Постанова
від 09.09.2020 по справі 310/245/15
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 09.09.2020 Справа № 310/245/15

Запорізький Апеляційний суд

ЄУН 310/245/15Головуючий у 1-й інстанції Полянчук Б.І. Пр. № 22-ц/807/416/20Суддя-доповідач Гончар М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2020 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Подліянової Г.С.

за участі секретаря Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року у справі за позовом Бердянського місцевого прокурора в інтересах держави до Бердянської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акта, зобов`язання здійснити дії

ВСТАНОВИВ:

У січні 2015 року позивач Бердянський місцевий прокурор в інтересах держави звернувся до суду із вищезазначеним позовом (а.с. 1-9), в якому просив: - визнати незаконними та скасувати п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок"; - визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на земельну ділянку площею 0,01 га, виданий на ім`я ОСОБА_4 для ведення індивідуального дачного будівництва по АДРЕСА_1 , - витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спірну земельну ділянку та передати її територіальній громаді м. Бердянська.

В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що проведеною прокурорською перевіркою встановлено, що п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року сімдесят дев`ятої сесії V скликання "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок" затверджено проект відведення та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , серії ЯК №911815, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096.

Проект відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва ОСОБА_4 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства.

Спірна земельна ділянка у відповідності до ст. 51 ЗК України відноситься до земель рекреаційного призначення.

У порушення вимог ст. ст. 51, 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України, ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проект відводу земельної ділянки не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації.

У зв`язку з виявленням численних порушень вимог земельного та містобудівного законодавства позитивні висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_4 зазначеної земельної ділянки 01.06.2010 року та 22.03.2011 року були відкликані управлінням Держкомзему у м. Бердянськ та управлінням архітектури та містобудування Бердянської міської ради відповідно, а також головою Запорізької обласної державної адміністрації 16.04.2010 року винесено розпорядження № 101 про необхідність скасування Бердянською міською радою висновків, наданих з 20.05.2009 року, стосовно відведення земельних ділянок під індивідуальне дачне будівництво на територіях рекреаційного призначення.

На підставі постанови прокурора від 08.12.2014 року, винесеної в межах кримінального провадження № 12014080130005963, приватним підприємством "Азовгеопроект" проведено геодезичне дослідження розташування спірної земельної ділянки відносно урізу води Азовського моря. Результати вказаного дослідження оформлено у вигляді ситуаційної схеми, відповідно до якої виділена ОСОБА_4 земельна ділянка знаходиться в межах міста Бердянська, на території Бердянської коси в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря, а саме на відстані 503,5 м від урізу води Азовського моря, що порушує ст.ст. 84, 88, 90 ВК України, ст. 59 ЗК України та унеможливлює відведення такої земельної ділянки та передачу її в приватну власність. Зазначене також підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08.05.2013 року, матеріалами проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки.

У затвердженому оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року проекті землеустрою розміри і межі прибережної захисної смуги Азовського моря не враховано, що унеможливлює відведення такої земельної ділянки, оскільки порушує п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України від 05.11.2004 року № 434.

Рішенням Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року порушено вимоги містобудівного законодавства, оскільки генеральним планом м. Бердянська, затвердженого рішенням Бердянської міської ради № 8 від 25.06.2009 року, за адресою виділеної ОСОБА_4 земельної ділянки передбачено лише розміщення частково території зелених насаджень спеціального призначення та частково створення магістралі загальноміського значення, що зазначено також у листі виконавчого комітету Бердянської міської ради від 12.12.2014 року.

Відповідно до проектних рішень Генерального плану міста будівництво дачних районів в межах міста Бердянська не передбачено, а п. 3.39 ДБН 360-92 "Планування і забудова міських і сільських поселень" передбачена заборона на будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах.

Прокурор зазначав, що Бердянська міська рада під час прийняття рішення № 41 від 25.02.2010 року порушила вимоги земельного, водного та містобудівного законодавства, що вказує на протиправність дій міської ради, а тому зазначене рішення є незаконним.

Спірна земельна ділянка розташована на території Бердянської коси та передана у власність з порушенням ст. ст. 58, 59, 60 ЗК України та ст. ст. 88, 90 ВК України при відсутності затвердженої містобудівної документації м. Бердянська.

Крім того, проект відводу земельної ділянки, всупереч вимогам ст. ст. 51, 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України, ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" не передавався відповідному органу земельних ресурсів для проведення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації.

Оскільки, спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі Азовського моря та належить до земель водного фонду, то вона не може бути передана у приватну власність особі.

Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 та ОСОБА_3 05.07.2013 року придбали у ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, посвідчену оспорюваним державним актом.

Оскільки п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок" є незаконним, тому ОСОБА_4 не набув у встановленому законом порядку право власності на спірну земельну ділянку, та не будучи її власником, не мав права на її відчуження ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції ОСОБА_5 (т.с. 1 а.с. 45).

Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 53) відкрито провадження у цій справі.

Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 180) Бердянського місцевого прокурора залучено до участі у справі як правонаступника Бердянського міжрайонного прокуратура.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року (т.с. 1 а.с. 193-197) позов Бердянського місцевого прокурора в інтересах держави у цій справі задоволено.

Визнано незаконним та скасовано п. 5.12 рішення Бердянської міської ради Запорізької області №41 від 25.02.2010 року "Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок".

Визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯК №911815 на земельну ділянку площею 0,1 га, виданого на ім`я ОСОБА_4 для ведення індивідуального дачного будівництва по АДРЕСА_1 .

Витребувано з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельну ділянку вартістю 94240,00 грн., площею 0,1 га, кадастровий номер 2310400000:07:002:0096, яка знаходиться по АДРЕСА_1 та передано її територіальній громаді м. Бердянська.

Всі учасники цієї справи із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції погодились, останнє в апеляційному порядку не оскаржували, окрім відповідача ОСОБА_1 .

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 153-167) просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити у повному обсязі.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2016 року (головуючий Спас О.В., судді Онищенко Е.А. та Поляков О.З. т.с. 2 а.с. 93-100) апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 відхилено, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року у цій справі залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року (т.с. 2 а.с. 127-128) у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі відмовлено.

Постановою Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року (т.с. 2 а.с. 178-180) в порядку задоволення заяви ОСОБА_1 ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року скасовано, справу передано на розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2017 року (т.с. 3 а.с. 4) касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі відкрито.

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року (т.с. 3 а.с. 50-54) в порядку часткового задоволення касаційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 вищезазначену ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 червня 2016 року у цій справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

05 грудня 2019 дана справа надійшла на розгляд до Запорізького апеляційного суду (т.с. 3 а.с. 55).

Оскільки, Указом Президента України Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах від 29.12.2017 року №452/2017 ліквідовано зокрема: Апеляційний суд Запорізької області та утворено Запорізький апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Запорізьку область з місцезнаходженням у місті Запоріжжі.

Указом Президента України № 297/2018 від 28.09.2018 Про переведення суддів судді Апеляційного суду Запорізької області переведені до Запорізького апеляційного суду, який почав роботу з 05 жовтня 2018 року.

В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Маловічко С.В. та Подліянову Г.С. (т.с. 3 а.с. 56).

З 15.12.2017 року набрав чинності ЦПК України в новій редакції, тому саме його нормами має керуватись апеляційний суд при новому апеляційному перегляді цієї справи.

Разом із тим, апеляційний суд має враховувати положення ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, якими керувався суд першої інстанції при ухваленні судового рішення у цій справі (17 лютого 2016 року).

Ухвалою апеляційного суду дану справу прийнято до провадження (т.с. 3 а.с. 57) та призначено до апеляційного розгляду (т.с. 3 а.с. 59).

Заступник прокурора Запорізької області подав апеляційному суду письмові пояснення у цій справі (т.с. 3 а.с. 74-96).

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Куриленко О.А. подала апеляційному суду клопотання про зупинення провадження у цій справі (т.с. 3 а.с. 102-117 та а.с. 222-228).

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Куриленко О.А. подала клопотання про долучення доказів (документів) до матеріалів цієї справи (т.с. 3 а.с. 118-149) та письмові пояснення до апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі ОСОБА_2 у цій справі (т.с. 3 а.с. 150-162, 183-195).

Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 05 лютого 2020 року , не відбувся та був відкладений через першу неявку відповідача ОСОБА_4 (т.с. 3 а.с. 177), з урахуванням навантаженості судді-доповідача та колегії суддів (в Запорізькому апеляційному суді працює фактично 18 суддів замість 40 суддів за штатом).

Апеляційним судом здійснено запит до органу реєстрації (т.с. 3 а.с. 182) на підтвердження (спростування) наявного у матеріалах цієї справи місця реєстрації відповідача ОСОБА_4 .

Відділ реєстрації місця проживання виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області надав апеляційному суду відповідь (т.с. 3 ас. 208), в якій підтвердив місце реєстрації відповідача ОСОБА_4 саме за адресою, наявною у матеріалах цієї справи.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Куриленко О.А. подала апеляційному суду клопотання про зупинення провадження у цій справі (т.с. 3 а.с. 214а-228).

В автоматизованому порядку у цій справі суддею Кочетковою І.В. у цій справі замінено суддю Маловічко С.В. у зв`язку із тривалою хворобою останньої (т.с. 3 а.с. 235-236).

Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 01 квітня 2020 року , не відбувся та був відкладений (т.с.3 а.с. 237) в порядку задоволення першого клопотання представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Куриленко О.А. про його відкладення у зв`язку із карантином через епідемію коронавірусу в Україні (т.с. 3 а.с. 229).

В силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

Проте, за змістом підпункту 3 пункту 12 розділу XII Прикінцевих положень ЦПК України в редакції Закону № 540-IX, якій набрав чинності з 02 квітня 2020 року, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. …. 371… цього Кодексу.. , а також строк…розгляду апеляційної скарги … продовжуються на строк дії такого карантину.

В Україні на час розгляду цієї справи апеляційним судом карантин діє з 12 березня 2020 року по 31 жовтня 2020 року включно, що є загальновідомою інформацією.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Куриленко О.А. подала апеляційному суду клопотання про її участь у судовому засіданні 03 червня 2020 року у цій справі в режимі відеоконфернції за допомогою додатку Zoom (т.с. 4 а.с. 7-12) або відкладення розгляду цієї справи (друге ) в разі відмови у задоволенні останнього, яке не могло бути розглянуто апеляційним судом в строк до судового засідання 03 червня 2020 року, оскільки суддя-доповідач перебувала на лікарняному з 17.05.2020 року по 03.06.2020 року включно (довідка т.с. 4 а.с. 13).

Проте, розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 03 червня 2020 року , не відбувся (т.с. 4 а.с. 18), оскільки суддя-доповідач перебувала на лікарняному з 17.05.2020 року по 03.06.2020 року включно, та був відкладений з урахуванням відпустки судді-доповідача з 06.07.2020 року по 07.08.2020 року включно (т.с. 4 а.с. 35-36).

Прокурор подав заперечення на заяву сторони відповідача про зупинення провадження у цій справі (т.с. 4 а.с. 14-16).

Ухвалою апеляційного суду (т.с. 4 а.с. 45) у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_6 про проведення судового засідання в режимі відеоконференції із Дарницьким районним судом м. Києва та через додатки Zoom та Skype Meet Now відмовлено через відсутність у цей день і час технічної можливості забезпечити проведення такої відеоконференції (довідка т.с. 4 а.с. 44).

