Ухвала

від 28.10.2020 по справі 902/164/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

28 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 902/164/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Пількова К. М.,секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи касаційну скаргу Виробничо-комерційного підприємства "Інтер-Агро" - товариства з обмеженою відповідальністю на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 10.06.2020 у справі

за позовом Виробничо-комерційного підприємства "Інтер-Агро" - товариства з обмеженою відповідальністю до: 1) Вінницької міської ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю Аудиторська фірма "Слауді" про визнання незаконним рішення та визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту.

про час і місце розгляду касаційної скарги сторони повідомлені належним чином, але не скористалися правом направити для участі у справі своїх повноважних представників,

ВСТАНОВИВ:

Виробничо-комерційне підприємство "Інтер-Агро" - товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ВКП "Інтер-Агро" ТОВ) звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Вінницької міської ради та Аудиторської фірми "Слауді", Товариство з обмеженою відповідальністю (далі -АФ "Слауді", ТОВ) про визнання незаконним рішення Вінницької міської ради № 1049 від 26.01.2018 та визнання недійсним договору від 30.01.2018 про встановлення земельного сервітуту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне рішення міської ради суперечить приписам чинного законодавства, порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки. Позивач зазначає, що земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту. Наявність пункту "з" у статті 99 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) означає, що наведений перелік видів земельного сервітутів не є вичерпним. Разом з тим, зацікавлена сторона вправі вимагати встановлення на її користь іншого виду сервітуту щодо чужої земельної ділянки, виходячи з конкретних потреб та існування недоліків земельної ділянки, для використання якої необхідно встановлення земельного сервітуту.

Позов подано на підставі статей 98, 99, 100, 152 ЗК України, статей 16, 21, 203, 210, 215, 395, 401, 404 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 11.01.2020 (суддя Нешик О. С.) позов задоволено, визнано незаконним рішення Вінницької міської ради № 1049 від 26.01.2018 "Про укладення, поновлення, розірвання договорів земельного сервітуту" в частині пункту 2 додатку 3 до цього рішення про укладення договору про встановлення земельного сервітуту з АФ "Слауді", ТОВ на ідеальну частку прибудинкової території багатоквартирного будинку площею 29 м 2 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку) по вул. Хмельницьке шосе, 21 у м. Вінниця, терміном на 10 років. Визнано недійсним договір від 30.01.2018 про встановлення земельного сервітуту між Вінницькою міською радою та АФ "Слауді", ТОВ на ідеальну частку прибудинкової території багатоквартирного будинку площею 29 м 2 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку) по вул. Хмельницьке шосе, 21 у м. Вінниця, терміном на 10 років. Здійснено розподіл судових витрат.

Приймаючи рішення, місцевий господарський суд виходив із доведеності позивачем наявності правових підстав для визнання незаконним спірного рішення міської ради в частині пункту 2 додатку 3 до цього рішення, оскільки із висновку судових експертів № 039/18 від 08.07.2019 суд встановив, що частина визначеної оспорюваним рішенням земельної ділянки для встановлення земельного сервітуту знаходиться за межами прибудинкової території багатоквартирного будинку, що не відповідає змісту самого рішення, в якому декларується про встановлення земельного сервітуту на ідеальну частку прибудинкової території багатоквартирного будинку.

Враховуючи те, що спірне рішення міської ради є незаконним, оскільки прийняте з порушенням норм закону, а договір про встановлення земельного сервітуту, в даному випадку, повинен укладатися тільки на підставі законного та дійсного рішення органу місцевого самоврядування, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову в частині визнання недійсним з моменту укладення договору про встановлення земельного сервітуту від 30.01.2018.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.06.2020 (колегія суддів у складі: Олексюк Г. Є., суддя Петухов М. Г., суддя Гудак А. В.) рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

ВКП "Інтер-Агро", ТОВ у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скарга з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема статей 203, 215, 638 ЦК України, а також невзяттям до уваги висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2019 у справі № 347/952/17, від 23.05.2018 у справі № 704/1551/16-ц, щодо застосування вказаних положень законодавства.

АФ "Слауді", ТОВ у відзиві просить постанову апеляційної інстанції залишити без змін. Заявник наголошує, що постанова від 10.04.2019 у справі № 347/952/17 не стосується спірних правовідносин, а з моменту прийняття постанови від 23.05.2018 у справі № 704/1551/16-ц змінилася практика, підтвердженням цього є постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, в якій викладено висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

У відзиві АФ "Слауді", ТОВ також просить стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2 000 грн за написання відзиву на касаційну скаргу.

Відзив АФ "Слауді", ТОВ не може бути врахований, а клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу не підлягає розгляду, оскільки всупереч вимог частини 4 статті 295 ГПК України до відзиву не додано доказів надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам у справі. Долучений фіскальний чек свідчить про оплату послуг АТ "Укрпошта", проте з нього неможливо дійти висновку, що сторонам надіслані саме вищевказані документи (згідно з пунктом 1 Правил надання послуг поштового зв`язку, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 чек - розрахунковий документ встановленої відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" форми та змісту, що підтверджує надання послуг поштового зв`язку;).

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частиною статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 907/164/18 з огляду на таке.

Приймаючи постанову про відмову у позові у справі № 907/164/18, Північно-західний апеляційний господарський суд виходив з того, що ВКП "Інтер-Агро", ТОВ на час подання даного позову, не можна вважати законним користувачем (орендарем) земельної ділянки за адресою: м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, 21 площею 0, 2818 га, оскільки у нього відсутні правові підстави такого користування, що свідчить про те, що оспорювані рішення та договір не порушують його прав та інтересів, як орендаря земельної ділянки згідно договору від 15.01.2002.

Так, оспорювані рішення та договір про встановлення земельного сервітуту стосуються ідеальної частки прибудинкової території площею 29 м 2 багатоквартирного будинку за адресою: м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 21.

15.01.2002 між позивачем, як орендарем та міською радою, як орендодавцем був укладений договір оренди земельної ділянки, предметом якого є право оренди земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, 21 площею 0, 2818 га.

Дія зазначеного договору закінчилася 18.01.2017.

Судом встановлено, що позивачем вживалися заходи щодо поновлення терміну дії вищезазначеного договору оренди від 15.02.2002, що слідує з листів № 05-00-010-71787 від 25.11.2016 та № 11 від 02.10.2017. Крім того, в матеріалах справи наявні платіжні доручення, які підтверджують сплату орендних платежів.

Також, 11.04.2018 ВКП "Інтер-Агро",ТОВ звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Вінницької міської ради про визнання поновленим договору оренди землі від 15.01.2002.

Разом з тим, 21.06.2018 ВКП "Інтер-Агро",ТОВ надіслало до Господарського суду Вінницької області заяву, в якій просило суд залишити даний позов без розгляду.

Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 21.06.2020 у справі № 902/175/18 позов ВКП "Інтер-Агро", ТОВ до Вінницької міської ради про визнання поновленим договору оренди землі від 15.01.2002 залишено без розгляду. Ухвала не оскаржувалася та набрала законної сили.

Таким чином, ВКП "Інтер-Агро", ТОВ хоч і вчиняло дії щодо поновлення дії договору оренди від 15.02.2002, однак даний договір оренди не був поновлений на новий строк, в матеріалах справи відсутня укладена між орендодавцем та орендарем додаткова угода до даного договору або ж рішення суду про поновлення (продовження) договору оренди на новий строк як на час розгляду справи в суді першої інстанції так і на час її апеляційного розгляду, тому апеляційний суд дійшов висновку, що даний договір є таким, що припинив свою дію.

Позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами, а судом апеляційної інстанції не встановлено обставин того, що ВКП "Інтер-Агро", ТОВ на час подання та вирішення даного спору, використовує 13/25 частки в приміщенні за адресою: м. Вінниця, Хмельницьке шосе, буд. 21, приміщення 67 у своїй господарській діяльності та має необхідність в обслуговуванні вантажним автотранспортом до приміщення та проведенні вантажно-розвантажувальних робіт.

Крім того, апеляційним судом взято до уваги, що договір про встановлення земельного сервітуту від 30.01.2018 не пройшов державної реєстрації.

Отже, дослідивши обставини справи, надавши правову кваліфікацію доказам, наданим сторонами, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, апеляційний господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, і, як наслідок про відмову у позові.

Постанову прийнято на підставі статей 15, 16 ЦК України, статті 4 ГПК України.

У справі № 347/952/17, на постанову Верховного Суду від 10.04.2019 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, предметом позову є часткове визнання недійсними рішення селищної ради та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку. Підставою позову стало те, що земельна ділянка надана ОСОБА_1 з порушенням, у тому числі положень статті 22 ЗК України в редакції 1992 року, оскільки вона накладається на частину земельної ділянки позивачів. Крім того, у спірному рішенні Яблунівської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області від 24 грудня 1993 року відсутні підписи голови та секретаря селищної ради. Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги; їй видано свідоцтво про право власності за заповітом на житловий будинок; ОСОБА_2 зазначала, що позов впливає на її права, а саме на спадкове майно, тому у заяві від 02.11.2017 до районного суду просила замінити процесуальний статус із третьої особи на співвідповідача. Також Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції всупереч нормам процесуального права не сприяв учасникам процесу в реалізації ними їхніх процесуальних прав, не використав усіх наданих суду процесуальних можливостей для вирішення справи, суду надано право остаточно визначити склад учасників судового процесу відповідно до вимог ЦПК України. Апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, був позбавлений процесуальної можливості змінити процесуальний статус учасників справи.

У справі № 704/1551/16-ц, на постанову Верховного Суду від 23.05.2018 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, предметом спору є визнання недійсним договору оренди землі. Підставою позову стало те, що на момент укладення спірного договору оренди орендодавець ОСОБА_3 помер та фізично не міг укласти і підписати вказаний договір. Верховний Суд підтримав висновки апеляційного суду про залишення позову без задоволення та зазначив, що апеляційний суд вірно виходив із того, що згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним після досягнення сторонами усіх його істотних умов, а це відбулося 04.02.2015 за життя орендодавця і за його підписом, а реєстрація договору була здійснена після його смерті, проте це не впливає на недійсність договору.

Як уже зазначалося, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта і предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, необхідно розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, правовідносини у справах на які посилається скаржник не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається, оскільки предмети та підстави позовів у цих справах, відповідно і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

Таким чином наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland), заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296, 314 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Виробничо-комерційного підприємства "Інтер-Агро" - товариства з обмеженою відповідальністю на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 10.06.2020 у справі № 902/164/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя К. Пільков