Рішення

від 29.09.2020 по справі 461/3672/20

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа №461/3672/20

Провадження №2/461/1017/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 вересня 2020 року м.Львів

Галицький районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Зубачик Н.Б.

секретаря судових засідань Пелех О.А.,

за участю:

представника позивача Шевченко М.І. ,

представника відповідача ОСОБА_1,

представника третьої особи Левковича В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Львові за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСББ Левинське та ОСОБА_3 про витребування майна з незаконного володіння -

ВСТАНОВИВ:

Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна з незаконного володіння.

В обґрунтування заявленого позову покликається на те, що Львівська міська рада є власником нежитлового приміщення першого поверху під інд. 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 . Зазначені приміщення були передані управлінням комунальної власності в оренду ЛКП Айсберг на підставі договору оренди від 14.06.2005 року №Г-3005-5. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 , позовні вимоги задоволено та визнано за ОСОБА_4 право власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 . Рішення залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року. Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Згодом на підставі договору купівлі-продажу від 27.11.2015 року N91363, посвідченого приватним нотаріусом Шапіро І. В., право власності на спірні приміщення перейшло до ОСОБА_5 . ОСОБА_5 відчужив спірні приміщення ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 24.08.2016 року №2699, посвідченого приватним нотаріусом Волинською Л. В. Позивач зазначає, що у ОСОБА_4 не виникло право власності на спірний об`єкт нерухомості, а відповідно не виникло правомочності розпорядження нерухомим майном, яке може належати лише власнику. Просить позов задоволити.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 05.05.2020 року відкрито провадження у даній цивільній справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 06.05.2020 року заяву Львівської міської ради про забезпечення позову у цивільній справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна з незаконного володіння - задоволено.Заборонено відповідачу та будь - яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження, здійснення інших юридичних правочинів, реєстрації права власності щодо об`єкта нерухомого майна: нежитлового приміщення, першого поверху під інд. 30а-1, загальною площею 55,1 кв.м. на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 784059246101).

20.07.2020 року на адресу Галицького районного судум.Львова надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову. Зокрема зазначив, що Львівською міською радою не надано доказів, що вона є власником спірного майна, ЛМР не зареєстровано право власності на спірне приміщення, дане приміщення окремо не інвентаризоване та не знаходиться на обліку. Окрім того, представник відповідача вказав, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем майна, не був стороною спору у цивільній справі про визнання права власності на нежитлове приміщення, відповідно будь-які обставини, встановлені у справі №461/8606/15-ц на нього не поширюються. Окрім того, відповідно до ст.4 Житлового кодексу Української PCP нежитлове приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.Спірне приміщення ніколи не будувались як нежитлове, а завжди використовувалось як допоміжне. Тобто воно не є самостійним, окремо виділеним об`єктом нерухомого майна, з іншим визначенням, ніж допоміжні приміщення. Відтак просить відмовити у задоволенні позову.

23.07.2020 року на адресу Галицького районного суду м.Львова від Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради надійшли письмові пояснення на відзив, у яких представник ОСОБА_7 зазначив, що в інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно наявний запис про право комунальної власності на будинок, який знаходиться в складі житлового комплексу АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 . Реєстраційний номер майна: 10861901. Тобто право комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 підтверджується відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Відтак, житлові і нежитлові приміщення даного будинку, які не були відчужені на користь фізичних та/або юридичних осіб, належать до комунальної власності територіальної громади міста. При цьому, окрема державна реєстрація права комунальної власності на об`єкти нерухомого майна, які залишились невідчуженими в будинку комунальної власності для підтвердження правового титулу територіальної громади як власника певного об`єкту нерухомості не вимагається. Спірні приміщення, які знаходяться на першому поверсі житлового будинку наАДРЕСА_1є власністю територіальної громади м.Львова. Також представником зазначено, що житловий будинок АДРЕСА_1 віднесений до комунальної власності ще Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 14.04.1987 року №222, відтакдане рішення є підставою виникнення права комунальної власності на будинок по АДРЕСА_1 . Окрім того, зазначив, щопокликання представника відповідача на те, що спірні приміщення є допоміжними, що підтверджується висновком міськжитлоуправління, не має доказового значення, адже в ньому йдеться лише про потенційну можливість використання приміщень як допоміжних до квартири, а не про використання таких як допоміжних по факту, а матеріали справи свідчать що фактично спірні приміщення як допоміжні не використовувались. Просить відмовити у задоволенні позову.

