Постанова

від 22.09.2020 по справі 910/18264/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" вересня 2020 р. м.Київ Справа№ 910/18264/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Євсікова О.О.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Майданевич Г.А.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 22.09.2020 року у справі №910/18264/19 (в матеріалах справи).

Розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ"

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020, повний текст якого складено та підписано 13.07.2020

у справі №910/18264/19 (суддя Ярмак О.М.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ"

до Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк"

про визнання договору недійсним.

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі-відповідач) про визнання недійсним кредитного договору №4Ф16118Г від 14.11.2017.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що кредитний договір №4Ф16118Г від 14.11.2017 був укладений ним під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним відповідно до ч.1 ст.230 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19 відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Приймаючи вказане судове рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обґрунтованості підстав на які він посилається заявляючи свої позовні вимоги.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, скаржник звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Витребувати від Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" належним чином завірену копію рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323-рш/БТ Про залучення аудиторської компанії для підтвердження результатів діагностичного обстеження та вжитих банком заходів .

Витребувати від Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" та Національного банку України належним чином завірену кпію Плану реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля, наданого ПАТ КБ "ПриватБанк" для Національного банку України на виконання рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323 -рш/БТ.

Витребувати від Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" інформацію у формі довідки про:

- заборгованість ТОВ СТЕЛС з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом станом на 16.11.2016 р. по кредитним договорам № 4С12049И від 09.02.2012 р., № 4С12362И від 07.12.2012 р., № 4С13766И від 26.11.2014 р.;

- заборгованість ТОВ ЦУМ з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом станом на 16.11.2016 р. по кредитним договорам № 4Ц12050И від 09.02.2012 р. № 4Ц13258И від 19.04.2013 р., № 4Ц13258И від 17.03.2014 р., № 4Ц15065И від 20.02.2015 р.;

- заборгованість ТОВ МІРІГОН з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом станом на 16.11.2016 р. по кредитним договорам № 4М120091И від 16.03.2012 р. № 4М13518И від 23.08.2012 р. № 4М14150И від 08.04.2014 р., № 4М16016Д від 27.04.2016 р.;

- заборгованість ТОВ ІНТЕРСПЛАВ з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом станом на 16.11.2016 р. по кредитним договорам № 4И11316И від 17.05.2011 р., № 4И12047И від 19.02.2012р., № 4И12125И від 24.04.2012 р., № 4И13243И від 16.04.2013 р., № 4И14163И від 19.02.2014 р., № 4И15028И від 17.02.2015 р.

Витребувати від Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк належним чином завірені копії наступних кредитних договорів:

- кредитних договорів № 4М120091И від 16.03.2012 року, № 4М13518И від 23.08.2012р., №4М14150И від 08.04.2014 року, № 4М16016Д від 27.04.2016 року, укладених ПАТ КБ Приватбанк з ТОВ МІРІГОН ;

- кредитних договорів №4И11316И від 17.05.2011 року, № 4И12047И від 19.02.2012 року, №4И12125И від 24.04.2012 року, № 4И13243И від 16.04.2013 року, № 4И14163И від 19.02.2014 року, № 4И15028И від 17.02.2015 року, укладених ПАТ КБ Приватбанк з ТОВ ІНТЕРСПЛАВ ;

- кредитних договорів № 4С12049И від 09.02.2012 року, № 4С12362И від 07.12.2021 року, №4С13766И від 26.11.2014 року, укладених ПАТ КБ Приватбанк з ТОВ СТЕЛС ;

- кредитних договорів № 4Ц12050И від 09.02.2012 року, № 4Ц13258И від 19.04.2013 рок, № 4Ц13258И від 17.03.2014 року, № 4Ц15065И від 20.02.2015 рок, укладених ПАТ КБ Приватбанк з ТОВ ЦУМ .

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що оскаржуване судове рішення є необґрунтованим, прийняте з неповним з`ясуванням та за недоведеності обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Крім того скаржник стверджує, що суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків про недоведеність позивачем введення його в оману та наявності умислу в діях відповідача.

Також скаржник зазначає, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, навмисно з метою трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля банку, ініційованої Національним банком України, ввело в оману його про існування у банку, укладених для забезпечення прав вимоги за кредитними зобов`язаннями боржників - ТОВ ІТЕРСПЛАВ , ТОВ МІРІГОН , ТОВ СТЕЛС , ТОВ ЦУМ у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало ТОВ ФНІТТІ-КОМПАНІ до укладання з банком пов`язаних між собою кредитного договору №4Ф16118Г від 14.11.2017 та договорів поруки №4И11316И/П від 11.11.2016, №4М1209И/П від 11.11.2016, №4С12049И/П від 11.11.2016, №4Ц12050И/П від 11.11.2016.

Відсутність вищевказаних документів, за твердження скаржника, мало істотне значення при укладанні кредитного договору та договорів поруки і підтверджує факт обману позивача, оскільки вказане могло вплинути на його рішення по укладенню зазначених правочинів.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.08.2020, справу №910/18264/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: Яковлєв М.Л. - головуючий суддя; судді: Євсіков О.О., Шаптала Є.Ю.,

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.08.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19; розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19 призначено на 22.09.20 об 11:20 год.; встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв (відзивів) та клопотань в письмовій формі протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали; запропоновано учасникам справи надати свої міркування щодо доцільності витребування документів, які зазначені у апеляційній скарзі.

Відповідач не скористався своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надав суду відзиву на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст. 263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення.

22.09.2020 в судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване судове рішення скасувати.

В свою чергу, представник відповідача заперечив як проти вимог апеляційної скарги, так і проти необхідності витребування документів та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін, як таке, що прийнято у повній відповідності до вимог законодавства України.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду першої інстанції, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 14.11.2016 між сторонами був укладений кредитний договір №4Ф16118Г (далі-Кредитний договір), відповідно до якого позивачу надано кредит у розмірі 4 570 000 000,00 грн.

Крім того, 11.11.2016 між позивачем, як поручителем, та відповідачем, як кредитором, були укладені такі договори поруки:

- договір поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання ТОВ ІНТЕРСПЛАВ своїх зобов`язань за кредитними договорами: №4И11316И від 17.05.2011 р., № 4И12047И від 19.02.2012 р., №4И12125И від 24.04.2012 р., № 4И13243И від 16.04.2013 р., № 4И14163И від 19.02.2014 р., № 4И15028И від 17.02.2015 р.;

- договір поруки №4М12091И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання ТОВ МІРІГОН своїх зобов`язань за кредитними договорами № 4М120091И від 16.03.2012 р., № 4М13518И від 23.08.2012р., №4М14150И від 08.04.2014 р., № 4М16016Д від 27.04.2016 р.;

- договір поруки №4С12049И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання ТОВ СТЕЛС своїх зобов`язань за кредитними договорами №4С12049И від 09.02.2012 р., № 4С12362И від 07.12.2012 р., №4С13766И від 26.11.2014 р.;

- договір поруки №4Ц12050И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання ТОВ ЦУМ своїх зобов`язань за кредитними договорами № 4Ц12050И від 09.02.2012 р., № 4Ц13258И від 19.04.2013 р., №4Ц13258И від 17.03.2014 р., № 4Ц15065И від 20.02.2015 р.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що Кредитний договір був укладений внаслідок обману останнього відповідачем, а саме при укладенні спірного договору та погашення кредитних зобов`язань третіх осіб ( старих боржників ), позивач мав намір отримати прибуток у вигляді права власності на активи чи кошти від їх відчуження, що забезпечували зобов`язання попередніх старих боржника за кредитними договорами. Натомість, прибутку (майна) не отримав, що на думку позивача свідчить про те, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, ввів його в оману при укладенні оспорюваного договору щодо істотних умов, а тому вважає, що відповідно вказаний договір є недійсним на підставі ст.230 Цивільного кодексу України.

Як зазначено позивачем, він мав численні господарські зв`язки із різними організаціями та установами, у тому числі товариством відкрито рахунки у відповідача, у тому числі рахунки для заробітної плати його працівників. За час взаємодії позивача із відповідачем - він зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

Відповідач володіючи повною фінансовою інформацією про товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію, щодо можливості його участі у процедурі "трансформації" кредитного портфеля банку. Така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16 №323/БТ, ПАТ КБ "Приватбанк" зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

При цьому, за твердженнями позивача, відповідач наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов`язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)". Пізніше, такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ "Приватбанк".

Таким чином, дії позивача із отримання кредитних коштів по Кредитному договору були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників банку в рамках реалізації зазначеного плану "трансформації" кредитного портфелю банку, ініційованого НБУ.

На виконання такого плану представники відповідача та позивача погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії шляхом укладення кредитного договору, у зв`язку з чим між ними були укладені кредитний договір та договори поруки.

Як стверджує позивач, обов`язковою умовою на якій наполягало товариство було набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов`язання попередніх боржників перед банком.

За твердженнями позивача, він як поручитель, виконав зобов`язання шляхом перерахування відповідачу коштів у розмірі 4 521 936 537,56 грн.

Після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед банком, Рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р. ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, у результаті чого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави, при цьому зобов`язання банку, щодо передання товариству позивача документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання "старих" боржників банком не виконані, документи товариству не передані.

Протягом 2017-2019 років товариство намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від відповідача, проте як виявилося та встановлено судовими рішеннями (справи №№910/16220/17, 910/17245/17, 910/14477/17, 910/16509/17) банк і не був зобов`язаний передавати такі документи позивачу, хоча саме отримання згаданих документів і було метою укладення кредитного договору та договорів поруки.

Таким чином, банк ні в порядку встановленим договором поруки, ані в судовому порядку не надав товариству документи, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань старих боржників перед банком. Така поведінка відповідача, на думку позивачу також свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що банк свідомо ввів його в оману.

Враховуючи викладені обставини та посилаючись на норми ст.230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір №4Ф16118Г від 14.11.2017, укладений між позивачем та відповідачем.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України, а також наявності умислу відповідача щодо введення його в оману щодо умов Кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

У відповідності до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.06.2019 по справи №916/3156/17.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до протоколу № 10-11/16 від 10.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ "ФІНІТІ-КОМПАНІ", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з ПАТ КБ Приватбанк з лімітом 4 570 000 000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю банку.

Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 07.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 07.11.2016, що були надані позивачем на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому Кредитному договорі, зокрема, в п. А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч.3 ст.556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Таким чином, вказане свідчить про неможливість отримання поручителем прибутку як мети укладення та виконання договору поруки.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, оскільки всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують протилежне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним прибутку від реалізації активів, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Проте, позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, а також не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Таким чином, враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин та положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо заявленого в апеляційній скарзі клопотання про витребування додаткових документів, колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що вказані документи можуть підтвердити твердження позивача щодо ведення останнього при укладанні Кредитного договору в оману відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України . Також колегія суддів враховує, що скаржником не було оскаржено в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 04.02.2020 по даній справі, якою відмовлено йому у задоволенні клопотання про поновлення процесуального строк для подання клопотання про витребування доказів, а також залишено клопотання про витребування доказів без розгляду.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

Доводи, наведені скаржником в апеляційній скарзі, колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються вищевикладеним та матеріалами справи. Також, відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в розумінні ст.277 ГПК України з викладених в апеляційній скарзі обставин.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає законодавству та матеріалам справи, а тому відсутні підстави для його скасування чи зміни. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судові витрати на підставі ст.129 ГПК України покладаються на скаржника.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2020 у справі №910/18264/19 залишити без змін.

3.Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на скаржника.

4.Матеріали справи №910/18264/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 28.09.2020.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді О.О. Євсіков

Є.Ю. Шаптала