Ухвала від 01.09.2020 по справі 910/8839/19

УХВАЛА

01 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/8839/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицької Н. О. - головуючого, Кушніра І. В., Могила С. К.

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

за участю представників:

позивача - Пелих О. Д. (адвокат), Климюк В. Ю. (адвокат),

відповідача - Ракітіна С. П. (адвокат),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 у справі

за позовом Державного підприємства "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест"

про стягнення 2 947 757,16 грн,

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" (далі - ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв") звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Міськбудінвест" (далі - ТОВ "БК "Міськбудінвест") про стягнення 2 947 757,16 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТОВ "БК "Міськбудінвест" порушило взяті на себе зобов`язання за Інвестиційним договором № 318/01 від 28.11.2001 "Про забудову земельної ділянки на вул. Золотоустівській, 47-49 у Шевченкіському районі м. Києва" (далі - Інвестиційний договір № 318/01 від 28.11.2001) щодо відшкодування позивачеві витрат, пов`язаних з оплатою земельного податку і орендної плати за утримання земельних ділянок, на яких будується об`єкт у сумі 2 947 757,16 грн з яких: 1 249 220,47 грн - відшкодування орендної плати за 2017 рік та 1 207 243,81 грн - відшкодування орендної плати за 2018 рік.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2019 у справі № 910/8839/19 (суддя Ковтун С. А.) позов задоволено повністю, стягнуто з ТОВ "БК "Міськбудінвест" на користь ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" 2 947 757,16 грн боргу та 44 216,37 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, посилаючись на положення статей 3, 11, 14, 525, 526, 530, 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 42 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 193 Господарського кодексу України (ГК України), статті 33 Закону України "Про оренду землі" та статей129, 232, 233, 236, 238, 240, 248 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) виходив із того, що відповідно до підпункту 2.2.4 додаткової угоди № 5 до Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 відповідач зобов`язався відшкодовувати позивачеві в повному обсязі витрати, пов`язані з оплатою земельного податку і орендної плати за утримання земельних ділянок, на яких будується об`єкт за інвестиційним договором з моменту підписання цієї додаткової угоди до закінчення будівництва об`єкту та оформлення земельної ділянки на експлуатуючу організацію; на час укладення додаткової угоди № 5 до Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 права позивача на земельні ділянки по вул. Золотоустівській, 47-49 у м. Києві засновувались на договорах оренди земельних ділянок, укладених між позивачем та Київською міською радою від 28.10.2008, які були укладені строком на 5 (п`ять) років, а саме до 28.10.2013 та були поновлені у порядку частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" на той самий строк і на тих самих умовах, а саме до 28.10.2018; процедура отримання земельних ділянок по вул. Золотоустівській, 47-49 у м. Києві у постійне користування не була завершена, а тому саме договори оренди земельних ділянок № 91-6-00814 від 28.10.2008 та № 91-6-00814 від 28.10.2008 у період з 28.10.2013 по 28.10.2018 є правовими підставами землекористування позивачем; після поновлення договорів оренди земельної ділянки № 91-6-00814 від 28.10.2008 та № 91-6-00814 від 28.10.2008, тобто після 28.10.2013, плата за земельні ділянки позивачем здійснювалась у формі орендної плати, про що свідчать надані позивачем податкові декларації з плати за землю за 2017 та 2018 роки; чинність цього обов`язку передбаченого у підпункті 2.2.4 додаткової угоди № 5 до Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 не пов`язана зі строком дії інвестиційного договору, а містить посилання на подію, якою є зміна суб`єкта правовідносин з користування земельними ділянками.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 21.05.2020 (Разіна Т. І. - головуючий, судді Тарасенко К. В., Іоннікова І. А.) рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2019 у справі № 910/8839/19 скасував, прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" до ТОВ "БК "Міськбудінвест" про стягнення 2 947 757,16 грн.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог апеляційний господарський суд встановив, що у наприкінці 2014 року житловий будинок з вбудованими приміщеннями громадського призначення за адресою: вул. Золотоустівська, 47-49 у м. Києві, закінчено будівництвом, у зв`язку з чим 30.12.2014 Державною архітектурно-будівельною інспекцією України видано ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв", відповідний сертифікат серії ІУ № 165143640710. Із 01.06.2015 на підставі договору № 150601, укладеного між ТОВ "БК "Міськбудінвест" і Товариством з обмеженою відповідальністю "Житлосервіс плюс", останнє здійснює експлуатацію житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. Золотоустівська, 47-49 у м. Києві.

Ураховуючи досягнення мети Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001, обов`язок ТОВ "БК "Міськбудінвест" виконувати пункт 2.2.4 додаткової угоди № 5 від 18.11.2013 до Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 припинився закінченням строку дії цього інвестиційного договору. З огляду на викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку про помилковість висновків місцевого господарського про те, що чинність обов`язку, передбаченого пунктом 2.2.4 додаткової угоди № 5 від 18.11.2013 року до Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 не пов`язана зі строком дії Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001.

Також суд апеляційної інстанції зауважив про помилковість висновків суду першої інстанції про те, що відповідач після закінчення строку дії Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 продовжував компенсувати позивачу орендну плату за утримання земельних ділянок, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів (платіжних доручень, квитанцій, банківських виписок) на підтвердження даних висновків.

Стосовно договорів оренди земельної ділянки № 91-6-00814 від 28.10.2008 та № 91-6-00814 від 28.10.2008, апеляційний господарський суд наголосив, що зазначені договори припинили свою дію саме після 23 год. 59 хв. 28.10.2013.

Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 у справі № 910/8839/19 ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати повністю та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2019 у цій справі.

За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020).

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано 04.05.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020).

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу; або

2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або

3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або

4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Отже, умовою для застосування положення пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених у пунктах 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 07.07.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 у справі № 910/8839/19, призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні 01.09.2020.

Зазначену ухвалу аргументовано тим, що скаржник обґрунтував наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), і таке обґрунтування полягає у неправильному застосуванні судом апеляційної інстанції положень частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", у цьому випадку, на думку скаржника, апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові застосував зазначену норму права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.03.2020 у справі № 917/1549/18, від 21.02.2018 у справі № 908/1164/17, від 21.02.2018 у справі № 917/772/17 та від 26.06.2019 у справі № 757/44101/17-ц.

Також скаржник наголошує на порушенні судом апеляційної інстанції положень статей 3, 530, 627 ЦК України зауважуючи, що чинність обов`язку з компенсації витрат на утримання орендованих земельних ділянок не пов`язана зі строком дії інвестиційного договору, а містить посилання на подію, якою є зміна суб`єкта правовідносин з користування земельними ділянками.

Крім цього скаржник акцентує на порушенні судом апеляційної інстанції положень статей 191, 286 Податкового кодексу України (далі - ПК України), вказуючи при цьому на порушення судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення норм процесуального права, на думку скаржника, апеляційний господарський суд помилково не прийняв до уваги пояснення позивача щодо відсутності у додатках до позовної заяви актів відшкодування витрат по сплаті орендної плати за користування земельною ділянкою за 2015-2016 роки, що не було предметом позову, а також не дав можливості підтвердити вчасного та повного виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за вказаний період.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "БК "Міськбудінвест" просить відмовити у її задоволенні, постанову залишити без змін, оскільки оскаржуване судове рішення є законними, повністю обґрунтованим і прийнятим із дотриманням норм матеріального та процесуального права. Товариство наголошує, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтверджується посиланнями на постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Разом із тим, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/8839/19 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Аналіз висновків, викладених в оскаржуваній постанові у справі № 910/8839/19, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду постановах від 16.03.2020 у справі № 917/1549/18, від 21.02.2018 у справі № 908/1164/17, від 21.02.2018 у справі № 917/772/17 та від 26.06.2019 у справі № 757/44101/17-ц, на які послався скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені постанови Верховного Суду прийнято за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин та зібраних у справах доказів, іншого матеріально-правового регулювання відповідних правовідносин, що виникли у таких спорах, ніж у справі № 910/8839/19, яка розглядається. Наведене унеможливлює висновок про подібність правовідносин у зазначених справах та у справі № 910/8839/19.

Так, як свідчать матеріали справи № 910/8839/19, яка розглядається, предметом позову у цій справі є стягнення заборгованості у сумі 2 947 757,16 грн, з яких: 1 249 220,47 грн - відшкодування орендної плати за 2017 рік та 1 207 243,81 грн - відшкодування орендної плати за 2018 рік та яка утворилася у зв`язку із неналежним виконанням ТОВ "БК "Міськбудінвест" умов Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 "Про забудову земельної ділянки на вул. Золотоустівській, 47-49 у Шевченкіському районі м. Києва" (далі - Інвестиційний договір № 318/01 від 28.11.2001). Отже, у цьому разі предметом доказування у цій справі, а відтак і дослідження обставин є виконання сторонами умов Інвестиційного договору № 318/01 від 28.11.2001 та додаткових угод до нього.

Водночас, у справі № 917/1549/18 спір стосувався визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення укладеного 01.11.2007 між Ялосовецькою сільською радою як орендодавцем та Фермерським господарством "Карат" як орендарем.

У справі № № 908/1164/17 предметом спору також було визнання договору оренди землі від 27.04.2007 № 29 поновленим та визнання додаткової угоди укладеною до договору оренди землі на 49 років.

Так, у справі № 917/772/17 предметом позову є поновлення договору оренди землі від 01.06.2011 № 117, укладеного між Хорольською районною державною адміністрацією як орендодавцем і Товариством з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське товариство "Зоря" (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Хорольська") як орендарем, на умовах, запропонованих у листі Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Хорольська" від 22.03.2017, а саме: поновити договір терміном на 5 років з визначенням орендної плати у розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки землі.

У справі № 757/44101/17-ц предметом позову також було визнання поновленим договору оренди земельної ділянки та визнання укладеної додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки.

Варто зауважити, що спори у справах № 917/1549/18, № 908/1164/17, № 917/772/17, № 757/44101/17-ц винили між сторонами договорів оренди землі, а саме орендарем та орендодавцем.

Таким чином, зазначені постанови свідчать, що предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог, установлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин у справах № 917/1549/18, № 908/1164/17, № 917/772/17, № 757/44101/17-ц є відмінними від предмета, підстав позову, змісту позовних вимог та обставин у справі № 910/8839/19, правовідносини у цих справах є різними, позивачі зверталися до суду за захистом різних прав.

Отже, після відкриття касаційного провадження у справі № 910/8839/19 суд касаційної інстанції встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 16.03.2020 у справі № 917/1549/18, від 21.02.2018 у справі № 908/1164/17, від 21.02.2018 у справі № 917/772/17 та від 26.06.2019 у справі № 757/44101/17-ц на які послався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними правовідносинам у справі № 910/8839/19.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Щодо решти доводів, викладених ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування положень пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилися.

З огляду на викладене Верховний Суд доходить висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ДП "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 у справі № 910/8839/19.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2020 у справі № 910/8839/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді І. В. Кушнір

С. К. Могил