Рішення від 27.08.2020 по справі 918/734/19

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" серпня 2020 р. м. Рівне Справа № 918/734/19

Господарський суд Рівненської області у складі судді Качура А.М.,

розглянувши матеріали позовної заяви

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "КАРПАТНАФТОХІМ"

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТЗАХІДТРАНС"

про встановлення факту втрати майна та стягнення 30 633 016,70 грн.

секретар судового засідання: Коваль С.М.;

Представники:

Від позивача: Марчак М.П.;

Від відповідача: Макеєв С.В.;

ОПИС СПОРУ

Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатнафтохім" звернулось до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прикарпатзахідтранс" про встановлення факту втрати майна та стягнення 30 633 016,70 грн.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29 вересня 2008 року між ТОВ "Карпатнафтохім" та ДП "Прикарпатзахідтранс" (правонаступником якого є відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Прикарпатзахідтранс") було укладено договір відповідального зберігання №10/0-0828/08. Згідно з умовами договору позивач передав на зберігання відповідачу майно, в кількості, за ознаками та на термін вказаний в договорі, а відповідач зобов`язався за обумовлену плату зберігати вказане майно протягом терміну зберігання, визначеного договором.

Зокрема, пунктом 2.1. договору визначено, що за даним договором позивач передає відповідачу на відповідальне зберігання 2142,169 тони дизельного палива Л-0,2-62ВС. За умовами пункту 4.1.2 договору, майно зберігатиметься в магістральному продуктопроводі "ЛВДС-5С-ЛВДС-1К" (траса №1) ДП "Прикарпатзахідтранс".

Згідно з актом приймання - передачі майна на відповідальне зберігання від 29 вересня 2008 року, позивач передав з магістрального продуктопроводу ЛВДС-1К-ГНПС "Дрогобич" (траса №15) в магістральний продуктопровід ЛВДС-5С-ЛВДС-1К (траса №1), а відповідач прийняв з магістрального продуктопроводу ЛВДС-1К-ГНПС "Дрогобич" (траса №15) в магістральний продуктопровід ЛВДС-5С- ЛВДС-1К (траса №1) на відповідальне зберігання дизельне паливо Л-0,2-62ВС в кількості 2 142,169 тон.

Як стверджується у позовній заяві, станом на час звернення з позовом до суду відповідач не повернув позивачу дизельне паливо, яке було передане на зберігання та яке є власністю позивача.

А проте, відповідно до пункту 4.1.4 договору, відповідач був зобов`язаний повернути майно в належному стані та кількості по акту приймання-передачі протягом 5 днів після одержання письмової вимоги позивача.

Позивач зазначає, що згідно з умовами пункту 4.1.5 договору встановлено обов`язок відповідача у випадку втрати чи пошкодження майна під час зберігання відшкодувати позивачу заподіяні внаслідок цього збитки або відшкодувати вартість майна, що визначається його ринковою ціною на момент вимоги.

Позивач також вказує, що починаючи з 2010 року звертався до відповідача із вимогами про повернення дизельного палива шляхом направлення відповідних вимог, однак відповідач відмовляється повертати майно, або залишає без належного реагування вимоги позивача.

У своєму відзиві на позов відповідач позовні вимоги не визнав, та зазначив про те, що фактичної передачі від ТОВ "Карпатнафтохім" до ТОВ "Прикарпатзахідтранс" по договору зберігання від 29 серпня 2008 року не відбулося.

Відповідач стверджує, що текст договору суперечить вимогам законодавства та звичаям ділового обороту.

Крім того відповідач вказує, що законодавство України не передбачає такого способу захисту прав як встановлення юридичного факту. Позивач посилається на статтю 5 ГПК України, проте не наводить жодних аргументів на підтвердження того, що передбачені законодавством та договором способи захисту не є ефективними за даних умов.

Підсумовуючи свої аргументи відповідач просив суд відмовити в задоволенні позову як безпідставному та заявленому після строків позовної давності.

Відповідач також подав заперечення від 17 січня 2020 року, в яких зазначив, що на замовлення ТОВ "Прикарпатзахідтранс" Київською незалежною судово-експертною установою проведено почеркознавчу експертизу підписів від імені ТОВ "Прикарпатзахідтранс" на договорі та акті приймання-передачі. За результатами експертизи встановлено, що підпис від імені Шуміло Л.М. в договорі та акті приймання - передачі виконано іншою особою.

Інші процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 12 листопада 2019 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 03 грудня 2019 року.

В судовому засіданні від 03 грудня 2019 року оголошено перерву до 23 грудня 2019 року.

Ухвалою суду від 23 грудня 2019 року підготовче засідання відкладено на 21 січня 2020 року.

13 січня 2020 року позивачем подано клопотання про призначення експертизи.

13 січня 2020 року позивачем подано до суду клопотання про витребування доказу.

13 січня 2020 року позивачем подано клопотання про витребування матеріалів справи для огляду.

Ухвалою суду від 21 січня 2020 року задоволено клопотання позивача про витребування доказів.

Ухвалою суду від 21 січня 2020 року призначено у справі товарознавчу експертизу, проведення якої доручено Львівському науково-дослідному інститут судових експертиз, провадження у справі зупинено на час проведення судової експертизи.

27 січня 2020 року відповідачем подано повідомлення про неможливість подати докази.

30 червня 2020 року від судового експерта надійшов висновок за результатами судової експертизи та матеріали справи.

Ухвалою суду від 02 липня 2020 року поновлено провадження у справі, судове засідання призначено на 21 липня 2020 року.

21 липня 2020 року позивачем подано додаткові пояснення.

В судовому засіданні 21 липня 2020 року оголошено перерву до 28 липня 2020 року.

28 липня 2020 року позивачем подано заяву про зменшення розміру позовних вимог.

Ухвалою суду від 28 липня 2020 року прийнято заяву про зменшення розміру позовних вимог до розгляду, та відповідно розглянувши вказану заяву суд задоволив заяву в повному обсязі.

Ухвалою суду від 28 липня 2020 року закрито підготовче провадження у справі, розгляд справи по суті призначено на 27 серпня 2020 року.

МОТИВИ СУДУ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань слідує, що Дочірнє підприємство "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" припинено 19 серпня 2017 року у звязку з реорганізацією, правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Прикарпатзахідтранс".

29 вересня 2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Карпатнафтохім" (позивач, сторона-1) та ДП "Прикарпатзахідтранс" (відповідач, сторона - 2) було укладено договір відповідального зберігання №10/0-0828/08 (далі - договір), відповідно до предмету якого сторона - 1 передає на зберігання стороні - 2 майно, в кількості, за ознаками та на термін, вказане в даному договорі, а сторона - 2 зобов`язується за обумовлену плату зберігати вказане майно протягом терміну зберігання, визначеного договором.

