Рішення

від 21.10.2020 по справі 201/499/20

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 201/499/20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" жовтня 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Арапіної Н.Є.

з секретарем Миненко В.В.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

в с т а н о в и в :

позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Свої вимоги мотивував тим, що 26 жовтня 2018 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 251 000,00 доларів США на строк до 31 грудня 2019 року. 10 липня 2019 року між ОСОБА_3 (Первісний кредитор) та ОСОБА_1 (Новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги, за яким Первісний кредитор передає Новому кредиторові, а Новий кредитор приймає усі права вимоги, що належать Первісному кредиторові і стає кредитором за зобов`язанням повернути грошові кошти оформлені борговою розпискою від 26 жовтня 2018 року. На теперішній час відповідач не виконав своїх зобов`язань за договором позики. У зв`язку з чим позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за договором позики від 26 жовтня 2018 року у розмірі 251 000 доларів США 00 центів, три проценти річних за прострочення виконання зобов`язань за договором позики за період з 31 грудня 2019 по 10 січня 2020 року у розмірі 5 459 доларів США 77 центів, судові витрати у загальній сумі 40 930,40 грн. (витрати по сплаті судового збору за подання позову та заяви про забезпечення позову в загальній сумі 10930,40 грн., та витрати на професійну правничу допомогу).

04 лютого 2020 ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики передано за підсудністю до Дніпровський районний суд м. Києва

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 01 квітня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження.

01 квітня 2020 року ухвалою суду у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

07 травня 2020 року ухвалою суду у задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

13 травня 2020 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

21 жовтня 2020 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог.

Позивач в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювала ОСОБА_5 .

Представник позивача ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. До суду надійшла заява про розгляд справи за її відсутності.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки не повідомив.

У відповідності до вимог ст. 2 ст. 210 ЦПК України суд вирішив справу на підставі наявних доказів з урахуванням розумного строку розгляду справи.

За таких обставин суд вважає за можливе справу по суті розглянути за відсутності сторін в судовому засіданні на підставі наявних справі доказів без фіксування судового засідання технічними засобами на підставі ч.2 ст.247 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини.

26 жовтня 2018 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 251 000,00 доларів США на строк до 31 грудня 2019 року (а.с. 8).

10 липня 2019 року між ОСОБА_3 (Первісний кредитор) та ОСОБА_1 (Новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги, за яким Первісний кредитор передає Новому кредиторові, а Новий кредитор приймає усі права вимоги, що належать Первісному кредиторові і стає кредитором за зобов`язанням повернути грошові кошти оформлені борговою розпискою від 26 жовтня 2018 року (а.с. 11-12,13,15).

Позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за договором від 26 жовтня 2018 року у розмірі 251 000 доларів США 00 центів.

Підставою для задоволенні позовних вимог позивачем зазначено про неповернення відповідачем позики.

Між сторонами виникли договірні правовідносини, предметом доказування є порушення чи невиконання умов договору.

Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Відповідач не скористався процесуальним правом подачі відзиву на позовну заяву у встановлений строк, а також доказів, на підтвердження своїх заперечень, та за відсутності доказів поважності причин неподання учасниками розгляду заяв по суті справи, суд вирішує справу за наявними письмовими матеріалами, що відповідає положенню частини восьмої статті 178 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 509 ЦК зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають на підставах, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні ( позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості . Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно зі ст. 1047 ЦК України договір укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа,- незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов`язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Згідно ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет N 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".

Декретом N 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету N 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

"валютні цінності":

валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: "валюта України" розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

"іноземна валюта": розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

"валютні операції": операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

"резиденти": фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

"нерезиденти": фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету N 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ.

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету N 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Судом встановлено, що відповідачем за договором позики від 26 жовтня 2018 року отримано грошові кошти у розмірі 251 000 доларів США 00 центів, однак не виконано зобов`язань, визначених зазначеним договором позики та порушено умови щодо погашення позики.

Будь-яких належних та доказів на спростування наданого Позивачем розрахунку заборгованості Відповідачем суду не надано, як і не надано доказів щодо належного виконання ним умов договору позики.

Отже, з урахуванням викладеного позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за договором позики від 26 жовтня 2018 року у розмірі 251 000 доларів США 00 центів підлягають задоволенню повністю.

Позивач просить стягнути три проценти річних за прострочення виконання зобов`язань за договором позики за період з 31 грудня 2019 року по 10 січня 2020 року у розмірі 5 459,77 доларів США.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша стаття 1050 ЦК України). За змістом частини другої до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування три проценти річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року N 6-49цс12..

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що три проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Тому при обрахунку трьох процентів річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Три проценти річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

Так, з урахуванням прострочення виконання грошового зобов`язання за договором позики за період з 31 грудня 2019 року по 10 січня 2020 року у розмірі 251 000,00 доларів США та строку прострочки - (11 днів) три відсотки річних складають: 251 00,00 доларів США х 11 дн. х 3%: 365 дн. = 226,93 доларів США.

Виходячи з наведеного, позовні вимоги в частині стягнення трьох відсотків річних за договором позики підлягають задоволенню частково у розмірі 226,93 доларів США. В решті вимог слід відмовити.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики підлягають задоволенню частково: стягнути із ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , заборгованість за договором позики від 26 жовтня 2018 року у розмірі 251 000 (двісті п`ятдесят одна тисяча) доларів США 00 центів та три проценти річних за період з 31 грудня 2019 року по 10 січня 2020 року у розмірі 226 (двісті двадцять шість) доларів США 93 центи. В решті позовних вимог відмовити.

Позивач просив про стягнення з відповідача матеріальних збитків, які складаються з витрат на оплату судового збору за подання заяв про забезпечення позову у розмірі 840,80 грн. та витрат на оплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 420,40 грн.

На підтвердження вимог позивачем надано квитанцію № ПН 7 від 11 січня 2020 року на суму 420,40 грн. (а.с. 54) та квитанцію про сплату № 49175 від 06 квітня 2020 року на суму 420,40 грн (а.с.88).

Відповідно до ч.1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Як вбачається з п.1 ч.2 ст. 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Оскільки 01 квітня 2020 року та 07 травня 2020 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову, тому вимоги про стягнення витрат за подання заяв про забезпечення позову задоволенню не підлягають.

Будь-яких належних та допустимих доказів оплати судового збору за подання апеляційної скарги позивачем не надано, тому вимоги задоволенню не підлягають

При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в сумі 10510 грн. 00 коп., відповідно до ч.2 ст.4 Закону України "Про судовий збір".

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з тим, що позовні вимоги майнового характеру задоволено частково, тому з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір майнового характеру, виходячи з такого розрахунку.

Загальна сума задоволених вимог позивача складає в розмірі 251 226,93 доларів США, а тому з відповідача підлягає стягненню судовий збір на користь позивача в сумі 10 299, 80 грн. (251226,93 х 100% : 256459,77 =98 % х10510 грн.).

Керуючись ст.ст. 99, 129 Конституції України, ст.ст. 11, 192, 193, 509, 512, 514, 524, 526, 530, 533, 599, 612, 625, 626, 627, 1046, 1047, 1048, 1049, 1050 ЦК України, Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 постанови Пленуму Верховного суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 17 жовтня 2014 року Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах , ст.ст. 12, 13, 81, 89, 133, 137, 141, 247, 259, 263, 264-265, 273 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , заборгованість за договором позики від 26 жовтня 2018 року у розмірі 251 000 (двісті п`ятдесят одна тисяча) доларів США 00 центів та три проценти річних за період з 31 грудня 2019 року по 10 січня 2020 року у розмірі 226 (двісті двадцять шість) доларів США 93 центи.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , витрати зі сплати судового збору у розмірі 10 299 (десять тисяч двісті дев`яносто дев`ять) грн. 80 коп.

У стягненні матеріальних збитків, які складаються з витрат на оплату судового збору за подання заяв про забезпечення позову та витрат на оплату судового збору за подання апеляційної скарги відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 30 жовтня 2020 року.

Суддя Н.Є.Арапіна