Постанова

від 04.11.2020 по справі 1328/6171/12

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 1328/6171/12

провадження № 61-4550св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - виконуючий обов`язки прокурора Шевченківського району

м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: управління Держкомзему у м. Львові, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Грень Наталія Михайлівна, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Серафин Людмила Вікторівна, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційні скарги ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В. від 22 січня

2019 року та додаткову постанову цього ж суду від 05 березня 2019 року,

ВСТАНОВИВ :

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2012 року виконуючий обов`язки прокурора Шевченківського району

м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, нечинними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок.

Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 липня 2010 року (справа № 2-1298/10) зобов`язано управління Держкомзему у м. Львові погодити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів з видачі державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва у АДРЕСА_1 , визнано право власності на дані земельні ділянки за ОСОБА_5 , зобов`язано управління Держкомзему в м. Львові оформити та видати державний акт на право власності та внести підпис про право власності у земельно-облікові документи; зобов`язано Львівську міську раду підписати державні акти про право власності на земельні ділянки за ОСОБА_5 .

Позивач вказує, що на підставі вказаного судового рішення

ОСОБА_6 видано державні акти на право власності на вищевказані земельні ділянки. В подальшому згідно з договором купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року ОСОБА_7 відчужив дані земельні ділянки ОСОБА_8 , а останній 30 червня 2011 року відчужив їх ОСОБА_3 . Вказував, що постановою Верховної ради України від 16 червня 2011 року суддю ОСОБА_9 , який розглядав дану справу було звільнено з посади судді. Здійснити перевірку зазначеного судового рішення неможливо у зв`язку з відсутністю цивільної справи в канцелярії суду. Прокурорською перевіркою встановлено, що ОСОБА_1 звертався до Пустомитівського районного суду Львівської області з позовною заявою до ПП АБМ-КОМПАНІ , управління Держкомзему у м. Львові, Львівської міської ради про визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити такі, визнати право власності на земельні ділянки на АДРЕСА_1 , однак ухвалою суду від 06 грудня 2011 року позовну заяву повернуто позивачу без розгляду, отже рішення від 19 липня 2010 року судом не ухвалювалося. Львівська міська рада, яка є уповноваженим органом на розпорядження спірними земельними ділянками, не ухвалювала будь-якого рішення про надання земельних ділянок у власність ОСОБА_1 .

Оскільки ОСОБА_3 набула земельні ділянки за рахунок держави без достатньої правової підстави, то такі слід повернути державі.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, нечинним державні акти на право власності на земельні ділянки та зобов`язати у ОСОБА_3 повернути їх у розпорядження Львівської міської ради.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Справа розглядалася судами неодноразово.

Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року були скасовані рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 09 жовтня 2013 року та ухвала апеляційного суду Львівської області від 20 лютого 2014 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Львова у складі судді Ковальчука О. І. від 04 липня 2017 року у задоволенні позову виконуючого обов`язки прокурора Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутність судового рішення, яким було визнано за ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки, не відновлює право власності Львівської міської ради на ці земельні ділянки та не дає останній право на оскарження договорів купівлі-продажу та повернення їх у розпорядження органу місцевого самоврядування.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 05 березня 2019 року про виправлення описки, апеляційну скаргу прокуратури Львівської області задоволено частково. Скасовано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 липня 2017 року і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки

від 30 червня 2011 року, посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Грень Л. М. за реєстровими номерами 1939, 1940, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за якими

ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_2 земельні ділянки площею

0,1000 га та 0,1200 га, що розташовані на АДРЕСА_1 .

Витребувано від ОСОБА_3 земельні ділянки площею 0,1000 га (кадастровий номер 4610137500:05:007:0118) та земельну ділянку площею 0,1200 (кадастровий номер 4610137500:05:007:0119), що розташовані на АДРЕСА_1 та повернуто їх у розпорядження Львівської міської ради.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 05 березня

2019 року визнано нечинними державні акти на право власності на земельні ділянки площами 0,1200 га та 0,1000 га, серії ЯЛ № № 874904, 874905, видані на прізвище ОСОБА_2 - право власності за якими перейшло до ОСОБА_3 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що Львівська міська ради рішення про передачу спірних земельних ділянок у приватну власність ОСОБА_1 не приймала, судове рішення, яким було визнано за останнім право власності на земельні ділянки, Пустомитівським районним судом Львівської області не ухвалювалося. Таким чином земельні ділянки вибули із власності територіальної громади поза її волею, що є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельних ділянок, нечинними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування їх у останнього набувача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційних скаргах ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та додаткову постанову цього ж суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем не доведено належними доказами належності спірних земельних ділянок саме Львівській міській раді. Відсутність судового рішення, яким було визнано за ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки, не відновлює право власності Львівської міської ради на ці земельні ділянки та не дає останній право на оскарження договорів купівлі-продажу та повернення їх у розпорядження органу місцевого самоврядування. Суд апеляційної інстанції, витребовуючи спірні земельні ділянки, допустив непропорційне втручання у право власності ОСОБА_3 . Прокурор не довів наявності у нього підстав для представництва Львівської міської ради, а тому вважає, що позов подано неналежним позивачем.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року та зупинено її виконання до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2019 року прийнято до провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 05 березня 2019 року та зупинено її дію до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 липня 2010 року у справі №2-1298/10 задоволено позов ОСОБА_1 до

ПП АБМ-Компані , Управління Держкомзему у м. Львові, Львівської міської ради про зобов`язання управління Держкомзему у м. Львові погодити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів з видачі державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та земельну ділянку площею 0,12 га для ведення садівництва по АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на зазначені земельні ділянки, зобов`язано Управління Держкомзему у м. Львові оформити та видати Державний акт на право власності та внести підпис про право власності у земельно-облікові документи; зобов`язано Львівську міську раду підписати державні акти про право власності на земельні ділянки за ОСОБА_1 .

На підставі вищенаведеного рішення Пустомитівського районного суду ОСОБА_1 видано державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯЛ № 315018 від 22 жовтня 2010 року площею 0,1000 га кадастровий номер 4610137500:05:007:0118 та серії ЯЛ № 315017 від 22 грудня 2010 року площею 0,1200 га кадастровий номер 4610137500:05:007:0119.

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року ОСОБА_1 відчужив земельні ділянки площею 0, 1000 га та 0,1200 га по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 на підставі яких останньому виготовлено державні акти на право власності на земельні ділянки

серії ЯЛ № 874904 від 07 грудня 2010 року та серії ЯЛ № 874905 від 07 грудня 2010 року.

В подальшому ОСОБА_2 продав зазначені земельні ділянки ОСОБА_3 згідно з договорами купівлі-продажу від 30 червня 2011 року, на підставі яких внесено зміни до державних актів на право власності на земельні ділянки.

Перевіркою прокуратури Шевченківського району м. Львова встановлено, що у 2010 році не ухвалювалося рішення Пустомитівського районного суду Львівської області щодо зобов`язання передати у власність ОСОБА_1 вищезазначені земельні ділянки.

Матеріалами кримінального провадження №12012150090000204 на підставі висновку експертизи від 26 березня 2013 року №449 встановлено, що підпис ОСОБА_1 на позовній заяві у справі за позовом ОСОБА_1 до ПП АБМ-Компані , Управління Держкомзему у м. Львові, Львівської міської ради Про визнання права власності на земельну ділянку виконаний не ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки, виданої Пустомитівським районним судом Львівської області від 21 січня 2014 року, позовна заява ОСОБА_1 до

ПП АБМ-Компані , Управління Держкомзему у м. Львові, Львівської міської ради про зобов`язання управління Держкомзему у м. Львові про визнання права власності на земельні ділянки надійшла до суду 04 червня 2010 року під № 2-1298/10 та у 2011 році перереєстрована під № 2/1316/224/11

(а. с. 1, 2 т. 2).

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 06 грудня 2011 року у справі № 2-1316/224/11 за позовом ОСОБА_1 до

ПП АБМ-Компані , управління Держкомзему у Пустомитівському районі Львівської області, Львівської міської ради про визнання незаконними дій, зобов`язання вчинити дії та визнання права власності щодо земельних ділянок по АДРЕСА_1 позовна заява повернута позивачу на підставі пункту 4 частини третьої статті 121 ЦПК України 2004 року.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті

203 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами. Юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією .

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 25 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Виключно на пленарних засіданнях сільської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 Закону).

