Рішення

від 01.12.2020 по справі 556/431/17

ВОЛОДИМИРЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа 556/431/17

Номер провадження 2/556/128/2020

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.12.2020 року. Володимирецький районний суд Рівненської області в складі:

головуючого- судді Котик Л.О.

при секретарі - Соловей Г.С.

за участю представника позивача - адвоката Наход А.В.

представника відповідачів - адвоката Савонік Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Володимирець цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Старорафалівська сільська рада Володимирецького району, Рівненської області, про встановлення права користування чужою земельною ділянкою (земельного сервітуту), -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Старорафалівська сільська рада Володимирецького району, Рівненської області, про встановлення права користування чужою земельною ділянкою (земельного сервітуту).

В обґрунтування позовних вимог вказує, що відповідно до рішення Старорафалівської сільської ради від 22.10.2007 року №754 йому було надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,1134 га за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства, про що видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №248786. Вказана земельна ділянка розташована всередині земельного масиву та має 6 суміжних земельних ділянок навколо неї. Згідно листа Старорафалівської сільської ради, під`їзд до земельної ділянки ОСОБА_1 , відсутній.

З метою врегулювання питання проїзду до власної земельної ділянки, позивач звернувся до Старорафалівської сільської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з пропозицією укласти договір земельного сервітуту з вказанням на графічних матеріалах місцерозташування проїзду та її конфігурації. Однак укласти договір про встановлення земельного сервітуту на право проходу та проїзду через земельну ділянку одного з відповідачів, останні відмовилися. А тому ОСОБА_1 вимушений був звернутися з даним позовом у суд.

21.03.2017 року відкрито провадження у даній справі та призначено справу до розгляду у попередньому судовому засіданні.

07.04.2017 року відповідачами подано заперечення проти позову, у задоволенні позову просять відмовити за безпідставністю.

Ухвалою Володимирецького районного суду від 10.04.2017 року по справі призначено судову земельно- технічну експертизу, провадження у справі зупинено.

18 квітня 2018 року ухвалою суду відновлено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Старорафалівська сільська рада Володимирецького району, Рівненської області, про встановлення права користування чужою земельною ділянкою (земельного сервітуту) і призначено підготовче засідання.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 25.09.2018 року підготовче провадження закрито і справу призначено до судового розгляду.

11.03.2019 року ухвалою Володимирецького районного суду, за клопотанням представника відповідачів - адвоката Савонік Л.О. призначено повторну судову земельно-технічну експертизу та зупинено провадження в справі на час проведення експертизи.

За клопотанням експерта Мисковець Н.О. для проведення експертизи було постановлено ухвалу від 25.06.2019 року про витребування доказів.

01.08.2019 року в.о. завідувача Волинського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз повернуто матеріали цивільної справи та технічну документацію земельних ділянок з повідомленням про неможливість надання висновку судового експерта №8145-8146 від 29.07.2019 р, де зазначено, що у зв`язку з тим, що клопотання експерта щодо надання додаткових документів необхідних для проведення експертизи не задоволено,, експерт не має можливості провести необхідні дослідження і дати відповіді на поставлені в ухвалі питання.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 02.08.2019 року поновлено провадження у справі, продовжено розгляд справи та призначено судове засідання.

23.09.2019 року подано клопотання представника відповідачів - адвоката Савонік Л.О. про призначення повторної судової земельно-технічної експертизи. Своє клопотання обґрунтовує тим, що ухвалою суду від 11.03.2019 року було призначено таку експертизу, однак експертиза не була проведена, через ненадання експерту топографо-геодезичних зйомок спірних земельних ділянок з нанесенням координат меж земельних ділянок та існуючих будівель, споруд, тощо. Лише у вересні 2019 року за замовленням відповідачів такі зйомки були проведені.

23.09.2020 року призначено повторну судову земельно-технічну експертизу. Провадження в справі зупинено на час проведення експертизи.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 13 травня 2020 року поновлено провадження в справі та призначено справу до судового розгляду.

