Постанова

від 15.09.2020 по справі 910/18367/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" вересня 2020 р. Справа№ 910/18367/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Гаврилюка О.М.

Ткаченка Б.О.

при секретарі судового засідання : Кубей В.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Петраш С.А.;

від відповідача: Яковенко О.О.;

від третьої особи: не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД"

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року (дата підписання повного тексту 03.06.2020 року)

у справі № 910/18367/19 (суддя: Ващенко Т.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД"

до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Біото"

про визнання недійсним договору поруки

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору поруки № 4Б15111И/П від 25.10.2016 року, укладеного між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги мотивовані наявністю підстав визнання спірного правочину недійсним, оскільки останній був вчинений під впливом введення в оману.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" відмовлено повністю.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року у даній справі та ухвалити нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального та матеріального права, зокрема ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

Так, скаржник вказав, що договір поруки №4Т12029И/П від 25.10.2016 року укладено з порушенням чинного законодавства та вчинені під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання їх недійсними на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

Також, скаржник вказав, що відповідач навмисно цілеспрямовано ввів позивача в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину з метою реалізації плану трансформації кредитного портфелю (на виконання вимог Національного Банку України)

Крім того, скаржник вказав, що суд першої інстанції не дав оцінку недобросовісності відповідача щодо невиконання ним своїх зобов`язань, встановлених договором, що призвело до того, що Товариство було вимушено у відповідності до ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України, вирішувати свій спір у суді.

При цьому, за твердженням скаржника, відповідач знав, що після погашення ТОВ СОФА ЛТД заборгованості старих боржників він не буде передавати позивачу відповідні документи та на сьогоднішній день немає на меті передавати документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань.

Також, скаржник вказав, що відповідачем не доведено та не надано на розгляд суд жодних доказів задля спростування того, що сума отриманого від відповідача кредиту за кредитним договором точно співпадає із загальною сумою, що була погашена ТОВ СОФА ЛТД за зобов`язаннями старих боржників .

Крім того, скаржник зауважив на тому, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку від реалізації активів, або набуття права власності на них.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.07.2020 року справу № 910/18367/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Гаврилюк О.М., Ткаченко Б.О.

Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" " на рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року у справі № 910/18367/19 своєю ухвалою від 14.07.2020 року.

Представник позивача в судовому засіданні Північного апеляційного господарського суду 15.09.2020 року підтримав доводи апеляційної скарги та просили апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду скасувати.

Представник відповідача в судовому засіданні Північного апеляційного господарського суду 15.09.2020 року заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін.

Представник третьої особи у судове засідання 15.09.2020 року не з`явився. Про час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлявся належним чином, зокрема, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.07.2020 року.

Враховуючи те, що явка представників сторін судом апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, зважаючи на обмежений ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України строк для перегляду рішення місцевого господарського суду, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про необхідність здійснення перевірки рішення Господарського суду міста Києва в апеляційному порядку за відсутності представника відповідача, який був належним чином повідомлений про час та місце судового засідання.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року підлягає залишенню без змін, а апеляційна скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" - без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Так, обґрунтовуючи позовну заяву позивач зазначає що між ним та відповідачем 25.10.2016 року був укладений кредитний договір № 4С16102Г, згідно якого позивач отримав кредит в сумі 4305119314,05 грн, згодом між сторонами в забезпечення виконання зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Біото" (боржник) було укладено оспорюваний договір поруки.

За твердженням позивача отримання кредитних коштів по кредитному договору були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників Банку в рамках реалізації плану "трансформації" кредитного портфелю Банку ініційованого НБУ. Така діяльність позивача (укладення кредитного договору та договору поруки) була направлена на отримання прибутку від реалізації таких активів, або набуття права власності на них.

При цьому, позивач зазначив, що ним як поручителем було виконано зобов`язання боржника шляхом сплати коштів за кредитними договорами. Проте, зобов`язання Банку щодо передачі позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечення зобов`язання боржника не виконано. Позивач намагався в судовому порядку отримати відповідні документи від Банку, проте судом у справах № 910/7054/18, № 910/11247/18, № 910/7059/18, № 910/7066/18, № 910/7046/18, № 910/7069/18, № 910/7058/18, № 910/7050/18, № 910/7049/18, № 910/8835/18, № 910/8831/18 встановлено, що Банк не зобов`язаний передавати такі документи позивачу. Банком ні в порядку встановленим договором поруки ні в судовому порядку документи, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань боржника перед Банком не передано, що за твердженням скаржника свідчить про відсутність намірів Банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки як і в момент його укладення так і протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що Банк свідомо ввів в оману позивача.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15, 16 Цивільного кодексу України).

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року № 916/3156/17.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, відповідно до протоколу № 4 від 21.10.2016 року загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" на суму 4350000000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 01.11.2016 року та заявки на отримання кредиту від 21.10.2016 року, що були надані Товариством з обмеженою відповідльністю "Софа ЛТД" на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності (п. 5).

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Водночас, колегія суддів відзначає, що в п. А.2 кредитного договору № 4С16102Г ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями ст. 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до ч. 3 ст. 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Тобто, як правильно встановлено судом першої інстанції, отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку ст. 627 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку від реалізації активів, або набуття права власності на них.

Щодо твердження скаржника, що відповідач навмисно цілеспрямовано ввів позивача в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину з метою реалізації плану трансформації кредитного портфелю (на виконання вимог Національного Банку України), колегія суддів відзначає наступне.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто, як правильно встановлено судом першої інстанції, обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції , ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79 Господарського процесуального кодексу України доказів, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

З огляду на викладене, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, що договір поруки №4Т12029И/П від 25.10.2016 року укладено з порушенням чинного законодавства та вчинені під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання їх недійсними на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, колегія суддів не приймає, як належне твердження, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, що відповідач знав, що після погашення ТОВ СОФА ЛТД заборгованості старих боржників він не буде передавати позивачу відповідні документи та на сьогоднішній день немає на меті передавати документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань, оскільки як було зазначено вище, судом у справах № 910/7054/18, № 910/11247/18, № 910/7059/18, № 910/7066/18, № 910/7046/18, № 910/7069/18, № 910/7058/18, № 910/7050/18, № 910/7049/18, № 910/8835/18, № 910/8831/18 встановлено, що відповідач не зобов`язаний передавати такі документи позивачу.

Водночас, твердження скаржника, що суд першої інстанції не дав оцінку недобросовісності відповідача щодо невиконання ним своїх зобов`язань, встановлених договором, що призвело до того, що Товариство було вимушено у відповідності до ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України, вирішувати свій спір у суді, спростовується висновками суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Згідно ст. 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, що відповідачем не доведено та не надано на розгляд суд жодних доказів задля спростування того, що сума отриманого від відповідача кредиту за кредитним договором точно співпадає із загальною сумою, що була погашена ТОВ СОФА ЛТД за зобов`язаннями старих боржників , оскільки, останнє не спростовує висновків суду першої інстанції зокрема щодо недоведеності позивачем обставин, на підставі яких останній звернувся до Господарського суду з позовними вимогами про визнання договору поруки недійсним.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Так, скаржник не надав суду мотивів та доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції викладені в оскаржуваному рішенні.

Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги фактично зводяться до мотивів викладених у позовній заяві, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Колегія суддів зазначає, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року у справі № 910/18367/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2020 року у справі №910/18367/19 залишити без змін.

3.Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/18367/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді О.М. Гаврилюк

Б.О. Ткаченко

Дата складення повного тексту 23.09.2020 року.