Постанова

від 02.10.2020 по справі 500/1325/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2020 рокуЛьвівСправа № 500/1325/19 пров. № А/857/7792/20

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Святецького В.В., Гудима Л.Я.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (головуючого судді Осташа А.В. ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Тернопіль) у справі №500/1325/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки),-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області (правонаступник Головне управління ДПС у Тернопільській області) в якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у Тернопільській області №Ф-2307-50 від 11.05.2019 в сумі 9306,66 грн.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 червня 2020 року позов задоволено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду Головне управління ДПС у Тернопільській області подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим, також подав клопотання про розподіл судових витрат у адміністративній справі, а саме стягнення із відповідача витрат на правову допомогу в апеляційному суді в сумі 1000 грн.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів вказує, що оскільки судове рішення в частині задоволених вимог щодо судових витрат пов`язаних з правничою допомогою, - не оскаржується відповідачем, тому згідно із положеннями частини 1 статті 293 КАС України воно не підлягає апеляційному перегляду в цій частині.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 має право на заняття адвокатською діяльністю, що підтверджується свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю серії ТР №000287, виданим Головою Ради адвокатів Тернопільської області 29.03.2018 на підставі рішення Ради адвокатів Тернопільської області від 29.03.2018 №139/6, та посвідченням адвоката України №000287, яке видане 29.03.2018 (аркуш справи 20, том1).

Згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 02.01.2018 по 12.07.2019 працював в Акціонерному товаристві Банк Фінанси та Кредит на таких посадах: головний юрисконсульт в Акціонерному товаристві Банк Фінанси та Кредит , головний юрисконсульт відділу позовної роботи в регіонах Управління претензійно-позовної роботи Юридичного департаменту; з 15.07.2019 по теперішній час працює на посаді головного юрисконсульта юридичного управління в Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк Хрещатик (аркуші справи 24-25, том 2).

Наявність трудових відносин між позивачем та Акціонерним товариством Банк Фінанси та Кредит встановлена рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.07.2019 у справі №500/935/19, що залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2019, та доказуванню не підлягає. Зокрема, встановлено, що ОСОБА_1 у період з січня 2018 року по грудень 2018 року своє право на заняття адвокатською діяльністю реалізував не як самозайнята особа, а як найманий працівник - головний юрисконсульт відділу позовної роботи в регіонах Управління претензійно-позовної роботи Юридичного департаменту Акціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит . Протягом періоду з січня по грудень 2018 року роботодавець щомісячно сплачував єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за найманого працівника ОСОБА_1 в розмірі 22% від суми нарахованої йому заробітної плати - в середньому близько 3300,00 грн. на місяць, тобто в сумі, що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Наявність трудових відносин між позивачем та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк Хрещатик підтверджується копією наказу №284-к від 11.07.2019 Про прийняття на роботу , відповідно до якого ОСОБА_1 прийнято на посаду головного юрисконсульта юридичного управління на умовах строкового трудового договору з 15.07.2019 по 30.09.2019 (аркуш справи 17, том 2), довідкою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Хрещатик від 04.09.2019 №9-1/3659, про те, що ОСОБА_1 дійсно працює в Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк Хрещатик на посаді головного юрисконсульта і надано відомості про нараховану заробітну плату за період з липня 2019 по серпень 2019 (аркуш справи 31, том 2).

Так, за період з січня 2018 по квітень 2019 роботодавцем позивача, АТ Банк Фінанси та Кредит було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за працівника ОСОБА_1 в загальній сумі 50459,55 грн.

При цьому, за період з липня 2019 року по серпень 2019 року роботодавцем позивача, ПАТ Комерційний банк Хрещатик , було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за працівника ОСОБА_1 в загальній сумі 8608,69 грн.

Згідно з інформацією, яка міститься в інформаційній системі Податковий блок. Облік платників податків розділ Реєстраційні дані ОСОБА_1 29.05.2018 взятий на облік Головним управлінням ДПС у Тернопільській області (Чортківське управління) як фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю, вид діяльності - діяльність у сфері права (код ВЕД 69.10). 29.05.2018 за позивачем встановлено ознаку незалежної професійної діяльності, за ознакою діяльності - адвокат (аркуші справи 60-63, том 1).

За даними інтегрованої картки платника податків за ОСОБА_1 станом на 31.07.2019 рахується заборгованість зі сплати єдиного внеску фізичною особою, яка займається незалежною професійною діяльністю, у розмірі 12060,84 грн. (аркуш справи 52, том 2).

11.05.2019 відповідачем було сформовано ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-2307-50 (аркуш справи 23, том 1) на суму 9306,66 грн.

Окрім того, 13.08.2019 Головним управлінням ДФС у Тернопільській області було сформовано ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-2307-50 (аркуш справи 26, том 2) на суму 12060,84 грн.

Не погоджуючись із даними вимогами про сплату боргу (недоїмки) №Ф-2307-50 від 11.05.2019 та від 13.08.2019, позивач звернувся до суду із позовом.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 08.07.2010 № 2464-VI (що набрав чинності з 01.01.2011, далі - Закон №2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.

Страхувальниками, в свою чергу, вважаються роботодавці та інші особи, які відповідно до Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Згідно з частиною 8 статті 9 Закону №2464-VI платники єдиного внеску зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за відповідний базовий звітний період, не пізніше 20 числа місяця, що настає за базовим звітним періодом. Базовим звітним періодом є календарний місяць, а для платників, зазначених в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, - календарний рік.

Згідно з приписами пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VI для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім`ї фізичних осіб - підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Отже, фізичні особи - підприємці, у відповідності до приписів спеціального закону, яким врегульований внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, є страхувальниками та зобов`язані своєчасно та у повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до матеріалів справи як встановлено судом позивач має право на заняття адвокатською діяльністю, однак реалізовував його не як самозайнята особа, а як найманий працівник - Акціонерного товариства Банк Фінанси та Кредит та Приватного акціонерного товариства Комерційний банк Хрещатик . Зокрема, вказаними роботодавцями позивача у 2018-2019 роках щомісячно було нараховано та сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за найманого працівника ОСОБА_1 в сумі що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць.

При вирішенні даної справи суд враховує наявність такого, що вступило в законну силу рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.07.2019 у справі №500/935/19, що залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2019, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління ДФС України у Тернопільській області, визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 № Ф-2307-50. Сума боргу, що відображена у оскаржуваних у даній справі вимогах № Ф-2307-50 від 11.05.2019 та від 13.08.2019 охоплюють суми, які відображені у вимозі, що скасована рішенням суду від 23.07.2019 у справі №500/935/19.

Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.

Таким чином, суд приходить до висновку, що в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, регулярно нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем як особою, що має право провадити адвокатську діяльність.

Щодо доводів апелянта на наявність рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 03.12.2018 в адміністративній справі №594/871/18 за позовом ОСОБА_1 до Чортківської ОДПІ ГУ ДФС у Тернопільській області, яким відмовлено в задоволенні позову про визнання протиправною та скасування відповіді на звернення за формою №7ЄСВ, наданої Борщівським відділенням Чортківської ОДПІ ГУ ДФС у Тернопільській області, то таке обґрунтування вже було предметом розгляду та визнані необґрунтованими у рішенні Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.07.2019 у справі №500/935/19, що залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2019, зокрема вказано, що предметом розгляду адміністративної справи №594/871/18 було встановлення правомірності відмови ОСОБА_1 у знятті з податкового обліку як платника податків та платника єдиного внеску, а не оскарження вимоги про сплату боргу.

Оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, в адміністративному процесі, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, які б спростовували факт працевлаштування позивача найманим працівником у вказаний період, не довів правомірності свого рішення.

Апеляційний суд вважає, що враховуючи нараховування та сплату роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску у розмірі, не меншому мінімального страхового внеску на місяць за спірний період, наявні підстави для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 №Ф-2307-50, від 13.08.2019 №Ф-2307-50 та зобов`язання відповідача виключити з облікових даних ОСОБА_1 як фізичної особи - підприємця недоїмку по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 12060,84 грн., яка виникла станом на 31.07.2019.

Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду від 23 січня 2020 року справі №480/4656/18, від 18 березня 2020 року у справі №140/1777/19, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів враховуються під час вирішення наведеного спору щодо сплати страхових внесків роботодавцем за особу, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстави для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України наявні з врахуванням поданої заяви позивача про стягнення витрат на правову допомогу.

Згідно частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України , від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України , від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України , від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України , заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Статтею 26 Закону України Про адвокатуру і адвокатську діяльність передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до поданої заяви про розподіл судових витрат, які позивач долучив до справи, а саме договір №2 про надання правої допомоги від 01.06.2020, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , Додаткова угода №3 від 05.08.2020 до Договору про надання правової допомоги №2 від 01.06.2020 та протокол погодження договірної ціни від 05.08.2020 в сумі 1000 грн.

Оскільки згідно частини 7 статті 134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, однак на виконання вказаних процесуальних норм відповідачем не подано заяви про зменшення розміру витрат на правничу допомогу до апеляційного суду, чи заперечення її вартість, а тому з урахуванням наявного спору вирішеного на користь позивача слід стягнути з відповідача, як суб`єкта владних повноважень, за рахунок його бюджетних асигнувань 1000,00 грн. понесених витрат на професійну правничу допомогу у апеляційному суді.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області - залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 червня 2020 року у справі №500/1325/19 - залишити без змін.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області (46003, м. Тернопіль, вул. Білецька, 1, ЄДРПОУ 43142763) 1000 (одна тисяча) грн. 00 коп. понесених витрат на правничу допомогу.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді В.В. Святецький

Л.Я. Гудим