У судове засідання 09 вересня 2020 року належним чином повідомлені апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (т.с. 4 а.с. 19, 27-34, 48-49) всі учасники цієї справи не з`явились, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили. клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали, окрім представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Куриленко О.А.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Куриленко О.А. подала апеляційному суду третє клопотання про відкладення розгляду цієї справи на іншу дату (т.с. 4 а.с. 47) та саме наступне судове засідання у цій справі призначити в режимі відеоконференції за допомогою інших технічних засобів на розсуд суду в приміщенні Дарницького районного суду м. Києва.

В силу вимог ст. 372 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи апеляційним судом.

При вищевикладених обставинах, апеляційний суд визнав неповажними причини неявки у дане судове засідання всіх учасників цієї справи і на підставі ст. 372 ч. 2 ЦПК України ухвалив у задоволенні третього клопотання представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Куриленко О.А. про відкладення розгляду цієї справи відмовити, розглядати дану справу апеляційним судом у даному судовому засіданні за відсутністю всіх учасників цієї справи.

В силу вимог ст. 247 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у разі неявки в судове засіданні всіх учасників справи…, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 09 вересня 2020 року (т.с. 4 а.с. 55) у задоволенні вищезазначених клопотань представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Куриленко О.А. про зупинення провадження у цій справі відмовлено.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у цій справі не підлягає задоволенню з таких підстав.

В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі у повному обсязі, керувавсяст. ст.10, 212 215 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, ст. ст. 4, 88, 90 Водного Кодексу України, ст. ст. 12, 19-21, 50-52, 58-60, 116, 118, 123, 125, 126 ЗК України, ст. ст. 14, 19, 144 Конституції України, ст. ст. 328, 387, 388, 1212 ЦК України та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним.

Ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно (аналог ст. 263 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року) містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно (аналог ст. 264 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року) - питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам у цій справі відповідає.

Так, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно виходив із такого.

Згідно із ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право на землю набувається і реалізується громадянами і суб`єктами господарської діяльності виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. ст. 50, 51, 52 Земельного кодексу України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність земельні ділянки для індивідуального дачного будівництва.

Набуття права на землю громадянами України здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У відповідності до ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад і передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Ч. ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель держаної або комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання її у користування.

Громадяни, зацікавлені в одержані безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської держаної адміністрації, або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюється в порядку, встановленому статтею 151 ЗК України.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає після державної реєстрації цього права і посвідчується державним актом.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав громадян; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом способів.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, повязаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що п. п. 5, 5.12 рішення Бердянської міської ради №41 від 25.02.2010 року було затверджено проект відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,1 га в АДРЕСА_1 , для індивідуального дачного будівництва в межах норм безоплатної приватизації (т.с. 1 а.с. 11-12).

На підставі зазначеного вище рішення ОСОБА_4 був виданий державний акт на право власності серії ЯК № 911815 на зазначену вище земельну ділянку (т.с. 1 а.с. 13).

Згідно із листом виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області від 12.12.2014 року відповідно до Генерального плану міста Бердянська, що затверджений рішенням шістдесят восьмої сесії Бердянської міської ради п`ятого скликання від 25.06.2009р. №8 земельна ділянка, що розташована по АДРЕСА_1 , розміщується частково на території зелених насаджень спеціального призначення та частково на території, передбаченій для створення магістралі загальноміського значення, що поєднує собою Пролетарський проспект, вул. Курортну та АДРЕСА_2 (т.с. 1 а.с. 20-22).

Відповідно до ситуаційної схеми відстань від земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 , до урізу води заливу Азовського моря складає 503,5 м (т.с. 1 а.с.14).

Згідно із актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 08.05.2013 року Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області, зазначена вище земельна ділянка знаходиться в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Азовського моря та відповідно до проектних рішень генерального плану розвитку міста зазначена земельна ділянка не запланована для індивідуального дачного будівництва, проект відведення затверджений без розробки містобудівного обґрунтування об`єкту, не встановлені містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки. Крім того будівництво нових дачних районів в міських населених пунктах, згідно п. 3.39 ДБН "Планування і забудова міських і сільських поселень" не допускається (т.с. 1 а.с. 24-28).

Згідно із ст. 88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Частиною 1 ст. 90 ВК України визначено, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Однак, у порушення п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України 5 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2004 року, при відведенні спірної земельної ділянки не враховано наявність прибережної захисної смуги, хоча вказаним порядком передбачено, що у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок, нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 року №486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації.

На час прийняття спірного рішення Бердянської міської ради було наявне рішення Бердянської міської ради № 11 від 10.12.2004 р., яким була встановлена 40-метрова прибережна захисна смуга вздовж Азовського моря в межах міста Бердянська, але вказане рішення було скасовано постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2010 року (т.с. 1 а.с. 18-19), тому є недійсним і не породжує жодних правових наслідків з моменту його прийняття.

Відсутність у проекті землеустрою урахування відповідно до ст. 60 ЗК України розмірів і меж прибережної захисної смуги Азовського моря унеможливлює відведення такої земельної ділянки.

Згідно зі ст.ст. 19-20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із ч.2ст. 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно із ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Діючим законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, ст. 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1,88-90 ВК України.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Суд першої інстанції правильно встановив, що аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 24.12.2014р. у справі №6-206цс14.

Згідно із ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури та спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов`язковій державній експертизі, зокрема і проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Зважаючи на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення, всупереч ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", та ч. 9 ст. 118 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обов`язкова державна експертиза землевпорядної документації при виділення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 проведена не була, чим грубо порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

У відповідності до ст. 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду. Відповідно до ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

З урахуванням вищезазначеного, суд першої інстанції правильно встановив, що:

- передача у власність ОСОБА_4 земельної ділянки на підставі п. 5.12 рішення Бердянської міської ради № 41 від 25.02.2010 року відбулася з порушенням норм закону, а отже п. 5.12 вказаного рішення є незаконним та підлягає скасуванню;

- державний акт на право приватної власності на земельну ділянку видано ОСОБА_4 без належної правової підстави, а тому його слід визнати недійсним.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов`язана його повернути.

