Постанова

від 21.10.2020 по справі 2-2523/11

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5773/20

Номер справи місцевого суду: 2-2523/11

Головуючий у першій інстанції Середа І. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.10.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: адвоката заявника ОСОБА_1 - Глотова О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Глотова Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2020 року за заявою ОСОБА_1 про видачу дубліката виконавчого листа по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно утримуваних коштів,-

В С Т А Н О В И В:

18 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа, в якій просив також відновити процесуальний строк для подання заяви про видачу дубліката виконавчого документа та видати дублікат виконавчого листа по рішенню Суворовського районного суду м. Одеси від 16 червня 2011 року у справі №2-2523/11.

В обґрунтування вказаної заяви ОСОБА_1 зазначив, що за вказаним рішенням суду з боржника ОСОБА_2 стягнуто на його користь 1 586 140 грн. та судові витрати у розмірі 1820 грн..

03 жовтня 2011 року судом видано виконавчий лист, який неодноразово був пред`явлений до Першого Суворовського відділу ДВС м.Одеси ГТУЮ в Одеській області.

21 жовтня 2019 року йому стало відомо, що виконавчий документ повернутий у 2014 році. 25 жовтня 2019 року його представник ОСОБА_3 звернувся із заявою до Першого Суворовського відділу ДВС м. Одеси для з`ясування інформації про отримання виконавчого документу та постанови про закриття виконавчого провадження, а 11 листопада 2019 року він отримав відповідь, з якої було з`ясовано, що жодного доказу про отримання виконавчого документу не існує. Всі дані свідчать про те, що виконавчий документ втрачений не з його вини, а з провини службових осіб відділу.

У зв`язку з невиконанням судового рішення відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 382 КК України за №12013170490008013.

В судовому засіданні представник стягувача ОСОБА_3 підтримав заяву та пояснив, що боржник не виконав до теперішнього часу рішення суду, з цього приводу проводиться кримінальне розслідування, стягувач не знав про повернення виконавчого документу та сам виконавчий лист не отримував, тому просив вимоги заяви задовольнити.

Боржник ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, направив до суду відзив на заяву, за змістом якого просив відмовити у задоволенні заяви вказуючи на те, що стягувач свідомо не користувався своїми правами під час виконавчого провадження, він мав право на повторне пред`явлення виконавчого листа не пізніше 13 листопада 2015 року відповідно до вимог ст. 22 Закону України "Про виконавче провадження". Стягувач має самостійно контролювати стан виконавчого провадження, за п`ять років не вжив жодних дій для повторного пред`явлення виконавчого документу, тоді як вирішив притягнути боржника до кримінальної відповідальності, свідомо визначив, що такий шлях буде більш ефективним.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2020 року заяву залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі адвокат Глотов О.В. в інтересах ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якої задовольнити вимоги заяви у повному обсязі, посилаючись на порушення норм права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджено поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток.

Крім того, інтереси заявника ОСОБА_1 представляє його адвокат, а від адвоката боржника Кожина С.М. надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Тому згідно правил ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів прийшла до висновку, що вказані обставини не перешкоджають розглядові справи у відсутність належно сповіщених сторін.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечення на апеляцію, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах вимог заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За змістом статті 1 Закону України Про виконавче провадження , в редакції чинної на час звернення стягувача до суду з заявою, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 18 ЦПК України, в редакції чинної на час звернення стягувача до суду із заявою, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, -і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом

Статтею 433 ЦПК України передбачено, що, у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа, виданого судом, подається до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції. Заява про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа, виданого іншими органами (посадовими особами), подається до суду за місцем виконання відповідного рішення. Про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання суд постановляє ухвалу.

Пунктом 17.4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України в редакції від 07 січня 2018 року передбачено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 16 червня 2011 року, що набрало законної сили 30 червня 2011 року, по справі №2-2523/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно утримуваних коштів, позов задоволено. Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 586 140 грн. та витрати по сплаті судового збору у сумі 1 820 грн. (а.с. 4).

23 серпня 2013 року старшим державним виконавцем Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Одеського управління юстиції Зубко Р.М. відкрито виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа №2-2523/11, виданого 03 жовтня 2011 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 1 586 140 грн. (САВП №39466734).

20 листопада 2013 року старший державний виконавець Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Одеського управління юстиції Зубко Р.М. звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника ОСОБА_2 у виїзді за межі України в порядку статті 377-1 ЦПК України.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2013 року по справі №523/18555/13 подання старшого державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Одеського управління юстиції Зубко Р.М. про тимчасове обмеження боржника ОСОБА_2 у виїзді за межі України в порядку статті 377-1 ЦПК України задоволено.

24 грудня 2013 року до Суворовського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області надійшло подання Суворовського відділу державної виконавчої служби про те, що ОСОБА_2 умисно не виконує рішення Суворовського районного суду м. Одеси, що набрало законної сили, щодо повернення боргу в сумі 1 587 960 грн. на користь ОСОБА_1 , яке внесено до ЄДР 25 грудня 2013 року (а.с. 10).

Постановою від 13 листопада 2014 року старший державний виконавець Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Одеського управління юстиції Зубко Р.М. повернув виконавчий лист стягучеві на підставі пункту 7 частини 1 статті 47 ЦПК України у зв`язку з тим, що боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами внутрішніх справ, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 15 жовтня 2019 року по справі 523/15485/19 за заявою божника ОСОБА_2 тимчасове обмеження боржника ОСОБА_2 у виїзді за межі України скасовано (а.с. 6-7).

Листом головного державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеси ГТУЮ в Одеській області Тріфонова О.Ю. від 11 листопада 2019 року №48066 представник стягувача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 , повідомлений про відсутність інформації щодо отримання стягувачем виконавчого листа через закінчення строку зберігання виконавчого провадження та реєстру поштових відправлень (а.с. 9).

Відмовляючи у задоволенні заяви про поновлення строку для пред`явлення виконавчого документу для виконання та видачу дублікату виконавчого листа, суд першої інстанції виходив з того, що строк пред`явлення виконавчого документу до виконання закінчився 13 листопад 2015 року. Нормами законодавства не передбачено поновлення строку на подання заяви про видачу дублікату виконавчого листа.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі не можливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 5 статті 55 Конституції України). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України).

Положення пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - обов`язковість рішень суду.

Статтею 129-1 Конституції України проголошено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно із положеннями статті 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.ХІ.50), яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом виконання рішень суду.

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Конституційний Суд України в абзаці одинадцятому підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011, посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини, зазначив, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежене державою, якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права (абзац 2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012, абзац 3 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012 року).

У пункті 1 постанови №6 Пленуму Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав, що відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина процесу в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі Іммобільяре Саффі проти Італії , рішення від 19 березня 1997 року в справі Горнсбі проти Греції ).

Європейський суд з прав людини вказує, що право на суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).

Статтями 368, 369 ЦПК України, що був чинний на вирішення спору, передбачено, що за кожним судовим рішення, яке набрало законної сили, видається один виконавчий лист, а у разі, якщо виконавчий лист було видано помилково, суд визнає його таким, що не підлягає виконанню.

Пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону України Про виконавче провадження від 04 листопада 2010 року №2677-VI, що набрав чинності з 08 березня 2011 року, в редакції чинної на час надання виконавчого листа, передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

У пункті 1 частини 2 статті 22 Закону України Про виконавче провадження зазначено, що строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення.

Статтею 23 вказаного Закону визначено, що строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред`явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 24 вказаного Закону, державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред`явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову.

Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред`явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк, якщо інше не передбачено законом.

Як вбачається із заяви стягувача ОСОБА_1 про відновлення процесуального строку, заявник просив суд відновити процесуальний строк на подання заяви, оскільки йому стало відомо про втрату виконавчого листа виконавчою службою лише 21 жовтня 2019 року після розгляду Суворовським районним судом м. Одеси заяви боржника ОСОБА_2 про скасування заходів тимчасового обмеження боржника ОСОБА_2 у виїзді за межі України (а.с. 11).

Згідно із положеннями частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

При цьому Цивільний процесуальний кодекс України не містить вичерпного переліку причин пропуску строку на пред`явлення виконавчого документу до виконання, які є поважними, тому питання про поважність таких причин вирішується в кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи та доказів, що свідчать про неможливість подачі виконавчих листі до виконання протягом визначеного законом строку.

Отже, судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на виконання рішення суду, що є складовою частиною здійснення правосуддя, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

На теперішній час заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_5 в розмірі 1 587 960 грн. не погашена, отже виконавчі документи підлягають подальшому примусовому виконанню.

Суд першої інстанції не навів в ухвалі переконливих мотивів не прийняття до уваги наданих заявником документів у підтвердження поважності причин пропуску строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 2-1053/10 (провадження № 61-18169св18) зроблено висновок, що при вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен повідомити суду обставини, за яких виконавчий лист було втрачено, подавши відповідні докази. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, викрадено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання. Дублікат виконавчого листа видається на підставі матеріалів справи та судового рішення, за яким був виданий втрачений виконавчий лист .

У постанові від 13 березня 2019 року у справі №2-6725/10 (провадження №61-61-42795св18 виходив з того, що, аналізуючи зміст пунктом 17.4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, єдиною підставою для видачі судом дублікату виконавчого листа є його втрата. Дублікатом називається документ, який видається замість втраченого оригіналу і має силу первісного акта. Від останнього його відрізняє спеціальна позначка Дублікат . При розгляді питання про видачу дубліката перевіряється чи не виконано рішення, чи не втратило воно законної сили. Змінювати в дублікаті виконавчого документа учасників справи, загальну суму стягнення, навіть у разі часткового виконання рішення суду, не можна, це враховується під час подальшого виконавчого провадження .

Встановлено, що стягувачем ОСОБА_1 доведено належним чином, що виконавчий лист №2-2523/11, виданий Суворовським районним судом м. Одеси 03 жовтня 2011 року, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 1 586 140 грн. втрачений з вини державної виконавчої служби, про що йому стало відомо лише 21 жовтня 2019 року.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

Так, у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне … суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28- 36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, сс. 24- 25, п. 57) .

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16 грудня 1992 року).

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення та передчасно вирішив питання про відмову у поновленні строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання та видачу дублікату виконавчого листа, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 368 - 371 , 374 , 376 , 379 , 382 - 384 ЦПК України , Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Глотова Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 31 січня 2020 року скасувати.

Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та подальшому оскарженню не підлягає.

Повний текст судового рішення складено: 29 жовтня 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дрішлюк

Р.Д.Громік