Пунктом 2.1. договору визначено, що за даним договором сторона-1 передає стороні -2 на відповідальне зберігання 2142,169 тони дизельного палива Л-0,2-62ВС (далі - майно).

Відповідно до пункту 3.1. договору, факт приймання - передачі майна на зберігання підтверджується актами приймання - передачі, що є невід`ємною частиною даного договору.

Відповідно до пункту 4.1.2 договору, майно зберігатиметься в магістральному нафтопродуктопроводі "ЛВДС-5С-ЛВДС-1К" (траса №1) ДП "Прикарпатзахідтранс".

Згідно з наданого позивачем копії акта приймання - передачі майна на відповідальне зберігання від 29 вересня 2008 року, ТОВ "Карпатнафтохім" (позивач) передало з магістрального продуктопроводу ЛВДС-1К-ГНПС "Дрогобич" (траса №15) в магістральний продуктопровід ЛВДС-5С-ЛВДС-1К (траса №1), а ДП "Прикарпатзахідтранс" прийняло з магістрального продуктопроводу ЛВДС-1К-ГНПС "Дрогобич" (траса №15) в магістральний продуктопровід ЛВДС-5С- ЛВДС-1К (траса №1) на відповідальне зберігання дизельне паливо Л-0,2-62ВС в кількості 2 142,169 тон.

За умовами пунктів 6.1., 6.2. договору, даний договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 30 квітня 2009 року. Якщо за місяць до настання строку вказаного у пункті 6.1. даного договору одна із сторін письмово не попередить іншу сторону про намір припинити його дію чи змінити його умови, термін дії вказаного договору продовжується на той же термін і на тих же умовах.

В матеріалах справи відсутні письмові попередження сторін про намір припинити дію договору чи змінити його умови.

Відповідно до пункту 9.1. договору, початок терміну зберігання - дата підписання акту приймання-передачі майна на відповідальне зберігання, а закінчення терміну зберігання - дата підписання акту приймання-передачі майна з відповідального зберігання.

Відповідно до пункту 4.1.4 договору, протягом 5 (п`яти) днів після одержання письмової вимоги сторони - 1, сторона - 2 зобов`язана повернути майно в належному стані та кількості по акту приймання-передачі, що є невід`ємною частиною договору, в магістральний продуктопровід "ЛВДС-1 К-ГНПС" Дрогобич" (траса № 15).

Згідно з умовами пункту 4.1.5 договору, сторона - 2, у випадку втрати чи пошкодження майна під час зберігання відшкодувати стороні - 1 заподіяні внаслідок цього збитки або відшкодувати вартість майна, що визначається його ринковою ціною на момент вимоги.

10 листопада 2010 року, позивач направив на адресу відповідача лист №659-к з вимогою про повернення майна по договору у відповідності до пункту 4.1.4. договору.

22 листопада 2010 року відповідач направив позивачу лист №12/6905, в кому зазначив, що на даний час в трасі №15 відповідно до договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року знаходиться дизпаливо в кількості 2142,169т., яке використовується в технологічному процесі транспортування нафтопродуктів на нафтобазу Калуш. Також відповідач зазначив, що до вирішення питання відшкодування збитків ВАТ "Концерн Оріана", повернення нафтопродуктів по вказаному договору в 2010 році не доцільно.

21 березня 2011 року позивач направив відповідачу лист №196-к, в якому просив витіснити з траси №15 дизельне паливо нафтопродуктом, переданим на відповідальне зберігання.

21 березня 2011 року відповідач направив позивачу лист №12/1963, в якому зазначив, що на даний час в трасі №15 відповідно до договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року знаходиться дизпаливо в кількості 2142,169т., яке використовується в технологічному процесі транспортування нафтопродуктів на нафтобазу Калуш. Крім того відповідач зазначив, що передачу дизпалива (2142,169 т.) на даний час вважає недоцільною, до вирішення питання відшкодування збитків ВАТ "Концерн Оріана".

30 січня 2012 року позивач звернувся до відповідача з листом №91-к, в якому просив підтвердити наявність майна та підписати інвентаризаційний акт. В матеріалах справи відсутня відповідь на вказаний лист.

10 грудня 2015 року позивач звернувся до відповідача з листом №768, в якому просив підтвердити наявність майна та підписати інвентаризаційний акт. В матеріалах справи відсутня відповідь на вказаний лист.

16 грудня 2015 року позивач на підставі пункту 4.1.4 договору та статті 953 ЦК України, направив відповідачу лист №786, в якому вимагав протягом 5 днів після отримання вимоги повернути позивачу майно, вказану вимогу відповідачем отримано 23 грудня 2015 року. Позивач також зазначив, що у випадку неповернення майна він буде звертатися за захистом своїх інтересів до господарського суду. В матеріалах справи відсутня відповідь на даний лист.

18 січня 2016 року позивач направив відповідачу лист №13, в якому просив повідомити про виконання зобов`язань по договору та підтвердити наявність майна в магістральному продуктопроводі "ЛВДС-1 К-ГНПС" Дрогобич" (траса №15). Вказане повідомлення вручено відповідачу 22 січня 2016 року, проте в матеріалах справи відсутня будь-яка відповідь на цей лист.

10 лютого 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом №61, в якому просив забезпечити доступ повноважних представників - комісії до майна позивача, яке відповідно до умов договору знаходиться на відповідальному зберіганні у відповідача. В матеріалах справи відсутня відповідь на вказаний лист.

03 жовтня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом №492, в якому позивач вимагав оплатити 38 948 531,17 грн. завданих збитків. У листі позивач стверджує, що у грудні 2016 року звертався до відповідача з вимогою про повернення майна протягом 5 днів після отримання такої вимоги, однак майно не було повернуто. Вказаний лист вручено відповідачу 18 жовтня 2016 року. У даному листі позивач також зазначає, що відмовляється від прийняття у відповідача виконання зобов`язань по вказаному договору. У зв`язку з цим позивач вимагав повного відшкодування завданих збитків в сумі 38 948 531,17 грн. з ПДВ, що склало ринкову вартість майна станом на дату направлення листа на підставі проведеної експертної оцінки та підтверджується висновком експертного товарознавчого дослідження №19-09/252 від 05 серпня 2016 року.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 21 січня 20120 року за клопотанням позивача у даній справі призначено судову товарознавчу експертизу, на вирішення експерта поставлено наступне запитання: "Яка вартість 2142,169 т дизельного палива марки Л-0,2-62ВС станом на час проведення експертизи?".

