Рішення

від 07.12.2020 по справі 910/6144/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.12.2020Справа № 910/6144/18 За позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1. Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1.Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація

2.Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва"

про визнання недійсним договору та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення

Суддя Усатенко І.В.

Секретар судового засідання Микитин О.В.

Представники сторін:

від прокуратури Вакулюк Д.С.

від позивача Візор О.М.

від відповідача 1 не прибули

від відповідача 2 не прибули

від третьої особи 1 Мусійчук В.А.

від третьої особи 2 не прибули

В судовому засіданні 07.12.2020 на підставі ст. 240 ГПК України прийнято скорочене рішення суду.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Київська місцева прокуратура № 5 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича та Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" про: визнання недійсним договору від 10.06.2016 оренди нежитлового приміщення, який укладений ТОВ "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" та Підприємцем; зобов`язання Підприємця усунути перешкоди Раді у користуванні майном територіальної громади м. Києва, а саме, приміщення № 41 площею 134,4 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А у Оболонському районі м. Києва, шляхом виселення Підприємця із вказаного приміщення.

Позовні вимоги мотивовані наявністю правових підстав для визнання недійсним договору від 10.06.2016 оренди нежитлового приміщення, який укладений ТОВ "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" і Підприємцем, та відсутністю у Підприємця належних правових підстав для користування спірним приміщенням.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2019 у справі, позов задоволено повністю, з посиланням на його обґрунтованість.

Постановою Верховного Суду від 06.08.2019 № 910/6144/18 касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Гопки Олександра Івановича задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.09.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2019 зі справи № 910/6144/18 скасовано. Справу № 910/6144/18 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судових справи між суддями справу № 910/6144/18 передано для розгляду справу судді Усатенко І.В.

Ухвалою суду від 21.08.2019 справу прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.09.2019.

11.09.2019 через канцелярію суду від прокуратури надійшли пояснення, в яких обґрунтовує звернення саме прокуратури з даним позовом та не вчинення радою дій, спрямованих на захист інтересів держави в судовому порядку. Прокуратурою зазначено, що позивача було належним чином повідомлено намір прокуратури звернутись до суду з відповідним позовом, крім того, позивачу було відомо про наявні порушення. Прокурором зазначено, що жодним нормативним актом не зобов`язано прокуратуру з`ясовувати причини не звернення повноваженого органу до суду за захистом інтересів територіальної громади.

25.09.2019 від третьої особи-2 надійшли письмові пояснення, в яких вказано, що відповідач-1 протиправно користується майном, в зв`язку з чим позов прокуратури є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

26.09.2019 в підготовчому засіданні оголошено перерву на 07.10.2019.

02.10.2019 через канцелярію суду від відповідача-1 надійшли письмові пояснення, в яких він заперечує право прокуратури на звернення до суду, в тому числі, в зв`язку з тим, що прокуратура не є власником спірного майна, а як орган не може бути альтернативним суб`єктом звернення до суду.

07.10.2019 через канцелярію суду від прокуратури надійшли пояснення, в якому додатково зазначено про обізнаність Київради щодо обставин порушення прав територіальної громади міста Києва. Прокуратурою зазначено, що право власності на спірне приміщення 15.11.2018 зареєстровано за позивачем.

07.10.2019 в підготовчому засіданні оголошено перерву на 24.10.2019.

23.10.2019 від прокуратури надійшли пояснення, в яких зазначено, що право власності позивача підтверджується рішення господарського суду, і що прокуратура не стверджує, що вона є власником спірного нежитлового приміщення. Також право власності на майно не виникало і в відповідача-2, в зв`язку з чим він не мав права розпоряджатись майном, передаючи його в оренду.

Ухвалою суду від 24.10.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче засідання на 28.11.2019.

18.11.2019 через канцелярію суду від відповідача-1 надійшло клопотання про повернення позовної заяви, в зв`язку з відсутністю підстав у прокурора для звернення до суду.

19.11.2019 через канцелярію суду від прокуратури надійшли пояснення щодо отримання позивачем від прокуратури листа в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

21.11.2019 від третьої особи-2 надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі.

27.11.2019 через канцелярію суду від позивача надійшли письмові пояснення, в яких він підтримує позов прокуратури та просить його задовольнити, оскільки, відповідач-1 без будь-яких правових підстав користується комунальним майном, що порушує інтереси держави. Позивач підтвердив, що прокуратурою було дотримано вимог законодавства та повідомлено позивача про намір звернутись з позовом, відповідний лист був отриманий позивачем 30.05.2018.

В підготовчому засіданні протокольною ухвалою від 28.11.2019 відповідачу-1 відмолено у задоволенні клопотання про повернення позовної заяви, в зв`язку з необгрунтованістю, оскільки, ГПК України не передбачено повернення позовної заяви після відкриття провадження у справі, з підстав вказаних відповідачем-1.

В підготовчому засіданні 28.11.2019 оголошено перерву на 05.12.2019.

Ухвалою суду від 05.12.2019 зупинено провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 912/2385/18.

11.06.2020 через канцелярію суду від прокуратури надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, оскільки, Великою Палатою Верховного Суду було прийнято постанову у справі № 912/2385/18 про направлення справи на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою суду від 22.06.2020 поновлено провадження у справі, призначено підготовче засідання на 23.07.2020.

23.07.2020 через канцелярію суду прокуратурою подано пояснення щодо обгрунтованості позову з урахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою суду від 23.07.2020 підготовче засідання відкладено на 20.08.2020.

Ухвалою суду від 20.08.2020 закрито підготовче засідання та призначено до судового розгляду по суті на 17.09.2020.

17.09.2020 судове засідання не відбулось, у зв`язку з перебуванням судді Усатенко І.В. у щорічній відпустці.

Ухвалою суду від 21.09.2020 призначено судове засідання на 08.10.2020.

05.10.2020 через канцелярію суду від прокуратури надійшло клопотання про зміну найменування з "Прокуратури міста Києва" на "Київська міська прокуратура".

07.10.2020 від третьої особи-2 надійшло клопотання про розгляд справи без участі її представника.

Ухвалою суду від 08.10.2020 судове засідання відкладено на 05.11.2020.

05.11.2020 від відповідача 1 надійшло клопотання про відкладення судового засідання.

05.11.2020 судове засідання не відбулося, у зв`язку з перебуванням судді Усатенко І.В. на лікарняному.

Ухвалою суду від 26.11.2020 судове засідання призначено на 07.12.2020.

07.12.2020 від третьої особи-2 надійшло клопотання про розгляд справи без участі її представника.

В судове засідання 07.12.2020 представники відповідачів та третьої особи-2 не з`явились, про дату та час судового засідання були повідомлені належним чином. Відповідачі про причини неявки не повідомили.

Наразі, з огляду на неявку вказаних учасників судового процесу, господарський суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників відповідачів та третьої особи-2 за наявними в матеріалах справи доказами та заявами, поданими сторонами по суті спору.

В судовому засіданні 07.12.2020 представники прокуратури, позивача та третьої особи-1 просили позов задовольнити повністю з підстав, викладених у заявах по суті спору.

Відповідно до ст. 217 ГПК України про закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами суд зазначає в протоколі судового засідання і переходить до судових дебатів.

В судових дебатах представники прокуратури, позивача та третьої особи-1 просили задовольнити позов.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Судом оцінено зазначені прокурором підстави для представництва позивача в суді в рамках розгляду даної справи.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Вказана правова позиція також викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 № 912/2385/18.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України . при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

До матеріалів справи долучено повідомлення в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" адресоване Київській міській раді про намір прокуратури звернутись до суду про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення (лист від 15.05.2018 № 43-3725-18). Лист був отриманий адресатом 30.05.2018 та зареєстрований за № 08/9584.

Суд приймає лист від 15.05.2018 № 43-3725-18 в якості належного, допустимого та вірогідного доказу повідомлення прокуратурою позивача про намір звернутись до суду з позовом, що є предметом розгляду в даній справі.

Суд наголошує, що позивачу було завчасно (щонайменше з 2017 року) відомо про порушенні інтересів держави та необхідність захисту таких інтересів, оскільки, позивач брав участь в рамках судової справи № 910/1468/17 за позовом Київської місцевої прокуратури № 5 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП Нерухомість" про витребування майна з чужого незаконного володіння нежилого приміщення № 38, № 41 по вул Йорданській, 14-А у м. Києві (майно, що є предметом розгляду у даній справі).

Причини самостійного не звернення позивача з позовом прокуратурі не були повідомлені. Доказів зворотного суду не надано.

Позивач не заперечив обставин отримання повідомлення прокуратури про звернення до суду та не оспорив його право представництво, в зв`язку з чим, суд вбачає підстави для розгляду даної справи по суті.

У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1468/17 за позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" нерухомого майна, а саме: нежилих приміщень №38 (площею 69,6 кв.м.) та № 41 (площею 134,4 кв.м.), загальною площею 204 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Рішенням від 16.03.2017 Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 позовні вимоги Київської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено: витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" нерухоме майно, а саме: нежилі приміщення № 38 ( площею 69,6 кв.м. ) та № 41 ( площею 134,4 кв.м. ), загальною площею 204 кв.м., розташовані за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради; розподілено судові витрати. Вказане рішення набрало законної сили 07.04.2017.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Отже, виходячи з вищевикладеного, судове рішення по справі №910/1468/17, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.

В рішенні від 16.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 судом було встановлено наступне.

Розпорядженням №41 від 31.05.2015р. Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації "Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесене до сфери управління Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації" спірні нежитлові приміщення передані на баланс Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва".

Пунктом першим Розпорядження №41 від 31.05.2015р. Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації "Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесено до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації" майно, яке перебуває у сфері управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації закріплено на праві господарського віддання за Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва", в тому числі, й нежитлове приміщення № 41, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А.

Згідно з інформаційною довідкою №127930480 від 18.06.2018 з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна право власності на наступні об`єкти нерухомості: нежитлові приміщення №38 та № 41 загальною площею 204 кв.м. по вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А в м. Києві зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ".

У судовому рішенні по справі №910/1468/17 встановлено, під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні, яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100050000286, за ч. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 190 Кримінального кодексу України, Київською місцевою прокуратурою № 5 було встановлено, що у провадженні Дарницького районного суду міста Києва перебувала справа №2266222800 за позовом ОСОБА_1 .

Рішенням від 14.04.2000р. Дарницького районного суду м. Києва у справі №2266222800 встановлений факт належності права власності на групи нежилих приміщень загальною площею 204 кв.м., яка складається з приміщень № 38-69,6 кв.м. та 41-134,4 кв.м., розташованих за адресою: м. Київ, вул. Лайоша Гавро, 14-А за ОСОБА_1 .

В судовому рішенні по справі №910/1468/17 встановлено, що в ході досудового розслідування 01.08.2016р. слідчим СВ Оболонського УП ГУ НП в м. Києві направлений запит голові Дарницького районного суду міста Києва у справі №2266222800.

Згідно листа від 02.08.2016 р. Голови Дарницького районного суду м. Києва матеріали справи №226622280 в провадженні Дарницького районного суду м. Києва не перебували.

Згідно листа від 17.01.2017р. Дарницького районного суду відповідно до автоматизованої системи документообігу справа за позовом ОСОБА_1 про встановлення факту належності права власності групи нежитлових приміщень, не значиться.

Господарським судом міста Києва було встановлено, що Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синьовид Іриною Олексіївною на підставі неіснуючого рішення суду 27.04.2016 р. проведено реєстрацію об`єктів нерухомого майна за Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ".

Використовуючи неіснуюче рішення суду, директор товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" незаконно заволодів майном, що є власністю територіальної громади м. Києва та перебуває у господарському віданні комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва", шляхом передачі його до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ".

27.04.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синьовид Іриною Олексіївною було проведено реєстрацію нежитлових приміщень №38, №41 загальною площею 204 кв.м. по вул. Йорданській (Лайоша Гавро), 14-А в Оболонському районі м. Києва за Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ".

Одночасно, як вбачається з матеріалів справи, 10.06.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ" (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар бере в тимчасове володіння наступне приміщення: - адреса будинку, в якому знаходиться приміщення , що орендується: вул.Йорданська, 14А; - загальна площа приміщення, що орендується 134,4 кв.м;

- номер приміщення №41, поверх перший; - стан приміщення, що орендується, на момент передачі в оренду: придатне використання згідно п.2 договору;

За умовами п.2.1 договору від 10.06.2016 приміщення, що орендується, надається орендарю для розміщення закладу громадського харчування.

Термін оренди складає 2 роки 11 місяців з моменту прийняття приміщення, що орендується, за актом приймання-передачі (п.3.1 договору від 10.06.2016).

Згідно п.п.4.1, 4.2 договору від 10.06.2016 розмір орендної плати встановлюється окремим додатком до договору. Орендна плата сплачується до 20 числа кожного місяця на підставі виставленого орендодавцем рахунку.

За поясненнями прокурора та позивача, які з боку відповідача 1 підтверджені, станом на теперішній час Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем використовується приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А у Оболонському районі м. Києва.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 2, 3 ст.53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Наразі, за твердженнями прокурора та позивача, договір від 10.06.2016, укладений між відповідачами, суперечить приписам чинного законодавства, оскільки директор Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" незаконно заволодів майном, яке є предметом оренди, та належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Прокурором та позивачем наголошено, що договір оренди від 10.06.2016р. порушує публічний порядок, а отже є нікчемним. Вказані обставини, на думку заявників, вказують на незаконність передання в оренду приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А у Оболонському районі м. Києва Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами ст.761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Як було встановлено судом вище, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1468/17 за позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" нерухомого майна, а саме: нежилих приміщень №38 (площею 69,6 кв.м.) та № 41 (площею 134,4 кв.м.), загальною площею 204 кв.м., які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Рішенням від 16.03.2017 Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 позовні вимоги Київської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено: витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" нерухоме майно, а саме: нежилі приміщення № 38 ( площею 69,6 кв.м. ) та № 41 ( площею 134,4 кв.м. ), загальною площею 204 кв.м., розташовані за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради; розподілено судові витрати. Вказане рішення набрало законної сили 07.04.2017р.

В рішенні від 16.03.2017 Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 судом було встановлено, що використовуючи неіснуюче рішення суду, директор Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" незаконно заволодів майном, що є власністю територіальної громади м. Києва та перебуває у господарському віданні Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва", шляхом передачі його до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ".

Тобто, в судовому рішенні по справі №910/1468/17 Господарським судом міста Києва було встановлено наявність саме у територіальної громади міста Києва майнових прав (права власності) в тому числі, на приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А у Оболонському районі м. Києва.

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна на підставі розпорядження № 404 від 17.08.2018 Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації та розпорядження № 41 від 31.01.2015 Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, рішення № 284/5096 від 02.12.2010 Київської міської ради 15.11.2018 прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) про реєстрацію за Київською міською радою прав власності на нежитлове приміщення № 41 по вул Йорданській, 14-А, у м. Києві.

Отже, власником майна (нежитлове приміщення № 41 по вул Йорданській, 14-А, у м. Києві), як комунальної власності, є позивача - Київська міська рада, і саме їй надано право розпорядження відповідним майном.

Наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.76,77 Господарського процесуального кодексу України докази відчуження з 2015 чи передання в оренду територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради означеного майна на користь інших осіб.

Тобто, з наведеного вбачається, що об`єктом оренди за спірним правочином є об`єкти нерухомого майна комунальної форми власності.

Суд відзначає, що наявність у довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна реєстраційного запису, в якому вказано, що станом на момент укладання договору від 10.06.2016 власником приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А у Оболонському районі м. Києва, було Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ", не нівелюють висновків суду стосовно того, що об`єктом оренди за спірним правочином є саме нерухоме майно, що належить територіальній громаді міста Києва, оскільки, відповідний запис був вчинений на підставі підробних документів.

Суд зазначає, що організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

Згідно ч.1 ст.4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) об`єктами оренди за цим Законом є: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є господарський об`єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. У разі виділення цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства складається розподільчий баланс. Грошові кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України, а інші оборотні матеріальні засоби викуповуються орендарем. Порядок викупу оборотних матеріальних засобів та використання грошових коштів, одержаних від їх викупу, а також грошових коштів, наданих орендареві на умовах кредиту відповідно до цієї статті, визначаються Кабінетом Міністрів України; нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації); захисні споруди цивільного захисту із збереженням їх цільового призначення, крім зазначених у частині другій цієї статті.

Відповідно ч.1 ст.5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Тобто, з наведеного вбачається, що чинним на момент укладання спірного паровичну законодавством було визначено чіткий перелік осіб, які мають право передавати комунальне майно в оренду, - виступати орендодавцями за відповідними правочинами.

Отже, з системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що станом на 10.06.2016 (дата укладання спірного договору оренди) у Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" було відсутнім право на передання в оренду Фізичній особі-підприємцю Гопці Олександру Івановичу приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

Отже, виходячи з вищевикладеного, з огляду на те, що об`єктом оренди за договором від 10.06.2016 є об`єкти нерухомого майна, що належить територіальній громаді міста Києва, враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази наявності станом на момент укладання спірного правочину у відповідача 2 права передання нежитлового приміщення № 41, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А, в найм, суд дійшов висновку, що договір від 10.06.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ" та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем, суперечить вимогам чинного законодавства, що вказує на наявність достатніх підстав для визнання вказаного правочину недійсним.

Посилання прокурора та позивача та приписи ст.228 Цивільного кодексу України суд до уваги не приймає як безпідставні та юридично неспроможні.

Згідно ст.228 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об`єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров`я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність вчинюваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Наразі, суд зазначає, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

В свою чергу, обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Проте, всупереч наведеного вище, незважаючи на передбачений господарським процесуальним кодексом України обов`язок з доказування, прокурором та позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами обставин того, що спірні правочини було укладено відповідачами саме за наявності дійсного наміру до порушення інтересів держави і суспільства, його моральним засадам.

Тобто, у даному випадку, посилання прокурора та позивача в якості обґрунтування позову на приписи ст.228 Цивільного кодексу України є такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування, однак, не нівелюють висновків суду щодо наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Прокурором також заявлено позовні вимоги про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича усунути перешкоди Київській міській раді у користуванні майном територіальної громади м. Києва, а саме: приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А, шляхом виселення останнього із вказаного приміщення.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Статтею 16 Цивільного кодексу України унормовано, що способом захисту цивільного права та інтересу є, зокрема, припинення дії, яка порушує право.

Наразі, судом прийнято до уваги, що судове рішення про виселення підлягає примусовому виконанню у порядку, що визначений Законом України "Про виконавче провадження", а отже, застосування саме такого способу захисту призведе до дійсного відновлення прав та законних інтересів територіальної громади міста Києва, як власника приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А.

Суд зауважує, що у даному випадку застосування означеного способу захисту судом ніяким чином не свідчить про вихід суду за межі позовних вимог, з урахуванням того, що згідно приписів ст.5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, з урахуванням висновків щодо наявності підстав для визнання недійсним договору від 10.06.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 5 в інтересах держави в особі Київської міської ради в частині виселення Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича з приміщення №41, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська, 14-А.

Одночасно, суд вважає безпідставними посилання прокурора в якості обґрунтування позову на приписи ст.391 Цивільного кодексу України, згідно яких власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. При цьому, суд зазначає наступне.

Застосовуючи положення статті 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Тоді як, у даному випадку, спірне нерухоме майно не перебуває у фактичному володінні позивача, що вказує на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин для застосування до спірних правовідносин приписів статті 391 Цивільного кодексу України.

Однак, в контексті означеного суд зазначає, що посилання прокурора та позивача на невірну норму права не спростовує висновків суду щодо наявності підстав для виселення відповідача 1 та необхідності ефективного захисту прав та законних інтересів територіальної громади міста Києва.

До того ж, суд вважає безпідставними посилання відповідача 1 на наявність права користування спірним приміщенням, з огляду на чинність договору від 30.12.2011, укладеного з Дочірнім підприємством "ЕКОС", з урахуванням наступного.

За умовами п.4.1 договору від 30.12.2011 термін оренди визначено до 31.12.2012 без права його пролонгації та викупу приміщення.

Як було встановлено вище, пунктом першим Розпорядження №41 від 31.05.2015 Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації "Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва віднесено до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації" майно, яке перебуває у сфері управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації закріплено на праві господарського віддання за Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва", в тому числі, й нежитлове приміщення № 41, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А.

З наданих суду документів вбачається, що 20.01.2016 Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією було скеровано на адресу відповідача 1 повідомлення про припинення договору.

Одночасно, у провадженні Господарського суду Черкаської області перебувала справа №925/312/15 за позовом Комунального підприємства "Житлосервіс "Приозерне" Оболонського району у м.Києві до Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича про виселення з приміщення загальною площею 144,54 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А.

Рішенням від 05.05.2015р. Господарського суду Черкаської області в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою від 30.06.2015 Київського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2015 у справі №925/312/15 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги Комунального підприємства "Житлосервіс "Приозерне" Оболонського району в місті Києві задоволено; виселено фізичну особу - підприємця Гопку Олександра Івановича з нежитлового приміщення шляхом передачі приміщення Комунального підприємства "Житлосервіс "Приозерне" Оболонського району в місті Києві.

Проте, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Відповідно до ч. 2 статті 26 Закону договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно ж ч. 2 статті 17 Законом України "Про оренду державного та комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Зазначена норма є імперативною та підлягає обов`язковому застосування до спірних відносин незалежно від відповідних умов договору та обставин повідомлення орендаря про припинення договору до закінчення терміну його дії, або повідомлення про це після спливу місячного терміну з дати закінчення терміну дії договору.

У межах розгляду справи №925/312/15, судом було встановлено, що договір від 30.12.2011р. не припинив своєї дії 31.12.2012р., а отже поновив свою дію на той самий строк.

Проте, як вказувалось вище, 20.01.2016 Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією було скеровано на адресу відповідача 1 повідомлення про припинення договору.

Тобто, з наведеного полягає, що орендодавцем було повідомлено орендаря протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору про його припинення, що з урахуванням приписів ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та умов договору від 30.12.2011р., вказує на відсутність підстав вважати вказаний правочин поновленим.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного, суд вважає безпідставними та юридично неспроможними посилання Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича на договір від 30.12.2011 в якості належної підстави для здійснення користування спірним приміщенням.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається за відповідачів.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення №41 по вул. Йорданський (Л.Гавро), 14-а у м. Києві, площею 134,4 кв.м, укладений 10.06.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем.

3. Виселити Фізичну особу - підприємця Гопку Олександра Івановича (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) з нежитлового приміщення №41 площею 134,4 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Йорданська (Лайоша Гавро), 14-А в Оболонському районі м. Києва.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОП НЕРУХОМІСТЬ" (04210, м. Київ, вул. Йорданська, буд.14-А, приміщення, 41, ідентифікаційний код 40441453) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, будинок 45/9, ідентифікаційний код 02910019) судовий збір в сумі 881 (вісімсот вісімдесят одна) грн 00 коп.

5. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Гопки Олександра Івановича (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, будинок 45/9, ідентифікаційний код 02910019) судовий збір в сумі 2643 (дві тисячі шістсот сорок три) грн 00 коп.

6. Видати накази після набрання рішенням по справі законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 14.12.2020

Суддя І.В. Усатенко