31.07.2020 року представником позивача - адвокатом Савонік Л.О. подано заяву про стягнення з позивача на користь відповідачів судових витрат на правову допомогу та за проведення судової земельно-технічної експертизи.

В судовому засіданні представник позивача - адвокат Наход А.В. позовні вимоги підтримав повністю та пояснив, що земельна ділянка, цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Дана земельна ділянка з усіх боків оточена земельними ділянками сусідніх землекористувачів і проїзд до неї відсутній. Такі обставини позбавляють позивача можливості використовувати власну земельну ділянку за її цільовим призначенням. У зв`язку з чим виникла необхідність встановлення земельного сервітуту через земельні ділянки одного з відповідачів, що матиме найменш обтяжливі для них наслідки та не спричинить шкоди власникам. Відповідачі від укладення договору сервітутного користування частиною їх земельних ділянок відмовляються.

Згідно першої судової земельно-технічної експертизи, проведеної судовим експертом Сайко С.Л., визначено, що технічна можливість облаштування проїзду через сусідню ділянку ОСОБА_3 існує. В повторній судовій земельно-технічній експертизі експерт ОСОБА_4 посилається на будівельні норми, які не можуть застосовуватися для приватних територій, а саме, що мінімальна ширина проїзду становить 2,75 м. Однак, позивач згідний на облаштування проїзду і з меншими параметрами проїзду, наприклад 2,3 м.. У зв`язку з наведеним просить встановити земельний сервітут через земельну ділянку ОСОБА_3 , за варіантом описаним у висновку експерта ОСОБА_5 №170713/1/С від 07.03.2018 р., щодо ділянки ОСОБА_3 .

Таким чином, єдиним способом захисту прав та інтересів позивача щодо облаштування проходу/проїзду до власної земельної ділянки є рішення суду. Тому просить позов задовольнити.

Представник відповідачів - адвокат Савонік Л.О. позовні вимоги не визнала та пояснила, що позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 та ОСОБА_3 про встановлення земельного сервітуту, земельні ділянки яких не мають спільної межі із земельною ділянкою позивача, та недотичні. Земельна ділянка позивача межує із земельними ділянками інших осіб, однак позивач керуючись власними амбіціями не звернувся до суду з позовом до інших власників земельних ділянок, які межують із його ділянкою. Позивач ніколи не користувався і не здійснював заїзду до власної ділянки через земельні ділянки відповідачів. Також не довів, що саме на земельних ділянках відповідачів є наявний шлях для доїзду до його земельної ділянки. Окрім того, представник позивача підтвердив, що ОСОБА_1 для доїзду до своєї земельної ділянки використовував і інші земельні ділянки. Позивачем не доведено, що повноцінне використання його земельної ділянки неможливе без обтяження сервітуту чужої земельної ділянки і що задоволення його потреб, неможливо здійснити в інший спосіб. Просить суд звернути увагу на висновок повторної експертизи про неможливість встановлення земельного сервітуту через земельні ділянки відповідачів, в позові відмовити та стягнути з позивача на користь відповідачів понесені судові витрати .

В судовому засіданні свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 пояснили, що земельна ділянка ОСОБА_1 не межує із земельними ділянкам відповідачів. Для проїзду до своєї земельної ділянки позивач користувався і користується земельними ділянками сусідів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , також мав проїзд через подвір`я дитячого садочка. В останні роки їздив через земельну ділянку ОСОБА_10 . На земельній ділянці ОСОБА_2 , на тій частині, що пропонуються позивачем для встановлення сервітуту, розміщені будівлі.

Допитаний в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 повідомив, що фактичних замірів будь яких відстаней під час виїзду та огляду місцевості і земельних ділянок позивача та відповідачів не здійснював, обмежився лише візуальним оглядом та технічною документацією на земельні ділянки. Відстань вимірювалась з геодезичної зйомки. Не проводилось топографо-геодезичних зйомок оглянутої місцевості. Дослідження проводилися методом опису, фотофіксації, дослідження відповідної документації в приміщенні ПП Експерт - Рівне - Консалт та на місці знаходження об`єкта експертизи.

Есперт ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що повторна судова земельно-технічна експертиза проведена з дотриманням усіх вимог чинного законодавства, з урахуванням топографо-геодезичних зйомок місцевості за допомого спеціального прибору з нанесенням усіх координат меж земельних ділянок та розміщених на них будівель. Підтвердив, що технічна можливість, влаштування дороги (проїзду) до земельної ділянки ОСОБА_1 відсутня. Технічної можливості встановити земельний сервітут на право проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 через частину земельної ділянки ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , відсутня. Для вивчення можливості встановлення сервітуту була обрана мінімальна ширина проїзду - 2,75 м. згідно ДБН В.2.3-4.

Вислухавши пояснення представників сторін, свідків, експертів, всебічно, повно, об`єктивно дослідивши наявні у справі докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд рахує, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушщення, невизнанення або оспорювання.

Як вбачається з письмових доказів, досліджених судом, згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку, серії ЯД №248786, ОСОБА_1 , на підставі рішення Старорафалівської сільської ради від 22 жовтня 2007 року №254 є власником земельної ділянки, площею 0,1137 га., кадастровий номер: 5620889300:01:001:0119, яка розташована в АДРЕСА_1 , цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства. (т.1, а.с.4)

Згідно листа Старорафалівської сільської ради Володимирецького району №32/02-14 від 25.01.2017 року, під`їзд до земельної ділянки ОСОБА_1 з кадастровим номером 5620889300:01:001:0119, відсутній. (т.1, а.с.5)

Позивачем розроблено схему розміщення сервітуту, що планується для встановлення в цілях організації проходу - проїзду до земельної ділянки з кадастровим номером: 5620889300:01:001:0119, через земельні ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (т.1, а.с.6)

Згідно Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, номер витягу НВ-5604914802019, ОСОБА_3 належить земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана земельна ділянка не має спільних меж із земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , яка належить позивачу ОСОБА_1 (т.2, а.с.69-70)

Як зазначено в листі Володимирецької районної державної адміністрації №Т-293 від 08.11.2016 року, щодо вирішення питання доїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 , зазначено, що дійсно земельна ділянка ОСОБА_1 розташована всередині земельного масиву та має 6 суміжних земельних ділянок навколо неї. Усі 6 земельних ділянок зареєстровані, на підставі чого були розроблені та погоджені всіма суміжними землевласниками технічні документації із землеустрою. Саме на стадії погодження було можливим вирішити питання доїзду до земельної ділянки ОСОБА_11 .. Рекомендовано укласти договір сервітуту на користування земельною ділянкою суміжного землевласника для проходу, проїзду. (т.1, а.с.12)

З листа Старорафалівської сільської ради від 09.03.2017 р. №122/02-14 вбачається, що договір на постійне, безоплатне, сервітутне використання земельної ділянки можна укласти за згодою ОСОБА_2 (т.1, а.с.14)

Згідно Висновку експерта №170713/1/с судової земельно-технічної експертизи, влаштування проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 через земельну ділянку ОСОБА_2 по запропоновому варіанту, із залученням ділянки сільської ради, що не надана у власність чи користування, відповідно до схеми розташування земельного сервітуту, було технічно можливим, до появи господарської будівлі, що перекриває запропонований сервітут. Влаштування проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 через земельну ділянку ОСОБА_3 по запропонованому варіанту, відповідно до схеми розташування земельного сервітуту, технічно можливе. Можливість влаштування проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 через сусідню ділянку іншого землекористувача, відмінного від відповідачів, який був би менш обтяжливим для власника обтяжної земельної ділянки, ніж для будь-кого з відповідачів та технічно можливим, відсутня. (т.1, а.с.49-57)

Також, ОСОБА_1 відмовлено в сервітутному користуванні частиною земельної ділянки, шо перебуває в користуванні Управління освіти Володимирецької районної державної адміністрації, де розміщений ДНЗ Дюймовочка (рішення Старорафалівської сільської ради Володимирецького району Рівненської області №937 від 28 вересня 2017 року Про розгляд заяви ОСОБА_1 ). (т.2, а.с.34)

Суміжними землевласниками ОСОБА_1 , являються ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ДНЗ Дюймовочка , ОСОБА_10 . Не являються суміжними землевласниками ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .. Генеральним планом с. Стара Рафалівка шляхів для проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , не передбачено. ОСОБА_1 , на момент приватизації земельної ділянки, було відомо про відсутність проїзду до його земельної ділянки. (Відповідь на запит №86/02-14 від 18.02.2019 року Старорафалівської сільської ради), (т.2, а.с.92)

Поскільки після проведення первинної судової земельно-технічної експертизи змінилися межі земельних ділянок сусідів позивача, були проведенні топографо-геодезичні зйомки спірних земельних ділянок з нанесенням координат меж земельних ділянок та існуючих будівель, споруд, тощо, по справі призначено повторну судову земельно-технічну експертизу. Тобто висновок первинної експертизи є не повним.

І згідно Висновку експерта за результатами проведення повторної судової земельно-технічної експертизи №8750 від 30.04.2020 року, технічна можливість, влаштування дороги (проїзду) до земельної ділянки ОСОБА_1 , кадастровий номер 5620889300:01:001:0119, адреса місцезнаходження: АДРЕСА_1 , цільове призначення: для ведення особистого селянського господарства, без встановлення земельного сервітуту, відсутня.

Технічна можливість встановити земельний сервітут на право проїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 , кадастровий номер 5620889300:01:001:0119, через частину земельної ділянки ОСОБА_3 та через частину земельної ділянки ОСОБА_2 , відсутня. (т.3, а.с.15-19)

І оскільки при проведенні судової земельно-технічної експертизи №8750 від 30.04.2020 року були використані топографо-геодезичні зйомки спірних земельних ділянок з нанесенням координат меж земельних ділянок та існуючих будівель, споруд, тощо, що не використовувалося під час проведення первинної експертизи, на думку суду даний висновок є більш повним і об`єктивним. Сторона позивача не надала достатніх та допустимих доказів на спростування даних цього висновку експерта.

І відповідно до ст.110 ЦПК України, суд оцінює висновок експерта №8750 від 30.04.2020 року як належний і допустимий доказ.

Відповідно до положень ст. 41 Конституції України - кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною другою статті 395 ЦК України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).

Порядок встановлення земельних сервітутів регулюється нормами статтей 401-406 Цивільного кодексу України та статтей 98-102 Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 ЦК України).

Статтею 403 ЦК України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Згідно зі статтею 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема, такого земельного сервітуту як право проходу та проїзду на велосипеді, а також право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (стаття 98, 99 ЗК України).

У пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ роз`яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що: правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб`єктивний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 642/3165/17 (провадження № 61-14776св18); метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 351/1146/16-ц (провадження № 61-14776св18).

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом встановлено, що сторони у справі не досягли домовленості про встановлення сервітуту і з цього приводу між ними існує спір.

Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, ОСОБА_15 та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East /West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку про можливість встановлення земельного сервітуту шляхом надання права проїзду та проходу через належну іншій особі земельну ділянку у разі, якщо задовольнити таку потребу у будь-який інший спосіб неможливо.

При цьому виходячи із сутності сервітуту обсяг користування чужим майном повинен бути чітко окреслений, оскільки обмеження права власності особи на майно, щодо якого встановлено сервітут, не позбавляє власника продовжувати використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням, тобто можливості здійснення правомочностей володіння, користування, розпорядження майном у межах, не обтяжених сервітутом (ч. 3 ст. 98 ЗК України, ч. 5 ст. 403 ЦК України).

Крім того, право на встановлення сервітуту належить власникам або користувачам суміжних земельних ділянок, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 100 ЗК України встановлення сервітуту здійснюється для обслуговування належної їм земельної ділянки за рахунок обслуговуючої , тобто сервітутної земельної ділянки.

Виходячи з поняття сервітут, у випадку встановлення земельного сервітуту, пов`язаного з просторовим використанням чужої земельної ділянки (зокрема при праві проходу, проїзду тощо), суду необхідно з`ясувати, яка саме частина земельної ділянки відповідача підлягає використанню за сервітутом, а яка її частина не обтяжена сервітутом і може використовуватися власником.

Тому, нам підставі наданих доказів судом встановлено, що вимога позивача про встановлення земельного сервітуту через земельні ділянки, що належать ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , позбавлена обов`язкової умови встановлення сервітуту - реальна необхідність встановлення сервітуту, яка не може бути задоволена іншим способом.

Обставин, які б свідчили про те, що прохід та проїзд до земельної ділянки по АДРЕСА_1 неможливо облаштувати іншим чином, зокрема через належні інші суміжні земельні ділянки, судом не встановлено. Відсутні належні та допустимі докази того, що доступ до земельної ділянки, якою користується позивач, неможливо встановити іншим способом та є необхідність встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці відповідача.

Оскільки ОСОБА_1 не довів неможливість облаштування проїзду до його земельної ділянки, у будь-який інший спосіб, крім шляхом проїзду через земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд враховуючи положення ст.ст. 395, 401, 402 ЦК України і статті 98, 99, 100 ЗК України приходить до висновку про відмову у задоволенні позову, за недоведеністю позовних вимог.

Вказані висновки суду повністю узгоджують із правовими позиціями Верховного Суду, що викладені у постановах від 7 вересня 2018 року у справі No 127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі No 686/3104/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі No 607/12777/17, від 26 березня 2020 року у справі №383/153/17.

За таких обставин, суд, на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, приходить до переконання, що у задоволенні позовних вимог про встановлення земельного сервітуту слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.

Що стосується судових витрат, суд констатує наступне.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрат пов`язаних із проведенням експертизи.

Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Під час розгляду справи було проведено дві судові земельно-технічні експертизи.

Згідно квитанцій №42846197, №0.0.1410921119.1 від 17 липня 2019 року відповідачами: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було сплачено витрати на проведення судової земельно-технічної експертизи по 4082 грн. кожен.

Оскільки в позові ОСОБА_1 відмовлено з недоведеністю позовних вимог, тому з ОСОБА_1 слід стягнути на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати пов`язані із проведенням експертизи в розмірі по 4082 грн., кожному.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною п`ятою статті 137 ЦПК встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПК обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність ) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат .

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення .

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 (провадження № 61-5662св20) зазначено, що на підтвердження понесених витрат на отримання правничої допомоги адвокат не надав детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, тому немає підстав для стягнення витрат на правничу допомогу .

У даній справі, судом встановлено, що на підтвердження понесених відповідачами витрат на правничу допомогу представником разом із заявою про стягнення судових витрат надано суду акти виконаних робіт (наданих послуг) із зазначенням переліку наданих послуг, копію квитанції до прибуткового касового ордеру №006 від 21.07.2020 року від імені ОСОБА_2 на суму 8000 грн. та №007 від 31.07.2020 року від імені ОСОБА_3 на суму 8000 грн., договори про надання правничої допомоги №025, №026 від 21.09.2018 року та додаткові угоди до договору про надання правничої допомоги від 21 вересня 2018 року №025, №026.

Проте представником відповідачів не надано суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.

Інформація, яка міститься в актах виконаних робіт (наданих послуг), договорах про надання правничої допомоги №025, №026 від 21.09.2018 року та додаткових угодах до договору про надання правничої допомоги від 21 вересня 2018 року №025, №026, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку, що підстав стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, немає.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 321, 395, 401-406 ЦК України, ст.ст. 98-102 Земельного кодексу України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ , ст.ст.10, 12, 76, 77, 80, 81, 89, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Старорафалівська сільська рада Володимирецького району, про встановлення права користування. чужою земельною ділянкою (земельного сервітуту), відмовити за недоведеністю позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на проведення судової земельно-технічної експертизи в розмірі 4082 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на проведення судової земельно-технічної експертизи в розмірі 4082 грн.

У задоволенні заяви представника відповідачів - адвоката Савонік Л.О. про стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу адвоката, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Рівненського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подачі апеляційної скарги через Володимирецький районний суд Рівненської області.

Згідно п.15.5 Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суддя: Котик Л.О.