23.07.2020 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якому представник зазначив, що Львівська міська рала є власником спірних приміщень, що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно зареєстроване право власності на весь житловий будинок. Реєстрація права комунальної власності проведена на підставі рішення Галицького (Ленінського) райвиконкому від 14.04.1987 року №222. Окрім того, представник зазначив, що за своїми технічними характеристиками та функціональним використанням спірні приміщення не підпадають під ознаки допоміжного приміщення. Спірні приміщення знаходяться на 1-му поверсі житлового будинку, впродовж тривалого періоду часу були об`єктом оренди, є повністю ізольованими від житлового фонду, так як мають окремий вхід з вулиці. Окрім того, факт реєстрації права власності на спірні приміщення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, спростовує покликання представника відповідача на те, що спірне приміщення не є самостійним окремо виділеним об`єктом нерухомого майна, оскільки право власності на допоміжні приміщення не підлягає державній реєстрації в ДРРПНМ. Просить відмовити у задоволенні позову.

В судовому засіданні, яке відбулося 23.07.2020 року, за клопотанням представника відповідача до участі у справі залучено ОСББ Левинське в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

26.08.2020 року на адресу Галицького районного суду м.Львова від представника ОСББ Левинське надійшли письмові пояснення, у яких зазначено, що спірне приміщення є допоміжним і має згідно вимог закону належати співвласникам багатоквартирного будинку. Окрім того, зазначив, що у справі відсутні докази того, що спірне приміщення будувалося не як допоміжне, а як інше приміщення в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду, тобто є самостійними об`єктами нерухомого майна, з іншим призначенням, ніж допоміжне приміщення. Окрім того, повідомлено, що у спірному приміщення знаходиться обладнання, що забезпечує експлуатацію усього житлового будинку (газові та електричні лічильники, витяжки, тощо), це приміщення завжди використовувалося мешканцями будинкуяк підсобне. Просить відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 02.09.2020 року у справі залучено ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

22.09.2020 року на адресу Галицького районного суду м.Львова від представника ОСББ Левинське надійшла заява про долучення доказів, а саме висновок експерта по результатах проведення будівельно-технічної експертизи №48/20 від 17.09.2020 року.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 22.09.2020 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, зіславшись на обставини та факти, викладені у позовній заяві. Просив позов задоволити у повному обсязі.

Представник відповідачав судовому засіданні у задоволенні позову просив відмовити. Окрім того, представник відповідача просив застосувати строк позовної давності.

Представник третьої особи ОСББ Левинське Левкович В.В. просив відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши думку учасників справи, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 до комунальної власності за рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів від 14.04.1987 року №222 /а.с.103/.

ОСОБА_4 набула право власності на приміщення першого поверху під інд. 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц.

На підставі договору купівлі-продажу від 27.11.2015 року N91363, посвідченого приватним нотаріусом Шапіро І. В., право власності на спірні приміщення перейшло до ОСОБА_5 .

ОСОБА_5 відчужив спірні приміщення ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 24.08.2016 року №2699, посвідченого приватним нотаріусом Волинською Л.В.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №107694059 від 28.04.2020 року вбачається, що нежитлове приміщення першого поверху під індексом 30а-1, загальною площею 55,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_2 /а.с.6-9/.

Постановою Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року у справі №461/8606/15-ц за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 , залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено /а.с.10-13/.Окрім того, постановою Верховного Суду встановлено преюдиційний факт, а саме те, що спірні приміщення на АДРЕСА_1 належать на праві комунальної власності Львівській міській раді.

