Рішення

від 31.08.2020 по справі 120/2987/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2020 р. Справа № 120/2987/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сала П.І.,

за участю

секретаря судового засідання Слюсар О.О.,

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки Гончара О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

02.07.2020 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) до Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області (далі - Тульчинська РДА, відповідач), в якій позивачка просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління економіки Тульчинської РДА від 24.02.2020 № 9 про звільнення позивачки з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації з 02.03.2020 у зв`язку з ліквідацією державного органу, пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".

- поновити позивачку на посаді адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА з 02.03.2020;

- стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 9900,00 грн (за період з 02.03.2020 по дату звернення до суду) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що наказом Управління економіки Тульчинської РДА від 24.02.2020 № 9 позивачку звільнено з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА з 02.03.2020 на підставі положень п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", а саме у зв`язку з ліквідацією державного органу.

Позивачка зазначає, що з моменту отримання 05.12.2019 попередження про майбутнє звільнення з державної служби та включно до дати звільнення із займаної посади відповідач не запропонував їй іншої рівнозначної посади, яка б відповідала її освіті, кваліфікації та досвіду роботи, незважаючи на фактичну наявність вакантних посад. Крім того, на час звільнення позивачка знаходилася у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а тому відповідач порушив передбачені чинним законодавством соціальні гарантії для цієї категорії працівників.

Крім того, позивачка вважає, що функції ліквідованого відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА були передані до новоствореного відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА. Відтак, на думку позивачки, відбулася не ліквідація, а реорганізація структурного підрозділу органу державної влади. Отже, відповідач був зобов`язаний забезпечити працевлаштування працівників ліквідованого відділу.

Також позивачка звертає увагу на те, що її звільнення з роботи відбулося всупереч вимогам постанови Кабінету Міністрів України № 1096 від 24.12.2019, якою заборонено скорочувати чисельність адміністраторів центрів надання адміністративних послуг, утворених при райдержадміністраціях.

Враховуючи наведене позивачка просить суд скасувати спірний наказ, поновити її на раніше займаній посаді та вирішити питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою суду від 07.07.2020 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою суду від 03.08.2020, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, розгляд справи відкладено за клопотанням відповідача.

10.08.2020 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Відповідач зазначає, що звільнення позивачки з державної служби відбулося на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", а саме у зв`язку з ліквідацією Управління економіки Тульчинської РДА, в якому позивачка займала посаду адміністратора відділу надання адміністративних послуг.

Так, розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 № 902 "Деякі питання встановлення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій" та додатком до нього визначено граничну чисельність працівників Тульчинської РДА в кількості 86 осіб, в тому числі апарат райдержадміністрації - 14 осіб.

Листом Вінницької обласної державної адміністрації від 22.11.2019 № 01.01-70/6891 головам районних державних адміністрацій, зокрема Тульчинської РДА, повідомлено про скорочення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій відповідно до вищевказаного розпорядження та запропоновано здійснити заходи відповідно до рекомендованої чисельності структурних підрозділів райдержадміністрації.

Відтак, з метою оптимізації структури та граничної чисельності працівників райдержадміністрації, головою Тульчинської РДА видано розпорядження від 25.11.2019 № 33-р-к "Про зміни в структурі та граничній чисельності управлінь, відділів, служб та секторів Тульчинської районної державної адміністрації", яким ліквідовано ряд управлінь, відділів та секторів Тульчинської РДА, в тому числі Управління економіки Тульчинської РДА зі штатом 7 працівників, одним з яких була позивачка.

Тобто, на думку відповідача, у даному випадку відбулася повна ліквідація управління як юридичної особи, без будь-якої реорганізації та правонаступництва.

Як наслідок, 04.12.2019 позивачку попереджено про наступне звільнення з державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу" (у зв`язку з ліквідацією державного органу), а 24.02.2019 видано наказ № 9 за підписом голови комісії з ліквідації Управління економіки Тульчинської РДА про звільнення позивачки із займаної посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг з 02.03.2020.

При цьому відповідач зазначає, що листом Тульчинської РДА від 04.03.2020 № 01.01-42/381 позивачці було запропоновано посаду спеціаліста бюджетного відділу фінансового управління райдержадміністрації (на період відсутності основного працівника у зв`язку з відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку), на який позивачка не надала відповіді про прийняте рішення.

Таким чином, відповідач вважає, що при звільненні позивачки з роботи було дотримано усіх вимог чинного законодавства, зокрема щодо надання пропозиції про переведення на іншу посаду, яку позивачка не прийняла з власної ініціативи.

Відповідь на відзив до суду не надходила.

Ухвалою суду від 20.08.2020 відмовлено у задоволенні клопотання позивачки про поновлення строку звернення до суду з цим позовом. Суд дійшов висновку, що позивачка не пропустила строк звернення до адміністративного суду, а тому, відповідно, немає правових підстав для вирішення питання про його поновлення.

В судовому засіданні позивачка та її представник, адвокат Гончар О.І., повністю підтримали заявлені позовні вимоги та надали пояснення згідно з обґрунтуваннями, наведеними у позовній заяві. Вважають, що звільнення позивачки з державної служби відбулося з грубим порушенням процедури та без дотримання передбачених законом гарантій, в тому числі неможливості звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу жінок, які мають дітей віком до трьох років. Також просять суд врахувати, що включно до дати звільнення відповідач не запропонував позивачці іншої посади, хоча був зобов`язаний це зробити і мав вакансії, що відповідали кваліфікації позивачки.

Представник відповідача Крохмалюк І.П. в судовому засіданні від 20.08.2020 позов заперечила з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Додатково пояснила, що у відповідача був відсутній обов`язок з працевлаштування позивачки, оскільки її звільнення відбувалося у зв`язку з ліквідацією Управління економіки Тульчинської РДА як юридичної особи. Також представник відповідача зазначила, що позивачці не пропонувалась посада адміністратора у новоствореному відділі з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА, оскільки не було вакансій. Натомість вже після звільнення з роботи позивачці запропонували посаду відповідно до її кваліфікації, однак позивачка фактично від неї відмовилась, в чому відсутня вина відповідача.

В судове засіданні від 31.08.2020 представник відповідача не з`явився. Поряд з цим, 28.08.2020 від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи без участі його представника. Тому на підставі положень ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 205 КАС України розгляд справи здійснюється за відсутності відповідача.

Оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, заслухавши пояснення сторін, суд встановив таке.

Наказом начальника Управління економіки Тульчинської РДА № 9 від 01.10.2015 позивачку ОСОБА_1 за результатами успішного стажування з 01.10.2015 призначено на посаду головного спеціаліста, адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації за переведенням з посади головного спеціаліста відділу організаційної та кадрової роботи апарату райдержадміністрації.

Відповідно до наказу Управління економіки Тульчинської РДА № 4 від 01.02.2018 позивачку з 02.02.2018 призначено в порядку переведення з посади головного спеціаліста, адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації на посаду адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації.

Наказом заступника начальника, начальника відділу аналізу й прогнозування економічного розвитку району Управління економіки Тульчинської РДА № 23 від 01.11.2019 відповідно до ст. 18 Закону України "Про відпустки", ст.ст. 179, 181 КЗпП України позивачці надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 05.11.2019 по 05.08.2022.

Відповідно до вимог постанов Кабінету Міністрів України від 03.11.2019 № 923 про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18.04.2012 № 606 "Про затвердження рекомендаційних переліків структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської, районної, районної у мм. Києві та Севастополі державних адміністрацій", від 03.11.2019 № 926 про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 № 746 та від 25.03.2014 № 19 "Деякі питання діяльності місцевих державних адміністрацій" (зі змінами), розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 № 902 "Деякі питання встановлення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій" затверджено граничну чисельність працівників Тульчинської РДА у кількості 86 осіб, в тому числі 14 осіб в апараті райдержадміністрації.

Листом Вінницької обласної державної адміністрації від 22.11.2019 № 01.01-70/6891 головам районних державних адміністрацій Вінницької області повідомлено про скорочення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій у зв`язку з прийняттям вищевказаних постанов Кабінету Міністрів України та запропоновано здійснити заходи з оптимізації структури та граничної чисельності працівників райдержадміністрацій відповідно до рекомендованого переліку структури та граничної чисельності цих структурних підрозділів райдержадміністрації.

Розпорядженням голови Тульчинської РДА від 25.11.2019 № 33 р-к "Про зміни в структурі та граничній чисельності управлінь, відділів, служб та секторів Тульчинської районної державної адміністрації" на виконання рішень Уряду та розпорядження голови Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 № 902 затверджено нову структуру та граничну чисельність управлінь, відділів, служб та секторів Тульчинської РДА, із загальною кількістю працівників райдержадміністрації 86 осіб, в тому числі 14 осіб в апараті райдержадміністрації.

При цьому пунктом 2.1 вказаного розпорядження вирішено ліквідувати в структурі райдержадміністрації Управління економіки Тульчинської РДА (код ЄДРПОУ 25498113).

Крім того, пунктом 3 розпорядження передбачено реорганізацію відділу з питань державної реєстрації Тульчинської РДА у відділ з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації.

Втім, розпорядженням голови Тульчинської РДА від 28.11.2019 № 39 р-к вирішено внести зміни до розпорядження голови райдержадміністрації від 25.11.2019 № 33 р-к "Про зміни в структурі та граничній чисельності управлінь, відділів, служб та секторів Тульчинської районної державної адміністрації", зокрема виклавши пункт 3 розпорядження у редакції, згідно з якою передбачено ліквідацію в структурі райдержадміністрації відділу з питань державної реєстрації Тульчинської РДА. Крім того, розпорядження від 25.11.2019 № 33 р-к доповнено пунктом 8 наступного змісту: "Утворити в структурі районної державної адміністрації відділ з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації районної державної адміністрації".

Отже, у зв`язку з прийняттям головою Тульчинської РДА розпоряджень № 33 р-к від 25.11.2019 та № 39 р-к від 28.11.2019 передбачалась оптимізація структури райдержадміністрації, зокрема шляхом ліквідації Управління економіки Тульчинської РДА, в тому числі відділу надання адміністративних послуг, в якому позивачка займала посаду адміністратора. Також передбачалась ліквідація відділу з питань державної реєстрації Тульчинської РДА та утворення в структурі районної державної адміністрації відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА.

На виконання вказаних розпоряджень, розпорядженням першого заступника голови Тульчинської РДА від 27.11.2019 № 35 р-к утворено ліквідаційну комісію з ліквідації Управління економіки Тульчинської РДА та затверджено Положення про цю комісію.

Відповідно до наказу голови ліквідаційної комісії Дудкевич Ю.П. № 3 від 04.12.2019 вирішено попередити про заплановане вивільнення працівників управління економіки райдержадміністрації, в тому числі позивачку, у зв`язку з ліквідацією управління.

05.12.2019 позивачці вручено письмове попередження про майбутнє звільнення з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки Тульчинської райдержадміністрації на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України (п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу"). При цьому іншої роботи (посади) позивачці не запропоновано.

Наказом Управління економіки Тульчинської РДА від 24.02.2020 № 9 позивачку звільнено з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА з 02.03.2020 у зв`язку з ліквідацією державного органу, пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".

02.03.2020 позивачці нараховано та виплачено вихідну допомогу в розмірі двох середньомісячних заробітних плат відповідно до ч. 4 ст. 87 Закону України "Про державну службу". Розмір допомоги склав 11000,00 грн (з урахуванням військового збору та податку з доходів найманих працівників) та був обчислений виходячи з розміру окладу за посадою адміністратора на 01.01.2020, який становив 5500,00 грн.

04.03.2020 на адресу позивачки надіслано лист за № 01.01.-42/381, в якому відповідач запропонував позивачці посаду спеціаліста бюджетного відділу фінансового управління райдержадміністрації (на період відсутності основного працівника у зв`язку з відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку).

У відповідь на вказаний лист позивачка звернулась до відповідача з заявою від 06.03.2020, в якій зазначила, що вважає її звільнення з роботи незаконним та вимагає поновлення її порушеного права на працю шляхом працевлаштування на рівнозначній посаді, враховуючи наявну у неї освіту, кваліфікацію та стаж державної служби.

В подальшому між сторонами тривало листування, яке безпосереднього значення для вирішення справи немає.

25.06.2020 через поштові засоби зв`язку позивачка подала до суду позов про скасування наказу від 24.02.2020 № 9 про її звільнення з роботи за пунктом 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", поновлення на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби регулюються Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, якщо інше не передбачено цим законом (ч. 2 ст. 5 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 3 КЗпП України цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а статтею 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до правовідносин, що виникли у цій справі, окрім Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII також підлягають застосуванню положення КЗпП України.

Наведене узгоджується з правовою позицією, наведеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17.

Частина третя статті 5 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII визначає, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII передбачено, що державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу (п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII). Саме з цієї правової підстави припинено державну службу позивачки відповідно до оспорюваного наказу.

Водночас суд враховує, що частинами 3, 4 статті 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII визначено процедуру, якої необхідно дотримуватись суб`єкту владних повноважень під час звільнення державного службовця.

Так, вказаними нормами передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п. 1 та п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів (строк попередження зменшено до 30 днів Законом № 440-IX від 14 січня 2020 року, а до того такий строк становив 60 днів). Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Як вже зазначалось, на трудові відносини з державним службовцем поширюється законодавство про працю у частині відносин, не врегульованих Законом від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.

Зокрема, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

В силу вимог п. 1 ст. 40 Кодексу трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП Укрїани передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів", розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування). В усіх випадках звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП провадиться з наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених главою III-А КЗпП.

З наведеного вбачається, що для прийняття законного та обґрунтованого рішення суду необхідно з`ясувати чи були визначені законом підстави для припинення державної служби позивачки ОСОБА_1 та чи була дотримана процедура її звільнення з роботи.

Так, судом встановлено, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 № 19 (зі змінами, внесеними постановою від 03.11.2019 № 926), постанови Кабінету Міністрів України від 18.04.2012 № 606 (зі змінами) та розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 № 902, головою Тульчинської РДА прийнято розпорядження від 25.11.2019 № 33 р-к та від 28.11.2019 № 39 р-к, якими затверджено нову структуру та граничну чисельність управлінь, відділів, служб та секторів Тульчинської РДА, із загальною кількістю працівників райдержадміністрації 86 осіб, та вирішено ліквідувати в структурі райдержадміністрації Управління економіки Тульчинської РДА (код ЄДРПОУ 25498113).

Мета прийняття вказаних розпоряджень полягала у забезпеченні оптимізації структури Тульчинської РДА та приведенні граничної кількості працівників райдержадміністрації до рекомендаційної чисельності згідно з рішеннями Уряду та відповідним розпорядженням голови обласної державної адміністрації.

При цьому суд, надаючи оцінку факту ліквідації Управління економіки Тульчинської РДА, враховує усталену правову позицію Верховного Суду України, відображену у постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа №21-108а14) та від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14). Згідно з цією позицією ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд, про що свідчить, зокрема, постанова від 14.05.2020 у справі № 344/7365/16-а.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Статтею 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" визначено, що місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують: 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; 4) підготовку та схвалення прогнозів відповідних бюджетів, підготовку та виконання відповідних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодію з органами місцевого самоврядування; 7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

За змістом статті 18 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, а також з урахуванням вимог статті 18 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Судом встановлено, що позивачка працювала адміністратором відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА (код ЄДРПОУ 25498113), тобто займала посаду в структурному підрозділі районної державної адміністрації зі статусом юридичної особи публічного права.

Відповідно до п. 1 Положення про Управління економіки Тульчинської РДА, затвердженого розпорядженням голови райдержадміністрації № 286 від 10.09.2018, Управління є структурним підрозділом районної державної адміністрації, що утворюється головою адміністрації, є підзвітним та підконтрольним йому та Департаменту міжнародного співробітництва та регіонального розвитку обласної державної адміністрації.

До основних завдань Управління належить, зокрема, забезпечення реалізації на території району державної політики у сфері надання адміністративних послуг (пп. 3.8 п. 3 вищевказаного Положення).

При цьому, як видно зі змісту Положенням про відділ надання адміністративних послуг управління економіки Тульчинської РДА, затвердженого наказом начальника Управління від 30.01.2018, саме на цей відділ покладено завдання із забезпечення реалізації державної політики у сфері надання адміністративних послуг на території Тульчинського району Вінницької області та здійснення функцій з керівництва і організації діяльності Центру надання адміністративних послуг Тульчинської РДА.

У зв`язку з проведенням оптимізації структури Тульчинської РДА, на підставі розпоряджень голови від 25.11.2019 № 33 р-к та від 29.11.2019 № 39 р-к вирішено ліквідувати Управління економіки Тульчинської РДА, в тому числі його структурний підрозділ - відділ надання адміністративних послуг, а також відділ з питань державної реєстрації Тульчинської РДА. Натомість у структурі райдержадміністрації утворено новий відділ - відділ з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА.

Судом досліджено Положення про вказаний відділ та з`ясовано, що метою його створення є реалізація державної політики у сфері надання адміністративних послуг та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Основними завданнями відділу є організація надання адміністративних послуг та проведення державної реєстрації у найкоротший строк та за мінімальної кількості суб`єктів звернень; спрощення адміністративних послуг та проведення державної реєстрації, поліпшення якості їх надання тощо. Відповідно до покладених завдань відділ, зокрема, організовує роботу Центру надання адміністративних послуг Тульчинської РДА, здійснює керівництво його роботою, надає адміністративні послуги у випадках, передбачених законодавством, тощо.

З наведеного суд доходить висновку, що функції ліквідованого відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації, в якому позивачка займала посаду адміністратора, фактично перейшли до новоутвореного відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА.

Таким чином, в ході розгляду справи судом встановлено, що завдання та функцій ліквідованого Управління економіки Тульчинської РДА в частині надання адміністративних послуг на території відповідного району були передані до іншого структурного підрозділу районної державної адміністрації. Тобто у даному випадку відбулася реорганізація державного органу шляхом передачі окремих завдань та функцій від одного структурного підрозділу районної державної адміністрації до іншого.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 24.01.2018 у справі № 806/608/16, згідно з якою юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов`язків до інших осіб. Іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення (ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України).

У розумінні зазначених норм закону приєднання - це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але в більшому масштабі. Приєднувана ж організація припиняє свою діяльність як самостійна юридична особа. У разі приєднання на підставі передавального (а не ліквідаційного) акта орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, виключає юридичну особу, яка припинила діяльність, з державного реєстру.

Юридична особа-правонаступник, до якої внаслідок приєднання перейшли майно, права та обов`язки припиненої юридичної особи, несе відповідальність за її зобов`язаннями в повному обсязі.

Підсумовуючи, суд зазначає, що проведена з метою оптимізації структури та граничної чисельності працівників райдержадміністрації ліквідація Управління економіки Тульчинської РДА з подальшою передачею його завдань та функцій, зокрема щодо надання адміністративних послуг, до іншого новоутвореного структурного підрозділу з відповідною матеріальною базою, свідчить про фактичну реорганізацію державного органу, що не виключає, а зобов`язує роботодавця (державу) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи (юридичної особи публічного права).

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11.07.2012 в справі № 6-65цс12, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 18.09.2018 у справі № 800/538/17), підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією підприємства, установи, організації за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація чи реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Ліквідація структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України виключно з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами, при умові дотримання власником вимог ч. 2 ст. 40, ст. 42, 43, 49-2 КЗпП України.

Враховуючи наведене суд доходить висновку, що звільнення позивачки з державної служби могло вважатися законним лише за умови дотримання встановленої законом процедури. Водночас встановлення факту порушення відповідних процедурних гарантій є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на займаній посаді.

Так, відповідно до частин 3 та 4 ст. 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п. 1 та п. 1-1 ч.1 ст. 87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів (строк попередження зменшено до 30 днів Законом № 440-IX від 14.01.2020, а до того такий строк становив 60 днів; тому на момент початку процедури звільнення відповідач застосовував 60 денний строк попередження). Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).

Крім того, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього ж Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За правилами частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Отже, умовою припинення трудових відносин з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, є, зокрема, ліквідація підприємства, установи, організації (державного органу) або їхня реорганізація, що поєднана зі скороченням штату/чисельності працівників та/або змінами в організації роботи (праці), унаслідок яких працівник надалі об`єктивно не може виконувати посадові обов`язки за посадою, яку обіймав до запровадження змін в організації праці, а щодо переведення на іншу посаду він або заперечує або для цього об`єктивно немає можливості.

Нормативне тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України дає підстави для висновку, що роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати, відповідно до своєї кваліфікації.

Ураховуючи, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15 та підтримана постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17.

Натомість судом встановлено, що з дня попередження позивачки про майбутнє звільнення, яке мало місце 05.12.2019, та включно до дати звільнення із займаної посади 02.03.2020 позивачці не було запропоновано жодної іншої вакантної посади державної служби. Хоча, як видно з матеріалів справи, такі посади в структурі Тульчинської РДА були та відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню позивачки і досвіду її роботи.

Зокрема, судом досліджено штатний розпис відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА та встановлено, що станом на 01.01.2020 у відділі були вакантними три посади: начальника відділу, головного спеціаліста-реєстратора та адміністратора.

Водночас порівняльний аналіз посадових інструкцій головного спеціаліста-реєстратора та адміністратора вказаного відділу з посадовою інструкцією адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА, яку обіймала позивачка, безспірно вказує на те, що зазначені посади відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА відповідали кваліфікації (спеціальності) позивачки.

Також судом встановлено, що вказані посади були вакантними аж до дати звільнення позивачки з державної служби та були зайняті іншими працівниками Тульчинської РДА лише 03.03.2020 в порядку переведення.

В цьому контексті суд особливу увагу звертає на той факт, що іншому адміністратору відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації, а саме ОСОБА_3 , у зв`язку з ліквідацією управління економіки 05.12.2019 було запропоновано посаду адміністратора відділу надання адміністративних послуг та державної реєстрації Тульчинської РДА та наказом від 03.03.2020 № 25 нк призначено на цю посаду в порядку переведення з управління економіки райдержадміністрації.

На думку суду, тим самим відповідач фактично визнав, що у даному випадку має місце саме реорганізація, а не ліквідація державного органу, шляхом зміни структури та граничної чисельності управлінь, відділів, служб Тульчинської РДА та скорочення кількості її працівників.

Крім того, вищезазначений факт підтверджує порушення відповідачем порядку вивільнення працівників. Адже всупереч вимогам ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України відповідач не запропонував позивачці наявні вакантні посади в структурі Тульчинської РДА, які були на момент попередження та на які вона могла бути переведена. До того ж є усі підстави вважати, що відповідач діяв небезсторонньо, оскільки вже на етапі попередження про наступне вивільнення з роботи працівників управління економіки необґрунтовано надав перевагу іншому працівникові.

Суд зауважує, що з урахуванням правових висновків Верховного Суду, обов`язок роботодавця пропонувати вакантну посаду носить триваючий характер та виникає з моменту попередження про звільнення і діє до дня звільнення працівника.

Натомість за обставин цієї справи встановлено, що позивачці ОСОБА_1 взагалі не пропонувались вакантні посади державної служби, хоча з моменту попередження про наступне звільнення і безпосередньо до дня її звільнення минуло майже три місяці. При цьому суд враховує, що в цей період розпорядженням голови райдержадміністрації було затверджено новий штатний розпис адміністрації, виходячи з оновленої структури Тульчинської РДА, і пропонування новоутворених вакантних посад, які відповідали освітньо-кваліфікаційному рівню позивачки, було обов`язком роботодавця.

Крім того, суд зазначає, що пропонування посади іншій особі не свідчить про те, що ця посада вважається зайнятою, як помилково вважає відповідач. Водночас вирішення питання про наявність у того чи іншого працівника переважного права на залишення на роботі може здійснюватись лише після того, коли двом або більше працівникам буде запропоновано відповідну вакантну посаду.

Більше того, відповідач, як роботодавець, не вправі вибірково підходити до процедури вивільнення працівників, пропонуючи новоутворені вакансії одним службовцям та утримуючись від такого пропонування іншим. Вибірковий підхід суперечитиме одному з принципів здійснення державної служби, про який йдеться у п. 7 ч. 1 ст. 4 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, в силу якого: "державна служба здійснюється з дотриманням принципу забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження".

На підтримку своїх заперечень відповідач зазначає, що листом Тульчинської РДА від 04.03.2020 № 01.01-42/381 позивачці пропонувалась посада спеціаліста бюджетного відділу фінансового управління райдержадміністрації (на період відсутності основного працівника), на що позивачка згоду не надала.

Втім, вказані доводи суд до уваги не бере, адже відповідна пропозиція надійшла вже після звільнення позивачки з державної служби. Натомість ця пропозиція лише додатково підтверджує наявність вакантних місць, які могли бути запропоновані позивачці та на які вона могла бути переведена у зв`язку з попередженням про наступне вивільнення.

Факт існування у структурі райдержадміністрації вакатних місць вбачається також з відповіді Тульчинської РДА від 20.03.2020 № 01.01-42/479 на звернення позивачки від 06.03.2020. Серед іншого, в цьому листі повідомляється про наявність станом на 28.02.2020 вакантних посад головного спеціаліста планово-фінансового відділу, головного спеціаліста відділу житлових субсидій та спеціаліста бюджетного відділу.

Крім того, судом встановлено, що вже після попередження позивачки про майбутнє звільнення Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1096 від 24.12.2019 "Про внесення змін у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2014 р. № 91".

Вказаною постановою внесено зміни у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 № 91 "Деякі питання діяльності місцевих державних адміністрацій", доповнивши примітки до нього пунктом 3 такого змісту:

"3. Під час визначення граничної чисельності працівників місцевих держадміністрацій не скорочується чисельність адміністраторів центрів надання адміністративних послуг, утворених зазначеними держадміністраціями, до набрання чинності змін до Закону України "Про адміністративні послуги" щодо ліквідації таких центрів та за умови утворення на відповідній території органами місцевого самоврядування центрів надання адміністративних послуг, яким будуть передані функції і завдання ліквідованих центрів.".

Суд враховує, що позивачка займала посаду адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА і до її безпосередніх службових обов`язків належало надання адміністративних послуг на території району через Центр надання адміністративних послуг Тульчинської РДА.

Таким чином, позивачка обіймала посаду, яка за рішенням Уряду України, тобто найвищого органу виконавчої влади, не підлягала скороченню.

Відтак, у зв`язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 24.12.2019 № 1096, відповідач був зобов`язаний внести зміни до раніше прийнятого розпорядження про затвердження нової структури та граничної чисельності управлінь, відділів, служб Тульчинської РДА з тією метою, щоб забезпечити виконання рішення Уряду та не допустити скорочення кількості існуючих посад адміністраторів центру надання адміністративних послуг Тульчинської РДА.

В будь-якому разі, на думку суду, постанова Кабінету Міністрів України від 24.12.2019 № 1096 з однієї сторони прямо забороняла відповідачу скорочувати посаду, яку займала позивачка, а з іншої - дозволяла відповідачу у повністю легітимний спосіб забезпечити переведення (призначення) позивачки на посаду адміністратора новоствореного відділу з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації райдержадміністрації, зокрема шляхом збільшення штатної чисельності цього відділу.

Натомість, як встановлено судом, відповідач вищезазначену постанову Кабінету Міністрів України проігнорував та всупереч рішенню Уряду скоротив посаду позивачки, яка скороченню не підлягала.

Крім того, суд зазначає, що позивачка є матір`ю малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та на час звільнення з роботи перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Відповідно до ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Отже, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, окрім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

Як вже зазначалось, під час розгляду справи судом не встановлено факту повної ліквідації державного органу, в якому позивачка проходила державну службу, тоді як ліквідація Управління економіки Тульчинської РДА як юридичної особи публічного права у даному випадку свідчить про фактичну реорганізацію відповідного органу виконавчої влади.

Відтак суд погоджується з доводами позивачки про те, що на неї поширюється встановлена частиною третьою статті 184 КЗпП України заборона звільнення і відповідач порушив таку заборону, звільнивши позивачку з роботи.

Підсумовуючи, суд приходить до переконання, що звільнення позивачки ОСОБА_1 з державної служби відбулося незаконно, без дотримання прав та гарантій працівника при наступному вивільненні та з порушенням передбаченої процедури. Крім того, позивачку звільнено всупереч встановленій законом забороні звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років.

З огляду на викладене суд визнає протиправним і таким, що підлягає скасуванню спірний наказ від 24.02.2020 № 9 про звільнення позивачки з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління економіки райдержадміністрації з 02.03.2020 на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу".

Визначаючись щодо способу захисту порушеного права позивачки у зв`язку з незаконним звільненням, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, належним правовим способом захисту порушених прав позивачки у зв`язку з незаконним звільненням є поновлення позивачки на посаді адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА.

При цьому суд враховує правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду від 13.08.2020 в справі № 821/3795/15-а.

Так, у пунктах 46-48 зазначеної постанови Верховний Суд дійшов висновку, що за приписами частини першої статті 235 КЗпП України на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі (незалежно від скорочення посади, яку обіймав позивач).

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені у частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відтак за результатами касаційного розгляду Верховний Суд скасував рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині зобов`язання відповідача вирішити питання про працевлаштування позивача на роботі (таке рішення було обумовлене скороченням посади, з якої позивача незаконно звільнили) та в цій частині прийняв нове рішення, яким поновив позивача на раніше займаній посаді.

Таким чином, суд доходить висновку про необхідність поновлення позивачки на посаді адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської РДА з дня незаконного звільнення, тобто з 02.03.2020. Водночас рішення суду в цій частині необхідно звернути до негайного виконання в силу приписів ч. 7 ст. 235 КЗпП України та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України.

Надаючи оцінку позовним вимогам щодо стягнення на користь позивачки середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд виходить з таких міркувань.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Як зазначено в абзаці 5 пункту 10. 4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі", задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, згідно з абз. "з" п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі - Порядок № 100), цей Порядок застосовується у випадку вимушеного прогулу.

За правилами абз. 3, 4 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, тобто, що передують дню звільнення.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Водночас згідно з вказаним абзацом пункту 4 Порядку № 100 в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Судом встановлено, що з 05.11.2019 і включно до дня звільнення 02.03.2020 позивачка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Таким чином, для визначення середньомісячної заробітної плати позивачки на день звільнення з роботи суд керується розміром місячного посадового окладу за посадою адміністратора, який на 01.01.2020 становив 5500,00 грн відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2020 № 16. При цьому враховується лист Тульчинської РДА від 26.08.2020 № 01.01-40/1258, наданий у відповідь на вимогу суду, щодо нарахованого позивачці доходу за останні два календарні місяці роботи.

Відповідно до п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, враховуючи загальну кількість робочих днів у січні-лютому 2020 року (41 робочий день), середньоденна заробітна плата позивачки в цілях визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 268,00 грн (11000,00/41).

Відтак, оскільки на дату постановлення судом рішення період вимушеного прогулу позивачки складає 5 місяців та 20 робочих днів (з 02.03.2020 до 31.08.2020 включно), у зв`язку з поновленням позивачки на роботі на її користь підлягає стягненню середній заробіток в сумі 32860,00 грн (5500х5+20х268).

Разом з тим, відповідно до пп. "б" п. 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Крім того, згідно з роз`ясненнями, наведеними в абз.2 п. 32 постанови Пленуму ВСУ "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 06.11.1992, при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період Тульчинської РДА № 15 від 02.03.2020 судом встановлено, що при звільненні позивачки з де працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

З довідки Тульчинської РДА № 15 від 02.03.2020 судом встановлено, що при звільненні позивачки з державної служби їй було виплачено вихідну допомогу в сумі 11000,00 грн.

Таким чином, сума середнього заробітку, який належить стягнути на користь позивачки при вирішенні справи становить 21860,00 грн (32860 - 11000).

Згідно з роз`ясненнями, що міститься в абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Тому при виплаті присудженого позивачці середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідач повинен утримати та сплатити з присудженої суми податки та інші загальнообов`язкові платежі, в порядку та розмірах, визначених чинним законодавством.

При цьому, з урахуванням вимог п. 2 ст. 1 ст. 371 КАС України, рішення суду в частині стягнення на користь позивачки заробітної плати за один місць в сумі 5500,00 грн підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов є підставним та підлягає задоволенню.

Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи судом не встановлено, питання щодо розподілу судових витрат у цій справі не вирішується.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295, 371 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Управління економіки Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області від 24 лютого 2020 року № 9 про звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора відділу надання адміністративних послуг управління райдержадміністрації з 02 березня 2020 року у зв`язку з ліквідацією державного органу, пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".

Поновити ОСОБА_1 на посаді адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області з 02 березня 2020 року.

Стягнути з Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року включно в сумі 21868,00 грн (двадцять одна тисяча вісімсот шістдесят вісім гривень 00 копійок), з відрахуванням при його виплаті податків та інших загальнообов`язкових платежів.

На підставі положень п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивачки на посаді адміністратора відділу надання адміністративних послуг Управління економіки Тульчинської районної державної адміністрації Вінницької області та в частині присудження позивачці виплати заробітної плати за один місяць в розмірі 5500,00 грн (п`ять тисяч п`ятсот гривень 00 копійок).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 )

2) відповідач: Тульчинська районна державна адміністрація Вінницької області (код ЄДРПОУ 04051129, місцезнаходження: вул. Миколи Леонтовича, 1, м. Тульчин, Вінницька область, 23600).

Повне судове рішення складено 28.09.2020 (дата обумовлюється перебуванням головуючого судді на лікарняному та у відпустці в період з 01.09.2020 по 25.09.2020 включно) .

Суддя Сало Павло Ігорович