Постанова

від 16.11.2020 по справі 442/5471/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 442/5471/17

провадження № 61-157св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В.О. (суддя-доповідач), Жданової В.С., Ігнатенка В.М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Меденицька селищна рада Дрогобицького району Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Шеремети Н.О., Крайник Н.П., Цяцяка Р.П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що відповідно до договору оренди від 26 грудня 2006 року вона є орендарем земельної ділянки площею 0, 0650 га, кадастровий номер 4621255400:01:002:0125, що розташована по АДРЕСА_1 , на якій також розташовано нежиле приміщення загальною площею 83, 10 кв.м, яким вона відкрито користується більше десяти років.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 , посилаючись на вимоги статті 344 ЦК України просила визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 0, 0650 га, кадастровий номер 4621255400:01:002:0125 та нежитлове приміщення загальною площею 83, 10 кв.м, які розташовані по АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 травня 2019 року у складі головуючого судді Гарасимків Л.І. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на земельну ділянку площею 0, 0650 га, кадастровий номер 4621255400:01:002:0125, що розташована у смт Меденичі Дрогобицького району Львівської області та нежитлове приміщення загальною площею 83, 10 кв.м, яке розташоване по АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю передбачених статтею 344 ЦК України підстав для набуття позивачем права власності на земельну ділянку та нежитлове приміщення за набувальною давністю.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року апеляційну скаргу Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 травня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підстави, установлені статтею 344 ЦК України, для визнання за позивачем права власності на нежитлове приміщення, яке є самочинним будівництвом, та на земельну ділянку, орендарем якої є позивач, за набувальною давністю відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У січні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції та відмовив задоволенні позовних вимог, не врахувавши, що позивач починаючи з 2006 року фактично, добросовісно, відкрито, безперервно володіла та користувалася земельною ділянкою, а починаючи з 2007 року добросовісно, відкрито та безперервно володіла нежитловим приміщенням, утримувала їх та підтримувала в належному стані, що свідчить про наявність усіх, передбачених статтею 344 ЦК України підстав для набуття нею права власності на спірну нерухомість за набувальною давністю. Крім того, з початку будівництва нежитлового приміщення жодних заперечень, заяв, претензій та скарг ні зі сторони селищної ради, ні з боку інших осіб, не надходило, що свідчить про відсутність факту порушення прав таких осіб. Під час проведення будівельних робіт були дотримані архітектурні, будівельні, санітарні та екологічні норми та правилами, проте через незнання закону, відсутність у позивача спеціальної освіти та нестачу коштів, таке будівництво здійснено за власні кошти без належно затвердженого проекту і без надання дозволу на початок проведення будівельних робіт та інших належно оформлених документів.

Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та доводи інших учасників справи

У поданому 06 квітня 2020 року відзиві Меденицька селищна рада Дрогобицького району Львівської області просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на відсутність достатніх підстав для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю на земельну ділянку, яка за умовами, укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки, перебуває в її оренді, що взагалі виключає таку умову як добросовісне володіння чужим майном, та на здійснене на такій земельній ділянці самочинне будівництво.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII , що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 26 грудня 2006 року між Меденицькою селищною радою Дрогобицького району Львівської області та ОСОБА_1 , був укладений договір оренди землі, згідно якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для будівництва об`єкта торгівлі та громадського харчування, яка знаходиться на території Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області в межах населеного пункту смт Меденичі. Відповідно до пунктів 2, 3 договору в оренду передається земельна ділянка площею 0,065 га, на земельній ділянці відсутні споруди та будівлі.

Пунктом 6 договору оренди визначено, що цей договір укладено терміном на 25 років.

Отже, орендодавець Меденицька селищна рада Дрогобицького району Львівської області, як власник земельної ділянки, передала її в оренду позивачу, тобто майно, на яке просить визнати за собою право власності позивач за набувальною давністю, перейшло у її володіння на підставі угоди, зі згоди власника.

Відповідно до пункту 28 договору оренди землі від 26 грудня 2006 року орендар вправі зводити будівлі та споруди тільки після погодження з землевпорядними, архітектурно-містобудівними, пожежними, санітарними та природоохоронними органами.

ОСОБА_1 за відсутності будь-яких дозвільних документів здійснила на орендованій земельній ділянці будівництво нежитлової будівлі.

Даних про те, що позивач зверталася до органу місцевого самоврядування стосовно узаконення самочинно збудованого нежитлового приміщення, матеріали справи не містять.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з вимогами частини першої та другої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до статті 119 Земельного кодексу України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15-ти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється у порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

За змістом положень статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За положеннями частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а саме те, що земельна ділянка, на яку позивач просить визнати за нею право власності, на відповідній правій підставі перебуває в її оренді, і на такій земельній ділянці здійснено самочинне будівництво, що виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову.

Таким чином, встановивши, що позивач не довела обґрунтованості позовних вимог щодо набуття права власності на земельну ділянку та нежитлову будівлю за набувальною давністю, а відкритість і безперервність користування вказаною нерухомістю не є достатніми підставами для набуття права власності на неї на підставі рішення суду за правилами статті 344 ЦК України, з урахуванням положень статті 119 ЗК України, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про добросовісність заволодінням спірним нерухомим майном, висновків суду не спростовують, на законність рішення не впливають, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, та спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Постанова Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко