Постанова

від 24.09.2020 по справі 1.380.2019.001368

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 1.380.2019.001368

адміністративне провадження № К/9901/36199/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді -доповідача Білак М.В.,

суддів Губської О.А., Загороднюка А.Г.

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року

(головуючий суддя - Качур Р.П.)

та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року (головуючий суддя - Мікула О.І., судді: Качмар В.Я., Курилець А.Р.)

у справі №1.380.2019.001368

за позовом ОСОБА_1

до Сокальської районної державної адміністрації Львівської області (далі - Сокальська РДА)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Відділ з питань культури, охорони культурної спадщини туризму та релігій Сокальської РДА Львівської області,

про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

I. РУХ СПРАВИ

1. ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нерозгляду у встановленому законом порядку її заяви від 28 лютого 2019 року про переривання з 15 березня 2019 року її відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та про приступлення у зв`язку з цим до роботи на посаді начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини туризму та релігії Сокальської РДА Львівської області і невидачею про це відповідного розпорядження головою Сокальської РДА чи особою, яка виконувала/виконує його обов`язки відповідно до закону; зобов`язати Сокальську РДА прийняти розпорядження про приступлення її до роботи на посаді начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини туризму та релігії Сокальської РДА у зв`язку з перериванням відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку згідно з заявою від 28 лютого 2019 року; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 березня 2019 року по день ухвалення рішення у цій справі, без утримання податків та інших обов`язкових платежів, а також стягнути завдану моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн.

2. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року, з урахуванням ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Сокальської РДА щодо нерозгляду у встановленому законом порядку заяви ОСОБА_1 від 28 лютого 2019 року про переривання з 15 березня 2019 року її відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та про приступлення у зв`язку з цим до роботи на посаді начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини туризму та релігії Сокальської РДА та у зв`язку невидачею про це відповідного розпорядження; зобов`язано Сокальську РДА прийняти розпорядження про приступлення ОСОБА_1 до роботи на посаді начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини туризму та релігії Сокальської РДА у зв`язку з перериванням відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку згідно із заявою від 28 лютого 2019 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

3. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 із посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині, в якій у позовних вимогах відмовлено та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі або частково, з врахуванням вимог, наведених у цій касаційній скарзі.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Сокальської РДА від 26 жовтня 2015 року №168/01-02 ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини, туризму та релігій районної державної адміністрації увільнивши від виконуючої обов`язків начальника відділу з питань культури, охорони культурної спадщини, туризму та релігій районної державної адміністрації, з 27 жовтня 2015 року.

5. ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 народився син - ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 .

6. Розпорядженням Сокальської РДА від 6 березня 2018 року №36/03-07 позивачці надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, з 7 березня 2018 року до 17 листопада 2020 року.

7. В період з березня 2018 року по лютий 2019 року ОСОБА_1 неодноразово переривала вказану відпустку.

8. 28 лютого 2019 року позивачка звернулася до голови Сокальської РДА із заявою, в якій просила вчергове перервати відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 15 березня 2019 року.

9. Листом №19/03-21 від 14 березня 2019 року Сокальська РДА повідомила ОСОБА_1 про те, що нею неодноразово написано заяви (сім заяв) про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та за кількістю заяв можна стверджувати, що вона маніпулює фактом надання відпусток по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у зв`язку із тим, що неодноразово намагалися притягнути до дисциплінарної відповідальності у зв`язку з наявністю фактів вчинення дисциплінарних проступків.

10. Також у вказаному листі зазначено, що на підставі її заяви від 5 грудня 2018 року розпорядженням від 14 січня 2019 року № 7/03-07 "Про надання відпустки" їй надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 14 січня 2019 року до 17 листопада 2020 року та запропоновано їй не порушувати припис Головного управління Держпраці у Львівській області від 7 грудня 2018 року №ЛВ3561/457/АВ/П та власноруч написану заяву від 5 грудня 2018 року про надання їй відпустки.

11. Вважаючи незаконною бездіяльність відповідача, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.

12. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач не розглянув у встановленому законом порядку заяву ОСОБА_1 про переривання з 15 березня 2019 року її відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та, відповідно, не видав відповідне розпорядження про приступлення позивача до роботи на займаній посаді, чим проявив протиправну бездіяльність.

13. У зв`язку з чим, суди дійшли висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача прийняти розпорядження про приступлення ОСОБА_1 до роботи на відповідній посаді у зв`язку з перериванням відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

14. Разом з тим, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки факту недопуску позивачки до роботи та вимушеного прогулу не встановлено.

15. В задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди суди також відмовили, посилаючись на те, що позивачкою не надано жодних доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння їй сильних душевних страждань, завдання шкоди здоров`ю, чи завдання інших втрат немайнового характеру, з яких при обрахуванні розміру компенсації можна було б встановити характер та обсяг моральних страждань, а також матеріальні витрати, понесені позивачкою.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

16. Позивачка у своїй касаційній скарзі наголошує на тому, що відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. В той же час, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

17. На думку позивачки, якщо суди першої та апеляційної інстанцій не погоджувалися щодо стягнення саме середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то вони повинні були зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй заробітну плату з 15 березня 2019 року на підставі заяви від 28 лютого 2019 року про переривання відпустки, яка не була розглянута відповідачем, оскільки в період з 15 березня 2019 року по 20 листопада 2019 року нею понесено збитки у зв`язку з неотриманням заробітної плати через протиправний недопуск до роботи, що підтверджено судовими рішеннями у цій справі.

18. Також стверджує, що аналіз всіх обставин справи, свідчить про завдану їй моральну шкоду, яка є наслідком протиправної бездіяльності відповідача (не розгляд заяви від 28 лютого 2019 року про переривання відпустки та не прийняття розпорядження про приступлення до роботи), що в свою чергу вказує на причинно-наслідковий зв`язок між протиправною бездіяльністю відповідача та моральною шкодою.

19. Крім того, звертає увагу на постанову Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16, висновки якого, на її думку, помилково не враховані судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи, а саме у вказаній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що порушення трудових прав працівника у всякому випадку призводить до спричинення моральної шкоди, але грошовий еквівалент розміру такої має бути визначений в залежності' від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті та з урахуванням інших обставин справи.

20. Відповідач у своєму відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з мотивами оскаржуваних судових рішень щодо безпідставності позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

21. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, вважає за необхідне зазначити наступне.

22. Оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанції фактично оскаржуються в частині якою відмовлено в задоволенні позовних вимог, а в іншій частині судові рішення позивачкою не оскаржуються, то Верховний Суд перевіряє їх законність та обґрунтованість лише у цій частині.

23. Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка серед іншого просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу посилаючись на положення статті 235 КЗпП України та пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів вважаючи, що за період з 15 березня 2019 року по день виходу на роботу їй має бути виплачено середній заробіток.

24. Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

25. Частиною п`ятою цієї статті передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу.

26. Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму ВС України № 9 від 6 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" якщо внаслідок відмови у прийнятті на роботу або несвоєчасного укладення трудового договору працівник мав вимушений прогул, його оплата проводиться стосовно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненому працівникові.

27. Отже, обов`язок виплати середнього заробітку виникає у власника або уповноваженого ним органу виключно лише у двох, зазначених вище випадках.

28. Як встановлено судами, позивачка звернулася 28 лютого 2019 року до голови Сокальської РДА із заявою, в якій просила перервати з 15 березня 2019 року відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. При цьому, позивачка на роботу 15 березня 2019 року не виходила, до роботи не приступала та фактів її недопуску до роботи не встановлено.

29. З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 березня 2019 року по день ухвалення рішення у цій справі, без утримання податків та інших обов`язкових платежів, оскільки фактів вимушеного прогулу позивачки та перешкоджання їй у допуску до роботи не встановлено.

30. Щодо доводів касаційної скарги стосовно обов`язку судів попередніх інстанцій вийти за межі позовних вимог та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачці заробітну плату за період з 15 березня 2019 року по 20 листопада 2019 року, Верховний Суд зазначає, що, відповідно до частини четвертої статті 341 КАС України, у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

31. Також в якості обґрунтування касаційної скарги позивачка посилалась на те, що судами неправомірно відмовлено у задоволені позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди з огляду на достатність наведених нею доказів причинного зв`язку між діями відповідача та завданою моральною шкодою, зазначенням у чому саме полягає така шкода та відповідних міркувань.

32. Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

33. До юридичного складу, що є підставою правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди, входять моральні страждання працівника або втрата нормальних життєвих зв`язків, або необхідність для працівника додаткових зусиль для організації свого життя. Ці обставини повинні бути належно доведені.

34. Обов`язок по відшкодуванню моральної шкоди виникає лише за умови, що моральні страждання працівника, або втрата ним нормальних життєвих зв`язків, або необхідність додаткових зусиль для організації свого життя стали наслідками порушення законних прав працівника.

35. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

36. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

37. Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

38. Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

39. Враховуючи те, що позивачкою не надано належних доказів завдання їй моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали внаслідок протиправних дій відповідача, не визначено якими доказами це підтверджується, а також не обґрунтовано розмір заявленої моральної шкоди, висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині є правильним.

40. З аналогічних підстав Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16.

41. При цьому, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги посилання позивачки про її перебування на лікуванні у профілакторії, оскільки такі не підтверджені доказами і не дають можливості встановити причинно-наслідковий зв`язок між захворюванням і стражданнями, викликаними нерозглядом її заяви про переривання її відпустки по догляду за дитиною.

42. Враховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що рішення судів попередніх інстанцій, в межах доводів касаційної скарги, ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень в частині вимог та задоволення касаційної скарги відсутні.

43. Відповідно до статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

44. Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку, що судами першої та апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права, у зв`язку з чим касаційна скарга в межах доводів задоволенню не підлягає.

45. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 343, 350, 356 КАС України, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ , Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2019 року у справі №1.380.2019.001368 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

Судді М.В. Білак

О.А. Губська

А.Г. Загороднюка