Судом першої інстанції також правильно було встановлено, що між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 і ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу № 2712 від 05.07.2013 року, за яким ОСОБА_1 і ОСОБА_3 є власниками земельної ділянки по АДРЕСА_1 , що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об`єкта нерухомого майна від 15.12.2014 року (т.с. 1 а.с. 41).

Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності.

Зокрема, ст. 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є повернення майна із незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст. ст. 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

При вищевикладених обставинах суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги прокурора про витребування з володіння ОСОБА_1 і ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 підлягають задоволенню у цій справі.

Спірна земельна ділянка розташована в адміністративних межах м. Бердянська.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" з 1 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. При цьому землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Таким чином, земельна ділянка повинна бути повернута територіальній громаді м. Бердянська.

Також, суд першої інстанції правильно вважав, що доводи сторони відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності при зверненні до суду у цій справі із вищезазначеним позовом не ґрунтуються на законі, підстави для застосування строку позовної давності у цій справі за заявою сторони відповідача в якості самостійної підстави для відмови у позові позивача у цій справі відсутні.

Позивачу стало відомо про порушення прав держави після 23.12.2014 року з ситуаційної схеми, за якою відстань розташування земельної ділянки від урізу води заливу Азовського моря складає менше двох кілометрів, що була надана приватним підприємством "Азовгеопроект" (т.с. 1 а.с. 15, 16) на підставі постанови Бердянського міжрайонного прокурора від 08.12.2014 року по кримінальному провадженню № 12014080130005963.

Доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію відповідача та її представника у цій справі, яку вона та її представник вважають єдино вірною та правильною.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 81 ч. 6 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення від доказування відповідача, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідач ОСОБА_1 та її представники не надали суду першої інстанції належних та допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову позивача та у спростування позову позивача у цій справі.

Апеляційний суд на виконання вимог ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 .

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Доказом , передбаченим ст. 367 ч. 3 ЦПК України, у цій справі, якій був наданий стороною відповідача ОСОБА_1 апеляційному суду при новому апеляційному розгляді цієї справи та якій на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року може бути прийнятий апеляційним судом до уваги у цій справі з метою повного та всебічного апеляційного перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 , є роздруківка з сайту Публічна Кадастрова Карта України на дату 23.01.2020 року (т.с. 3 а.с. 123-145).

Проте, цим доказом не спростовуються правильно встановлені судом першої інстанції фактичні обставини цієї справи та правильні висновки суду першої інстанції у цій справі.

Апеляційним судом досліджено додаткові письмові пояснення сторін у цій справі , у тому числі в частині обґрунтування правових підстав звернення прокурора із вищезазначеним позовом до суду та дотримання останнім строку позовної давності при подачі вищезазначеного позову до суду першої інстанції у цій справі, надані апеляційному суду при новому апеляційному перегляді цієї справи , з урахуванням вказівок Верховного Суду, як касаційного суду, викладених у вищезазначеній постанові у цій справі (т.с. 3а.с. 50-54), які обов`язковими для апеляційного суду у цій справі в силу вимог ст. 417 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року .

При цьому, апеляційним судом встановлено таке.

Необґрунтованими є доводи відповідача ОСОБА_1 , як особи, яка подала апеляційну скаргу у цій справі, що у спірних правовідносинах прокурор не може бути позивачем, а уповноваженим органом є Бердянська міська рада.

Зокрема, встановлено, що зі вищевказаним позовом прокурор звернувся до суду першої інстанції у січні 2015 року (т.с. 1 а.с. 1).

Відповідно до діючої на час звернення прокурора до суду статті 121 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. Право звернення прокурора до суду в інтересах держави передбачено ст. 36-1 Закону України Про прокуратуру від 05.11.1991 та ст. ст. 2, 45 ЦПК України.

Згідно із ст. 2 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року (на час подачі позивачем вищезазначеного позову у цій справі), у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Відповідно до ст. 45 цього ж Кодексу з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Звертаючись з даним позовом, прокурор, посилаючись на положення ст. 5 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель та Указ Президента України від 13.04.2011 № 459/2011 Про Державну інспекцію сільського господарства України , зазначив, що уповноваженим органом у спірних правовідносинах є Державна інспекція сільського господарства України (далі - Держсільгоспінспекція України).

Натомість, з огляду на положення ст. 19 Конституції України, ст. ст. 6, 9, 10 Закону України Про державний контроль за використанням та охороною земель та п. 5 Указу Президента України від 13.04.2011 № 459/2011 Про Державну інспекцію сільського господарства України вказаний орган влади взагалі не має повноважень на звернення до суду із позовами, у тому числі вказаної категорії.

Згідно із абз. 5, 7 п. 5 зазначеного Указу Президента України, Держсільгоспінспекція України має право лише звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився, передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину.

Таким чином, у вказаному позові обґрунтовано визначено в якості уповноваженого органу у спірних правовідносинах Держсільгоспінспекцію України. Одночасно, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Бердянської міської ради, на підставі якого ОСОБА_4 безоплатно набув у власність спірну земельну ділянку, прокурор зазначив про відсутність у Держсільгоспінспекції України повноважень на звернення до суду з таким позовом, обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні прибережної захисної смуги Азовського моря та зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та, згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід скаржника про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Бердянську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.06.2019 у справі ЄУН № 487/10128/14-ц, якій є обов`язковим для врахування загальними судами в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року.

Окрім того, у спірних правовідносинах доведено порушення державних інтересів та відсутність порушення справедливого балансу із інтересами окремих громадян, які неправомірно набули спірну земельну ділянку.

У Рішенні Конституційного Суду України № З-рп/99 від 08.04.1999 визначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

При звернені до суду та під час розгляду справи у суді зазначалось, що відповідно до ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охорони держави.

Відповідно до ст. 1 ЗК України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України.

Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності, спричиняють шкоду державі і є підставою для втручання органів прокуратури, у тому числі для звернення з позовами до суду в інтересах держави щодо скасування рішень з питань розпорядження земельними ділянками, прийнятих у порушення чинного законодавства.

Предметом спірних правовідносин є землі водного фонду, площа яких до 2014 року складала більше 1 млн. 250 тис. га, та які забезпечують екологічну рівновагу в масштабах країни. Основна функція земель прибережної захисної смуги - природний буфер між водним об`єктом та створеними людиною виробничо-господарськими та будівельними системами, які здатні негативним чином впливати на стан та якість вод. Одночасно законодавчо встановлений їх статус покликаний на забезпечення безперешкодного доступу громадян до узбережжя водних об`єктів для загального водокористування, а також збереження унікальних рекреаційних і природних властивостей моря.

Однак, внаслідок ряду подій, зокрема анексії Криму, площа земель вказаної категорії значно зменшилась. Така тенденція зменшення зберігається до сьогоднішнього дня через узаконення за допомогою різного роду сірих схем їх передачі у приватну власність та забудову. Як наслідок, потерпає кожен громадянин нашої країни, споживається вода із забруднених водойм, обмежується його права загального водокористування.

Упродовж 2008-2010 років Бердянською міською радою прийнято значну кількість рішень, якими громадянам передано у приватну власність земельні ділянки у межах прибережно-захисної смуги Азовського моря.

Предметом одного з цих рішень Бердянської міської ради є спірна земельна ділянка, яка відноситься до земель водного фонду та знаходиться у прибережній захисній смузі Азовського моря. Відповідно до ст. 61 ЗК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зазначене обумовлено тим, що прибережні захисні смуги встановлюються з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності.

Передача таких земель не державним підприємствам (передбаченим ч. З ст. 59 Земельного кодексу України) позбавляє державу можливості досягнення вищевказаної мети, можливості контролювати стан використання таких земель, у тому числі пляжів, що є безпосереднім порушенням її інтересів.

При цьому суспільним , публічним інтересом в даному разі можна вважати саме забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення, та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди здоров`ю людей, погіршити умови існування диких тварин, спричинити інші негативні явища, внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного та гідрогеологічного режиму вод (постанова ВСУ від 29.06.2016 у справі № 6-1376цс16).

Також, ст. 59 ЗК України передбачено виключний перелік державних підприємств, яким землі прибережних смуг можна надавати в постійне користування. Іншим суб`єктам господарювання такі землі мають передаватись в оренду (ч. 4 ст. 59 Земельного кодексу України) та тільки для чітко визначеної мети.

Крім того, суспільним , публічним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку із власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі особам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. Суспільний , публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки.

Суспільним , публічним інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.

Таким чином, ОСОБА_4 не міг на законних підставах набути, та у подальшому передати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності на спірну земельну ділянку.

Положення ст. 88 ВК України та ст. 60 ЗК України, які визначають ширину прибережної захисної смуги, в такій самій редакції діяли і на час виникнення спірних правовідносин, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів у актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Повернення спірної земельної ділянки із власності відповідачів відповідає критерію законності та здійснюється в зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог Водного та Земельного кодексів України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Крім того, відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги Азовського моря, а тому вибула з власності територіальної громади з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час набуття земельної ділянки.

Аналогічні висновки щодо застосування практики Європейського суду з прав людини виклав Верховний Суд України в своїй постанові від 29.06.2016 у справі № 6-1376цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16.

Більш того, основою будь-якої держави є нормативно правові акти, які є обов`язковими до виконання. Без права і законодавства держава не спроможна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень, охороняти і захищати права своїх громадян. При цьому, створюючи систему органів державної влади та визнаючи свободу кожного у реалізації права на власність, держава жодним чином не мала на меті щоб будь-який суб`єкт правовідносин міг обійти встановлений законом порядок набуття певних прав. Саме тому, врегульовуючи відносини набуття права користування земельної ділянки, законодавець унормував їх шляхом встановлення відповідних процедур, з чіткою вимогою - недопущення порушення прав інших осіб. При цьому кожному без винятку не надано право на зловживання чи нівелювання закону.

Набуття ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку має лише видимість законного, що фактично можна віднести до зловживання правом, а саме особливого виду юридично значущої поведінки, яка полягає у соціально шкідливих учинках суб`єкта права, у використанні недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки, що суперечить цільовому призначенню права. Наведене підриває правові основи держави та авторитет законодавця, створює у суспільстві видимість правової нерівності, надання одним його членам додаткових пільг та переваг у порівнянні з іншими.

Європейський суд з прав людини розглядаючи справу Депаль проти Франції (рішення від 29.03.2010), де заявник стверджував, що державна влада порушила ст. 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, коли відмовила у видачі дозволу на продовження займати в морських угіддях земельну ділянку, де знаходиться його будинок з 1960 року та прийняла рішення про його знесення, дійшов наступних висновків.

Прибережна захисна смуга є географічним феноменом, який потребує специфічної політики облаштування, захисту та розвитку. Суспільство все більше піклується про охорону навколишнього природного середовища, збереження цієї цінності занепокоєна світова спільнота, у зв`язку з чим вона є об`єктом постійного інтересу публічної влади та предметом її захисту. Збереження прибережної зони, а особливо пляжів, місць з відкритим доступом , є прикладом особливого порядку облаштування. У зв`язку з цим, Суд вважає, що втручання держави у здійснення заявником своїх прав переслідувало законну ціль суспільного інтересу забезпечити вільний доступ до берегової лінії, необхідність якого встановлена зі всією очевидністю (п. 81).

Окрім того, Суд підтвердив що політика облаштування території і охорона навколишнього природного середовища, де переважаюче місце займає загальносуспільний інтерес, надає державі більш широку свободу дій, а ніж при врегулювання приватноправових відносин (п.п. 83-84). У зв`язку з цим право вирішувати, які саме заходи необхідно вживати для захисту прибережної захисної смуги, належить, в першу чергу, національній владі, а тому порушення ст. 1 Протоколу Першого до Конвенції допущено не було (п.п. 87, 92, 93).

Окрім цього, невпорядкована забудова прибережної захисної смуги негативним чином впливає на стан та якість води, а також на екосистему Азовського моря в цілому. Одночасно зведення будівель та споруд, огородження пляжної території фактично позбавить громадян безперешкодного доступу до узбережжя водного об`єкту для загального водокористування.

Вищевказані незаконні дії з боку відповідачів є порушенням як інтересів держави, так й інтересів територіальної громади м. Бердянська.

Саме у зв`язку з цим, апеляційним судом встановлено, що у прокурора були наявні підстави для представництва, які передбачались ст. 36-1 Закону України Про прокуратуру , а також заявляти вимоги про витребування спірної земельної ділянки у цій справі, з чим правильно погодився суд першої інстанції.

Також, апеляційним судом встановлено, що у спірних правовідносинах не пропущено строк позовної давності прокурором при подачі вищезазначеного позову у цій справі та , відповідно, відсутні підстави для застування наслідків, передбачених ст. 261 ЦК України.

Оскільки, відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Ч. 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

П. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Тобто він втілює право на суд , яке, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розпочати провадження в суді за цивільним позовом та отримати його вирішення (наприклад, п. 25 рішення у справі Кутіч проти Хорватії , п. 50 рішення у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства , п. 52 рішення у справі Меньшакова проти України ).

Відповідно до ст. 175 ЦПК України, яка встановлює вимоги до форми та змісту позовної заяви, в ній, серед іншого, має бути вказане повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по-батькові для фізичних осіб) відповідача, його місце знаходження або місце проживання чи перебування, поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, а також реєстраційний номер облікової картки платника податків за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти. Також у позові мають бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що їх підтверджують. У разі відсутності зазначених даних в позовній заяві суддя відповідно до ст. 185 цього ж Кодексу постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Отже, відсутність у позивача даних про особу - порушника його прав, обставини порушення фактично унеможливлює прийняття судом його позовної заяви до розгляду по суті.

Виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті права на суд , системного тлумачення ст. ст. 256, 261 ЦК України та ст. ст. 175, 185 ЦПК України, початок перебігу позовної давності слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обидві обставини: і про порушення свого права, і про особу, яка його порушила.

При цьому початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду пов`язується як з моментом порушення прав особи, так і з моментом, коли особа, яка звертається до суду, дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.

Зважаючи на викладене, суд під час вирішення питання про дотримання строку позовної давності для звернення до суду має, по-перше, установити дату, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення викладені у позові, по-друге, установити дату, коли особа звернулася до суду, по-третє, з`ясувати, чи в межах передбаченого законодавством строку особа звернулася до суду.

Отже, закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим - прав й охоронюваних законом інтересів.

Так, даний позов пред`явлено з підстав порушення Бердянською міською радою вимог ст. ст. 84, 87, 88, 90 Водного кодексу України та ст. ст. 56, 59, 60 Земельного кодексу України, ст. 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації під час прийняття п. 5.12 оскаржуваного рішення від 25.02.2010 № 41, що призвело до незаконного вибуття з державної власності земельної ділянки прибережної захисної смуги Азовського моря.

Про викладені порушення прокурор дізнався за результатами проведеної перевірки за завданням Генеральної прокуратури України щодо додержання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог закону при наданні у власність і користування, продажу, зміні цільового призначення земель прибережних захисних смуг уздовж Азовського та Чорного морів перевірки у 2013 році , з акта уповноваженого на той час органу державного контролю за додержанням законодавства під час використання та охорони земель - Державної інспекції сільського господарства в Запорізькій області від 08.05.2013.

У свою чергу Держсільгоспінспекція, як уповноважений орган у спірних правовідносинах, про порушення оскаржуваним рішенням Бердянської міської ради вимог законодавства при використанні та забудові прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря дізналась після розгляду вимог прокуратури Запорізької області від 30.04.2013 року № 05/3-508 вих. - 13 та Бердянської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері від 30.04.2013 № 94-672, а також здійснення відповідної перевірки 08.05.2013.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України та ст. 45 ЦПК України (у редакції на час пред`явлення позову), з урахуванням тієї обставини, що у зазначеній справі прокурор обґрунтував правові підстави для захисту державних інтересів в особі Держсільгоспінспекції України, у спірних правовідносинах не пропущено строк позовної давності, оскільки остання про порушення вимог законодавства при використанні та забудові прибережної захисної смуги уздовж Азовського моря дізналася під час проведення відповідної перевірки лише у травні 2013 року.

Отже, апеляційним судом встановлено: враховуючи, що прокурор звернувся до суду із позовом у січні 2015 року (т.с. 1 а.с. 1), а про порушення вимог законодавства щодо передачі земельної ділянки він та Дерзіссільгоспінспекція дізналися у травні 2013 року , то безпідставними є доводи апелянта - відповідача ОСОБА_1 та її представників про пропуск строку позовної давності, які суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги у цій справі, оцінивши критично.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23.05.2018 у справі № 310/5834/13 та від 15.05.2019 у справі № 310/282/15, якій є обов`язковим для врахування загальними судами в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, при вирішенні спору з подібними правовідносинами виклала такий правовий висновок:

80. ... заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов , який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

З огляду на наведену позицію Великої Палати Верховного Суду, а також ураховуючи, що предметом спірних правовідносин є земельна ділянка водного фонду, якою незаконно заволоділи ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , строк позовної давності на вимоги щодо усунення порушення права власності територіальної громади міста Бердянська на неї шляхом скасування п. 5.12 рішення Бердянської міської ради, визнання недійсним відповідного Державного акта та її витребування не пропущено .

Безпідставними є доводи скаржника про наявність у прокурора об`єктивної можливості дізнатися та відреагувати на вказані порушення ще у 2010 році.

Так, відповідно до ст. ст. 5, 19 Закону України Про прокуратуру (чинного на час виникнення спірних правовідносин) прокуратура виконує функції в межах та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також із власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність.

Прокурорські перевірки повинні проводиться за заявами та повідомленнями про порушення законів, у тому числі поширених у засобах масової інформації, за матеріалами контролюючих та правоохоронних органів, а також із власної ініціативи, зокрема за результатами вивчення статистичних даних, аналітичних досліджень, матеріалів судових справ. Захист прав і свобод громадян та інтересів держави згідно із законом є виключною компетенцією відповідних органів державного контролю, тому перевірки проводились тільки щодо законності їх діяльності.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави вважати, що на органи прокуратури не покладався тотальний нагляд за законністю всіх правових актів, прийнятих Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Про сам факт наявності оскаржуваного рішення Бердянської міської ради прокурор довідався з листа уповноваженого на той час органу державного контролю за використанням та охороною земель - Головного управління Держкомзему у Запорізькій області від 15.04.2010 № 01-01-12/0387.

Разом цим, у зазначеному листі наведено порушення лише в частині відведення земельних ділянок без визначення місця розташування, а також на території, де не передбачена забудова згідно Генерального плану міста (ст. ст. 48, 151 ЗК України, ст. 32 Закону України Про курорти , п. 3.39 ДБН 360-92 Планування і забудова міських і сільських поселень ).

Указані порушення викладені в протесті Бердянського міжрайонного прокурора, який 30.12.2010 задоволений та скасовано Бердянською міською радою власне рішення про передання ОСОБА_4 у власність спірної земельної ділянки. Вказаний факт унеможливив звернення прокурора з даним позовом та не свідчить про пропуск ним строків позовної давності.

Окрім того, апелянтом не враховано, що у листі Головного управління Держкомзему у Запорізькій області від 15.04.2010 № 01-01-12/0387, прийнятому за результатами його розгляду розпорядженні Запорізької облдержадміністрації від 16.04.2010 № 101 та, у подальшому, протесті прокурора наведені порушення зовсім інших норм права, ніж у спірних правовідносинах.

Порушення ст. ст. 84, 87, 88, 90 Водного кодексу України, ст. ст. 56, 59, 60 Земельного кодексу України, ст. 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації Головним управлінням Держкомзему у 2010 році не були встановлені.

Одночасно, з моменту створення органів прокуратури України (1991 рік) та по теперішній час жодною нормою закону органи прокуратури не наділялися дискреційними повноваженнями щодо перевірки вимог земельного законодавства. Для цього законодавцем створювалися відповідні контролюючі органи (держземінспекція, держінспекція сільського господарства, держекоінспекція, держгеокадастр).

З огляду на наведене розмежування повноважень, необхідність спеціальних знань та досліджень (зокрема щодо визначення відстані від спірної земельної ділянки до урізу води), прокурор не мав об`єктивної можливості встановити наведені порушення лише зі змісту оскаржуваного рішення Бердянської міської ради.

У свою чергу, з приводу порушень, які зазначено Головним управління Держкомзему у Запорізькій області у листі від 15.04.2010 № 01-01-12/0387 в частині відведення земельних ділянок без визначення місця розташування, а також на території, де не передбачена забудова згідно Генерального плану міста (ст. ст. 48, 151 ЗК України, ст. 32 Закону України Про курорти , п. 3.39 ДБН 360-92 Планування і забудова міських і сільських поселень ), прокурором вжито необхідних системних та послідовних дій на відновлення порушених прав територіальної громади.

Також, апелянтом не враховано значну кількість рішень відповідача Бердянської міської ради, що приймаються на кожній сесії. Так, за підрахунком позивача , згідно даних веб-сайту Бердянської міської ради тільки 25.02.2010 на засіданні 79 сесії, окрім оспорюваного рішення, прийнято ще 43, більшість із яких стосується земельних питань та щонайменше щодо півсотні землевласників або землекористувачів.

При цьому, для вирішення питання про вжиття заходів реагування, у тому числі і цивільно-правового характеру, в силу вимог ст. ст. 57-60, 119 ЦПК України (у редакції на час пред`явлення позову), необхідно перевірити кожен факт такої передачі землі на відповідність всім нормам чинного законодавства України. Для цього щонайменше необхідно отримати та вивчити проекти землеустрою по кожній земельній ділянці.

Лише внаслідок ініціювання за завданням Генеральної прокуратури України проведення перевірки додержання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог закону при наданні у власність і користування, продажу, зміні цільового призначення земель прибережних захисних смуг уздовж Азовського та Чорного морів в 2013 році уповноваженим на той час органом державного контролю за додержанням законодавства під час використання та охорони земель - Державною інспекцією сільського господарства в Запорізькій області були встановлені численні факти незаконної передачі громадянам, зокрема п. 5.12 рішення Бердянської міської ради від 25.02.2010 № 41 ОСОБА_4 , земель прибережної захисної смуги та порушення у зв`язку з цим наведених норм законодавства. Відповідні висновки викладені в акті перевірки від 08.05.2013.

Таким чином, лише у 2013 році уповноваженим органом контролю надано належну оцінку рішенням відповідача Бердянського міської ради щодо виділення земельних ділянок громадянам на березі Азовського моря на предмет їх відповідності нормам Водного та Земельного кодексів України, а у прокурора, внаслідок отриманих достовірних та повних даних про весь обсяг порушених інтересів держави, виникла об`єктивна можливість звернутися з цим позовом.

Судом першої інстанції також правильно застосовані норми законодавства щодо прибережної захисної смуги .

Так, встановлено, що 25.02.2010 Бердянською міською радою прийнято рішення № 41 Про передачу в оренду та у власність земельних ділянок, продовження терміну розробки проекту відведення, та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок , п. 5.12 якого затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1 га, в межах норм безоплатної приватизації, з присвоєнням поштової адреси: АДРЕСА_1 , для індивідуального дачного будівництва. На підставі даного рішення Відповідачу 3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 911815.

Окрім зазначеного, встановлено, що право власності на спірну земельну ділянку у подальшому було відчужене ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Відповідно до ст. 88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Згідно зі ст. 90 цього ж Кодексу прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Відповідно до ст. 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування можуть передавати земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного, фонду лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Вищенаведені законодавчі норми встановлюють розміри прибережних захисних смуг в залежності від виду водойми та прямо забороняють надання у приватну власність земельних ділянок водного фонду, до яких відносяться прибережні захисні смуги.

Виходячи з системного аналізу зазначених норм законодавства, а також наданих доказів, згідно з яких спірна земельна ділянка перебуває в межах прибережної захисної смуги, на відстані 503,5 м від урізу води Азовського моря та частково знаходиться на території зелених насаджень соціального призначення, судом першої інстанції було правильно встановлено, що вона не могла бути передана оскаржуваним пунктом рішення Бердянської міської ради ОСОБА_4 , а останній та у подальшому ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не мали правових підстав для набуття на неї права приватної власності.

Окрім цього, відповідно до ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

А отже, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив твердження апелянта про помилкове застосування норм Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації щодо обов`язковості державної експертизи проекту відведення спірної земельної ділянки, у зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка була надана ОСОБА_4 у власність за рахунок земель житлової та громадської забудови.

Так, відповідно до ст. 9 Закону України Про державну експертиз) землевпорядної документації проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов`язковій державній експертизі, зокрема і проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Така ж вимога передбачена в ст. 118, ч. 4 ст. 123 ЗК України: у разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов`язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається Комісією до відповідного органу земельних ресурсів для здійснення такої експертизи.

Всупереч наведеним вимогам земельного законодавства, обов`язкова державна експертиза землевпорядної документації проведена не була, чим грубо порушено вимоги чинного земельного законодавства та не дотримано порядок набуття права власності на землю.

З огляду на викладене, суд першої інстанції на підставі належних, допустимих та достатніх доказів, із дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшов обґрунтованого висновку про порушення вимог ст. ст. 84, 87, 88, 90 ВК України, ст. ст. 56, 59, 60 ЗК України, ст. 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації при прийнятті Бердянською міською радою оспорюваного пункту рішення від 25.02.2010 № 41 та, як наслідок, незаконності виділення ОСОБА_4 та подальшого набуття ОСОБА_1 і ОСОБА_3 спірної земельної ділянки.

Посилання у скарзі на те, що перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку міститься в ст. ст. 140, 143 ЗК України й що він є вичерпним, не може бути прийнято до уваги, оскільки вказаними нормами встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у справі, яка переглядається, судом установлено, що відповідачі набули право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування.

Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення.

В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення.

Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті.

Додаткові помилкові посилання суду першої інстанції у цій справі в своєму рішенні в додаткове обґрунтування непропуску позивачем строку позовної давності на п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України та Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року № 4176-VI, який набрав чинності 15.01.2012 року, не призвели до неправильності вирішення цієї справи судом першої інстанції по суті , а тому не можуть бути підставою для скасування апеляційним судом правильного по суті рішення суду першої інстанції у цій справі за результатами розгляду вищезазначеної апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 .

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.

Встановлено, що суд першої інстанції в оскаржуємому рішенні не вирішував у цій справі питання про розподіл понесених судових витрат між сторонами на підставі ст. 88 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, а тому останнє також в апеляційному порядку не переглядалось. Однак, воно може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за власною ініціативою або за заявою учасників цієї справи в порядку, передбаченому ст. 270 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції , у цій справі або ж його зміни.

Крім того, в силу вимог ст. 141 ЦПК України у разі відмови відповідачу ОСОБА_1 у задоволенні її вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі, остання не маєь права на компенсацію за рахунок позивача будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Керуючись ст. ст. 10, 60-61, 88, 212-215 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384, Перехідними положеннями ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови апеляційним судом складений 15.09.2020 року.

Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Кочеткова І.В.Подліянова Г.С.

СудЗапорізький апеляційний суд
Дата ухвалення рішення09.09.2020
Оприлюднено16.09.2020
Номер документу91546461
СудочинствоЦивільне

Судовий реєстр по справі —310/245/15

Постанова від 05.10.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Грушицький Андрій Ігорович

Ухвала від 15.02.2022

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Грушицький Андрій Ігорович

Ухвала від 02.12.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Грушицький Андрій Ігорович

Ухвала від 13.11.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Грушицький Андрій Ігорович

Ухвала від 09.09.2020

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Гончар М. С.

Постанова від 09.09.2020

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Гончар М. С.

Ухвала від 01.09.2020

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Гончар М. С.

Ухвала від 10.12.2019

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Гончар М. С.

Ухвала від 09.12.2019

Цивільне

Запорізький апеляційний суд

Гончар М. С.

Постанова від 13.11.2019

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Курило Валентина Панасівна

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні