Ухвала

від 24.09.2020 по справі 630/100/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

24 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 630/100/19

провадження № 61-9226ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2020 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - Друга Державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини,

ВСТАНОВИВ:

В березні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа - Друга державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, та просив визнати недійсною його заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчену 14 червня 2011 року державним нотаріусом Другої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області за реєстровим № 534.

Позов мотивовано тим, що після смерті його батька - ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 . За усною домовленістю з іншим спадкоємцем - ОСОБА_4 , яка є дружиною померлого, він подав до державної нотаріальної контори заяву про відмову від спадщини на її користь. В подальшому він дізнався, що окрім них з матір`ю, із заявою про прийняття спадщини звернувся інший син спадкодавця - ОСОБА_1 . Зазначав, що державний нотаріус не повідомила їм про заяву іншого спадкоємця, а тому відмова від спадщини відбулась не тільки на користь його матері, як він бажав, але і на користь ОСОБА_1 . Він вважав, що відмовляється від спадщини на користь матері, але фактично заява оформлена таким чином, що він відмовився від своєї частки на користь усіх спадкоємців, що не було його волевиявленням.

Ухвалою Люботинського міського суду Харківської області від 16 квітня 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_6 - представника ОСОБА_1 про закриття провадження у справі.

Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано відмову ОСОБА_2 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчену 14 червня 2011 року державним нотаріусом Другої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області Редіною І. А. за реєстровим № 534. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 по 576, 30 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі належних та допустимих доказів, наданих позивачем, встановлено, що державним нотаріусом Редіною І. А. не було виконано усіх передбачених законодавством дій задля запобігання допущенню помилки при підписанні заяви про відмову від прийняття спадщини: не було встановлено наявність спадкової справи після померлого ОСОБА_5 , відкритої на підставі заяви ОСОБА_1 ; не було повідомлено позивача ОСОБА_2 про наявність іншого спадкоємця, який виявив бажання прийняти спадщину; не було встановлено, чи позивач повною мірою усвідомлював значення відмови від прийняття спадщини та не було роз`яснено правові наслідки відмови від прийняття спадщини з огляду на наявність інших спадкоємців, які не входять до кола членів його сім`ї. Відмова ОСОБА_2 від спадщини не була безумовною та беззастережною. Позивач станом на 14 червня 2011 року сприймав підписаний ним текст заяви про відмову від прийняття спадщини саме як пришвидшення процесу оформлення спадщини в цілому на ім`я матері, як формальність, а не як відмову від належної йому частини спадщини внаслідок помилки щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки не був поінформований державним нотаріусом про наявність іншого спадкоємця. Тобто, написання заяви про відмову від спадщини було зумовлене помилкою позивача щодо природи даного правочину, що, в свою чергу, є підставою для визнання відмови від прийняття спадщини недійсною.

Постановою Харківського апеляційного суду від 26 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 - представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року та ухвалу Люботинського міського суду Харківської області від 16 квітня 2019 року - без змін.

17 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, не врахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить оскаржені судові рішення скасувати та провадження у справі закрити.

Касаційна скарга обґрунтована, зокрема, тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 826/9928/15, що на думку заявника вказує на неможливість розгляду даної справи в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

На виконання вимог указаної вище ухвали, у встановлений суддею строк, ОСОБА_1 , надіслав матеріали на усунення недоліків.

Дослідивши касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваного судового рішення вбачається, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою.

Такого висновку Верховний Суд дійшов з огляду на таке.

Відповідно до положень статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Статтею 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Відповідно до статті 2 Закону України Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Правовідносини у сфері державної реєстрації виникають виключно між суб`єктом звернення за вчиненням реєстраційних дій як власником або володільцем майна та державним реєстратором як суб`єктом, уповноваженим на здійснення реєстраційних дій. При цьому правовідносини, які виникають між цими суб`єктами, носять публічний характер, оскільки мають на меті підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно.

Разом з тим, якщо внаслідок посвідчення набуття, переходу або припинення речового права особою шляхом вчинення певних реєстраційних дій на майно порушуються права та/або інтереси інших осіб публічного або приватного права, то правовідносини втрачають публічний характер.

Оскільки метою оскарження реєстраційних дій особою, яка вважає, що вчиненими стосовно власника або володільця майна реєстраційними діями порушено її права та/або інтереси, є припинення такого набутого речового права, то спір набуває приватноправового характеру.

Аналіз змісту статті 19 ЦПК України та статті 19 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.

Частинами другою та п`ятою статті 1274 ЦК України встановлено, що спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229 -231 і 233 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ЦК України; статті 203 цього Кодексу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що звертаючись до суду із позовом ОСОБА_2 просив визнати недійсною його заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчену 14 червня 2011 року державним нотаріусом Другої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області за реєстровим № 534. Як на підставу свого позову ОСОБА_2 посилається на те, що на момент відмови від спадщини мала місце помилка позивача щодо природи правочину та його наслідків.

ОСОБА_2 не оскаржує владні управлінські рішення та дії нотаріуса, як суб`єкта владних повноважень, а тому спір у даній справі не носить публічно - правового характеру.

Позов, з яким ОСОБА_2 звернувся до суду до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа - Друга державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, стосується спадщини, яка відкрилась після смерті батька - ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та впливає на спадкові права відповідачів.

Спадкові відносини в Україні регулюються ЦК України, Законами України "Про нотаріат", "Про міжнародне приватне право", іншими законами та підзаконними нормативними актами, як нормами матеріального та процесуального права та підлягають розгляду судами виключно у порядку цивільного судочинства.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що ухвалою від 16 квітня 2019 року суд першої інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_1 в задоволенні його клопотання про закриття провадження у справі та, розглянувши позов ОСОБА_2 в порядку цивільного судочинства, правил юрисдикції не порушив.

Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та дійшли обґрунтованого висновку про те, що спір має приватноправовий характер та має вирішуватися за правила цивільного судочинства, оскільки позивачем фактично оскаржується правомірність набуття відповідачем права власності на спадкове нерухоме майно та рішення про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов`язаного із захистом цивільного права у спорі щодо нерухомого майна.

Посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 826/9928/15 не беруться до уваги, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 відступила від висновку викладеного у вказаній заявником постанові.

Колегія суддів критично оцінює доводи касаційної скарги, що суди не врахували постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №396/2550/17, оскільки в наведеному заявником рішенні суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні обставини, характер та склад учасників спірних правовідносин.

Разом із цим, оскаржувані судові рішення ухвалені з врахуванням практики Верховного Суду і не суперечать висновкам, які викладені в постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 161/15295/16-ц.

Також аргументи заявника є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку та висновки якого є достатньо аргументованими, Верховний Суд вважає, що в такому випадку відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , § 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Зазначені у касаційній скарзі інші аргументи, Верховний Суд також вважає необґрунтованими та виключно суб`єктивними судженнями заявника, оскільки вони зводяться до незгоди з фактичними обставинами, встановленими судами в оскаржуваних рішеннях.

Із змісту касаційної скарги, вбачається, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2020 року.

Отже, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, постановленими із додержанням норм процесуального права, підстави для їх скасування відсутні. Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 26 вересня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 травня 2020 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа - Друга Державна нотаріальна контора Харківського району Харківської області, про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко