Постанова

від 19.11.2020 по справі 607/10913/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

19 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 607/10913/17

провадження № 61-9320св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Міщія О. Я., Ткача З. Є., Шевчук Г. М.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги мотивовані тим, що під час перебування у шлюбі сторони отримали земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,06 га по

АДРЕСА_1 , на якій спільною працею та за кошти сім`ї побудували житловий будинок. Крім того, під час перебування у шлюбі сторони придбали земельну ділянку площею 0,04 га

в с. Біла Тернопільського району Тернопільської області для ведення особистого селянського господарства та легковий автомобіль марки Chevrolet Aveo , 2006 року випуску. Власником спірного майна значиться ОСОБА_2 , яка не визнає його право на майно.

У зв`язку з цим просив визнати за ним право власності на Ѕ частину зазначеного майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 листопада 2018 року позов задоволено частково.

Визнано в порядку поділу майна подружжя право власності ОСОБА_1 на Ѕ ідеальну частку легкового автомобіля марки Chevrolet Aveo , реєстраційний номер НОМЕР_1 , залишено автомобіль у спільній частковій власності

з ОСОБА_2 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції керувався тим, що в момент оформлення права власності на житловий будинок сторони не проживали разом як подружжя та не вели спільне господарство. Вказані обставини встановлені судовим рішенням про розірвання шлюбу. Спірний будинок фактично збудовано за кошти, подаровані батьками відповідача, позивач не довів власної фінансової участі чи праці

у створенні цього будинку, а тому на нього не може поширюватися режим спільної сумісної власності. У справі відсутні докази придбання житлового будинку по АДРЕСА_1 за час перебування сторін у шлюбі та за спільні кошти.

Земельні ділянки площами 0,06 га та 0,04 га в с. Біла Тернопільського району Тернопільської області є особистою приватною власністю відповідача, так як нею набуто право власності на ці земельні ділянки шляхом їх безоплатної приватизації на своє ім`я.

Автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки він

є неподільною річчю та не може бути реально поділений між сторонами відповідно до їх часток, а жодна із сторін не внесла відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, частки подружжя в автомобілі є рівними, тому його необхідно залишити у спільній частковій власності сторін без його реального поділу.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 листопада 2018 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання

в порядку поділу майна подружжя права власності за ОСОБА_1 на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення.

Визнано в порядку поділу майна подружжя право власності ОСОБА_1 на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 .

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що будівництво спірного об`єкта нерухомості було розпочато в період перебування сторін у шлюбі, а його готовність станом на 2009 рік дозволяла здійснювати використання будинку за своїм функціональним призначенням. Хоч будинок і введений в експлуатацію відповідачем та зареєстрований на її ім`я після припинення подружніх відносин, проте цей будинок на підставі статей 60, 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки побудований за спільні кошти та під час шлюбу.

Аргументи учасників справи

У травні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року , в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила оскаржене судове рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання права власності за позивачем на Ѕ частину житлового будинку та залишити

в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно встановлено, що на момент введення житлового будинку в експлуатацію та реєстрації права власності сторони фактично припинили шлюбні відносини, а тому режим права спільної сумісної власності на будинок не поширюється. Апеляційний суд не взяв до уваги, що відповідач ще до моменту укладення шлюбу отримала земельну ділянкупо АДРЕСА_1 шляхом її безоплатної приватизації. Після укладення шлюбу подружжя ОСОБА_1 проживало на орендованій квартирі, всі зароблені кошти витрачало на харчування та заправку авто, дохід позивача був мізерний, саме батьки відповідача виступали ініціатором будівництва житлового будинку, давали кошти на його будівництво, починаючи з 2014 року сторони припинили проживати разом як сім`я, вести спільний побут, бюджет. Апеляційний суд не врахував, що початок будівельних робіт припав на 2008 - 2009 роки, проте у той період об`єкт будівництва не був завершений. Докази, які апеляційний суд поклав в основу свого рішення, не свідчать, що будинок був повністю збудований за спільні кошти подружжя.

Відповідачем у повній мірі спростовано презумпцію права спільної сумісної власності, оскільки майно (житловий будинок) вона набула у період фактичного припинення подружніх відносин, що підтверджується рішенням суду про розірвання шлюбу, яке має преюдиційне значення. Зазначене підтверджується судовою практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема, постановами від 15 квітня 2019 року у справі № 335/6544/14-ц, від

06 серпня 2018 року у справі № 313/403/14-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 488/2288/15-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 754/3929/16-ц, від

07 листопада 2018 року у справі № 641/4323/15-ц.

Крім того, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції з порушенням строку, визначеного статтею 354 ЦПК України. Так, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 листопада 2018 року набрало законної сили 19 грудня 2018 року, а апеляційна скарга на це рішення була подана 21 листопада 2018 року. Звіт про оцінку майна, який долучив позивач на стадії апеляційного провадження, зроблений 17 грудня 2018 року, що також свідчить про те, що він мав можливість подати апеляційну скаргу у строк, проте цього зроблено не було. Тому суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права.

Постанова апеляційного суду оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу майна подружжя права власності на Ѕ частину житлового будинку, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

У липні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на безпідставність її вимог.

У серпні 2019 року ОСОБА_2 подала відповідь на відзив на касаційну скаргу,

в якому заперечує проти доводів, викладених у відзиві.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

02 жовтня 2019 року справу передано судді-доповідачеві Краснощокову Є. В.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 15 вересня 2007 року, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 червня 2017 року розірвано.

Відповідно до рішення 11 сесії 01 засідання 05 скликання Білецької сільської ради Тернопільської області від 28 травня 2007 року № 380 громадянці

ОСОБА_2 передано безкоштовно у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , надану із земель житлово-громадської забудови в межах населеного пункту с. Біла Тернопільського району Тернопільської області, яка перебувала у користуванні громадянки ОСОБА_2 .

На підставі цього рішення виготовлено державний акт серії ЯД № 22547 від 14 лютого 2008 року на ім`я ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,06 га в с. Біла Тернопільського району Тернопільської області

з кадастровим номером 6125280700:02:001:1572.

В 2009 році спірний будинок збудований та частково відремонтований, до будинку проведено світло, газ, воду, під`єднано каналізацію, цього ж року вони разом з дитиною почали у ньому проживати.

Державна реєстрація житлового будинку загальною площею 201,9 кв. м, розташованого по АДРЕСА_1 , здійснена 16 червня 2016 року, власником будинку значиться ОСОБА_2 .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 червня 2017 року у справі № 607/5415/17 про розірвання між сторонами шлюбу встановлено, що упродовж тривалого часу - трьох років сторони разом не проживають, не підтримують подружніх стосунків та не ведуть спільного господарства. Позивач сам наголошував на зазначеному та був ініціатором розірвання шлюбу.

Сторони визнали той факт, що в 2014 році вони припинили подружні відносини та ведення спільного господарства.

ОСОБА_1 із 11 жовтня 2007 року по 08 серпня 2014 року проходив службу у відділі Державної служби охорони при Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області та його розмір заробітної плати був незначним.

Відповідачем зазначено, що всі грошові кошти, які були вкладені в будівництво житлового будинку та його ремонт були їй подаровані її батьками. Цю обставину підтвердили допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - батьки відповідача, які пояснили, що будинок побудовано за їхні заощаджені кошти та подаровані дочці, це приблизно 35 000 дол. США. Позивач та його батьки нічим не допомагали. В 2009 році будинок був збудований, частково відремонтований і на той час ще подружжя, їх донька і зять, переїхали проживати у будинок, проте ремонтні роботи здійснювались до кінця 2016 року.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - батьки позивача вказали, що ще до одруження дітей було вирішено, що будуть будувати для них будинок. Будівництво розпочали після того як був виготовлений план забудови в травні 2008 року, власноручно копали рови під фундамент, разом зі сватами купували арматуру, цеглу, блоки, займались пошуками майстрів по будівництву, проводили водогін, власними силами провели електрику в будинок, загалом будівництво здійснювалося спільними зусиллями.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від

24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке

ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу . Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує .

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що житловий будинок вона набула в період фактичного припинення шлюбних відносин, оскільки момент його державної реєстрації не свідчить безумовно про його набуття саме в цей період.

Згідно частини шостої статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Апеляційний суд встановив, що будівництво спірного будинку було розпочато

в період перебування сторін у шлюбі, а його готовність станом на 2009 рік дозволяла здійснювати використання будинку за своїм функціональним призначенням, тобто який набутий ними в період шлюбу. Отже, висновки апеляційного не суперечать висновкам, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається ОСОБА_2 .

Помилковим є посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу з порушенням строку, визначеного статтею 354 ЦПК України, оскільки апеляційна скарга ним подана засобами поштового зв`язку 19 грудня 2018 року (а. с. 184), а відповідно до частини шостої статті 124 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові коти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку.

Долучений позивачем до апеляційної скарги звіт про оцінку майна від 17 грудня 2018 року не покладений в обґрунтування оскарженого судового рішення, тому зазначене не може вказувати на порушення, які є підставою для його скасування за наслідком касаційного перегляду справи.

Тому встановивши, що відповідач на підставі належних та допустимих доказів не довела обставин на спростування презумпції спільності права власності подружжя на спірний будинок, апеляційний суд зробив правильний висновок, що він підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, постанову апеляційного суду воскарженій частині - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 квітня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання в порядку поділу майна подружжя права власності на Ѕ частину житлового будинку залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

І. О. Дундар

В. І. Крат