Постанова

від 30.09.2020 по справі 489/3715/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

30.09.20

22-ц/812/1606/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 489/3715/20

Провадження № 22-ц/812/1606/20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2020 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів -Крамаренко Т.В., Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року про відмову у відкритті провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору застави корпоративних прав, скасування державної реєстрації договору застави, постановлену під головуванням судді Губницького Д.Г. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики та договору застави, скасування державної реєстрації договору застави, -

В С Т А Н О В И В:

10 серпня 2020 року позивач звернувся до Ленінського районного суду м. Миколаєва з позовною заявою до відповідачів, в якій просив визнати недійсним договір позики грошових коштів від 25 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , визнати недійсним договір застави від 25 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , предметом якого є частка в статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 , що складає 50% статутного фонду, а також скасувати запис в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна від 25.03.2020р. за № 27618600, зареєстрований приватним нотаріусом. Миколаївського міського нотаріального округу Боненко Т.Л.

В обґрунтування позовних вимог вказував, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 05.06,2019 по справі № 489/2893/18 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, вирішено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 2 238 069,63 грн.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 05 червня 2019 року було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою КЦС Верховного суду від 11 березня 2020 у справі №489/2893/18 постанову Миколаївського апеляційного суду від 09 жовтня 20ї9 року скасовано та залишено в силі рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 05 червня 2019 року.

25 березня 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір позики без номера. Предмет договору позики: Позикодавець в порядку і на умовах, визначених цим Договором, надає Позичальнику безвідсоткову позику у сумі 950 000,00 гривень, а останній зобов`язується повернути позику у визначений цим Договором строк . Строк надання позики становить один місяць з моменту реальної передачі всієї грошової суми.

Крім того, 25 березня 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір застави без номера, предметом якого є - частка в статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 , що знаходиться по АДРЕСА_1 , що складає 50% статутного фонду. Сторони договору застави дійшли згоди, що вартість предмета застави на момент укладення договору застави складає 11067211,14 грн.

Договір застави був зареєстрований в державному реєстрі обтяжень рухомого майна 25.03.2020 року в 16:09:35, про що свідчить відповідний запис за № 27618600 створений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Боненко Т.Л.

Позивач вважає, що оспорюваний договір застави укладено після набрання законної сили рішення суду про стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , що порушує його права на належне виконання рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 05 червня 2019 по справі № 489/2893/18 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми безпідставно отриманих грошових коштів у розмірі 2238069,63 грн. Оспорюваний договір застави спрямований на уникнення звернення стягнення на корпоративні права боржника ОСОБА_2 , тому підлягає визнанню недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті З ЦК України) і недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Позивач вважає, що боржник (заставодавець) - ОСОБА_2 , проти якого ухвалено рішення про стягнення коштів, та заставодержатель - ОСОБА_3 , які уклали договір застави, діяли очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора - ОСОБА_1 , оскільки уклали договір застави, який порушує майнові права та інтереси кредитора - ОСОБА_1 і такий договір направлений на недопущення звернення стягнення на майно (майнові права) боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті, 13 ЦК України).

Крім того, посилаючись на викладені обставини та на положення ч.1 та 5 ст. 203, 215, ст. 234 ЦК України позивач вважає, що даному випадку сторони уклали фіктивний договір позики від 25.03.2020 року, який не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а саме: ОСОБА_3 не надавав ОСОБА_2 безвідсоткову позику у сумі 950 000,00 грн.

Вважає, що ОСОБА_2 свідомо планував не повертати фіктивний борг у сумі 950 000,00 грн. (тобто свідомо не виконувати зобов`язання) з метою створення штучної заборгованості перед ОСОБА_3 для подальшого створення перешкод у виконанні рішення суду у справі № 489/2893/18, ухваленого на користь ОСОБА_1 (справжній намір правочину). Договір укладений строком на 1 місяць.

Тому, на погляд позивача, оспорюваний договір позики від 25.03.2020 є недійсним на підставі ст. 234 ЦК України.

Посилається, що укладений відповідачами договір застави від 25.03.2020 року порушує публічний порядок, тому оспорюваний договір застави від 25.03.2020 року є недійсним на підставі ст. 228 ЦК України, з огляду на те, що укладений договір застави від 25.03.2020 року спрямований на створення штучних перешкод у виконанні рішення суду у справі № 489/2893/18 у вигляді ненадання згоди заставодержателя на звернення стягнення на заставні корпоративні права боржника у виконавчому провадженні. Про зазначені наміри свідчить заява ОСОБА_3 (заставодержатедь) від 16.07.2020р., адресована приватному виконавцю ОСОБА_4 , в якій він чітко заявляє, що в силу п. 3 ч. 1 ст. 51 Закону України Про виконавче провадження не дає згоди на реалізацію (продаж) у виконавчому провадженні частки боржника ОСОБА_2 50% у статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 , на погашення зобов`язань ОСОБА_2 перед стягувачем ОСОБА_1 .

Тобто, зазначені дії є умисним та свідомим перешкоджанням у виконанні остаточного судового рішення суду, яке набрало законної сили, то є явним порушенням конституційних прав і свобод кредитора - ОСОБА_1 .

Крім того, заперечуючи можливість передання у заставу частки ОСОБА_2 50% у статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 , код ЄДРПОУ 32391293 в сумі 11067211,14 грн., позивач зазначає, що корпоративні права є особливим видом майнових прав. Особливим тому, що такі права є комплексні за своїм змістом, і включають в себе як права майнового, так і немайнового (організаційного) характеру.

Діюча редакція статуту ТОВ Конкордпласт 2000 від 14.12.2012 року, затверджена протоколом зборів від 14.12.2012 року та зареєстрована в Реєстрі юридичних осіб державним реєстратором виконавчого комітету Миколаївської міської Ради за № 15221050009009818.

Відповідно до п, 4.2. Статуту, Статутний капітал Товариства поділений між учасниками наступним чином:

ОСОБА_2 - 11 067 211,14 грн., що склад ас 50 % Статутного (складеного) капіталу Товариства;

ОСОБА_5 - 11 067 211.14 грн., що складає 50 % Статутного (складеного) капіталу Товариства.

Відповідно до п. 4.4. Статуту, учаснику який повністю вніс свій вклад, видається Свідоцтво Товариства, яке не є цінним папером.

Посилається, що частка ОСОБА_2 в статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 є неповністю сформованою, що обмежує його в повноваженнях на розпорядження своєю часткою, в тому числі, щодо передачі частки 50% в заставу, адже частка фактично не сформована - тобто не існує у вигляді який був предметом оспорюваного договору застави. В цьому ж випадку, в оспорюваному договорі застави предмет застави вочевидь є невизначеним, адже зазначений як частка в статутному капіталі в сумі 11 067 211,14 гри., що складає 50 % статутного фонду .

Відповідно до довідки товариства та Фінансової звітності, ОСОБА_2 має несформований статутний капітал, розмір несплати становить 1467230,00 грн., тому в договорі застави не може йти мова про частку в статутному капіталі в сумі 11 067 211.14 грн., адже частки в такій сумі фактично не існує, вона є не оплаченою та не може становити 50%.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю , учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі лише в тій частині, в якій вона є оплаченою.

Наведене свідчить про відсутність у ОСОБА_2 повного обсягу цивільної дієздатності на передання в заставу 50% частики в статутному капіталі Товариства, а договір застави не містить реального опису предмета застави. Не оплачена в повному обсязі частка в статутному капіталі не може бути предметом застави.

Наведене свідчить, що при укладенні оспорюваного договору застави від 25.03.2020 року сторони не дотримались вимог діючого законодавства щодо визначення у договорі опису предмета застави , через що згаданий договір відповідно до ч. І ст. 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Крім того, зазначає, що ОСОБА_2 порушено умови Статуту (п. 5.1) щодо погодження оспорюваного правочину з іншим учасником товариства, оскільки умовами оспорюваного договору застави передбачено, що у випадку невиконання ОСОБА_2 зобов`язання, ОСОБА_3 (заставодержатель) має право на задоволення своїх вимог звернути стягнення на предмет застави. Наслідком чого буде відчуження частки в статутному капіталі на користь ОСОБА_3 або іншої третьої особи.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року відмовлено у відкритті провадження в справі щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору застави корпоративних прав, скасування державної реєстрації договору застави. Позивачу роз`яснено, що позовна заява відноситься до юрисдикції господарських судів.

Крім того, ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики були залишені без руху, а ухвалою від 26 серпня 2020р.- позовна заява про визнання недійсним договору позики визнана неподаною та повернута позивачу.

Не погодившись з ухвалою суду від 14 серпня 2020 року про відмову у відкритті провадження в справі щодо позовних вимог про визнання недійсним договору застави корпоративних прав та скасування державної реєстрації договору застави, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що основною позовною вимогою в цій справі є позовна вимога про визнання недійсним договору позики від 25 березня 2020р., укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Вимога про визнання недійсним договору застави від 25 березня травня 2020 року та скасування державної реєстрації договору застави в даному випадку є похідною вимогою, так як договір застави укладений саме на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики.

Вважає, що вимоги про визнання недійсним договору позики від 25 березня 2020 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , визнання недійсним договору застави від 25 березня 2020 року та скасування державної реєстрації договору застави є взаємопов`язаними та такими, що випливають одна з одної, а тому на його погляд, суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у справі щодо вимог про визнання недійсним договору застави від 25 березня травня 2020 року та скасування державної реєстрації договору застави.

Посилання суду першої інстанції на положення п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України в даному випадку вважає помилковими, адже договір застави не є самостійним окремим правочином щодо розпорядження корпоративними правами, а є нерозривно пов`язаним з договором позики на виконання зобов`язань, за яким і було укладено договір застави.

Крім того, позивач в апеляційній скарзі зазначає, що він не був і не є учасником ТОВ Конкордпласт 2000 і не має з учасниками справи корпоративного спору. Вважає, що в цій справі спір виник між ним - фізичною особою, яка не вважає себе учасником ТОВ та не має з відповідачами або з товариством корпоративного спору. Позивач звернувся до суду за захистом свого цивільного права, а тому спір не є корпоративним.

Укладення спірних договорів не є порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а є наслідком реалізації цивільних прав відповідачів на укладення, оспорюваних договорів. Підписання оспорюваних договорів з порушенням вимог чинного законодавства, на яких наполягає позивач, може свідчити про порушення прав та інтересів самого позивача, а не корпоративних прав учасників ТОВ.

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом з тим установлення обставин справи, з`ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, - є обов`язком суду.

Вимоги про визнання недійсним договору позики мають самостійний характер і заявлені без вимог, спрямованих на захист корпоративних прав позивача, а отже, такий спір не має ознак корпоративного та з урахуванням визначеної в ч.1 ст.19 ЦПК юрисдикції має розглядатися районним судом в порядку цивільного судочинства.

В цій справі існує цивільний спір між фізичними особами, а не між учасником товариства (або особою хто не є учасником товариства), з товариством.

З огляду на вказані положення норм матеріального права, враховуючи предмет і підстави позову, характер спірних правовідносин, на думку апелянта, суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що спір про визнання недійсним договору застави та скасування державної реєстрації договору застави, за вирішенням якого звернувся позивач до суду, випливає із корпоративних правовідносин. Цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не є господарським (корпоративним).

Учасники процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Постановляючи ухвалу, яка є предметом перегляду, суд виходив з того, що відповідно до ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Договір застави є правочином, предметом якого є корпоративні права. Отже спір про визнання його недійсним підсудний господарському суду разом із вимогою про скасування запису в реєстрі обтяження як похідної вимоги.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Згідно із ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за ч.1 ст. 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

За змістом ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Разом з тим, відповідно до ч.1 та 2 ст. 4 ГПК України гарантується право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Положення ст. 20 цього Кодексу передбачають визначення юрисдикції господарських судів у справі як за суб`єктним, так і за предметним критерієм.

Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

ГПК України встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 ч.1 ст. 20 цього Кодексу).

Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між учасниками справи.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Згідно зі статтею 80 Господарського кодексу України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Відповідно до ч.3 ст. 80 цього Кодексу товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Разом з тим, відповідно до частин 1 та 3 ст. 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.

Як убачається зі змісту позовної заяви, вимоги про визнання недійсними договору позики та договору застави обґрунтовані перш за все тим, що вказані договори(правочини) спрямовані на ухилення відповідача ОСОБА_2 від виконання судового рішення у справі № 489/2893/18. При цьому оскільки позивач не є учасником ТОВ Конкордпласт 2000 та не має на меті отримати частку ОСОБА_2 у товаристві з метою участі в управлінні та діяльності цієї юридичної особи, адже його вимоги спрямовані до відповідача саме як до боржника у зобов`язальних відносинах, а також оскільки заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, колегія суддів вважає, що цей спір не містить ознак корпоративного.

Крім того, оскільки у позивача існує цивільний інтерес до майна ОСОБА_2 не як до учасника товариства й не в межах корпоративних правовідносин, висновок суду про те, що за наслідком встановлення підстав укладення договору застави вирішення цього спору може належати до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, колегія суддів вважає помилковими.

Отже, заявлений спір ґрунтується на правовідносинах, направлених на захист прав позивача як стягувача у виконавчому провадженні щодо майна ОСОБА_2 , який на думку позивача штучно створює перешкоди у виконанні рішення суду для неможливості звернення стягнення на заставні права боржника ОСОБА_2 , про що на його думку свідчить заява ОСОБА_3 від 16.07.2020р. на ім`я приватного виконавця Куліченко Д.О., в якій він заявив про те, що не надає згоди на реалізацію у виконавчому провадженні частки боржника ОСОБА_2 50% у статутному капіталі ТОВ Конкордпласт 2000 на погашення зобов`язання ОСОБА_2 перед стягувачем ОСОБА_1 .

Таким чином, оскільки сторонами оспорюваного правочину є фізичні особи, а правовідносини сторін не мають ознак господарсько-правових, вирішення цього спору має здійснюватися за нормами ЦПК України.

При прийнятті рішення у справі колегія суддів враховує правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 04.09.2019р. у справі № 927/90/19|12-103гс19 .

Слід також зазначити, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу. Натомість встановлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі N 607/6092/18 (провадження N 14-483цс18), від 05 червня 2019 року у справі N 607/6865/18 (провадження N 14-212цс19).

Отже, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням відповідачами його цивільних прав, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб`єктів порушення має здійснюватися цивільним судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

З урахуванням викладеного ухвала суду про відмову у відкритті провадження від 14 серпня 2020 року як така, що постановлена з порушенням норм процесуального права, підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про можливість відкриття провадження по справі у передбаченому законом порядку.

Керуючись ст. ст. 374, 376, 379, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 01 жовтня 2020 року