Однак, як вбачається із матеріалів справи ОСОБА_2 , а також ОСББ Левинське не були сторонами у справі №461/8606/15-ц.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3, викладено такий правовий висновок: ...відповідно до пункту 4 частини третьої статті 2 ЦПК України, пункту 4 частини третьої статті 2 ГПК України змагальність сторін належить до основних засад (принципів) цивільного та господарського судочинства. Тому судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. До того ж протилежний підхід призвів би до порушення статті 6 Право на справедливий суд Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на приписи цих процесуальних норм, особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не має преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.

В постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 522/7758/14-ц викладено такий правовий висновок: Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

При цьому, оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів.

Тобто, якщо у справі беруть участь інші особи, то преюдиційний характер рішення втрачається.

Оскільки ОСОБА_2 та ОСББ Левинське не були сторонами у справі №461/8606/15-ц за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 55,1 кв. м на АДРЕСА_1 , відтак будь-які обставини, встановлені у цій справі на нього не поширюються.

Враховуючи наведене, судом не може враховуватися преюдиційний факт, встановлений постановою Верховного Суду, а саме те, що спірні приміщення на АДРЕСА_1 належать на праві комунальної власності Львівській міській раді.

Окрім того, судом встановлено, що наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 28.12.2016 року №901 затверджено акт приймання-передачі житлового комплексу №2 на АДРЕСА_1 з балансу ЛКП Айсберг Галицької районної адміністрації на баланс ОСББ Левинське . Цим наказом на баланс ОСББ передано увесь будинок; у тексті немає жодної згадки про те, що приміщення першого поверху в будинку номер АДРЕСА_1 , позначені під індексом 30а-1 загальною площею 55,1 кв. м., не належить до майна, яке передається. Більше того, у документі зазначено про відсутність у даному будинку нежитлових приміщень комунальної власності /а.с.75-78/.

Відповідно до висновку судового експерта Бочуляка Р.П. за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 17.09.2020 року №48/20 приміщення під літ. НОМЕР_2, яке розташоване (знаходиться) в багатоквартирному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відноситься до якої категорії допоміжне приміщення багатоквартирного будинку /а.с.163-177/.

Законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення, як окремого об`єкта нерухомості.

Згідно з ч. 2 ст. 382 Цивільного кодексу України, зокрема, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче- огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території.

Згідно ст.1 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду який набрав чинності 22.07.1992, допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Частиною другою статті 10 цього Закону передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Закон України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку , який набрав чинності 04.01.2002 року, передбачає, що Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). Нежиле приміщення - приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин .

Закон України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку , який набрав чинності 01.07.2015 року, зокрема ст. 1 передбачено, що Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна . Частина 1 статі 5 Закону зазначає, що Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників .

Такі висновки підтверджуються рішенням Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі №4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_8 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей і, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і та ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України Про об`єднання співвласників, багатоквартирного будинку .

Окрім того, у рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям мешканці треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення, як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку, має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс 19).

Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 року у справі №915/1096/18, від 18.07.2018 року у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 року у справі №904/1040/18, від 15.05.2019 року у справі №906/1169/17, від 06.08.2019 року у справі №914/843/17, допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Визначальним для правильного вирішення даного спору є з`ясування та визначення правового статусу спірних приміщень у багатоквартирному будинку, а саме встановлення, чи належать усі спірні приміщення до числа допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку, з урахуванням характеристик таких приміщень.

З наявних у матеріалах справи доказів, зокрема висновку судового експерта Бочуляка Р.П. за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 17.09.2020 року №48/20 випливає, що спірне приміщення є допоміжним приміщенням у складі багатоквартирного будинку.

Відповідно до ч.1ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Зі змісту ст.12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Положеннями ч.1 ст.13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушеним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 317 ЦК Українивласникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Згідно частин першої-другої статті 5 Закону України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин (стаття 1 Закону України Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку ).

У багатоквартирних жилих будинках можуть розташовуватись і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, судом встановлено, що спірні приміщення є допоміжними приміщеннями багатоквартирного житлового будинку.

Визнаючи доведеною вказану обставину, суд бере до уваги наданий представником ОСББ Левинське Левковичем В.В. висновок експерта про результати проведення будівельно-технічної експертизи за замовленням ОСББ Левинське № 48/20 від 17.09.2020 року, виконаний судовим експертно-розрахунковим бюро ТзОВ Серб , відповідно до якої приміщення приміщення під літ. НОМЕР_2, яке розташоване (знаходиться) в багатоквартирному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відноситься до якої категорії допоміжне приміщення багатоквартирного будинку .

Як вбачається із висновку №48/20 експертом, з матеріалів інвентаризаційної справи на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , встановлено, що при проведенні його інвентаризації органом БТІ, у відповідності до вимог законодавства, приміщення під номером НОМЕР_2, площею 55,1 кв.м. було включено до загальної площі будинку, а площі вбудованих в житловий будинок приміщень комерційного призначення були виділені ним в окрему графу, тобто приміщення під номером НОМЕР_2, площею 55,1 кв.м. було ідентифіковано органом БТІ як допоміжне приміщення багатоквартирного житлового будинку, а вбудовані в житловий будинок приміщення комерційного призначення віднесені ним до нежитлових приміщень. Спірне приміщення складається з одного об`єму, має вхідні двері з прибудинкової внутрішньої території та вхідні двері з сходової клітки житлової частини будинку, забезпечене електроосвітленням. Приміщення не обладнане санітарно-технічними приладами та не підключено до мережі теплопостачання, через приміщення проходять інженерні, санітарно-технічні мережі вище розташованих житлових квартир будинку. Відсутність санітарно-побутових приміщень в ньому, не дозволяє забезпечити в ньому постійне перебування персоналу (улаштувати в ньому робочі місця).

Відповідно до статті 110 ЦПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили, і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 80 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Зокрема, клопотань про проведення судової експертизи представником Львівської міської ради не заявлялося.

Оцінюючи висновок експерта, перевіряючи його правильність та відповідність з іншим обставинам справи, суд виходить з того, що він відповідає та узгоджується з іншими зібраними по справі доказами.

Окрім того, позивачем не надано суду жодного доказу, що спірне приміщення є нежитловим, таким що було створено для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, встановивши, що спірні приміщення є допоміжними, суд дійшов висновку що позовні вимоги Львівської міської ради необхідно залишити без задоволення. Крім того, позивач не довів володіння титулом власника спірного майна, як того вимагає ст. 388 ЦК України.

Згідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Між тим, оскільки на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності права власності на спірне майно у позивача.

Окрім того, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача про застосування строку позовної давності, оскільки рішення Галицького районного суду м. Львова від 29.10.2015 року та постанову Львівського апеляційного суду від 13.05.2019 року скасовано Постановою Верховного Суду від 12.02.2020 року, відтак суд вважає, що строк позовної давності необхідно рахувати саме з дня винесення вказаної постанови.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, судові витрати, у зв`язку із відмовою у позові покладаються по позивача.

Керуючись ст.ст.15, 16, 23, 182, 316- 319, 321, 325, 328, 330, 386-388 ЦК України, ст.ст. 5, 12, 19, 81,141, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСББ Левинське та ОСОБА_3 про витребування майна з незаконного володіння - відмовити.

Скасувати вжиті ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 06.05.2020 року заходи забезпечення позову.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду через Галицький районний суд м. Львова протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: Львівська міська рада, місцезнаходження: 79008, м.Львів, пл. Ринок,1, ЄДРПОУ 04055896.

Відповідач: ОСОБА_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Третя особа: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, місцезнаходження: 79008, м.Львів, пл. Галицька, буд.15, ЄДРПОУ 25558625.

Третя особа:ОСББ Левинське , 79007, м.Львів, пл.Генерала Григоренка, 4, ЄДРПОУ 40612426.

Третя особа: ОСОБА_3 , АДРЕСА_5 .

Повний текст рішення виготовлено 05.10.2020 року.

Суддя Зубачик Н.Б.