25 червня 2020 року судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз надано висновок №568, згідно якого ринкова вартість 2142,169 тон дизельного палива марки Л-0,2-62-ВС станом на час проведення експертизи складає 30 633 016,70 грн.

Суд також встановив, що відповідно до рішення Господарського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року у справі № 918/1873/14 розглянуто спір за позовом заступника прокурора Рівненської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідача Дочірнього підприємства "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" про визнання права власності на майно. У даній справі позовні вимоги стосувалися визнання права власності на нафтопродукти (дизельне паливо), які знаходяться в частині нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, загальною довжиною 1433 км. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року у справі № 918/1873/14 в задоволенні позову відмовлено.

Як видно із зазначеного рішення підставою для відмови в задоволенні позову стали обставини встановлені судом, а саме, що нафтопродуктопроводом Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України експлуатується підприємствами акціонерної компанії трубопровідного транспорту нафтопродуктів "Транснафтопродукт", а саме його дочірнім підприємством "Прикарпатзахідтранс". Суд також зазначив, що наведені обставини підтверджуються належними доказами, а саме договорами, угодами укладеними ДП "Прикарпатзахідтранс" з контрагентами на транспортування нафтопродуктів згаданим нафтопродуктопроводом.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2015 року рішення Господарського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року у справі № 918/1873/14 залишено без змін.

Цією постановою апеляційний суд встановив, що весь об`єм палива, що знаходиться у згаданих вище нафтопродуктопроводах належить: в частині технологічного запасу - відповідачу, а в іншій частині - клієнтам та контрагентам відповідача. Зокрема, суд апеляційної інстанції встановив, що документально підтверджено, що станом на 31.03.2015 року у лінійній частині нафтопродуктопроводу знаходиться 2142,169 т. палива, що належать ТОВ "Карпатнафтохім", переданого на відповідальне зберігання відповідачу на підставі відповідного договору і акта приймання-передачі від 29.08.2008 року.

Постановою Вищого господарського суду України від 08 липня 2015 року рішення Господарського суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2015 року у справі № 918/1873/14 залишено без змін.

Окрім того, суд встановив, що в межах провадження у господарській справі № 918/1873/14 ДП "Прикарпатзахідтранс" як відповдач 07 квітня 2015 року надав суду пояснення про вид, об`єм, власників нафтопродуктів (в порядку виконання ухвали від 25.03.2015). В даному документі адресованому господарському суду ДП "Прикарпатзахідтранс" зазначило, що у лінійній частині нафтопродуктопроводу знаходиться 2142,169 т. палива, що належить ТОВ "Карпатнафтохім", переданого на відповідальне зберігання ДП "Прикарпатзахідтранс" на підставі відповідного договору та акта приймання-передачі від 29.08.2008.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін

З наведених обставин видно, що спірні правовідносини за своїм змістом є майновими, базуються на договорі та стосуються правочину щодо зберігання майна. Спірний характер правовідносин базується на тому, що позивач вважає свої вимоги про встановлення факту втрати відповідачем майна, яке було передане на зберігання та стягнення вартості неповернутого майна такими, що ґрунтуються на умовах укладеного між сторонами правочину та нормах чинного законодавства. Разом з тим відповідач заперечує проти позовних вимог, оскільки на переконання відповідача договір між сторонами не укладався, при цьому відповідачем заявлено заяву про застосування позовної давності.

Як унормовано положеннями статті 11 Цивільного кодексу України та статті 174 Господарського кодексу України договір є підставою для виникнення цивільних прав і обов`язків (господарських зобов`язань).

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з вимогами частин 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язані встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За умовами статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно з положеннями статті 937 Цивільного кодексу України, договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Згідно з вимогами статті 938 Цивільного кодексу України, зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Як встановив суд, умовами укладеного між сторонами договору передбачено, що сторона - 2 (відповідача) зобов`язаний протягом 5 (п`яти) днів після одержання письмової вимоги сторони - 1, повернути майно в належному стані та кількості по акту приймання-передачі, що є невід`ємною частиною договору, в магістральний продуктопровід "ЛВДС-1 К-ГНПС" Дрогобич" (траса № 15) (пункт 4.1.4 договору).

Водночас, здійснюючи тлумачення умов укладеного між сторонами договору, суд зауважує, що сторони не визначили чіткої дати повернення майна зі зберігання. Умовами договору погоджено, що протягом дії договору відповідач зобов`язаний повернути позивачу майно протягом 5-ти днів після одержання письмової вимоги позивача.

Однак, у пунктах 6.1-6.2. договору сторони погодили, що договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 30 квітня 2009 року. Якщо ж за місяць до настання цього терміну (30 квітня 2009 року) одна із сторін письмово не попередить іншу сторону про намір припинити його дію чи змінити його умови, дія договору продовжується на той же строк та на тих же умовах.

При цьому суд зауважує, що в тексті договору, зокрема у пунктах 6.1.-6.2 сторони помилково вжили визначення термін на позначення певних періодів у часі, зі спливом яких пов`язані дії чи події, які мають юридичне значення, а визначення строк вжили на позначення певних моментів у часі, з настанням яких пов`язані дії чи події, які мають юридичне значення. Суд здійснює тлумачення умов договору з огляду на правильне визначення понять строк та термін , що наведені у статті 251 Цивільного кодексу України.

З огляду на такі умови договору суд вважає, що сторони погодили строк дії договору з 29 вересня 2008 року до 30 квітня 2009 року. Також сторони погодили можливість одноразового автоматичного продовження дії договору на такий же період у часі. Суд робить висновок про одноразовий характер автоматичного продовження дії договору, оскільки можливість продовження дії договору на такий же сток пов`язується із конкретною календарною датою (30 квітня 2009 року) узгодженою сторонами у пункті 6.1. договору, за місяць до настання якої сторони вправі попередити про намір припинити дію договору. У інакшому випадку сторони передбачили б інше формулювання, наприклад: "Якщо за місяць до закінчення строку дії договору одна із сторін письмово не попередить іншу сторону про намір припинити його дію, дія договору продовжується на той же строк". В такому випадку сторони не вказували б конкретну календарну дату, з якою пов`язується можливість попередження другої сторони про намір припинити дію договору. При цьому, в погоджених сторонами умовах не передбачена можливість багаторазового або необмеженого продовження дії договору.

Як було зазначено вище, суд не встановив обставин щодо попередження однією зі сторін сторін про намір припинити дію договору за місяць до закінчення строку дії договору (до 30 квітня 2009 року), а отже відбулося продовження дії договору на такий же період у часі.

В даному випадку суд враховує положення статтей 251-254 Цивільного кодксу України, та вважає за можливе визначити часовий період на який продовжилася дія договору. Оскільки сторони узгодили строк дії договору з 29 вересня 2008 року до 30 квітня 2009 року та передбачили можливість його продовження на такий же період у часі, суд вважає, що в даному випадку строк визначається у днях. Так, з 29 вересня 2008 року до 30 квітня 2009 року минуло 212 днів. А отже, строк на який продовжено дію договору становить становить таку ж кількість днів. Таким чином строк дії договору сплив 27 листопада 2009 року.

На думку суду, з огляду на положення статті 938 Цивільного кодексу України, строк зберігання може бути визначений виходячи з умов договору. Звичайним строком зберігання в даному випадку можна вважати строк дії договору, який минув 27 листопада 2009 року.

Суд звертає увагу на положення статті 948 Цивільного кодексу України, якими визначено, що поклажодавець зобов`язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Таким чином, із закінченням строку дії договору, а отже і строку зберігання майна - 27 листопада 2009 року у позивача виник ряд правомочностей та ообов`язків щодо майна переданого відповідачу на зберігання. Зокрема, після 27 листопада 2009 року позивач був зобов`язаний забрати своє майно у відповідача, а також позивач набув право на вчинення юридично значимих дій відносно свого майна, таких як вимога про його повернення у зв`язку із закінченням строку зберігання та право на звернення до суду з позовом про повернення майна переданого на зберігання.

Серед іншого суд також встановив, що позивач неодноразово звертався до відповідача з листами про повернення майна переданого на зберігання, які однак залишені відповідачем без задоволення.

Відповідно до статті 949 Цивільного кодексу України, зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Нормами статей 950-951 Цивільного кодексу України визначено, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.

У своєму позові позивач висловлює вимогу встановити факт втрати відповідачем майна яке було передане йому на зберігання та стягнути грошові кошти в розмірі вартості майна.

Разом з тим, відповідач у своєму відзиві зазначив, що як договір так і акт приймання - передачі підписані за невстановлених обставин, а зі сторони ТОВ "Прикарпатзахідтранс" невідомою особою.

Відповідач надав суду копію висновку за результатами проведення почеркознавчої експертизи №2922 від 08 січня 2020 року, згідно з яким експерт вказав, що підпис від імені Шуміло Л.М. договору відповідального зберігання №10/0-0828/08 від 29 вересня 2008 року та акті приймання передачі від 29 вересня 2008 року виконаний не Шуміло Л.М., а іншою особою.

При цьому, ні позивач, ні відповідач не долучили до матеріалів справи оригінали договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року та акта приймання - передачі на відповідальне зберігання від 29 вересня 2008 року.

13 січня 2020 року позивач звернувся з клопотанням про витребування оригіналу договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року.

Ухвалою суду від 21 січня 2020 року задоволено клопотання позивача про витребування оригіналу договору від 29 вересня 2008 року.

27 січня 2020 року відповідачем подано повідомлення про неможливість подати доказ в якому відповідач зазначив, про відсутність у відповідача оригіналу вказаного договору.

При цьому, наявність вказаного договору не заперечується сторонами, а проте відповідач вказує, що як договір так і акт приймання - передачі підписані за невстановлених обставин, а зі сторони ТОВ "Прикарпатзахідтранс" невідомою особою.

Щодо вказаних обставин суд зазначає наступне.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено презумпцію правомірності правочину, а саме правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину означає, що права, які виникли на підставі правочину, не повинні порушуватися та ігноруватися.

Як унормовано статею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, за відсутності доказів визнання недійсним договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року як правочину у судовому порядку (у даному випадку правочин відноситься до оспорюваних правочинів), суд не має підстав ігнорувати та не враховувати умови цього договору.

Правилами статті 104 Господарського процесуального кодексу України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

Як слідує з наданої відповідачем копії висновку за результатами проведення почеркознавчої експертизи, вказаний висновок було складено 08 січня 2020 року на підставі дослідження електрофотокопій договору та акту приймання - передачі від 29 вересня 2008 року.

Відповідно до приписів пункту 3.5. Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та іншими копіями об`єкта (крім об`єктів почеркознавчих досліджень), його описами та іншими матеріалами, доданими до справи в установленому законодавством порядку, якщо це не суперечить методичним підходам до проведення відповідних експертиз. Про проведення експертизи за такими матеріалами вказується в документі про призначення експертизи (залучення експерта) або письмово повідомляється експерт органом (особою), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта) (Пункт 3.5 розділу III із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства юстиції № 1350/5 від 27.07.2015).

Таким чином, з 27 липня 2015 року почеркознавчі дослідження в процесі виконання судових експертиз не можуть проводитись за фотознімками та іншими копіями об`єкта в силу приписів Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. А відтак суд критично оцінює наданий відповідачем висновок №2922 від 08 січня 2020 року.

Натомість, з наданих сторонами доказів, зокрема переписки сторін видно, що як позивач, так і відповідач, посилаютсья на укладений сторонами договір від 29 вересня 2008 року. Наявність договірних відносин щодо зберігання спірного майна також встановлено судовими рішеннями у справі № 918/1873/14.

Отже, з огляду на відсутність доказів визнання недійсним договору відповідального зберігання від 29 вересня 2008 року як правочину, суд відхиляє наведені вище доводи відповідача щодо вказаного правочину.

Відхиляючи зазначені доводи відповідача суд звертає увагу сторін на положення статті 79 Господарського процесуального кодексу України (Вірогідність доказів). Так, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В даному випадку суд розуміє вірогідність як переконаність, що певний стан речей був саме таким, а не іншим, і такий стан речей зафіксовано відповідними доказами. Вирішення судом питання про вірогідність доказів для встановлення обставин справи передбачає застосування різної міри переконаності щодо протилежних позицій сторін відносно стверджуваних ними обставин (наприклад "дуже вірогідно", "мало вірогідно"). А отже вірогідність допускає певні ступені переконаності. При цьому, визначаючи ступінь вірогідності доказів для встановлення певних обставин, суд ураховує об`єктивні критерії, на основі яких оцінює ступінь можливості певної події чи стану речей. Такі об`єктивні критерії ґрунтуються на даних та інформації, отриманих судом з доказів наданих сторонами на підтвердження або спростування обставин справи.

Таким чином, докази подані позивачем на підтвердження договірних відносин за договором відповідального зберігання суд вважає більш вірогідними ніж докази подані відповідачем на спростування таких обставин. А тому, наявність обставин щодо укладення сторонами договору відповідального зберігання майна суд вважає доведеною.

Щодо заперечень відповідача про ненадання доказів передачі нафтопродуктів в кількості яка зазначена позивачем суд зазначає, що згідно з умовами договору, факт передачі майна на зберігання підтверджується актом приймання-передачі (пункт 3.1.), відповідно в матеріалах справи наявна копія акту приймання-передачі майна згідно з договором від 29 вересня 2008 року. В судовому засіданні 27 серпня 2020 року суд оглянув оригінал акта приймання - передачі наданий позивачем.

В даному випадку суд враховує положення статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" в редакції станом на час укладення договору та оформлення акта приймання-передачі майна на відповідальне зберігання від 29 вересня 2008 року.

Так, відповідно до полжень частини 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (в редакції станом на 29.09.2008), первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Судом досліджено, що акт приймання-передачі майна від 29 вересня 2008 року містить усі необхідні для первинних документів реквізити окрім зазначення посад осіб, відповідальних за здійснення господарської операції. При цьому оригінал акта містить відтиски печаток позивача та відповідача та підписи представників сторін подібні до підписів представників сторін проставлені у договорі: від ТОВ "Карпатнафтохім" - в.о. генерального директора Притула М.М., від ДП "Прикарптзахідтранс" - директор Шуміло Л.М. Наведене дозволяє ідентифікувати посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення.

Відтак, оскільки сторони передбачили порядок оформлення приймання - передачі майна, а оригінал такого акта представлено позивачем в судовому засіданні, суд критично оцінює посилання відповідача про відсутність належних доказів передачі майна на зберігання.

Стосовно заперечень відповідача щодо висновку експерта про вартість майна суд зазначає, що ухвалою суду від 21 січня 2020 року призначено судову товарознавчу експертизу, за результатом якої судовим експертом складено висновок експерта №568 від 25 червня 2020 року.

Вказаний висновок експерта судом оцінюється разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 Господарського процесуального кодексу України.

Так, на спростування висновку експерта про вартість майна відповідачем подано консультативний висновок № 02-07/20 від 27.07.2020 за результатами наукового аналізу (рецензування) висновку експерта № 568 від 25.06.2020.

Суд вважає даний консультативний висновок, як такий, що може бути оцінений судом як письмовий доказ.

Консультативний висновок № 02-07/20 від 27.07.2020 містить застереження, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. А проте, зазначений консультативний висновок не може вважатися висновком експерта у розумінні статті 98 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не містить дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Натомість консультативний висновок № 02-07/20 від 27.07.2020 по своїй суті є кваліфікованою рецензією на експертний висновок № 568 від 25.06.2020 та містить ряд даних про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Так, у консультативному висновку № 02-07/20 від 27.07.2020 експерт, здійснюючи рецензію експертного висновку № 568 від 25.06.2020 зазначив, що дослідження, яке провів експерт не вимагає спеціальних знань і на підставі якого складено висновок експерта щодо ринкової вартості дизельного палива марки Л-0,2-62ВС в кількості 2142,169 т. № 568 від 25.06.2020 судової товарознавчої експертизи за наданими позивачем ТОВ "Карпатнафтохім" документами, є необґрунтованим, неповним, виконаним з порушенням вимог Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1440 від 10.09.2003, Методики оцінки вартості майна затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1891 від 10.12.2003, та з порушенням приписів пунктів 1.4, 1.5, 2.1, 2.2, 3.5, 4.14 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства Юстиції України № 53/5 від 08.10.1998. У консультативному висновку № 02-07/20 від 27.07.2020 також зазначено, що досліджуваний висновок не відповідає принципам законності, об`єктивності і повноти дослідження, визначеним нормами статті 3 Закону України "Про судову експертизу", а також не відповідає вимогам частини 3 статті 69 та частини 1 статті 98 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку експерта надати обґрунтований та об`єктивний письмовий висновок на поставлені йому питання, а відтак, цей висновок викликає серйозні сумніви у його правильності та не може вважатися достовірним.

Суд погоджується з твердженнями викладеними у консультативному висновку № 02-07/20 від 27.07.2020.

Зокрема, зроблений експертом висновок (№ 568 від 25.06.2020) по питанню: "Яка вартість 2142,169 т. дизельного палива марки Л-0,2-62ВС станом на час проведення експертизи?" базується на некоректному розрахунку і на неприпустимих даних об`єктів порівняння, де для розрахунку взято вартість ціни - пропозиції 3-х підприємств: ТОВ "Базис проект", ТОВ "Атомспецпостач", ПП "Автоком-2005 Плюс". Однак, згідно з наявним в матеріалах справи листом Державної податкової служби України №/301/99-00-09-02-01-10 від 13.07.2020, відповідно до відомостей з Єдиного реєстру ліцензіатів та місць обігу пального у суб`єктів господарювання ТОВ "Базис проект" та ТОВ "Атомспецпостач" відсутні ліцензії на право оптової та/або роздрібної торгівлі пальним.

Відсутність ліцензій на торгівлю пальним у підприємств, пропозиції яких взяті експертом за основу для визначення вартості спірного дизельного палива викликає сумніви щодо достовірності таких пропозицій.

Відповідно до положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Крім того, у висновку експерта № 568 від 25.06.2020 відсутнє будь-яке експертне товарознавче дослідження: ринку, товару, попиту, ринкової ситуації, порівняльний аналіз вартісних показників об`єктів ідентичного, аналогічного або подібного асортименту.

З огляду на наведене суд відхиляє висновок експерта № 568 від 25.06.2020 як такий, що не відповідає критеріям достовірності та допустимості доказів.

Клопотань про проведення повторної чи додаткової експертизи сторони не заявляли. Сторони також не скористалися правом, передбаченим положеннями статті 101 Господарського процесуального кодексу України, подати до суду висновок експерта, складений на замовлення сторони.

Водночас, в матеріалах справи наявна копія висновку експертного товарознавчого дослідження № 19-09/252 від 05.08.2016 виконаного судовим експертом Білобраном С.З. на замовлення позивача. Вказаний висновок не містить застереження, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Однак, суд вважає за можливе прийняти та оцінити копію даного висновку як письмовий доказ, тобто як такий, що містить дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Так, у висновку № 19-09/252 від 05.08.2016 за результатами товарознавчого дослідження визначено, що середня ринкова вартість у Львівській області партії товару: 2142,169 тон дизельного палива станом на час проведення експертного дослідження, виходячи з рівня цін на паливовозні партії (дрібний гурт), може складати 38 948 531,17 грн. з ПДВ.

Як видно з висновку № 19-09/252 від 05.08.2016 товарознавче дослідження проведено з огляду на вимоги нормативних актів та методик, що регулюють проведення експертизи. Еспертиза проводилася без огляду об`єкта дослідження (про що вказано у висновку), на базі цінової інформації щодо вартості ідентичних або аналогічних (подібних) товарів на ринку України на час проведення експертизи.

Суд вважає даний доказ належним, допустимим та достовірним щодо можливості встановлення значимих для справи обставин справи, а саме для визначення вартості спірного майна.

У відзиві на позов відповідач навів свої заперечення на виснвок № 19-09/252 від 05.08.2016, як на документ, що підтверджує вартість спірного майна.

Зокрема відповідач зазначив, що вимоги до пального, що перебуває в обігу в Україні визначає Технологічний регламент щодо вимог автомобільних бензинів, дизельного, суднових та котельних палив, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2013 року № 927. Як стверджує відповідач, дизельне паливо Л-0,2-62ВС, яке зазначене у договорі не відповідаєвимогам до екологічності дизельному пальному жодного з класів передбаченого Технологічним регламентом - Євро3, Євро4, Євро5. Відповідач також стверджує, що передане на зберігання дизельне паливо Л-0,2-62ВС не могло перебувати в обігу на ринку України на час проведення експертизи, а тому експерт не міг визначити його ринкової вартості.

На такі тези суд зауважує, що відповідач не надав жодних доказів щодо стверджуваних ним обставин. Окрім того, як видно з висновку № 19-09/252 від 05.08.2016, оцінка товарів (дизельне паливо) з метою визначення вартості проводилася із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості або неринковим видам вартості. В даному випадку товарознавче дослідження проведено на базі цінової інформації щодо вартості ідентичних або аналогічних (подібних) товарів на ринку України, що відповідає вимогам Методики визначення вартості майна, внесеної у реєстр матодик проведення судових експертиз за № 12.1.15.

При цьому суд враховує, що сторони не надали суду інших достовірних та допустимих доказів на підтвердження іншої (більшої/меншої) вартості - як еквівалента цінності спірного дизельного палива вираженого у ймовірній грошовій сумі.

Таким чином, суд вважає підтвердженим розмір вартості майна про відшкодування якого заявлено даний позов та який становить 38 948 531,17 грн. Водночас суд ураховує, що 28 липня 2020 року позивачем подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, та визначено вимоги про відшкодування вартості майна у розмірі 30 633 016,70 грн.

Стосовно заперечень відповідача в частині першої позовної вимоги щодо відсутності в законодавстві України такого способу захисту прав в господарському судочинстві як встановлення юридичного факту, суд зазначає наступне.

Відповідно до норм частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Положеннями частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до норм статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Таким чином для застосування положення статті 5 Господарського процесуального кодексу України щодо способу захисту відповідно до викладеної в позові вимоги, який не суперечить закону, необхідним є дослідження наявності невизначеності законом або договором ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи.

Положеннями статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання. Серед іншого цими нормами визначені зокрема такі способі зихисту як відшкодування майнової шкоди та виконання обов`язку в натурі.

Договором передбачено, що у випадку втрати чи пошкодження майна під час зберігання відповідач зобов`язаний відшкодувати позивачу заподіяні внаслідок цього збитки або відшкодувати вартість майна, що визначається його ринковою ціною на момент вимоги (пункт 4.1.5. договору).

Крім того, положеннями статей 950, 951, 953 Цивільного кодексу України передбачені ефективні способи захисту прав поклажодавця речі у випадку їх порушення зберігачем, зокрема відшкодування вартості майна у зв`язку з його втратою (нестачею) або пошкодженням.

На переконання суду, положення договору та норми закону передбачають ефективні способи захисту порушеного права чи інтересу особи, зокрема шляхом стягнення вартості втраченого майна.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі 925/1265/16 (провадження 12-158гс18)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі 338/180/17 (провадження 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі 905/1926/16 (провадження 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі 569/17272/15-ц (провадження 14-338цс18).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі 916/3156/17 (провадження 12-304гс18)).

Отже спосіб захисту має бути ефективним і спрямованим на відновлення порушених прав позивача. Позовна вимога повинна бути такою, що відновлює попередній (до порушення) стан прав позивача у випадку її задоволення судом.

Однак в судовому засіданні представник позивача, на запитання суду яке саме право позивача буде відновлено у випадку задоволення вимоги про встановлення факту втрати майна, не надав суду чіткої відповіді щодо конкретного порушеного права позивача, яке може бути відновлено у такий спосіб.

На думку суду вимога про встановлення факту втрати майна не може в даному випадку бути ефективним способом захисту прав позивача, оскільки її задоволення судом не призведе до реального відновлення тих чи інших порушених прав позивача. Натомість, встановлення наявності або відсутності певних обставин (фактів) на підставі поданих сторонами доказів є процесуальною діяльністю суду під час розгляду господарських спорів.

При цьому, враховуючи принцип змагальності, суд зауважує, що обов`язок доказування обставин справи і подання доказів несуть учасники справи. Реалізуючи принцип змагальності у судовому процесі кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд звертає увагу позивача, що для такого роду спорів згаданими вище нормами цивільного законодавства передбачені ефективні способи захисту прав поклажодавця у випадку їх порушення зберігачем.

Отже, законом, а також договором, передбачена можливість повернення майна або відшкодування збитків за втрату чи пошкодження майна переданого на зберігання. Проте, не передбачений такий спосіб захисту прав або інтересів, як визнання чи встановлення факту втрати майна. Така вимога за своєю правовою природою є вимогою про встановлення певних обставин та надання їм правової оцінки на предмет наявності чи відсутності майна переданого на зберігання. Такий спосіб не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки, розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.

З огляду на наведену мотивацію суд погоджується з аргументами відповідача та вважає вимогу позивача про встановлення факту втрати майна необґрунтованою, а отже відмовляє у її задоволенні.

Відповідно до положень статей 224, 225 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

1 - вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

2 - додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною;

3 - неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною;

4 - матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка порушила зобов`язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема у вигляді відшкодування збитків.

Зі змісту статей 614, 623 Цивільного кодексу України та статті 226 Господарського кодексу України видно, що для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є сукупна наявність чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінка боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов`язання; наявності шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

За таких обставин, позивачем у справі має бути доведено наявність складу правопорушення у діях відповідача.

Збитки мають реальний характер та у разі, якщо сторона, яка вважає, що її права були порушені та нею понесені збитки, повинна довести як розмір збитків, так і факт їх понесення.

Суд встановив, що протиправна поведінка відповідача полягає у невиконанні зобов`язання щодо повернення майна переданого на зберігання. Наявність шкоди (збитки - це грошове вираження шкоди) виражається у вартості неповернутого майна. Причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою полягає в тому, що саме у зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань щодо повернення переданого на зберігання майна, позивач позбавлений можливості користуватись належним йому майном. Вина боржника знаходить своє вираження в тому, що саме у зв`язку з протиправними умисними діями відповідача, позивач позбавлений можливості повернути передане на зберігання майно.

Підсумовуючи розгляд питання щодо наявності складу цивільного правопорушення у діях відповідача, суд констатує, що право позивача на повернення майна переданого на зберігання та право на отримання відшкодування за таке майно дійсно порушені відповідачем.

Як встановлено судом, позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою про повернення переданого на зберігання майна, проте вимоги позивача відповідач не виконав, у зв`язку з наведеним 03 жовтня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом №492 в якому позивач вимагав оплатити 38 948 531,17 грн. завданих збитків. Вказаний лист вручено відповідачу 18 жовтня 2016 року.

Умовами договору передбачено строк виконання обов`язку щодо повернення майна (5 днів після одержання письмової вимоги). Отже сторони узгодили, що під час дії договору відповідач повинен був виконати такий обов`язок у 5 строк від дня пред`явлення вимоги.

Водночас, як встановив суд, строк дії договору сплив 27 листопада 2009 року. У цю ж дату минув договірний строк зберігання майна. Суд також встановив, що саме після 27 листопада 2009 року позивач набув право на вчинення юридично значимих дій відносно свого майна, таких як вимога про повернення майна у зв`язку із закінченням строку зберігання та право на звернення до суду з позовом про повернення майна переданого на зберігання. З огляду на таке суд вважає, що починаючи з 28 листопада 2009 року позивач, як управнена особа, міг довідатися про порушення свого права на повернення майна зі зберігання. Крім того, з огляду на сплив строку зберігання та з урахунванням положень статті 948 Цивільного кодексу України, позивач був зобов`язаний забрати своє майно від зберігача після закінчення строку зберігання, а отже мав бути обізнаний про стан своїх прав на майно передане на зберігання та про обставини порушення таких прав.

Як встановив суд, вимога про повернення майна була вперше заявлена позивачем 10 листопада 2010 року у листі №659-К. У відповідь на цей лист відповідач зазначив, що повернення нафтопродуктів станом на даний час не є доцільним.

21 березня 2011 року позивач повторно звернувся до відповідача з вимогою про повернення майна листом №196-к, у відповідь на вказаний лист відповідач зазначив, що повернення нафтопродуктів станом на даний час не є доцільним, чим не заперечував перебування у відповідача переданих на зберігання нафтопродуктів.

Вказані листи відповідача свідчать про відсутність заперечень стосовно наявного обов`язку з передачі майна, а проте відповідач не виконав обов`язку щодо повернення майна позивачу.

Листами від 30 січня 2012 року та від 10 грудня 2015 року позивач просив підтвердити наявність вказаних нафтопродуктів.

16 грудня 2015 року позивач вчергове заявив вимогу про повернення нафтопродуктів. Вимогу отримано відповідачем 23 грудня 2015 року.

Згідно з положеннями статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 260 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, здійснюючи юридичну оцінку обставин справи, суд вважає, що позовна давність для вимог щодо повернення майна переданого на зберігання в даному випадку розпочала свій перебіг 28 листопада 2009 року.

У своїх поясненнях висвітлених у відповіді на відзив позивач зазначив, що повідомив відповідача про повну втрату інтересу до виконання відповідачем своїх зобов`язань листом №492 від 03 жовтня 2016 року, який отримано відповідачем 18 жовтня 2016 року.

Відтак, на переконання позивача, він звернувся до суду в межах позовної давності, оскільки позовна заява до суду була подана 16 жовтня 2019 року.

Щодо вказаних пояснень суд зазначає наступне.

Як встановлено судом, перебіг позовної давності для вимог щодо повернення майна переданого на зберігання розпочався 28 листопада 2009 року. А позивач вперше звернувся до відповідача з вимогою про повернення майна - 10 листопада 2010 року, тобто в межах позовної давності.

Згідно з положеннями статті 264 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Як встановив суд, своїм листом №12/6905 від 22 листопада 2010 року відповідач підтвердив наявність майна позивача та не заперечив зобов`язання щодо повернення майна переданого на зберігання, хоча і не виконав обов`язку щодо такого поверння.

Надалі, позивач звернувся до відповідача з листом №196-К від 21 березня 2011 року, в якому просив витіснити з траси 15 дизельне паливо, що передане на зберігання згідно з договором від 29 вересня 2008 року.

Натомість відповідач своїм листом №12/1963 від 21 березня 2011 року знову не заперечив зобов`язання щодо повернення майна переданого на зберігання, однак повідомив, що повернення нафтопродуктів по договору не є доцільним до вирішення питання відшкодування збитків.

Вказані обставини свідчать про переривання позовної давності щодо повернення майна в розумінні статті 264 Цивільного кодексу України, зокрема такі переривання позовної давності відбулися 22 листопада 2010 року та 21 березня 2011 року.

Відповідно до наведеного, починаючи з 22 березня 2011 року, в розумінні положень статей 261, 264 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності щодо вимог про повернення майна почався заново.

Суд зауважує, що одночасно з позовною давністю щодо вимог про повернення майна розпочинався, переривався та починався заново перебіг позовної давності про відшкодування збитків, оскільки пунктом 4.1.5 договору сторони передбачили право позивача на відшкодування вартості майна або заподіяні збитки у випадку втрати чи пошкодження майна під час зберігання.

Надалі позивач звертався до відповідача з листами від 18 січня 2016 року, від 10 лютого 2016 року, від 03 жовтня 2016 року, які відповідач залишив без відповіді.

Згідно з положеннями статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Відповідно до норм статті 220 Господарського кодексу України, боржник, який прострочив виконання господарського зобов`язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Тобто, обов`язок боржника відповідати перед кредитором за збитки виникає з моменту прострочення виконання господарського зобов`язання. Також з моменту прострочення боржником виконання господарського зобов`язання виникає право кредитора вимагати відшкодування завданих збитків. У випадку якщо виконання господарського зобов`язання втратило інтерес для кредитора внаслідок прострочення з боку боржника, то право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків виникає у кредитора саме з моменту такого прострочення, а не з будь-якого моменту в майбутньому на розсуд кредитора.

Така правова конструкція співвідноситься із позовною давністю, як легальною можливістю для боржника уникнути відповідальності за невиконання господарського зобов`язання та правовою визначеністю щодо господарських відносин, що мали місце у далекому минулому.

А отже, початок перебігу позовної давності щодо вимог про відшкодування збитків у такому випадку починається із моменту коли кредитор довідався (або міг довідатися) про порушення його прав боржником. При цьому, у зв`язку з простроченням боржника щодо повернення речі переданої на зберігання, позовна давність розпочинає свій перебіг як для вимог про повернення речі поклажодавцю, так і для вимог про відшкодування збитків у зв`язку з втратою інтересу та відмовою кредитора від прийняття виконання зобов`язання.

Позивач стверджує, що втратив інтерес до виконання відповідачем своїх зобов`язань із повернення майна у жовтні 2016 року, про що повідомив відповідача листом №492 від 03 жовтня 2016 року, який отримано відповідачем 18 жовтня 2016 року. А тому, на переконання позивача, він звернувся до суду в межах позовної давності, оскільки позовна заява до суду була подана 16 жовтня 2019 року.

А проте, позивач жодним чином не аргументував та не обґрунтував обставини щодо того коли саме та з яких підстав він втратив інтерес до переданого на зберігання майна. Такі твердження позивача суд відхиляє як безпідставні, оскільки, на думку суду, перебіг позовної давності в даному випадку розпочався одночасно як для вимог про повернення майна, так і для вимог про відшкодування його вартості.

Таким чином перебіг позовної давності за вимогою про повернення майна чи відшкодування його вартості почався заново з 22 березня 2011 року та закінчився 22 березня 2014 року (включно). Разом з тим, як встановив суд, позивач звернувся до суду з вимогою про відшкодування вартості втраченого майна (стягнення) 16 жовтня 2019 року, тобто після спливу позовної давності.

При цьому, суд ураховує правові позиції Верховного Суду щодо вирішення подібних спорів та практики застосування законодавчих норм про позовну давність.

Так, у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 923/522/17 за позовом про стягнення вартості товару за договором відповідального зберігання, інфляційних втрат і трьох процентів річних Верховний Суд наголосив, що початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 Цивільного кодексу України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 906/106/17 за позовом про зобов`язання повернути майно, передане на зберігання за договором, Верховний Суд зазначив, що початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах відповідно до статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України пов`язується із закінченням строку зберігання майна за договором.

Як зауважив Верховний Суд у постанові від 21 травня 2019 року у справі № 910/15457/17, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз термінів "довідався " та "міг довідатися ", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростування яких може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що сталися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 у справі "Stubbings and Others v. The United Kingdom", заяви 22083/93, 22095/93; пункт 26 рішення від 07.07.2009 у справі "Stagno v. Belgium", заява 1062/07; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі "OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява 14902/04).

Суд також вважає за необхідне зауважити, що обставини щодо надання 07 квітня 2015 року ДП "Прикарпатзахідтранс" як відповідачем в межах провадження у господарській справі № 918/1873/14 пояснень про вид, об`єм, власників нафтопродуктів (в порядку виконання ухвали від 25.03.2015) не можуть вважатися дією яка перериває перебіг позовної давності, оскільки такі дії хоча і підтверджують визнання відповідачем своїх обов`язків стосовно отриманого на зберігання майна, а проте вчинені після спливу позовної давності (після 22 березня 2014 року).

Такий висновок суд робить з урахуванням правових позицій відображених в судових рішеннях Верховного Суду.

Так, при дослідженні обставин, пов`язаних із вчиненням зобов`язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може відбуватися лише в межах позовної давності, а не після її спливу (відповідна правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17).

Переривання перебігу строку позовної давності можливе лише у разі початку перебігу цього строку та виключно в його межах, а не до його початку чи після спливу позовної давності, оскільки при дослідженні обставин, пов`язаних з вчиненням зобов`язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності (постанова Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 914/2026/17).

Відповідно до статті 267 Цивільного кодексу України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, суд встановив, що оскільки позивачем заявлено позов після спливу позовної давності, а відповідачем у відзиві відображено заяву про застосування строку позовної давності, така заява є підставою для відмови в позові в частині вимог про стягнення 30 633 016,70 грн.

Згідно з приписами частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позивачем не заявлено заяви про визнання поважними причини пропущення позовної давності, та не надано жодних пояснень щодо таких можливих обставин.

Відповідно до положень статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Також, згідно з нормами статті 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Правилами статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з практикою Європейського суду право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення у справах "Брумареску проти Румунії", "Желтяков проти України", "Христов проти України").

Щодо інших аргументів, які були наведені учасниками справи та яким не була надана оцінка судом, то ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України").

Висновки суду

На думку суду, встановлені обставини щодо невиконання відповідачем обов`язку стосовно повернення переданого на зберігання майна, свідчать про порушення відповідачем господарських зобов`язань, що склалися на підставі укладеного між сторонами правочину. У цьому спорі суд констатував порушення відповідачем прав позивача.

Відтак позовні вимоги (з врахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог) про стягнення 30 633 016,70 грн. вартості майна переданого на зберігання визнаються судом законними та обґрунтованими.

Разом з тим, відповідач висловив заяву про застосування позовної давності у даній справі, а суд встановив, що позивач звернувся з позовом після спливу позовної давності.

А тому, враховуючи положення статті 267 Цивільного кодексу України, суд зробив висновок про відмову в задоволенні позову.

Розподіл судових витрат

Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

При зверненні з позовом, позивачем сплачено судовий збір за позовну вимогу не майнового характеру в розмірі 1 921,00 грн., та за позовну вимогу майнового характеру в розмірі 584 227,97 грн.

28 липня 2020 року позивачем подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, відповідно до змісту якої позивач просив стягнути з відповідача 30 633 016,70 грн.

Згідно з положеннями статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Відтак, у зв`язку зі зменшенням розміру позовних вимог, судовий збір в розмірі 124 732,75 грн. може бути повернутий позивачу за ухвалою суду після набрання рішенням законної сили.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позову, судовий збір в розмірі 1 921,00 грн. за немайнову вимогу та 459 495,25 грн. за майнову вимогу покладається на позивача.

Крім того витрати, пов`язані з проведенням експертизи в розмірі 40 860,00 грн. покладаються на позивача з огляду на відмоу в задоволенні позову.

Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "КАРПАТНАФТОХІМ" (77306, Івано-Франківська область, місто Калуш, вул. Промислова 4, код ЄДРПОУ 33129683).

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "ПРИКАРПАТЗАХІДТРАНС" (33028, м. Рівне, вул. Котляревського 18, код ЄДРПОУ 13990932).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Повне рішення складено 04 вересня 2020 року.

Суддя Качур А.М.