Рішення

від 22.10.2020 по справі 761/23325/17

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/23325/17

Провадження № 2/761/5157/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2020 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Рибака М.А.

за участю секретаря Савенко О.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Новіцької Л.О. ,

представників третьої особи Мазурик К.В., Книш О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа - державна установа Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України , про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

04.07.2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Державна установа Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку державної кримінально-виконавчої служби України , про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 30 вересня 2014 року Наказом Державної Пенітенціарної Служби України № 145/ОС-14 позивача було призначеного на посаду Директора Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України. 18.10.2016 року Наказом Міністерства юстиції України № 2984/5 Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України було перейменовано в бюджетну установу Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та переведено до сфери управління Міністерства юстиції України. Наказом Міністерства Юстиції України №420/К від 30.01.2017 року у зв`язку з перейменуванням бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України у бюджетну установу Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18.10.2016 року № 2984/5 та з метою приведення у відповідність посад - позивача було визнано таким, що з 31 січня 2017 року обіймає посаду директора бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України . Наказом Міністерства юстиції України № 878/5 від 15.03.2017 року було утворено державну установу Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та припинено в результаті реорганізації шляхом приєднання бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України до вищезазначеної державної установи. 20.03.2017 року позивачу було вручено попередження про звільнення обґрунтоване тим, що державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припиняється шляхом приєднання до державної установи Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та внаслідок скорочення посади директора державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України . Згідно з зазначеним вище попередженням про звільнення, позивач підлягав звільненню протягом 2-х місячного строку з моменту отримання вказаного попередження. Проте, Наказом №1961/К від 26.05.2017 року позивача було звільнено з посади директора державної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України 30 травня 2017 року на підставі заяви про звільнення від 24.05.2017 року в порядку ч.1 статті 40 КЗпПУ. За вказаних обставин, а також посилаючись на порушення своїх трудових прав, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Тому позивач просив суд визнати недійсним та скасувати наказ про звільнення ОСОБА_1 за №1961/К від 26.05.2017 року; поновити ОСОБА_1 на посаді Директора Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячного заробітку доходу на день звільнення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2019 року

в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 червня2019 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 19.02.2020 року, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року було скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому, Верховний Суд, скасовуючи попередні судові рішення зазначив, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. Отже, одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 роботодавцем було запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України роботодавець зобов`язаний запропонувати вивільнюваному працівнику іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а невиконання цього обов`язку порушує право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Суди першої та апеляційної інстанцій вказаного не врахували та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.03.2020 року, справу передано для розгляду судді Рибаку М.А.

Ухвалою суду від 02.04.2020 року цивільну справу прийнято до провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

03.06.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому вказали, що проти позову заперечують, вважають вимоги позивача безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню судом. Зазначили, що 20.03.2017 року позивача було ознайомлено з попередженням про звільнення, про що свідчить відповідний підпис ОСОБА_1 . При цьому у вказаному попередженні зазначено, що державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припиняється шляхом приєднання до державної установи Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та внаслідок скорочення посади директора державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України . Можливість для звільнення працівників у разі реорганізації підприємства, допускається тільки за умови скорочення штату або чисельності працівників. Скорочення чисельності передбачає звільнення працівників, натомість скорочення штату - зменшення кількості або ліквідація певних посад, спеціальностей, професій тощо. Позивачу не було запропоновано переведення на іншу рівнозначну посаду, так як переведення працівника у даному випадку було неможливо у зв`язку з тим, що відбулось скорочення штату, у тому числі посади директора ДЗД ДКВС України, а структура новоствореного управління не передбачала посади, яку позивач міг би виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації та досвіду. Крім того, позивач особисто подав заяву про звільнення, тим самим, підтвердивши своє небажання працювати на інших посадах.

10.06.2020 року від третьої особи надійшли письмові пояснення, зазначивши, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.20.03.2017 року позивача було повідомлено, що внаслідок реорганізації посада директора бюджетної установити Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України підлягає скороченню. При цьому ОСОБА_1 , скориставшись своїм правом 24.05.2017 звернувся із заявою про звільнення з роботи з 30.05.2017 року згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

28.07.2020 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначив, що під час реорганізації штат правонаступника не зменшився, а навпаки збільшився з 231,5 одиниць до 280, тому дії відповідача щодо звільнення позивача були незаконними. Крім того, звільнення працівника за ініціативи власника не передбачене подання працівником заяви про згоду на його звільнення з п. 1 ст. 40 КЗпП України. Заяви про звільнення за власним бажанням позивачем не подавалось.

У запереченнях на відповідь на відзив, що надійшли до суду 18.08.2020 року відповідач зазначив, що позивачем у своїй відповіді на відзив не враховано, що УЗДР ДКВС України утворено в результаті реорганізації шляхом приєднання ДЗД ДКВС України та УКБР ДКВС України, шляхом припинення двох державних установ. Твердження позивача про відсутність факту скорочення чисельності штату та працівників спростовується наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2017 року № 1223/к, яким скорочено організаційну структуру та штат ДЗД ДКВС України та скорочено структуру УКБР ДКВС. Крім того, функціональні обов`язки начальника новоутвореного УЗДР ДКВС України значно збільшились та охоплюють ширше коло прав та обов`язків, а ніж функціональні обов`язки посади директора ДЗД ДКВС України, яку займав позивач.

Позивач у судовому засіданні 22.10.2020 року позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 22.10.2020 року проти позову заперечив та просив у його задоволенні відмовити.

Представники третьої особи у судовому засіданні 22.10.2020 року проти позову заперечили та просили у його задоволенні відмовити.

Суд заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані в справі докази, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 30 вересня 2014 року Наказом Державної Пенітенціарної Служби України № 145/ОС-14 позивача було призначеного на посаду Директора Департаменту забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України.

18.10.2016 року Наказом Міністерства юстиції України № 2984/5 Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України було перейменовано в бюджетну установу Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України та переведено до сфери управління Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства Юстиції України №420/К від 30.01.2017 року у зв`язку з перейменуванням бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України у бюджетну установу Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18.10.2016 року № 2984/5 та з метою приведення у відповідність посад - позивача було визнано таким, що з 31 січня 2017 року обіймає посаду директора бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України .

Наказом Міністерства юстиції України № 878/5 від 15.03.2017 року було утворено державну установу Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та припинено в результаті реорганізації шляхом приєднання бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України до вищезазначеної державної установи.

20.03.2017 року позивачу було вручено попередження про звільнення обґрунтоване тим, що державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припиняється шляхом приєднання до державної установи Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та внаслідок скорочення посади директора державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України .

Згідно з зазначеним вище попередженням про звільнення, позивач підлягав звільненню протягом 2-х місячного строку з моменту отримання вказаного попередження.

Наказом №1961/К від 26.05.2017 року позивача було звільнено з посади директора державної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України 30 травня 2017 року на підставі заяви про звільнення від 24.05.2017 року в порядку ч.1 статті 40 КЗпПУ.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

За статтею 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 р. № 9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, дія трудового договору працівника продовжується (ч.3 ст.36 КЗпП). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Також, відповідно до п. 19 Постанови, судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування).

Згідно ст. 42 КЗпП встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Частинами 1, 2 статті 49-2 КЗпП встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Аналіз зазначеної норми КЗпП надає підстави для висновку про те, що чинне законодавство про працю встановлює обов`язок роботодавця запропонувати працівнику при вивільненні іншу посаду відповідно кваліфікації та досвіду працівника, а оцінку зазначених факторів залишає на розсуд роботодавця.

Згідно статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, судом було встановлено, що на підставі Наказу Міністерства юстиції України № 878/5 від 15.03.2017 року було утворено державну установу Управління з питань забезпечення діяльності та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України та припинено в результаті реорганізації шляхом приєднання бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України до вищезазначеної державної установи, у зв`язку з чим відбулося скорочення штату, в тому числі посади директора ДЗД ДКВС України.

Твердження позивача про збільшення чисельності штату новоутвореного підприємства спростовується матеріалами справи, а саме Наказом Міністерства юстиції України №1223/к від 28.03.2017 року.

Так відповідно до п.п. 3,4 Наказу Міністерства юстиції України №1223/к від 28.03.2017 року визнано таким, що втратив чинність Наказ Міністерства юстиції України від 28.11.2016 № 5341/к та скорочено організаційну структуру та штат Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України. Визнано таким, що втратив чинність Наказ Міністерства юстиції України від 21.02.2017 № 827/к та скорочено структуру бюджетної установи Управління капітального будівництва та розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України .

З вищезазначеного вбачається, що бюджетна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України припинила свою діяльність та скоротила свій штат, у зв`язку з чим на момент попередження позивача про звільнення та звільнення його була відсутня відповідна посада.

Позивача відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України було попереджено за два місяці про його звільнення внаслідок скорочення посади директора державна установа Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України , яку він обіймав.

З огляду на вказане, суд прийшов до висновку, що процедуру звільнення позивача з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України було дотримано відповідачем.

З приводу обставин, на які звертав увагу Верховний Суд в постанові від 20.02.2020 року у даній справі, судом встановлено наступне:

Так, Верховний Суд звернув увагу на те, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 роботодавцем було запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України роботодавець зобов`язаний запропонувати вивільнюваному працівнику іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а невиконання цього обов`язку порушує право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Суди першої та апеляційної інстанцій вказаного не врахували та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Дійсно, відповідно до вимог ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Так, вказаною нормою покладається обов`язок роботодавця запропонувати працівникові іншу роботу: по-перше у разі звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці та по-друге на тому самому підприємстві.

Як встановлено судом, наказом Міністерства юстиції України №1223/к від 28.03.2017 року було скорочено організаційну структуру та штат Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, де працював позивач.

Також, наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2017 року № 878/5 припинено в результаті реорганізації шляхом приєднання бюджетної установи Департамент забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України , де працював позивач.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Наказом Міністерства юстиції України від 26.05.2017 року № 1961/к позивача було звільнено з роботи у зв`язку із реорганізацією Департаменту забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.

А отже, в даному випадку відбулось звільнення позивача у зв`язку із реорганізацією підприємства, в результаті якої можливість запропонувати йому іншу роботу на тому самому підприємстві - відсутня з огляду на повне скорочення штату.

Таким чином, за вказаних обставин у відповідача була відсутня можливість запропонувати позивачу іншу роботу на вказаному підприємстві.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для його задоволення, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову в частині скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та не доведені позивачем, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Оскільки в частині позовних вимог щодо поновлення на роботі та скасування наказу про звільнення судом відмовлено, суд вважає, що і у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу також слід відмовити.

За таких обставин суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Враховуючи наведене, на підставі ст. 129 Конституції України, ст.ст. 40, 148 КЗпП України та керуючись ст. ст. 259, 263, 264, 265, 268, 272 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, третя особа - державна установа Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України , про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 .

Міністерство юстиції України: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13.

державна установа Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України : М. Київ, вул. Святошинська, 27.

СУДДЯ М.А. РИБАК

Повний текст судового рішення складено 02.11.2020 року.