Рішення

від 23.10.2020 по справі 140/6515/20

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

23 жовтня 2020 року м. Рівне №140/6515/20 Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зозулі Д.П., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доДержави Україна в особі Державної судової адміністрації України, Волинського окружного адміністративного суду про відшкодування матеріальної шкоди завданої правовим актом визнаним неконституційним, - В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Волинського окружного адміністративного суду про відшкодування матеріальної шкоди, завданої правовим актом, визнаним неконституційним, шляхом списання на її користь 381 233 грн з бюджетної програми 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів , розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, у порядку, передбаченому Законом України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень та постановою Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників від 03 серпня 2011 року № 845.

В обґрунтування позову позивач вказала, що 22 червня 1982 року по 15 вересня 2016 року працювала суддею у різних судах Волинської області та згідно із постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 звільнена з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, а 15.09.2016 відрахована зі штату працівників Волинського окружного адміністративного суду. Пояснила, що станом на червень 2002 року її стаж на посаді судді становив 20 років і з цього моменту вона набула право на отримання вихідної допомоги при виході у відставку та мала законні очікування отримати вихідну допомогу, задекларовану державою. Відповідно до статті 136 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" розмір вихідної неоподатковуваної допомоги становив 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Незважаючи на це, у день звільнення вихідна допомога виплачена не була, оскільки підпунктом 1 пункту 28 розділу II Закону України від 27.03.2014 №1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" (далі - Закон №1166-VII) виключено статтю 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 15.04.2020 №2-р (II) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). З огляду на це позивач вважає, що згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним. Окремий порядок відшкодування шкоди законом не встановлений, тому суд має застосувати як аналогію закону статтю 1175 Цивільного кодексу України, за змістом якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. Також позивач вважає, що відповідно до частини другої статті 22 Цивільного кодексу України шкодою у даному випадку є збитки, які полягають не в реальних втратах, а в тих доходах, які вона недоотримала внаслідок порушення її цивільного права у вигляді невиплаченої вихідної допомоги (упущена вигода).

Розраховуючи розмір матеріальної шкоди, позивач зазначила, що на день звільнення їй виплачувалася суддівська винагорода у сумі 38123 грн. Тому позивач вважає, що недоотримана вихідна допомога у розмірі десяти місячних заробітних плат за останньою посадою становить 381233 грн, яку просить стягнути на її користь з Державної судової адміністрації України. З наведеного просила позов задовольнити.

У відзиві на позов Державна судова адміністрація України в задоволенні позовних вимог просила відмовити повністю. В обґрунтування цієї позиції відповідач вказав, що позивач звільнена з посади судді у відставку постановою Верховної Ради України від 08.09.2016, а зі штату Волинського окружного адміністративного суду вона відрахована 15.09.2016.

При цьому в період з 01.04.2014 до 30.09.2016 суддям, які звільнялись у відставку, законодавством не була передбачена виплата вихідної допомоги. Вважає, що Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не впливає на спірні правовідносини, оскільки підпункт 1 пункту 28 розділу ІІ Закону №1166-VІI втратив чинність з моменту прийняття даного рішення. Зазначене Рішення змінює законодавче регулювання для правовідносин, що матимуть місце з дати його ухвалення. З наведених підстав вважає, що Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не є підставою для виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку, оскільки зазначене рішення не поширює свою дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.Також зауважив, що положення статті 1175 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач, стосуються відшкодування матеріальної шкоди у зв`язку із визнанням незаконним та скасування нормативно-правового акта, який у такому разі втрачає чинність з моменту його прийняття, у той час як визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Відповідач також вважає, що "недоотриманий дохід у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку" не є збитками у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України та не підлягає відшкодуванню в порядку статті 25 Бюджетного кодексу України, пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, якими передбачено безспірне списання Державною казначейською службою України коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків.

Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.

Ухвалою суду від 24.06.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 20 липня 2020 року. Разом з тим, ОСОБА_1 відстрочено сплату судового збору за подання позовної заяви, до ухвалення судового рішення у справі.

Ухвалою суду від 20.07.2020 підготовче засідання закрито і призначено розгляд справи по суті на 21 вересня 2020 року.

В судове засідання призначене на 21.09.2020 учасники справи, яких належним чином повідомлено про дату, час та місце розгляду справи, не прибули. Водночас, 16.07. та 31.07.2020 на адресу суду надійшли клопотання від позивача та Волинського окружного адміністративного суду про розгляд справи без їх участі. Відповідач 1 - Державна судова адміністрація України, про причини неявки суд не повідомив.

Разом з тим, відповідно до частини 9 статті 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Оскільки немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, а також враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, то суд дійшов висновку про розгляд справи у письмовому провадженні, за наявними матеріалами.

Дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 з 22 червня 1982 року по 15 вересня 2016 року працювала суддею у різних судах Волинської області, а саме: з 22.06.1982 по 01.09.1992 - суддею Луцького районного народного суду, з 01.09.1992 по 26.07.2007 - суддею Апеляційного суду Волинської ради, з 27.06.2007 по 15. 09.2016 - суддею Волинського окружного адміністративного суду (а. с. 18-26).

Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 №1515-VIII "Про звільнення суддів" позивача звільнено з посади судді Волинського окружного адміністративного суду і з 15.09.2016 відраховано зі штату суду у зв`язку з поданням нею заяви про відставку (а. с. 25).

На день звільнення ОСОБА_1 не була виплачена вихідна допомога, що не заперечується сторонами.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Спірні правовідносини у справі, що розглядається, склались з проводу невиплати позивачу - судді у відставці суддівської винагороди у розмірі 10 місячних заробітних плат, передбаченої частиною 1статті 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 7 липня 2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453-VI; в редакції на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 120 Закону №2453-VI в редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 4 лютого 2016 року №996-VIII Про звільнення суддів , суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

Стаття 126 Конституції України серед підстав для звільнення судді визначає подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Відповідно до статті 122 Закону №2453-V порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається Законом №2453-V та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

За приписами абзацу третього пункту 7 Указу Президента України Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності від 10 червня 1997 року №503/97 акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.

Отже, чинним на час виникнення спірних відносин законодавством визначено порядок реалізації права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття.

З наведеного, реалізація права позивача на звільнення у зв`язку з відставкою відбулась у момент прийняття Верховною Радою України відповідної постанови, тобто 8 вересня 2016 року.

Частиною першою статті 136 Закону №2453-VI (в редакції до 01 квітня 2014 року) передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Підпунктом 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" (Закон №1166-VII, набрав чинності 01 квітня 2014 року) виключено статтю 136 Закону №2453-VI.

Надалі Верховна Рада України прийняла Закон України від 02 червня 2016 року №1402-VII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402-VII, набрав чинності 30 вересня 2016 року).

Згідно з пунктом 2 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу. Частиною першою статті 143 Закон №1402-VII установлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

З наведеного вбачається, що у період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року суддям, звільненим з посади у відставку, не було передбачено виплату вихідної допомоги.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 у справі №3-311/2018(4182/18, 4632/19, 5755/19) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII.

Відповідно до частин першої, другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічні положення щодо строку втрати чинності актом (його окремими положеннями) встановлені статтею 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII "Про Конституційний Суд України".

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 встановлено, що положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону №1166-VII, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не поширює свою дію на правовідносини, які виникли до прийняття цього рішення, тобто, до 15 квітня 2020 року включно.

У своєму Рішенні від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 Конституційний Суд України наголошував на юридичній позиції, викладеній в його Рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, відповідно до якої право на отримання вихідної допомоги суддя набуває з моменту реалізації ним права на відставку. За своєю юридичною природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов`язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов`язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв`язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Отже, прийняття Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року №2-р(ІІ)/2020 не є підставою для виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді у зв`язку з виходом у відставку відповідно до частини першої статті 136 Закону №2453-VI в первинній її редакції, оскільки зазначене рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

З наведеного вбачається, що право на виплату вихідної допомоги суддя набула не у зв`язку із перебуванням на посаді судді понад 20 років, а у зв`язку із її відставкою, яка є особливою формою звільнення судді з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді, тобто, саме із прийняттям відповідного нормативного акту про звільнення судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, законодавець пов`язував виплату цієї допомоги, а не набуття права на неї.

Позивач звільнена у відставку 15 вересня 2016 року, а у період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року суддям, звільненим з посади у відставку взагалі не було передбачено виплату вихідної допомоги.

За таких обставин у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою відповідно до Закону №2453-VI, оскільки законодавство, чинне на дату виходу позивача у відставку, не передбачало її виплату.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.04.2020 у справі №826/15692/16.

Щодо доводів позивача, що прийняттям закону, який визнано неконституційним, а саме підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону №1166-VII, їй завдано матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої вихідної допомоги (недоотриманий дохід), то суд акцентує увагу на такому.

Відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Так, підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України. Так у Цивільному кодексі України відшкодуванню шкоди присвячена глава 82, положення якої за своїм змістом є зобов`язаннями деліктного характеру або відносинами зобов`язальними і пов`язані з цивільно-правовою відповідальністю.

Згідно зі статтею 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 Цивільного кодексу України. В частині другій цієї статті Кодексу зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Зміст статті 1175 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про її застосування у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акта незаконним. Визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв`язку з чим правова основа правовідносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.

Також обов`язковою передумовою для виникнення права на відшкодування шкоди є наявність встановленої у законі процедури присудження та сплати такої компенсації.

Відповідно до частин першої, другої статті 25 Бюджетного кодексу України Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

За змістом підпункту 2 пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 22 Цивільного кодексу України передбачає можливість відшкодування збитків особі у результаті порушення її цивільного права. Як визначено частиною другою означеної статті, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

У свою чергу, частина друга статті 1 Цивільного кодексу України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Аналіз наведених вище правових норм та фактично встановлені обставини у справі вказують на те, що недоотриманий позивачем дохід у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статей 22 та 1175 Цивільного кодексу України, які за аналогією закону застосуванню не підлягають.

Відтак суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах відповідачі діяли у межах і спосіб наданих повноважень та відповідно до приписів матеріального права.

Оскільки факт наявності у позивача порушеного права не знайшов своє підтвердження у ході розгляду справи, то у задоволенні адміністративного позову необхідно відмовити повністю.

Суд також вказує, що вирішення питання розподілу судових витрат здійснюється під час прийняття рішення, яким завершується розгляд справи. Завершенням розгляду справи є вирішення спору судом по суті.

Частиною 1 статті 132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до статті 133 КАС України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

Якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Так, ухвалою суду від 24.06.2020 відкрито провадження в адміністративній справі, та відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

Відтак, вирішуючи спір по суті суд дійшов висновку про стягнення з позивача на користь держави несплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 3812,33 грн.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601; код ЄДРПОУ 26255795), Волинського окружного адміністративного суду (вул. Словацького, 3, м. Луцьк, 43025; код ЄДРПОУ 35123898) - відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного бюджету України судовий збір у сумі 3812 (три тисячі вісімсот дванадцять) грн. 33 коп., який слід перераховувати на такі платіжні реквізити: Одержувач УК у м. Рівному/м. Рівне/2203010; Реквізити одержувача (код за ЄДРПОУ) 38012714; Банк отримувача Казначейство України (ЕАП); Код банку отримувача (МФО) 899998; Рахунок отримувача UA 688999980313111206084017002;Код класифікації доходів бюджету 22030101.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 23 жовтня 2020 року.

Суддя Д.П. Зозуля