Рішення

від 05.11.2020 по справі 520/17196/19

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа № 520/17196/19

Провадження № 2/947/856/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.11.2020 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

Головуючого - судді Коваленко О.Б.

За участю - секретаря Маценко В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування реєстраційних дій,-

ВСТАНОВИВ:

23.07.2019р. ОСОБА_1 звернулася із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування реєстраційних дій.

Позивач у позовній заяві просив визнати право власності на майно, витребувати майно із чужого незаконного володіння, скасувати реєстраційні дії, мотивуючи це тим, що майно вибуло із його володіння без її волі,шляхом здійснення шахрайських дій з боку невідомих осіб.

Представник відповідача ОСОБА_2 надав відзив на позовну заяву, проти задоволення позову заперечила, мотивуючи це тим, що доказів вибуття майна поза волею позивача в матеріалах справи відсутні.

Під час розгляду справи були задоволені клопотання сторін про витребування доказів та витребувані докази й інформація у приватних нотаріусів, Приморського відділу Національної поліції в Одеській області, сторін по справі, Служби безпеки України, Міністерства юстиції України.

Суд дослідив матеріали справи, вислухав пояснення сторін та встановив наступне.

Право власності Позивача на Нерухоме майно - дачу, що складає, що складає собою 35/1000 (тридцять п`ять тисячних) часток ДБК ім. К. Цеткін, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується підтверджується договором дарування, укладеним із ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бєлостоцькою М.Л. 05.02.2019 та зареєстрований у реєстрі за № 164.

12.02.2019 року ОСОБА_1 , на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна б/н від 12.02.2019 року, протоколу №3/19 від 12.02.2019 року, видавник ТОВ ДЮТАЙВ , передала зазначене нерухоме майно до статутного капіталу ТОВ ДЮТАЙВ .

У подальшому майно передавалося ТОВ П.А.Ф. ЛТД ; ОСОБА_4 набув право власності на спірний об`єкт на підставі договору дарування від 11.03.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Розсоха С.С. за реєстровим номером 1796.

Представник Позивача стверджував, що жодних документів стосовно відчуження майна позивачка не підписувала, оригіналів акту приймання-передачі нерухомого майна б/н від 12.02.2019 року, протоколу №3/19 від 12.02.2019 року в неї немає.

Акт приймання-передачі нерухомого майна б/н від 12.02.2019 року, протоколу №3/19 від 12.02.2019 року були витребувані у ТОВ Дютайв , нотаріусу ОСОБА_5 , державного реєстратора Шевченко М.О.

Нотаріус Фролова Р.В. надала відповідь суду, в якій зазначила, що проводила нотаріальну дію, як засвідчення справжності підписів на документах. Згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 , зберігання документів, на яких засвідчувався підпис, не вимагається. Ідентифікація особи відбулася за паспортом громадянина України. В судовому засіданні представник Позивача підтвердив, що дані паспорту, зазначені в реєстрі вчинення нотаріальних дій, відповідають дійсному паспорту Позивачки.

Глава 3 Розділу 1 зазначеного Порядку встановлює, що при вчиненні нотаріальної дії нотаріус установлює особу, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії. Встановлення особи здійснюється нотаріусом за документами, передбаченими Законом. Посвідчення водія, особи моряка, особи з інвалідністю чи учасника війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи, не можуть бути прийняті нотаріусом для встановлення його особи під час посвідчення правочинів.

П.1 Глави 5 Розділу 1 Порядку визначає, що дієздатність громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії, перевіряється нотаріусом на підставі наданих документів, передбачених статтею 43 Закону, що підтверджують його вік, а також на підставі переконаності нотаріуса в результаті проведеної розмови та роз`яснення наслідків вчинення нотаріальної дії, у здатності цієї особи усвідомлювати значення цієї нотаріальної дії, її наслідків та змісту роз`яснень нотаріуса, а також відповідності волі і волевиявлення особи щодо вчинення нотаріальної дії.

Пункт 5 Глави 7 Розділу 1 Порядку зазначає, що документи, за якими встановлено особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, чи уповноваженого представника, повертаються особам, що їх подали. У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записуються назва документа, серія, номер, дата його видачі і найменування установи, яка його видала. При посвідченні правочинів, видачі свідоцтв чи оформленні інших документів, примірники яких залишаються у справах нотаріуса, витяг з документа, за яким встановлено особу громадянина, у якому відображено усі заповнені сторінки, що стосуються реквізитів поданого документа, його дійсності та мають значення для вчинюваної нотаріальної дії, долучається до справ нотаріуса.

Глава 11 Розділу 1 Порядку встановлює, що кожній нотаріальній дії присвоюється окремий реєстровий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, позначається на документах, що видаються нотаріусом, чи в посвідчувальних написах.

Нотаріальна дія вважається вчиненою з моменту внесення про це запису до реєстру для реєстрації нотаріальних дій.

Запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії.

Глава 7 Розділу 2 Порядку встановлює безпосередньо порядок засвідчення справжності підписів на документах.

Пунктом 6 Глава 7 Розділу 2 Порядку ( в редакції, чинній на момент здійснення нотаріальних дій) встановлено, що нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, крім тих, які відповідно до закону або за вимогою сторін підлягають нотаріальному посвідченню.

Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.

На документі може бути засвідчена справжність підпису особи, що підписалась за іншу особу, яка не могла це зробити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин. У цьому випадку нотаріус установлює особу як того, хто підписався, так і того, за кого ця особа підписалася.

Про причини, з яких фізична особа, заінтересована у вчиненні нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається в посвідчувальному написі.

Нотаріус не може засвідчувати справжність підпису фізичної особи на документі, у якому стверджуються обставини, право посвідчення яких належить лише відповідному державному органові (час народження, шлюбу, смерті, наявність хвороби, інвалідності, права власності на майно тощо). Справжність підпису на зазначеному документі може бути засвідчена у випадку, якщо документ призначений для подання до компетентних органів іншої держави.

Аналіз зазначених норм Порядку свідчить про правомірність дій нотаріусу ОСОБА_5 та безпідставність твердження Позивача щодо обов`язку нотаріусу зберігати копії документів, справжність підпису на яких підтверджувалась, та копій документів, на підставі яких була встановлена особа ОСОБА_1 .

Також судом було досліджено результати експертиз, що містяться в матеріалах справи.

Представником Позивача до матеріалів справи було долучено висновок спеціаліста від 12.03.2020 р. №33, який встановив, що підпис ОСОБА_1 на акті приймання-передачі нерухомого майна б/н від 11.02.2019 року, протоколу №2/19 від 11.02.2019 року, видавник ТОВ ДЮТАЙВ були ймовірно здійснені не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Суд вважає висновок спеціаліста від 12.03.2020р. №33 неналежним та недопустимим доказом з наступних причин.

Статтею 102 ЦПК України встановлені вимоги до висновку експерта. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи. Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

Стаття 106 ЦПК України встановлює, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз.

У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

У Постанові Великої палати від 18.12.2019р. по справі 522/1029/18 зазначено наступне:

66. Так, ст. 106 ЦПК України, передбачено можливість проведення експертизи на замовлення учасників справи.

67. Частиною 6 ст. 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду. Згідно з ч. 5 ст. 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

70. Відповідно до ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Пізніше представником позивачки було надано до суду висновок судово-почеркознавчої експертизи № м20-1974, згідно з яким встановити справжність підписів ОСОБА_1 не є можливим.

Твердження Позивача, що зазначені обставини свідчать про вибуття майна поза волею Позивача суд оцінює критично.

Відповідно до матеріалів справи та тверджень представника Позивача, на час винесення рішення по справі жодній особі не було пред`явлено обвинувального акту чи винесено обвинувального вироку в межах кримінальних справ за заявами ОСОБА_1 стосовно вчинення щодо неї шахрайських дій та незаконного вибуття з її власності майна. Зазначені обставини також свідчать про недоведеність Позивачем обставин, викладених ним в своїй позовній заяві.

Суд звертає увагу на те, що представник позивача адвокат Аветян А.Г. подав під час розгляду справи заяву про призначення судової почеркознавчої експертизи, проведення якої просив доручити Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз (65026, м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 21).

Водночас позивачка ОСОБА_1 надала до суду заяву, в якій відмовилася з`являтися до суду та просила не викликати її в судове засідання, незважаючи на визнання явки позивачки обов`язковою. Через неможливість відібрати зразки підпису, що унеможливлює здійснення судової почеркознавчої експертизи, а також порушення строків (подання заяви під час судового розгляду, після надання пояснень у даній справі) у задоволенні заяви було відмовлено.

Щодо вимог Позивача про визнання права власності та витребування майна, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.

Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках - нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках - державна реєстрація.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Право на пред`явлення позову на підставі ст. 392 ЦК України про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою належить виключно власнику, яким ОСОБА_1 з 12.02.2019 року не є. Право власності ОСОБА_1 до 12.02.2019р. не оскаржується жодним із заявлених відповідачів.

Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом (висновки із узагальнення Верховного Суду України Практики розгляду судами справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008 року).

В свою чергу неправомірність набуття ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМПАНІ права власності на спірні об`єкти не встановлена судом.

За змістом положень ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин, і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Зазначена норма передбачає вичерпне коло підстав, за яких власник зберігає право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Такою підставою є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суд повинен встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК, зокрема - чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.07.2018р. року у справі № 569/1221/16-ц.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до правової позиції, сформульованої в листі № 24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупної наявності трьох умов: а) набувач має бути добросовісним набувачем він не повинен знати, що купує майно не у власника; б) майно має бути придбане за гроші, тобто повинно бути саме купленим; в) власник має втратити володіння цим майном із власної волі, тобто майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Колегія суддів враховує і позицію Європейського суду з прав людини в іншій справі, де суд вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту.

Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р., відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р.

По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада держави не надала жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада держави нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що ОСОБА_6 був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідувала дії ОСОБА_6 і в той же час дозволила йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду.

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, № 31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача.

Таким чином застосування положень ст. 387 ЦК України не може мати місце у спірних правовідносинах, оскільки відповідною правовою підставною для набуття ТОВ ІНВЕСТ ЛІМІТЕД КОМНАНІ права власності на належні йому об`єкти нерухомості став договір задоволення вимог іпотекодержателя №2070, посвідчений 25.03.2019 року приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Розсохою С.С., незаконність якого не встановлена ані законом, ані судом.

Суд вважає, що Позивачка не довела належним чином вибуття майна поза її волею.

Щодо вимог про скасування записів про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, ці вимоги є похідними від вимоги про визнання права власності та витребування майна, а з огляду на безпідставність основних вимог ОСОБА_1 то і вимоги про скасування відповідних записів задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 13,76-81, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Дютайв , Товариства з обмеженою відповідальністю П.А.Ф.ЛТД , ОСОБА_2 , треті особи: Державний реєстратор Комунального підприємства Департамент державної реєстрації Шевченко Максим Олександрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Розсоха Сергій Сергійович, про визнання права власності на нерухоме майно - дачу, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що складає 35/1000 часток ДБК ім.К.Цеткін , витребування її із чужого незаконного володіння та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про реєстрацію права власності - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги до Київського районного суду м. Одеси протягом 30 днів з дати складання повного тексту рішення суду.

Повний текст рішення суду буде складено у строк до 15.11.2020 включно.

Суддя Коваленко О. Б.