Рішення

від 27.09.2020 по справі 640/681/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2020 року м. Київ№ 640/681/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доІНФОРМАЦІЯ_1 простягнення грошових коштів та відшкодування моральної шкодиТретя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

- Оболонський районний у м. Києві військовий комісаріат;

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просила суд:

- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку в розмірі 3115,64 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку за 429 днів у розмірі 121552,86 грн.;

- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 7500,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачка послалась на те, що вона набула право на отримання додаткових днів відпустки, як державний службовець зі стажем більше 5 років, а відповідач при звільненні протиправно не здійснив повного розрахунку з останньою.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Представник відповідача в своєму відзиві заперечував проти позовних вимог, просив відмовити в їх задоволенні. Пояснив, що право грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки позивач отримала 01 січня 2018 року, а тому грошову компенсацію повинна була отримати від управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації.

Третя особа надала письмові пояснення, в яких підтримала позиції відповідача та просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач надала відповідь на відзив, в якому заперечила проти висновків, викладених представником відповідача у відзиві на позовну заяву.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до Наказу Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації від 27 грудня 2017 року №198, ОСОБА_1 звільнено із займаної посади провідного спеціаліста культури з 02 січня 2018 року.

За період роботи з 30 квітня 2017 року по 02 січня 2018 року позивачу виплачена компенсація за невикористану частину щорічної відпустки за 4 календарні дні /Довідка Голосіївської РДА в м. Києві № 100/03-6.

З 03 січня 2018 року ОСОБА_1 Наказом РВК № 1 від 03 січня 2018 року призначена на посаду провідного спеціаліста відділення офіцерів запасу і кадрів в Оболонському районному у м. Києві військовому комісаріаті в порядку переведення з Голосіївської РДА в м. Києві.

Згідно з Витягом з Наказу № 11 від 13 березня 2018 року позивача звільнено із займаної посади на підставі частини першої статті 36 КЗпП України за згодою сторін, виплачено компенсацію за 5 календарних днів щорічної основної відпустки за відпрацьований період з 03 січня 2018 року по 13 березня 2018 року.

При цьому позивачу не була виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку.

26 липня 2018 року позивач звернулась до відповідача з листом щодо проведення повного розрахунку та виплати грошової компенсації за 11 календарних днів щорічної додаткової відпустки.

Разом з тим відповідач такого розрахунку не провів, на звернення позивача листом від 03 серпня 2018 року №5415 повідомив, що таку грошову компенсацію мало б провести Управління культури, туризму та охорони культурної спадщини, так як позивач набув право на додаткову відпустку саме під час звільнення з попереднього місця роботи.

Позивач з такою позицією відповідача не погодилась та звернулась за роз`ясненням з відповідним листом до Національного агентства України з питань державної служби, яке передало звернення за належністю до Міністерства соціальної політики України.

Відповідно до роз`яснень Міністерства соціальної політики України (лист від 04 серпня 2018 року №1105/0/102-18/284) позивачу при звільненні повинна була бути виплачена грошова компенсація за 11 календарних днів щорічної додаткової відпустки (15 років стажу державної служби).

Вважаючи такі дії відповідача протиправними позивач звернулась з відповідним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Так згідно частиною сьомою статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Положеннями частини першої статті 58 Закону України «Про державну службу» передбачено, що за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 8, 9 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» стаж державної служби за періоди роботи (служби) до набрання чинності цим Законом обчислюється у порядку та на умовах, установлених на той час законодавством. За державними службовцями, які відповідно до статті 35 Закону України «Про державну службу» (Відомості Верховної Ради України, 1993 року, № 52, ст. 490) набули право на отримання додаткових оплачуваних відпусток більшої тривалості, ніж передбачено статтею 58 цього Закону, така тривалість додаткових відпусток зберігається після набрання чинності цим Законом.

Механізм надання додаткових оплачуваних відпусток (далі - додаткова відпустка) державним службовцям визначений Порядком надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року №270 (далі по тексту - Порядок від 06 квітня 2016 року).

Відповідно до пункту 2, 3 порядку від 06 квітня 2016 року, державним службовцям, які мають стаж державної служби понад п`ять років, надається додаткова відпустка тривалістю один календарний день. Починаючи з шостого року стажу державної служби ця відпустка збільшується на один календарний день за кожний наступний рік. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Додаткова відпустка конкретної тривалості надається державним службовцям після досягнення відповідного стажу державної служби.

При цьому, додаткова відпустка, яка надається державним службовцям, належить до щорічних відпусток (пункт 4 Порядку від 06 квітня 2016 року)

Відповідно до пункту 12 Порядку від 06 квітня 2016 року державному службовцю, який відповідно до статті 35 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу» за стаж державної служби 13 років набув право на отримання додаткової відпустки тривалістю 11 календарних днів, додатковий день надається після наступних трьох років державної служби.

Як вбачається з матеріалів справи 08 січня 2016 року позивач набула право на 11 календарних днів щорічної додаткової відпустки за 13 років стажу державної служби. При цьому, додатковий день щорічної додаткової відпустки мав бути наданий позивачу 08 січня 2019 року, тобто після наступних трьох років державної служби.

Таким чином, станом на 08 січня 2018 року позивач мала право на отримання 11 календарних днів додаткової відпустки.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується учасниками справи, що відповідачем під час звільнення позивача із займаної посади не виплачена останній компенсація за 11 днів невикористаної додаткової відпустки.

Положеннями пункту 9 Порядку від 06 квітня 2016 року визначено, що під час звільнення державного службовця йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки.

Так, відповідно до частин першої, третьої статті 24 Закону України «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

У разі переведення працівника на роботу на інше підприємство грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник.

При цьому, за змістом норм частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Питання щодо порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою (працівником) та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті працівнику при звільненні, врегульовані нормами статей 116 і 117 Кодексу законів про працю України.

Так, статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Так, встановлено матеріалами справи і не заперечується сторонами, що відповідачем під час звільнення не було виплачено позивачу всіх належних до виплати сум, а саме компенсацію за невикористану додаткову відпустку в розмірі 3115, 64 грн.

При цьому, представником відповідача у відзиві на позовну заяву не доведено правомірності не виплати вказаних сум.

Також представником відповідача не надано до суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що позивач отримав нараховані йому суми, чи відповідних доказів на підтвердження необґрунтованості розрахунку.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем порушено право позивача, гарантоване статтею 43 Конституції України та не виплачено всіх належних до виплати сум в день звільнення.

За таких обставин позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за 11 днів невикористаної додаткової відпустки в розмірі 3115, 64 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, суд не бере до уваги твердження відповідача про те, що вказану грошову компенсацію мав би виплатити попередній роботодавець позивача, оскільки до матеріалів справи не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаної обставини.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Стосовно позовних вимог про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день постановлення рішення, суд виходить з наступного.

У відповідності до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.

При цьому, стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

За таких обставин, за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 804/1782/16, від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17, яка, в силу положень частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.

Таким чином, оскільки компенсація грошового забезпечення за невикористані дні щорічної додаткової відпустки відповідачем позивачу ще не нарахована та не виплачена, отже відсутня дата остаточного розрахунку, тому вказана позовна вимога є передчасною та задоволенню не підлягає.

Щодо заявленої позовної вимоги про стягнення моральної шкоди суд звертає увагу на наступне.

Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України (надалі, також - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до положень статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму №4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Однак, як встановлено судом, позивачем не доведено, що зазначеними вище діями та бездіяльністю відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме не надано жодних належних доказів того, в чому полягає моральна шкода, якими обставинами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.

Водночас, з врахуванням наведеного вище, суд зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі №804/6922/16.

За наведених обставин та усталеного правового врегулювання, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити за відсутністю підстав.

Враховуючи встановлені обставини та норми чинного законодавства України суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Згідно з частиною першою статті 9, статті 72, частинами першою, другою, п`ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з Київського міського військового комісаріату на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку в розмірі 3115,64 грн. В задоволенні решти слід відмовити.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку в розмірі 3115,64 грн..

3. В решті позовних вимог відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Київського міського військового комісаріату ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 280,27 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко