Постанова

від 16.09.2020 по справі 522/3400/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1337/20

Номер справи місцевого суду: 522/3400/18

Головуючий у першій інстанції Бойчук А. Ю.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.09.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Вороновій Є.Р.,

за участю: адвоката позивача ТОВ Будівельні об`єкти - Кліменка В.П.,

адвоката відповідача Рудченка М.Ф. - Недяка А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальність Будівельних об`єктів на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2018 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельних об`єктів до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та виселення, -

В С Т А Н О В И В:

26 лютого 2018 року ТОВ Будівельних об`єктів звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та виселення.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 20 травня 2016 року по справі №522/2985/16-ц було визнано право власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .

Після набрання рішенням законної сили, ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_1 ..

Пізніше, постановою апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2018 року, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2016 року по справі №522/2985/16-ц було скасовано, та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на спірну квартиру було відмовлено. Задовольняючи апеляційну скаргу суд другої інстанції виходив з того, що позивачем було обраний невірний спосіб захисту та з тих підстав, що право вирішувати питання про передачу квартир у зазначеному будинку у власність інших осіб належить саме ТОВ Будівельних об`єктів .

З урахуванням викладених обставин ТОВ Будівельних об`єктів звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом скасування державної реєстрації права власності та виселення.

Справу розглянуто за відсутності сторін. Представник відповідача, ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності надав суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності, заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Кліменко В.П., що діє в інтересах ТОВ Будівельних об`єктів просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на апеляцію, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Статтею 387 та частиною 1 статті 388 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що у лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСББ Ніка-2005 , Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно посилаючись на те, що у 1999 та 2000р.р. між позивачем та ТОВ Будівельних об`єктів були укладені договори про дольову участь у будівництві квартири та надземного гаражу, з підсобним приміщенням. Позивачем зазначалося що умови договору виконані ним в повному обсязі. У 2002 році позивач отримав технічну документацію на вказане майно та з того ж часу став відкрито ним користуватися. Позивач посилався на те, що 16 лютого 2005 року ТОВ Будівельні об`єкти незаконно отримало свідоцтво на право приватної власності на 14 поверховий 90 квартирний будинок 9 814 кв.м. та 555 кв.м. гаражів. У зв`язку із вищевикладеним та у зв`язку із тим, що він добросовісно та відкрито користується майном протягом 10 (десяти) років просив суд визнати за ним право власності на квартиру та надземний гараж. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2016 року по справі №522/2985/16-ц позовні вимоги було задоволено, в повному обсягу та визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру та на надземний гараж.

Після набрання рішенням законної сили, ОСОБА_2 зареєстрував право власності на нерухоме майно, а пізніше на підставі договору дарування від 13 жовтня 2017 року відчужив квартиру на користь ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 27.12.2017р., виданим Одеськім міським відділом державної реєстрації актів цивільного тану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

За життя, 15 вересня 2006 року, ОСОБА_2 склав заповіт, яким заповів усе своє рухоме та нерухоме майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі те, що на день смерті буде належати - ОСОБА_1 .

В свою чергу ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про спадщину за заповітом від 20 серпня 2018 року.

Вважаючи рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2016 року по справі №522/2985/16-ц незаконним представник ТОВ Будівельних об`єктів - ОСОБА_4 , звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2016 року та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2018 року, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 травня 2016 року по справі № 522/2985/16-ц було скасовано, та у задоволенні позовних ОСОБА_2 про визнання за ним права власності було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог апеляційний суд, виходив з того що на підставі статті 190 ЦК України, майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

З постанови апеляційного суду Одеської області від 25 січня 2018 року по справі №522/2985/16-ц вбачається, що підставою для звернення ОСОБА_2 (померлого) до суду з позовом про визнання за ним права власності послугувала та обставина, що у 1999 та 2000 р.р. між ним та ТОВ Будівельних об`єктів було укладено договори про дольову участь у будівництві квартири та надземного гаражу, з підсобним приміщенням другого поверху.

Таким чином, факт того, що у зв`язку з укладанням ОСОБА_2 договорів про пайову участь у будівництві об`єктів нерухомого майна, у нього виникло майнове право на квартиру АДРЕСА_1 , яке в подальшому має трансформуватися у зареєстроване право власності на квартиру, вже встановлений постановою Одеського апеляційного суду від 25 січня 2018 року по справі №522/2985/16-ц, й у відповідності до частини 4 статті 82 ЦПК України не підлягає доведенню по даній цивільній справі.

Після скасування судового рішення ТОВ Будівельних об`єктів звернулося до Приморського районного суду м. Одеси із позовною заявою до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом скасування державної реєстрації права власності та виселення.

Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статті 1217 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Отже, до спадкоємця ОСОБА_1 , як правонаступника після смерті ОСОБА_2 , перейшли (успадкувалися) майнові права на спірну квартиру, які виникли у померлого на підставі договорів на пайову участь.

Майном як особливим об`єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина 1 статті 190 ЦК України). Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

З аналізу чинного законодавства (статті 190, 656, 717 ЦК, Закон від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ Про заставу (далі - Закон № 2654-ХІІ), Закон від 19 червня 2003 року № 979-ІV Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати , Закон від 05 червня 2003 року № 898-ІV Про іпотеку (далі - Закон № 898-ІV)), а також з урахуванням висновків Верховного Суду України за результатами розгляду спорів з приводу майнових прав (справи №№ 6-29429св09, 6-52295св10, 6-32594св10), вбачається, що майнові права, поряд з будь-якими рухомими, нерухомими речами, грошима, цінними паперами, є об`єктами цивільного обороту.

До майнових прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування та розпорядження майном (наприклад: спадкові права; права вимоги особи за зобов`язаннями, за якими вона є кредитором; виключні права автора і под.), право вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.

У постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року в справі № 6-168цс12 зазначено, що майнове право, яке можна визначити як право очікування , є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права .

За таких обставин, суд першої інстанції правильно виходив з того, що спадкодавець ОСОБА_2 уклавши договори про дольову участь у будівництві квартири та надземного гаражу, з підсобним приміщенням, отримав майнові права на вказане нерухоме майно, які в порядку спадкування згідно зі статтями 1216, 1217 ЦК України, перейшли до його правонаступника ОСОБА_1 , сам по собі факт отримання ТОВ Будівельних об`єктів свідоцтва про право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , від 16 лютого 2005 року, не надає прав позивачу для витребування вказаного майна, у особи яка має майнові права на вказане нерухоме майно на підставі договорів про дольову участь у будівництві.

Посилання адвоката Кліменка Володимира Павловича в інтересах позивача, ТОВ Будівельні об`єкти , в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що товариство як власник спірної квартири має право витребувати своє майно від відповідача, який заволодів майном незаконно, без відповідної правової підстави, не приймаються до уваги за таких підстав.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача .

В ні в суді першої інстанції та ні в суді апеляційної інстанції позивачем, ТОВ Будівельні об`єкти , не доведено належним чином те, що при отриманні правовстановлюючих документів на житловий будинок АДРЕСА_2 товариство набуло право власності на квартиру АДРЕСА_3 , оскільки вказаний житловий будинок був збудований, у тому числі й за грошові кошти інвесторів (дольщиків), що є загальновідомою обставиною.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановив, що спадкодавець ОСОБА_2 уклавши договори про дольову участь у будівництві квартири та надземного гаражу, з підсобним приміщенням, отримав майнові права на вказане нерухоме майно, які в порядку спадкування згідно зі статтями 1216, 1217 ЦК України, перейшли до його правонаступника ОСОБА_1 ..

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі №2/1522/12876/11 (провадження №61-7307ск18)).

Оскільки у даному випадку між сторонами у справі існують договірні відносини із дольової участі у будівництві квартири та надземного гаражу, з підсобним приміщенням, тому до спірних правовідносин не може бути заснована віндикація.

Розглядаючи аналогічну справу Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) дійшов наступного правового висновку: у разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Отже, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18) .

Таким чином, у даному випадку вимоги позивача про скасування державної реєстрація права власності на спірну квартиру, не підлягають задоволенню.

Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і майном .

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття суспільний інтерес має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі Колишній король Греції та інші проти Греції ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . При цьому з питань оцінки пропорційності , як і з питань наявності суспільного , публічного інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку сферу розсуду , за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що витребування на користь ТОВ Будівельні об`єкти з володіння відповідача спірної квартири, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів товариства є більш важливими, ніж дотримання права спадкоємця ОСОБА_1 , який набув майнові права на спірну квартиру правомірно.

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем ТОВ Будівельні об`єкти в судовому засіданні не доведено належним чином порушення його прав та інтересів набуттям відповідачем права на спірну квартиру, тому у відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Також безпідставними є доводи адвоката Кліменка Володимира Павловича в інтересах позивача, ТОВ Будівельні об`єкти , в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції дав неналежну оцінку наявним у справі доказам.

Твердження адвоката Кліменка Володимира Павловича в інтересах позивача, ТОВ Будівельні об`єкти , в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд не викликав позивача в судове засідання належним чином й розглянув справу за його відсутністю, чим порушив його процесуальні права, не приймаються до уваги за таких підстав.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого Гуржій проти України , заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, Олександр Шевченко проти України , № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії зазначено, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

У Рішенні від 16 лютого 2017 року за заявою №18986/06 у справі Каракуця проти України , Європейський суд з прав людини констатував відсутність порушення прав заявників, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв`язку з тим, що заявники ОСОБА_5 та його дружина ОСОБА_6 не виявили належної зацікавленості у розгляді їхньої справи, про що, зокрема, свідчить те, що вони протягом 1 року та 8 місяців не звертались до апеляційного суду за інформацією щодо стану розгляду їх апеляційної скарги.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, ТОВ Будівельні об`єкті , був викликаний у судове засідання на 28 вересня 2018 року належним чином, що підтверджується наявним у справі рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення Судової повістки (а.с. 133).

Згідно частини 2 статті 43 та частини 1 статті 44 ЦПК України, в редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року, учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Таким чином, на учасників судового процесу, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав та виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання наданими правами.

Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу суперечить вимогам статті 6 та 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої України, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку та недопустимість зловживання процесуальними правами.

Колегія суддів вважає, що позивач мав слідкувати за рухом даної справи на сайті Судова влада , матеріалами справи з достовірністю підтверджується те, що позивачу об`єктивно було відомо про судове засідання на 28 вересня 2018 року, але він не виконав обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу, тому суд першої інстанції не порушив його процесуальні права й вправі був розглянути справу за відсутності представника позивача.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, керуючись критерієм доведення поза розумним сумнівом дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що законні підстави для задоволення позову відсутні.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45 ), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1) .

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Керуючись ст. ст . 367 , 368 , 374 ч. 1 п. 1, 375 , 382 - 384 ЦПК України , Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальність Будівельних об`єктів залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 28 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 05 жовтня 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дрішлюк

Р.Д. Громік