Ухвала

від 10.11.2020 по справі 916/3612/15

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 916/3612/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. головуючого, Міщенка І.С., Сухового В.Г.,

секретар судового засідання Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора Сукача В.В.,

Міністерства оборони України Барди С.Ю.,

Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси не з`явився,

Нерубайської сільської ради Біляївського району

Одеської області не з`явився,

Приватного підприємства «Агропостач» Недяка А.В.,

Військової частини НОМЕР_1 не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України, Міністерства оборони України

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 (у складі колегії суддів: Ярош А.І. (головуючий), Колоколов С.І., Савицький Я.Ф.)

у справі № 916/3612/15

за позовом Військового прокурора Одеського гарнізону Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси

до Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області, Приватного підприємства «Агропостач»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Військової частини НОМЕР_1 ,

про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року Військовий прокурор Одеського гарнізону Південного регіону України (далі Прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси до Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області (далі Нерубайська сільрада), Приватного підприємства «Агропостач» (далі ПП «Агропостач») про визнання недійсним договору оренди землі від 05.03.2007 № 67, укладеного між відповідачами, щодо земельної ділянки площею 2,43 га, кадастровий номер 5121084200:02:003:0426, та витребування у ПП «Агропостач» і повернення Квартирно-експлуатаційному відділу м. Одеси зі складанням акта приймання-передачі зазначеної земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір оренди земельної ділянки площею 2,43 га, кадастровий номер 5121084200:02:003:0426, укладений між Нерубайською сільрадою та ПП «Агропостач», не відповідає вимогам закону, оскільки сільська рада за відсутності повноважень на розпорядження землями оборони, всупереч положень статті 19 Конституції України, статей 116, 141, 142 Земельного кодексу України (далі ЗК), статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надала в оренду ПП «Агропостач» частину земельної ділянки військового містечка «Нерубайське-13», чим порушила порядок вилучення та передачі земель оборони іншому землекористувачу.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.11.2015 позов Прокурора задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 05.03.2007 № 67, укладений між Нерубайською сільрадою та ПП «Агропостач» щодо земельної ділянки площею 2,43 га, кадастровий номер 5121084200:02:003:0426; витребувано у ПП «Агропостач» та повернуто Квартирно-експлуатаційному відділу м. Одеси зі складанням акта приймання-передачі земельну ділянку кадастровий номер 5121084200:02:003:0426, передану за договором оренди від 05.03.2007 № 67. Стягнуто з ПП «Агропостач» до державного бюджету України судовий збір в сумі 2 436,00 грн.

Судове рішення мотивовано тим, що оспорюваний договір оренди землі від 05.03.2007 № 67, укладений між відповідачами, не відповідає вимогам закону, оскільки Нерубайська сільрада при укладенні цього правочину не мала повноважень на розпорядження землями оборони, що відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК) є підставою для визнання договору недійсним та повернення земельної ділянки.

ПП «Агропостач» оскаржило це рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Разом із тим відповідачем заявлено про застосування позовної давності; подання такої заяви саме до суду апеляційної інстанції обґрунтоване тими обставинами, що підприємство не було обізнано про існування зазначеного судового спору та не приймало участі при розгляді справи у суді першої інстанції, отже, було позбавлено можливості заявити про застосування позовної давності до винесення рішення судом першої інстанції.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2019 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача залучено Військову частину НОМЕР_1 .

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 рішення Господарського суду Одеської області від 04.11.2015 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора відмовлено.

Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Прокурора про визнання договору оренди недійсним з огляду на пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, а також неподання доказів на підтвердження поважності причин пропуску такого строку. Щодо решти позовних вимог судом апеляційної інстанції з посиланням на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначено, що за встановлених у справі обставин наявності на спірній земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, належних на праві власності ПП «Агропостач» з 2008 року, задоволення вимоги Прокурора про витребування у підприємства земельної ділянки спричинить негативні наслідки для відповідача, призведе до порушення його майнових прав і втручання в його право власності, а також призведе до накладення на ПП «Агропостач» непропорційного тягаря, порушивши при цьому справедливий баланс між публічними та приватними інтересами.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у липні 2020 року Виконувач обов`язків військового прокурора Південного регіону України, а у серпні 2020 року Міністерство оборони України подали касаційні скарги, у яких, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК), просили скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020, а рішення Господарського суду Одеської області від 04.11.2015 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.08.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 916/3612/15 за касаційною скаргою Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 09.09.2020.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.09.2020 відкладено розгляд касаційної скарги Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України на 21.10.2020.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.10.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 916/3612/15 за касаційною скаргою Міністерства оборони України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.10.2020.

Судове засідання у цій справі, призначене на 21.10.2020, не відбулося у зв`язку із перебуванням суддів Берднік І.С та Сухового В.Г. на лікарняному.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.10.2020 касаційні скарги Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України та Міністерства оборони України на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 у справі № 916/3612/15 призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2020.

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, Нерубайська сільрада, Військова частина НОМЕР_1 в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталися.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі «В`ячеслав Корчагін проти Росії», те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні зазначеної справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії Б №031729 від 1983 року Чабанській квартино-експлуатаційній частині району, правонаступником якої є Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, виконавчим комітетом Біляївської районної ради народних депутатів Одеської області надана у постійне та безоплатне користування, зокрема, земельна ділянка загальною площею 34,7га, розташована на території Нерубайської сільради.

Зазначена земельна ділянка належить до земель військового містечка «Нерубайське-13», фонди якого перебувають на балансі та обліку у Квартирно-експлуатаційному відділу м. Одеси.

Згідно з актом прийому-передачі будівель, споруд та території військового містечка «Нерубайське-13» від 01.10.2008 Квартирно-експлуатаційним відділом м. Одеси передано Військовій частині НОМЕР_1 військове містечко, яке розташоване на земельній ділянці площею 34,7 га, разом з будівлями, спорудами та територією.

Відповідно до звірки відомостей щодо використання земель, які знаходяться у користуванні структурних підрозділів Збройних Сил України, станом на 01.09.2012 та облікових даних форми 6-зем, Управління Держземагентства у Біляївському районі Одеської області підтвердило, що у користуванні Міністерства оборони України на території Біляївського району Одеської області перебуває земельна ділянка військового містечка «Нерубайське-13» площею 34,7 га.

Також судами установлено, що 18.01.2007 на виконання рішення Нерубайської сільради від 29.12.2006 № 197-V складено акт встановлення в натурі меж земельної ділянки, наданої ПП «Агропостач» для будівництва та експлуатації виробничо-складської бази.

05.03.2007 між Нерубайською сільрадою (орендодавець) і ПП «Агропостач» (орендар) укладено договір оренди землі № 67, за умовами якого орендодавець на підставі Закону України «Про оренду землі» надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для цільового призначення, яка знаходиться за адресою: с. Нерубайське, вул. Виноградна на території Нерубайської сільради (в межах населеного пункту), згідно з планом та кадастровим номером земельної ділянки, які є невід`ємною частиною договору (пункт 1). Відповідно до пункту 2 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 2,43 га, в тому числі 2,43 га відкритих земель, за рахунок земель запасу промисловості, транспорту, енергетики, оборони та іншого призначення Нерубайської сільради. За змістом пункту 7 договору його укладено на 49 років. 07.03.2007 між сторонами складено акт прийому-передачі земельної ділянки.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси про визнання недійсним договору оренди землі від 05.03.2007 № 67, укладеного між Нерубайською сільрадою та ПП «Агропостач», щодо земельної ділянки площею 2,43 га, кадастровий номер 5121084200:02:003:0426, та витребування у ПП «Агропостач» і повернення Квартирно-експлуатаційному відділу м. Одеси зі складанням акта приймання-передачі зазначеної земельної ділянки, обґрунтував вимоги тим, що порівняння конфігурацій земельної ділянки площею 34,7 га, наведеної в державному акті на право постійного користування землею серії Б № 031729 від 1983 року, та земельної ділянки (кадастровий № 5121084200:02:003:0426), яка передана в оренду ПП «Агропостач» за оспорюваним договором, свідчить про те, що більша частина цієї ділянки знаходиться в межах земельної ділянки, переданої в постійне користування Збройним Силам України, що підтверджується листом Управління Держземагентства у Біляївському районі Одеської області від 29.01.2015 № 10-1502-0.3-351/2-15. Отже, оспорюваний договір укладено Нерубайською сільрадою всупереч вимогам статті 19 Конституції України, статей 116, 141, 142 ЗК, статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування», чим порушено порядок вилучення та передачі земель оборони іншому землекористувачу.

У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі від 05.03.2007 № 67, укладеного між відповідачами, у зв`язку з пропуском позивачами позовної давності. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що позов в інтересах Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси Прокурором пред`явлено 31.08.2015, через більше ніж 7 років з 01.10.2008, коли позивачі повинні були та могли дізнатися про порушення своїх прав. Разом із тим жодних причин поважності пропуску цього строку позивачами не наведено.

До таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з урахуванням тих фактичних обставин, що:

спірна земельна ділянка, яка була надана ПП «Агропостач» за договором оренди землі від 05.03.2007 № 67 для будівництва та обслуговування складів, була передана ПП «Агропостач» за актом приймання-передачі від 07.03.2007, при цьому на підставі акта від 18.01.2007 було встановлено в натурі межі переданої земельної ділянки;

ПП «Агропостач» користувалося спірною земельною ділянкою відкрито, протягом 2007-2008 років побудувало на цій земельній ділянці об`єкти нерухомого майна (виробничо-складські приміщення), у встановленому законом порядку 20.02.2008 отримало свідоцтво про право власності на побудовані приміщення і з 2008 року відкрито використовує ці приміщення та спірну земельну ділянку у своїй господарській діяльності;

позивачі покладені на них обов`язки щодо забезпечення постійного державного контролю за наявністю, якісним станом і ефективністю використання військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил України (стаття 5 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»), протягом 2007-2015 років, у тому числі щодо використання спірної земельної ділянки, належним чином не виконували.

Водночас, урахувавши наявність на спірній земельній ділянці нерухомого майна ПП «Агропостач», яке було побудовано з дотриманням установленого законом порядку, та обставин лише часткового накладання на земельну ділянку, яка перебуває у постійному користуванні позивачів, суд апеляційної інстанції застосував 1 Протокол до Конвенції і практику ЄСПЛ, встановив невідповідність втручання у право ПП «Агропостач» на мирне володіння майном трьом критеріям правомірності такого втручання та порушення принципу належного урядування.

У поданих касаційних скаргах Виконувач обов`язків військового прокурора Південного регіону України та Міністерство оборони України послалися на те, що висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, які регулюють питання позовної давності, а саме: статей 252-254, 256, 257, 260, 261 ЦК, порушенні норм процесуального права, зокрема статей 86, 91, 236, 237 ГПК, та застосування судом наведених норм матеріального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 11.07.2018 у справі № 904/9530/16, від 29.11.2018 у справі № 916/1900/16, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, від 25.04.2012 у справі № 6-15350вов10, від 08.06.2016 у справі № 6-3029цс15, від 12.07.2017 у справі № 6-2458цс16 та постановах Вищого господарського суду України.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції, яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проте постанови Верховного Суду та Верховного Суду України, висновками у яких Прокурором та Міністерством оборони України обґрунтовано наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, прийнято у справах, правовідносини у яких не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається.

У справах, на які Прокурор і Міністерство оборони України послалися у поданих касаційних скаргах, суди при вирішенні спорів також застосували положення частини 1 статті 261 ЦК, за змістом якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим результат вирішення спорів залежав від встановлених у справах обставин.

Так, у справах № 904/9530/16, № 372/1387/13-ц, № 368/1158/16-ц Верховний Суд дійшов висновків про наявність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, виходячи з встановлених обставин відсутності пропуску строку позовної давності; у справах № 367/2271/15-ц, № 369/6892/15-ц, № 916/1900/16, № 6-1852цс16, № 6-15350вов10, № 6-3029цс15, № 6-2458цс16 Верховний Суд і Верховний Суд України з огляду на положення частини 1 статті 261 ЦК дійшов висновку про не встановлення судами попередніх інстанцій обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: коли особа (позивач), в інтересах якої прокурор звернувся до суду з відповідним позовом, довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тому направив справи на новий розгляд; у справах № 916/675/15, № 925/1121/17, № 911/3594/17 Верховний Суд при вирішенні спорів взагалі не застосовував положення частини 1 статті 262 ЦК, оскільки питання позовної давності сторонами не порушувалося.

Отже, аналіз висновків, зроблених у постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 у справі № 916/3612/15, у якій подано касаційні скарги, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду у справах, на які посилаються скаржники у касаційних скаргах, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судом з урахуванням інших предмета і підстав заявленого позову, суб`єктного складу сторін, фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

При цьому слід зауважити, що постанови Вищого господарського суду України, на які також здійснено посилання у касаційних скаргах, не є тими судовими рішеннями, невідповідність висновкам яких щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційними скаргами Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України та Міністерства оборони України з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 у справі № 916/3612/15.

2. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2020 у справі № 916/3612/15.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяІ.С. Берднік

Судді:І.С. Міщенко

В.Г. Суховий