Постанова

від 17.11.2020 по справі 682/3002/18

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 682/3002/18

Провадження № 22-ц/4820/1700/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 листопада 2020 року м. Хмельницький

Хмельницький апеляційний суд у складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Янчук Т.О. (суддя-доповідач),

Купельського А.В., Ярмолюка О.І.,

секретаря: Шевчук Ю.Г.,

за участю апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 ,

розглянувши відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 лютого 2020 року (суддя Маршал І.М.) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 в інтересах малолітньої ОСОБА_6 , третя особа Славутська районна державна адміністрація Хмельницької області в особі органу опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим будинком власника шляхом визнання особи такою, що втратила право користування майном, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Славутської районної державної адміністрації, треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Славутська державна нотаріальна контора, про скасування свідоцтва про право власності на жилий будинок, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок, визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними будівлями,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до відповідачів, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження житловим будинком власника шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком.

Позов мотивовано тим, що вона є одноосібним власником житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за законом від 01.03.2000 року. Також вона є одноосібним власником земельних ділянок, на яких розташований вищевказаний будинок з надвірними будівлями площею 0,0683 га з кадастровим номером 6823980300:02:005:0009 та площею 0,25 га з кадастровим номером 6823980300:02:005:0009. Відповідач ОСОБА_1 , який є сином позивача, зареєстрований як член сім`ї власника у вказаному будинку з 01.06.1998 року, його донька ОСОБА_6 , яка є онукою позивача, зареєстрована у вказаному житловому будинку з 23.11.2010 року.

Між сторонами починаючи з 2017 року склалися складні психологічні відносини, в тому числі, з приводу користування та володінням зазначеним будинком, вони не підтримують родинних зв`язків через протиправну поведінку відповідача та його дружини ОСОБА_5 , які своїми діями неодноразово наносили позивачу матеріальної та моральної шкоди.

З червня 2017 року відповідачі за своїм місцем реєстрації не проживають, а проживають у іншому домоволодінні, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . З цього з часу, відповідачі не несуть витрат щодо спірного домоволодіння, не сплачують комунальні послуги та не утримують будинок.

Позивач вказувала, що реєстрація відповідачів у будинку спричиняє для неї додаткові витрати по комунальним послугам, оскільки вона не може оформити пільги на їх сплату, що відображається на її матеріальному стані.

За таких обставин, ОСОБА_3 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просила визнати ОСОБА_1 та малолітню ОСОБА_6 , такими, що втратили право користування житловим будинком за АДРЕСА_1 . Стягнути з відповідачів на її користь судові витрати на правничу допомогу.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , Славутської районної державної адміністрації, треті особи ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Славутська державна нотаріальна контора у якому просив скасувати свідоцтво про право приватної власності на жилий будинок, видане Славутською районною державною адміністрацією 14.02.2020 року про право приватної власності ОСОБА_9 на житловий будинок за АДРЕСА_1 ; визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 01.03.2000 року, видане ОСОБА_3 , за яким спадковим майном є житловий будинок з надвірними будівлями за АДРЕСА_1 . Просив визнати за ним право власності на 1/4 частину житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , як члену колгоспного двору та спадкоємцю за законом після смерті батька.

Мотивував заявлені вимоги тим, що згідно рішення виконавчого комітету Славутської міської ради №189 від 15.12.1988 року його батькові ОСОБА_9 , як голові колгоспного двору, був наданий дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку на земельній ділянці площею 0,09 га із земель присадибного фонду колгоспу та площею 0,09 га із земель присадибного фонду села. Спірний будинок був побудований у 1990 році і оскільки господарство мало статус колгоспного двору головою цього двору був ОСОБА_10 , членами двору були дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_1 , дочки ОСОБА_7 та ОСОБА_11 , а тому станом на 15.04.1991 року всі члени колгоспного двору мали право на 1/5 його частину.

ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько ОСОБА_10 помер. Після його смерті відкрилась спадщина на належну йому 1/5 частину житлового будинку з надвірними будівлями. Однак, після смерті батька, його мати ОСОБА_3 , оформила спадщину тільки на себе та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 01.03.2000 року на все домоволодіння. При цьому у свідоцтві зазначено, що спірний житловий будинок належить ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право приватної власності від 14.02.2000 року. Однак, це свідоцтво не могло бути видано ОСОБА_9 14.02.2000 року , оскільки останній помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 лютого 2020 року первісний позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1409,60 грн. судового збору та 2000 грн. витрат за правову допомогу.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що членами колгоспного двору, які не втратили право на частку у його майні до 15 квітня 1991 року, є ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_6 (голова), ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_7 (дружина), ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 (син), ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_8 (дочка), ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_9 (дочка), кожному належить по 1/5 частині спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. ОСОБА_9 . ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, після його смерті відкрилась спадщина у вигляді 1/5 частини спірного домоволодіння. Спадщину після смерті ОСОБА_9 оформила ОСОБА_3 , отримавши 01 березня 2000 року свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті чоловіка. Саме з зазначеного часу ОСОБА_1 , який вважав себе співвласником спірного домоволодіння, міг об`єктивно дізнатися про видачу свідоцтва про право на спадщину. Однак, він звернувся до суду лише 27.02.2019 року, після спливу трирічного строку позовної давності, що є підставою за заявами інших учасників справи про застосування строку позовної давності, для відмови в задоволенні зустрічного позову. По первісному позову суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 та його малолітня донька ОСОБА_6 не проживають у спірному домоволодіння без поважних причин більше одного року, а саме з червня 2017 року, а тому за нормами частини 2 статті 405 ЦК України є такими, що втратили право користування спірним житловим будинком.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 , а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції фактично визнавши його право власності на 1/5 частку спірного житлового будинку, безпідставно застосував строк позовної давності. Вважає, що судом не було взято до уваги, що про порушення свого права апелянт дізнався лише у 2018 році, після того як між ним та ОСОБА_3 виникли конфлікти щодо користування житловим будинком. Заперечує проти задоволення первісного позову. Вважає, що оскільки він має право на 1/4 частину спірного житлового будинку, а тому не може бути позбавлений права користування ним.

Крім того зазначає, що його позовна вимога про скасування свідоцтва про право приватної власності на жилий будинок, виданого Славутською РДА 14.02.2000 року про право приватної власності ОСОБА_9 підлягає теж задоволенню, оскільки таке свідоцтво видане вже після смерті останнього.

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_3 вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Зазначала, що рішення суду в частині задоволення її позовних вимог підтверджено системним аналізом правових норм, наявними доказами в справі та показаннями свідків. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо необґрунтованого застосування строків позовної давності не відповідають нормам законодавства.

В судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.

ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили її відхилити.

Інші учасники по справі в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог п.3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що згідно з довідки-виписки від 07.02.2019 року за №231 із погосподарської книги №4 Ганнопільської сільської ради за період 1991-1995 років житловий будинок з погосподарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 станом на 15.04.1991 року був колгоспним двором.

Указаний житловий будинок станом на 15.04.1991 року належав на праві спільної сумісної власності членам колгоспного двору, якими були ОСОБА_9 , 1949 року народження - голова сім`ї, ОСОБА_3 , 1954 року народження - дружина, ОСОБА_1 , 1972 року народження - син, ОСОБА_7 , 1981 року народження - донька, ОСОБА_11 , 1983 року народження - донька.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

Як вбачається із копії спадкової справи №155/2000 заведеної Славутською державною нотаріальною конторою до майна ОСОБА_9 , 01 березня 2000 року дружина померлого, ОСОБА_3 звернулась в Славутську державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини після смерті чоловіка.

01 березня 2000 року Славутською державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про спадщину за законом на ім`я ОСОБА_3 на спадкове майно, яке складається з житлового будинку з надвірними будівлями до нього, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Спадкове майно належало спадкодавцю ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право приватної власності на жилий будинок, виданого Славутською районною державною адміністрацією 14.02.2000 року.

Згідно з довідкою-випискою Ганнопільської сільської ради Славутського району від 07 лютого 2019 року №231 із особового рахунку № НОМЕР_2 погосподарської книги з 01.01.1999 року по 01.01.2000 року, за 2001-2005 роки ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_11 а/з №6, проживає ОСОБА_3 , ОСОБА_1 - повернувся 01 червня 1998 року, ОСОБА_7 , ОСОБА_11 - вибула 27.09.2001 року до м. Львова.

Відповідно до довідки виконавчого комітету Ганнопільської сільської ради від 30.08.2018 року №867 ОСОБА_1 та його донька ОСОБА_6 зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 .

Правовий режим власності колгоспного двору, виділ частки з колгоспного двору, його поділ, а також підстави втрати права на частку в майні колгоспного двору визначено статтями 120-126 ЦК УРСР 1963 року.

Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Його створення і діяльність врегульовувалось положеннями 120-127 ЦК Української РСР 1963 року.

Так, згідно зі статтями 120, 123 ЦК УРСР 1963 року майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності і розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Закон Української РСР Про власність , який набув чинності 15 квітня 1991 року, не містив поняття колгоспний двір і закріпив загальні положення щодо права власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї.

Відповідно до статті 17 цього Закону майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

06 січня 1994 року набрав чинності Закон України від 16 грудня 1993 року № 3718-XII Про внесення змін до деяких законодавчих актів України , яким виключено з ЦК Української РСР статті 120-127, які врегульовували створення та діяльність колгоспного двору, і статтю 563 щодо спадкування майна колгоспного двору.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності роз`яснено, що положення статей 17, 18 Закону України Про власність щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року).

До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Правильне застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР 1963 року передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

З матеріалів справи вбачається, що згідно записів у погосподарських книгах Ганнопільської сільської ради Славутського району Хмельницької області №8, особовий рахунок № НОМЕР_3 спірне домоволодіння відноситься до суспільної групи господарств - колгоспний двір.

В будинку, зареєстрованому на ім`я ОСОБА_9 , ОСОБА_1 позивач зареєстрований та проживав станом на 15.04.1991 року, а саме в період з 11.12.1990 року по 10.11.1992 року проходив строкову військову службу.

Згідно довідки Ганнопільської сільської ради від 07.02.2019 року №231 станом на 15.04.1991 року ОСОБА_9 був головою колгоспного двору АДРЕСА_1 . До складу сім`ї входили ОСОБА_3 - дружина, ОСОБА_1 - син, ОСОБА_7 - донька, ОСОБА_11 - донька.

За таких обставин, вирішуючи спір суд першої інстанції правильно виходив з того, що спірне домоволодіння має статус колгоспного двору, про що зазначено у погосподарських книгах.

При поділі майна, яке є спільною власністю колгоспного двору, необхідно виходити з принципу рівності часток усіх колишніх членів двору.

За таких обставин, кожному з членів колгоспного двору належало по 1/5 частині.

Оскільки ОСОБА_1 припинив свою участь у колгоспному дворі станом на 15.04.1991 року, а тому право на 1/5 частку у спірному колгоспному дворі на час набрання чинності Законом України про власність він не втратив. Неоформлення права власності документально не позбавляє його права на належну йому частку майна.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеним у постанові від 03 червня 2020 року у справі №530/442/17 (провадження №61-15085 св18).

Голова колгоспного двору ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті відкрилась спадщина на 1/5 частину спірного домоволодіння.

Відповідно до статті 549 ЦК України в редакції 1963 року (чинній на час виникнення спірних правовідносин ) визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Як вбачається із матеріалів справи ОСОБА_1 повернувся 01.06.1998 року в домоволодіння АДРЕСА_1 , зареєстрований та фактично проживав в ньому до червня 2017 року, тобто він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном після смерті батька.

Крім нього, після смерті батька за законом фактично вступили в управлінням майном його дві сестри та мати ОСОБА_3 .

Згідно статті 529 ЦК України, в редакції 1963 року, при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

За таких обставин ОСОБА_1 після смерті батька в порядку спадкування належить 1/20 (1/5?4) частина спірного домоволодіння.

Оскільки ОСОБА_3 , як спадкоємиці за законом, після смерті чоловіка ОСОБА_9 01 березня 2000 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом на все спірне домоволодіння, без врахування 1/5 частки ОСОБА_1 в колгоспному дворі, на 1/20 частки як спадкоємцю за законом, який в силу закону вступив в управління спадковим майном, тому колегія суддів вважає, що таке свідоцтво підлягає визнанню частково недійсним та за ОСОБА_1 необхідно визнати права власності на 1/4 частину (1/5 +1/20) житлового будинку АДРЕСА_1 .

У справі що переглядається, судом установлено, що як частка у майні колгоспного двору, так і частка у майні в порядку спадкування після смерті батька належить ОСОБА_1 в силу закону.

Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який власник може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутися до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування строку позовної давності до спірних правовідносин відсутні.

Оскільки ОСОБА_1 є власником частини спірного домоволодіння, тому підстави для визнання його та малолітньої доньки ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житлом, відсутні. У задоволенні первісного позову ОСОБА_3 з цих підстав слід відмовити.

Що стосується позовних вимог про скасування свідоцтва про право приватної власності на житловий будинок з надвірними будівлями, видане Славутською районною державною адміністрацією 14 лютого 2000 року ОСОБА_9 на житловий будинок АДРЕСА_1 , то в задоволенні таких вимог слід відмовити.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом ст.5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, п. 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, п. 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, п. 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, п. 106).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Звертаючись до суду з позовом про захист порушеного права, позивач посилався на те, що свідоцтво про право власності видане на ім`я батька ОСОБА_10 14.02.2000 року, видано без урахування правил, які діяли на час видачі такого документа, та без урахування його права на 1/5 частку в колгоспному дворі, а тому просив свідоцтво про право власності на нерухоме майно скасувати.

Однак, задоволення цих вимог не призведе до поновлення порушеного права позивача.

Заявляючи такі позовні вимоги, позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного цивільного права, внаслідок чого заявлені ним позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Зважаючи на зазначене, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. У задоволенні первісного позову ОСОБА_3 слід відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Свідоцтво про право на спадщину за законом видане ОСОБА_3 від 01.03.2000 року Славутською державною нотаріальною конторою в частині спадкування ОСОБА_3 1/4 частини житлового будинку з надвірними будівлями до нього, по АДРЕСА_1 визнати недійсним. Визнати право власності на 1/4 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 . В решті зустрічного позову слід відмовити.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки зустрічна позовна заява та апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволені частково, а в задоволенні первісного позову ОСОБА_3 відмовлено, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог - 1536 грн. 80 коп.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 24 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні первісного позову ОСОБА_3 відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати свідоцтво про право на спадщину за законом видане ОСОБА_3 від 01.03.2000 року Славутською державною нотаріальною конторою в частині спадкування ОСОБА_3 1/4 частини житлового будинку з надвірними будівлями до нього, по АДРЕСА_1 недійсним.

Визнати право власності на 1/4 частину житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

В решті позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір 1536 грн. 80 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 листопада 2020 року.

Судді: Т.О. Янчук

А.В. Купельський

О.І. Ярмолюк