Частиною другою статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

За змістом частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки (частина шоста статті 118 ЗК України).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина сьома статті 118 ЗК України).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев`ята статті 118 ЗК України).

Таким чином, законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі подання клопотання, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства.

Установивши, що Львівська міська рада рішення про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва у АДРЕСА_1 не приймала, рішення суду про визнання за ОСОБА_1 права власності на ці земельні ділянки Пустомитівським районним судом Львівської області не ухвалювалося, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначені земельні ділянки вибули з володіння територіальної громади, як законного власника, не з її волі.

Доводи касаційної скарги про недоведеність факту підробки рішення суду

від 19 липня 2010 року спростовуються матеріалами справи.

Так, матеріалами справи встановлено (висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 березня 2013 року), що ОСОБА_1 не підписував позовну заяву, за результатами задоволення якої ухвалено рішення Пустомитівським районним судом Львівської області від 19 липня 2010 року, а підписана ним позовна заява повернула йому без розгляду ухвалою цього ж суду від 06 грудня 2011 року.

Твердження заявника про те, що ОСОБА_1 набув право власності на земельні ділянки у законний спосіб на підставі судового рішення є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять даних про те, що рішення від 19 липня 2010 року ухвалено у визначений ЦПК України спосіб, набрало законної сили і породило юридичні наслідки у вигляді набуття ним права власності на спірні земельні ділянки, а навпаки містять дані, що позов ОСОБА_1 про визнання права власності на спірні земельні ділянки у справі під № 2-1298/10, яка перереєстрована під № 2/1316/224/11, повернуто позивачу підставі пункту 4 частини третьої статті 121 ЦПК України 2004 року.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388

ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило

у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів

у державних реєстрах.

Позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, договору без заявлення вимоги про визнання їх недійсними. Право власника на витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідним від інших вимог, воно зберігається за власником за наявності умов, викладених у статтях

387, 388 ЦК України, що й повинно бути доведено у суді (пункти 10.10-10.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, провадження № 12-158гс19).

Встановивши відсутність волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, на розпорядження спірним нерухомим майном, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсними договорів купівлі продажу земельних ділянок, укладених 30 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , державних актів на ім`я ОСОБА_2 , а також витребування земельних ділянок на користь Львівської міської ради із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не довів належність спірних земельних ділянок Львівській міській раді є необґрунтованими, оскільки у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності (частина друга статті 83 ЗК України). Оскільки доказів про те, що спірні земельні ділянки відносяться до земель приватної чи державної власності матеріали справи не містять, то вони належать саме Львівській міській раді, яка рішення про відведення та передачу цих ділянок у власність ОСОБА_1 не ухвалювала.

Стосовно доводів касаційної скарги про відсутність підстав для звернення прокурора до суду із позовом

Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України

Про прокуратуру в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави .

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року

№ 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави , висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави , може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження

№ 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт незвернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів великої кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43).

Оскільки Львівською міською радою жодних заходів, спрямованих на усунення порушень законодавства не вживалось, у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту великої кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з цим позовом.

Крім того, у судах попередніх інстанцій представник Львівської міської ради підтримував позов прокурора, що свідчить про законність представлення її інтересів прокурором.

Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.

Положеннями статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і майном .

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття суспільний інтерес має широке значення (рішення ЄСПЛ

від 23 листопада 2000 року у справі Колишній король Греції та інші проти Греції ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . При цьому з питань оцінки пропорційності , як і з питань наявності суспільного , публічного інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку сферу розсуду , за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Верховний Суд зауважує, що земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірних земельних ділянок ОСОБА_1 , які у подальшому були відчуженні

ОСОБА_3 , такому суспільному інтересу не відповідає.

Принцип належного урядування , на який посилається заявник, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки у цій справі спірні земельні ділянки вибули із власності територіальної громади не на підставі незаконних дій органів державної влади, а на підставі підробленого невстановленими особами судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Судове рішення містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення,

а постанову Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року та додаткову постанову цього ж суду від 05 березня 2019 року - без змін.

Поновити виконання постанови Львівського апеляційного суду від 22 січня 2019 року та додаткової постанови цього ж суду від 05 березня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович