не можна вважати співмірною, оскільки така значно перевищує суму такої компенсації.

Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

-розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

-період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

-інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.

Колегія суддів з врахуванням частки складових компенсації за речове майно дійшла висновків за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.

Отже, з врахуванням принципу співмірності, істотність частки складових грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна складає: 3473,00 грн. (частка недоплаченої грошової компенсації не невикористане речове майно) / 123939,35 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 2,80%.

Середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна з урахуванням істотності частки 2,80% становить: 178,33 гри (середньоденний заробіток) х 2,80% = 4,99 грн.; 4,99 грн х 695 (робочих дні затримки розрахунку) = 3468,05 гривень.

Доводами апеляційної скарги не заперечуються та не оскаржуються розмір виплачених позивачу виплат за ст. 117 КЗпП України.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки відповідач Державна установа «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України як суб`єкт владних повноважень діяв не у спосіб що визначені законами та Конституцією України. При цьому, слід врахувати принцип співмірності середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні який має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 3468,05 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника, а тому рішення суду першої інстанції у визначенні розміру слід змінити.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018р. по справі № 806/345/16, від 18.07.2018р. у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 р. у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011р. у справі №6-39цс11.

Крім того, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України).

В пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як видно в пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.

Щодо доводів апелянта про відсутність коштів для вчасної виплати грошової компенсації за неотримане речове майно колегія суддів зазначає наступне.

В п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Згідно правового висновку Верховного Суду України у спорі про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (постанова у справі № 6-64цс13 від 3 липня 2013 року) згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Колегія суддів також не бере до уваги доводи апелянта про пропуск шестимісячного строку звернення із позовом до суду, оскільки порушення прав ОСОБА_1 тривало із моменту звільнення і невиплати повного розрахунку до моменту отримання компенсації за неотримане речове майно, а тому саме з моменту повного розрахунку 27.12.2019 р. у позивача виникло право на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 30.01.2018р. по 26.12.2019р.

ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Із змісту постанов Верховного Суду від 11.02.2020р. у справі № 420/2934/19 та 13.03.2019р. у справі № 813/1001/17 видно, що необхідно застосовувати до спірних правовідносин тримісячний строк звернення до суду, з позовом про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатись про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних сум при звільнені фактично з ним розрахувався .

Тобто, ОСОБА_1 при зверненні 26.03.2020р. до суду з даним позовом не пропустила тримісячний строк перебіг якого розпочався з 26.12.2019р. (з дня коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатись про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних сум при звільнені фактично з ним розрахувався.

Інші доводи які викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновки колегії суддів.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Із змісту ч.4.ст. 318 КАС України видно, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

В ст.242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову однак, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, що відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України є підставою для зміни судового рішення.

Керуючись ст.ст.229, 243, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Державної установи «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року у справі № 380/2475/20 змінити.

Абзац другий резолютивної частини рішення викласти у наступній редакції:

Стягнути з Державної установи «Сокальська виправна колонія №47» Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно в сумі 3468 (три тисяч чотириста шістдесят вісім) гривень 05 копійок.

В решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року у справі № 380/2475/20 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

СуддяН.В. Бруновська

Суддя В.Я. Макарик

СуддяВ.З. Улицький

Постанова в повному обсязі складена 04.09.2020р.