Ухвала

від 17.09.2020 по справі 922/74/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 922/74/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючий), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем" Акціонерного товариства "Національна Акціонерна Компанія "Нафтогаз України" (далі - АТ "НАК "Нафтогаз України", скаржник, позивач) - Родіної Т.М. (адвокат),

відповідача - Огульцівської сільської ради Валківського району Харківської області (далі - Рада, відповідач) - Отенка П.В. (адвокат),

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

1) Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) - не з`явилися,

2) Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (далі - Міненергетики) - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу АТ "НАК "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2020 (головуючий - суддя Ольшанченко В.І.) та

постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.06.2020 (головуючий - суддя Стойка О.В., судді: Попков Д.О., Пелипенко Н.М.)

у справі №922/74/19

за первісним позовом АТ "НАК "Нафтогаз України"

до Ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - КМУ, Міненергетики,

про стягнення 913 039, 93 грн

та за зустрічним позовом Ради

до АТ "НАК "Нафтогаз України"

про визнання недійсними положень договору в редакції додаткової угоди до цього договору,

ВСТАНОВИВ:

АТ "НАК "Нафтогаз України" звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Ради про стягнення 913 039,93 грн заборгованості, що складається з 617 588,20 грн основного боргу, 54 009,36 грн 3 % річних, 241 442,37 грн інфляційних втрат.

Позов мотивовано неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором №14/396/11 від 25.02.2011, в частині повернення позивачу грошових коштів, отриманих на добудову об`єкта газопостачання.

Рішенням Господарського суду Харківської області 18.04.2019 у задоволенні позову АТ "НАК "Нафтогаз України" відмовлено. Стягнуто з АТ "НАК "Нафтогаз України" на користь Ради 45 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2019 рішення Господарського суду Харківської області 18.04.2019 скасовано в частині стягнення з АТ "НАК "Нафтогаз України" на користь Ради 45 000,00 грн витрат на правничу допомогу. В решті рішення залишено без змін. Визнано недійсними підпункт 2.3.15 пункту 2.3 та пункт 4.7 додаткової угоди від 25.02.2012 № 1 до договору №14/396/11 від 25.02.2011, укладеної між НАК "Нафтогаз України" та Радою.

Постановою Верховного Суду від 20.11.2019 постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2019 та рішення Господарського суду Харківської області 18.04.2019 у справі №922/74/19 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

26.12.2019 Рада звернулась до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до АТ "НАК "Нафтогаз України", за участю третіх осіб: КМУ та Міненергетики про визнання недійсними положення підпункту 2.3.15 пункту 2.3, пункту 4.7, укладеного між Радою та AT "НАК "Нафтогаз України" договору від 25.02.2011 №14/396/11 в редакції додаткової угоди від 23.07.2012 №1 до цього договору.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірні положення договору від 25.02.2011 №14/396/11 в частині покладання на Раду обов`язку компенсації вартості добудови об`єкта не відповідають вимогам пункту 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 509 та частини першої статті 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо розумності та справедливості, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтям 8, 142 Конституції України, пункту 2 5 розпорядження КМУ від 26.08.2009 №1001-р Про добудову підвідних газопроводів .

За результатами нового розгляду справи Господарським судом Харківської області ухвалено рішення від 18.03.2020, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.06.2020, яким у задоволенні первісного позову АТ НАК "Нафтогаз України" та зустрічного позову Ради відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що зобов`язаною за спірним правочином є Держава Україна, а не відповідач, переведення обов`язку Держави на територіальну громаду, в особі сільської ради, не відповідає вимогам закону. Також суди наголосили, що фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів є обов`язком Держави, внаслідок чого покладення на відповідача за первісним позовом - Огульцівську сільську раду обов`язку з відшкодування грошових коштів, витрачених на будівництво газопроводу, є порушенням принципу належного урядування.

Крім того, суди зазначили, що кошти позивача за первісним позовом виділені на фінансування добудови газопроводу, підлягають поверненню виключно в порядку та у спосіб, визначений державою, в особі КМУ, на виконання власного розпорядження №1001-р.

16.07.2020 АТ НАК "Нафтогаз України" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.06.2020 у справі 922/74/19, ухвалити нове рішення суду, яким задовольнити позовні вимоги АТ "НАК "Нафтогаз України" у повному обсязі.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог у касаційному порядку не оскаржуються.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2020 відкрито касаційне провадження у справі №922/74/19 з підстав, зазначених у ній.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Касаційне провадження щодо розгляду цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій:

- неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, а саме - частини першу, другу, четверту, п`яту статті 236 ГПК України, що призвело до ухвалення незаконних та таких, що не ґрунтуються на обставинах справах, судових рішень, а тому останні підлягають скасуванню на підставі частин першої, другої статті 311 ГПК України;

- проігнорували вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.11.2019 у справі №922/74/19, висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Верховного Суду, викладених у зазначеній постанові;

- відмовляючи у позові, керувались Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 №1158, якою затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року та при цьому послались на правову позицію об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 12.10.2018 у справі №918/33/17, висновки якої, постановою Верховного Суду від 20.11.2019 у справі №922/74/19, визнані безпідставними.

У відзиві на касаційну скаргу Рада заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, або ж закрити касаційне провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України, або ж передати справу на розгляд об`єднаної палати.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або

2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або

3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або

4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд об`єднаної палати та наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №922/74/19 на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

Так, згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Відповідно до частини першої статті 5 Господарського кодексу України (далі - ГК України) правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб`єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

У зазначеній нормі встановлено загальну вимогу фундаментального характеру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади, приймаючи управлінські рішення стосовно суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин.

Суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (частина третя статті 5 ГК України).

При цьому, враховуючи те, що суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах суспільного господарського порядку, вони повинні додержуватись не тільки вимог законодавства, а й стратегічних економічних рішень держави.

Згідно з частиною першою статті 9 ГК України у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб`єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності КМУ, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (частина четверта статті 9 ГК України).

Відповідно до статті 113 Конституції України КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Одним з повноважень КМУ є визначення доцільності розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечення їх виконання (абзац 3 пункту 1 частини першої статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", в редакції чинній час видання розпорядження № 1001-р).

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов`язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв`язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням (стаття 1 Закону України "Про державні цільові програми", в редакції, чинній на час прийняття розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1001-р).

Постановою КМУ від 19.09.2007 № 1158 затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року, метою якої є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності.

Серед шляхів та способів розв`язання проблем, зокрема, зазначено удосконалення на законодавчому рівні міжбюджетних відносин центральних та місцевих органів виконавчої влади, а саме тих, що пов`язані з вирішенням питань фінансування проектів комплексного розвитку сільських територій.

У розділі ІІ Державної цільової програми розвитку українського села до 2015 року конкретизовано завдання та шляхи їх реалізації для досягнення мети програми.

Пунктом 4 розділу ІІ вказаної програми врегульовано питання удосконалення інженерної інфраструктури сільських територій, що повинно здійснюватися шляхом розроблення і виконання програм будівництва газопроводів-відводів, розвитку газових мереж високого та середнього тиску і регіональних програм поетапної газифікації сільських населених пунктів.

Фінансове забезпечення відповідно до пункту 15 розділу ІІ цієї програми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Додатком 2 до програми "Завдання і заходи з виконання Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року" визначено конкретні завдання, показники та їх значення, найменування заходів, що будуть здійснюватись, джерела їх фінансування тощо.

Серед визначених КМУ завдань та заходів у пункті 4 зазначеного додатку виділено поліпшення інженерної інфраструктури шляхом будівництва підвідних газопроводів до сільських населених пунктів. Головними розпорядниками бюджетних коштів з виконання цього заходу є Мінрегіон та Мінагрополітики, а джерелом фінансування визначено Державний бюджет України. Прогнозований обсяг фінансових ресурсів для виконання завдань визначено на рівні 2 002,3 млн грн.

Тобто, з наведеного вище вбачається, що саме Держава, з метою виконання загальнодержавного завдання розвитку українського села, взяла на себе обов`язок здійснити фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів до сільських населених пунктів саме за рахунок коштів Державного бюджету України, що відповідає приписам статті 1 Конституції України, за якими Україна є соціальною державою, та підтримка і розвиток українського села є невід`ємною складовою реалізації конституційного принципу соціальної держави.

Результатом здійснення державної політики у цій сфері є прийняте КМУ розпорядження від 26.08.2009 № 1001-р "Про добудову підвідних газопроводів" зі змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням КМУ від 13.09.2010 № 1881-р.

У пункті 1 такого розпорядження визначено: "погодитися з пропозицією Міністерства палива та енергетики та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" щодо фінансування Компанією робіт з добудови підвідних газопроводів (далі - газопроводи) відповідно до затвердженого Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" переліку".

Пунктом 2 розпорядження взято до відома, що для забезпечення добудови газопроводів НАК "Нафтогаз України" укладає відповідні договори із замовниками їх будівництва на загальну суму фінансування, визначену фінансовим планом НАК "Нафтогаз України".

Відповідно до пункту 3 розпорядження № 1001-р замовник будівництва газопроводів здійснює за державні кошти закупівлю товарів, робіт і послуг, пов`язаних із завершенням будівництва, згідно із законодавством.

За змістом пунктів 4 та 5 розпорядження № 1001-р після закінчення будівництва газопроводів та введення їх в експлуатацію, газопроводи повинні бути передані у державну власність.

Зазначені положення розпорядження повністю узгоджуються з приписами Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року.

Розпорядження КМУ, відповідно до положень статті 117 Конституції України, є обов`язковими до виконання.

Відповідно до статті 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Згідно зі статтею 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального та спеціального фондів. Складовими частинами загального фонду бюджету є: 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету; 2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету; 3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету); 4) фінансування загального фонду бюджету. Складовими частинами спеціального фонду бюджету є: 1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування; 2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ); 3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету); 4) фінансування спеціального фонду бюджету. Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету. Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи: перша група - надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством; друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ. У складі другої групи виділяються такі підгрупи: підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки; підгрупа 2 - кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів, у тому числі заходів з відчуження для суспільних потреб земельних ділянок та розміщених на них інших об`єктів нерухомого майна, що перебувають у приватній власності фізичних або юридичних осіб.

На моменту укладення Договору №14/396/11 від 25.02.2011 та перерахування коштів відповідачу діяв Закон України "Про здійснення державних закупівель" N 2289-VI (зі змінами та доповненнями) пунктом 4 частини першої статті 1 якого було визначено, що державні кошти, зокрема, це кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Таким чином, кошти НАК "Нафтогаз України", які згідно з Договором були перераховані відповідачу, набули статусу коштів, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів. Ці кошти стали бюджетними коштами, частиною спеціального фонду бюджету і обліковувались як доходи спеціального фонду місцевого бюджету за другою підгрупою другої групи власних надходжень.

Розпорядженням НАК "Нафтогаз України" (яка створена відповідно до Указу Президента України від 25.02.1998 № 151 "Про реформування нафтогазового комплексу України" та постанови Кабінету Міністрів України № 747 від 25.05.1998 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", засновником та єдиним акціонером НАК "Нафтогаз України" є держава) була уповноважена державою укласти відповідні договори із замовниками добудови (будівництва) газопроводів та здійснити фінансування робіт з добудови (будівництва) газопроводів.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.02.2011 НАК "Нафтогаз України" (далі - компанія) та Рада (далі - замовник) на виконання розпорядження КМУ від 26.08.2009 №1001-р "Про добудову підвідних газопроводів" (далі - розпорядження) відповідно до діючого законодавства України уклали договір №14/396/11 (далі - договір), за яким НАК "Нафтогаз України", відповідно до розпорядження та на умовах договору, на підставі затвердженого рішенням Правління Нафтогазу "Переліку об`єктів газопостачання, у спорудженні яких передбачено фінансову участь Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та графіку фінансування спорудження об`єкта газопостачання (додаток 1) здійснює фінансування добудови (будівництва) об`єкта газопостачання: "Будівництво газопроводу по вулицях Залізничній, Зеленій, Лісовій і Радгоспній в селі Огульці Валківського Харківської області" (далі об`єкт), а замовник зобов`язується здійснити добудову (будівництво) об`єкта, введення його в експлуатацію згідно з діючим законодавством України і умовами договору, забезпечити передачу його, як цілісного об`єкта, у державну власність до сфери управління Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на баланс спеціалізованого підприємства з газопостачання та газифікації та повернути грошові кошти, отримані від Нафтогазу на добудову (будівництво) об`єкта (пункт 1.1 договору).

Водночас, враховуючи наведене вище та зміст укладеного сторонами договору, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що відповідач не є "замовником" в розумінні того поняття, що зустрічається у визначеннях окремих видів господарських зобов`язань, оскільки у цьому випадку відповідач, на відміну від "замовника" у звичайному значенні, є лише учасником договору, зобов`язаним вчинити певні дії для отримання результату робіт та його подальшої передачі Державі у власність, при цьому розпорядженням на відповідача, по суті, покладено лише функції організатора (оператора) будівництва газопроводу за рахунок виділених йому державних коштів.

Відповідач є органом державної влади, який, відповідно до статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вигодонабувачем за договорами про добудову (будівництво) підвідних газопроводів є Держава. Саме Державі ці газопроводи передаються у власність.

Таким чином, враховуючи наведене, відповідач не є власником газопроводу, не експлуатує зазначений об`єкт, прибутків від транспортування газу газопроводом не отримує.

Отже, Держава в особі КМУ, декларуючи свій обов`язок з добудови (будівництва) підвідних газопроводів у сільській місцевості, здійснювала його реалізацію, що знайшло свій вияв у виданому КМУ розпорядженні від 26.08.2009 № 1001-р, на підставі якого, власне, і було укладено договір між позивачем та відповідачем у справі.

Основним принципом цивільних відносин є те, що вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України). Однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (статті 3 ЦК України).

Підсумовуючи наведене, необхідно вказати на те, що учасником відносин з добудови (будівництва) підвідних газопроводів є Держава, спірний договір було укладено на виконання нормативного акта, виданого повноважним державним органом - розпорядження КМУ, за результатами виконання якого об`єкт, побудований за рахунок грошових коштів, перерахованих відповідачу НАК "Нафтогаз України", отримала у власність Держава.

Тому загальні принципи і засади цивільних відносин у цій конкретній ситуації потрібно застосовувати з урахуванням зазначених вище особливостей.

Верховний Суд також зазначає, що підпунктом 2.3.15 додаткової угоди передбачено, що протягом року, наступного за роком введення об`єкта в експлуатацію, повернути Нафтогазу, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок Нафтогазу, суму грошових коштів, отриманих від Нафтогазу на добудову об`єкта .

Тобто вказаними умовами Договору саме на відповідача було покладено відповідні зобов`язання.

Проте до розпорядження КМУ від 26.08.2009 № 1001-р "Про добудову підвідних газопроводів" зміни щодо фінансування будівництва газопроводу не вносилися, а норма, яка б визначала обов`язок Ради компенсувати позивачеві витрачені ним кошти за рахунок власних грошових коштів, відсутня, відтак держава взяла на себе обов`язок здійснити добудову (будівництво) підвідних газопроводів у межах реалізації конституційного принципу соціальної держави та приймаючи до уваги висновки суду викладені у цій ухвалі.

Таким чином, аналізуючи наведене вище, слід вказати на те, що Держава взяла на себе обов`язок здійснити добудову (будівництво) підвідних газопроводів у межах реалізації конституційного принципу соціальної держави.

Державою на нормативному рівні було визначено певний механізм реалізації проекту добудови (будівництва) підвідних газопроводів за участю НАК "Нафтогаз України", яка уповноважувалася здійснювати фінансування будівництва газопроводу та Ради, яка здійснювала технічні функції з будівництва газопроводу. Згодом, первинно визначений механізм було змінено шляхом внесення змін до Закону України "Про газопровідний транспорт" та підзаконних нормативних актів.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України).

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм.

Справедливість як одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин та є одним із загальнолюдських вимірів права.

Згідно з позицією Європейського суду з прав людини стосовно важливості принципу "належного урядування" судом зазначено, що коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, п. 120, ECHR 2000-І, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Цneryэldэz v.Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8.04.2008 , "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15.09.2009 ). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05. 2010 , і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 ) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Цneryэldэz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Зважаючи на те, що фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів є обов`язком Держави, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що зміна нормативних умов у процесі реалізації проекту, що стало наслідком покладення на Раду обов`язку з відшкодування грошових коштів, витрачених на будівництво газопроводу, є порушенням принципу належного урядування.

Аналогічна правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах від 28.11.2018 у справі №908/44/17, від 04.12.2018 у справі №918/35/17, від 05.12.2018 у справі №918/34/17, від 12.12.2018 у справі №902/49/17, від 22.01.2019 у справі №902/559/17, від 20.02.2019 у справі №923/563/17, від 10.04.2019 у справі №908/12790/18, від 17.10.2019 у справі №915/13/17, від 15.01.2020 у справі №915/12/17, і у касаційній скарзі не наведено аргументів, якими скаржник вмотивовано обґрунтував би необхідність відступлення від таких висновків щодо застосування норми права.

На підставі наведеного суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову АТ "НАК "Нафтогаз України" та стягнення з Ради на його користь спірної суми коштів, оскільки фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів є обов`язком Держави, внаслідок чого покладення на відповідача обов`язку з відшкодування грошових коштів, витрачених на будівництво газопроводу, є порушенням принципу належного урядування, і Верховний Суд за наведеними у касаційній скарзі доводами не знайшов порушень у застосуванні судами норм матеріального або процесуального права.

Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі №305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі №922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі №-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц (абзац 18).

Крім того, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб`єктами, об`єктами та змістом (правами й обов`язками суб`єктів правовідносин) у конкретній справі.

Колегія суддів зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України та відповідають сформованій сталій судовій практиці судом касаційної інстанції щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладених у низці зазначених вище постанов Верховного Суду.

Як уже зазначалося, скаржник у касаційній скарзі зазначав про необґрунтованість застосування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.10.2018 у справі №918/33/17 та неврахування ними вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 20.11.2019 у справі №922/74/19.

Розглянувши такі доводи, колегія суддів відхиляє їх з огляду на таке.

Скасовуючи постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.07.2019 та рішення Господарського суду Харківської області 18.04.2019 у справі 922/74/19, Верховний Суд у постанові від 12.10.2018 виходив з того, що судами попередніх інстанцій неповно встановлено фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а також не досліджено усі зібрані у справі докази, саме у зв`язку з чим суди дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Водночас колегія суддів не може взяти до уваги наведені у касаційній скарзі посилання на постанову Верховного Суду від 12.10.2018 у справі № 922/74/19, згідно з якою було скасовано ухвалені у справі судові рішення судів попередніх інстанцій, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, позаяк скасування судових рішень у справі і направлення справи на новий розгляд до суду не означає остаточного вирішення спору і формування остаточних правових висновків суду у відповідній справі, адже за результатами такого розгляду мають бути встановлені обставини та досліджені докази, які не були, відповідно, встановлені та досліджені у попередньому судовому розгляді, що вплине і на правові висновки суду в такій справі.

За результатами нового розгляду справи суди попередніх інстанцій у належний спосіб виконали вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 12.10.2018 у справі № 922/74/19, і касаційна скарга не містить підтверджених доводів щодо їх невиконання.

Щодо ж до доводів скарги про необґрунтованість застосування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.10.2018 у справі №918/33/17, то колегія суддів зазначає, що зі змісту оскаржуваних рішень вбачається, що суди окрім зазначеної постанови застосували і низку інших постанов з усталеними правовими висновками Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Відтак, доводи скарги про те, що суди попередніх інстанцій на обґрунтування правової позиції послались виключно на постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.10.2018 у справі №918/33/17 відхиляються.

Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з урахуванням вище наведеного в цій ухвалі, беруться до уваги Касаційним господарським судом як такі, що узгоджуються з обставинами справи, встановленими судами попередніх інстанцій. Водночас, з мотивів, викладених у цій ухвалі, відсутні підстави для передачі справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, №115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, №212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

За наведених обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "НАК "Нафтогаз України".

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем" Акціонерного товариства "Національна Акціонерна Компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2020 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.06.2020 у справі №922/74/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос