Постанова

від 11.11.2020 по справі 910/21071/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/21071/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши матеріали касаційної скарги заступника прокурора міста Києва

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 (Кропивна Л. В. - головуючий, судді Поляк О.І., Пономаренко Є.Ю.) у справі

за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1) Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача -2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Астрая",

про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.

(У судовому засіданні взяли участь: представник позивача Баранов М.С., представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс" - Глібко В.І., представник прокуратури - Збарих С.М.)

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У листопаді 2017 року заступник прокурора м. Києва (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Київська міськрада) з позовом до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент КМДА) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс" (далі - ТОВ "Приватбудсервіс") про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 71 цілісного майнового комплексу (далі - ЦМК) державного комунального підприємства побутового обслуговування ремонтно-відстійного пункту № 1 (далі - ЦМК ДКП ПО РВП-1) за адресою: вул. Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ-14, укладеного 26.10.2001 між представництвом Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) у Харківському районі м. Києва та товариством з обмеженою відповідальністю "Ласпі" (далі - ТОВ "Ласпі"); витребування від ТОВ "Приватбудсервіс" у комунальну власність в особі Київської міськради цілісного майнового комплексу, який складається з будівлі літ. Е, площею 25,30 кв.м., літ. Д, площею 27,10 кв.м., літ. Г, площею 177,10 кв.м. на Набережно-Печерській дорозі, 8 у м. Києві.

Позов мотивований тим, що постановою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014 у справі № К/9991/41701/12 скасовано наказ ФДМУ у Харківському районі м. Києва № 26-1/01 від 26.10.2001 "Про затвердження остаточного переможця комерційного конкурсу з продажу ЦМК ДКП ПО РВП-1" і на підставі якого 26.10.2001 з переможцем укладено договір купівлі-продажу ЦМК № 71.

Посилаючись на ту обставину, що у судовому порядку скасовано документ про визначення переможця приватизаційного конкурсу, прокурор дійшов висновку, що ЦМК вибув з комунальної власності незаконно - поза волею власника, а тому укладений договір купівлі-продажу № 71 з переможцем є недійсним, і в Київської міськради виникло право витребувати майно в порядку статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, рішенням Харківської районної в м. Києві ради від 26.06.2001 № 2 ЦМК ДКП ПО РВП-1 державного комунального підприємства побутового обслуговування ремонтно-відстійного пункту № 1 включено до переліку об`єктів, які підлягають приватизації, а наказом представництва ФДМУ у Харківському районі м. Києва № 10/01 від 27.06.2001 затверджено спосіб його приватизації шляхом продажу на комерційному конкурсі.

Умови комерційного конкурсу з приватизації ЦМК ДКП ПО РВП-1 були визначені 14.09.2001 на засіданні конкурсної комісії (протокол № 1) та затверджені представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва.

Інформація про продаж об`єкта на комерційному конкурсі опублікована 18.09.2001 в "Інвестиційній газеті" № 38.

Наказом начальника Регіонального відділення ФДМУ по м. Києву № 531 від 11.10.2001 представництво ФДМУ у Харківському районі м. Києва було зобов`язане у строк не пізніше 15.10.2001 призупинити всі дії з приватизації ЦМК ДКП ПО РВП-1 у зв`язку зі змінами меж адміністративних районів м. Києва.

Утім 18.10.2001 представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва проведено засідання конкурсної комісії з продажу ЦМК (протокол № 2), на якому прийнято рішення щодо продовження проведення конкурсу та направлення звернення до прокуратури району про перевірку законності наказу про призупинення приватизації вказаного об`єкта.

Наказом представництва ФДМУ у Харківському районі № 26-1/01 від 26.10.2001 затверджено протокол № 4 засідання конкурсної комісії від 25.10.2001, визначено остаточного переможця конкурсу з продажу ЦМК - ТОВ "Ласпі" та затверджено ціну продажу 310 000,00 грн.

На підставі прийнятих рішень 26.10.2001 між представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва (продавець) та ТОВ "Ласпі" (покупець) укладено договір купівлі-продажу ЦМК, що знаходиться за адресою:, вул. Набережно-Печерська дорога, 8,

Київ-14 зареєстрований представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва за № 71, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кириленко Л. В. та зареєстрований Харківською районною державною адміністрацією м. Києва 26.10.2001 за реєстраційним № 0122-194 (далі - договір).

У подальшому ТОВ "Ласпі" (продавець) відчужило указаний ЦМК у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Астрая" (далі - ТОВ "Астрая") (покупець) на підставі договору купівлі-продажу від 08.02.2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноногом В.П. (далі - нотаріус Чорноног В. П.) за реєстровими №№ 354, 355 (встановлено у рішенні Господарського суду міста Києва від 19.09.2017 у справі № 910/3175/17, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.02.2018).

У свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2007, посвідченого нотаріусом Чорноногом В.П. за реєстровим № 1257, ТОВ "Астрая" відчужило ЦМК на користь ТОВ "Приватбудсервіс" (покупець), а останнє прийняло за актом прийому-передачі № 1 у власність ЦМК, розташований за адресою: вул. Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ-14.

03.09.2010 між ТОВ "Астрая" та ТОВ "Приватбудсервіс" укладено договір про внесення змін до договору купівлі-продажу ЦМК від 12.04.2007, посвідчений нотаріусом Чорноногом В.П. за реєстровим № 1850 та проведено його державну реєстрацію, відповідно до умов якого продавець зобов`язується передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти у власність: підприємство - ЦМК, розташований за адресою: м. Київ-14, вул. Набережно-Печерська дорога, 8, і сплатити ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі. Відчуженню підлягає майно: автопідйомник - 1 од., бони причальні - 74 од., друкарська машинка - 1 од., пантон-бон - 1 од., будинок охоронця - 2 (дві) будівлі (літера Е, площею 25,3 кв.м., два поверхи, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер; літера Д, площею 27,1 кв.м., два поверхи, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер); будинок адміністрації - 1 (одна) будівля (літера Г, площею 177,1 кв.м., один поверх, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер), комп`ютер EC 1841 - 1 од., акумулятор - 1 од., огорожа території - 103 м., зварювальний апарат - 1 од., бензопилка "Алтай" - 1 од., котел - 1 од.

Згідно з даними інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 104637103 від 22.11.2017 ЦМК: будівлі літ. Е пл. 25,30 кв.м., літ. Д пл. 27,10 кв.м., літ. Г пл. 177,10 кв.м., що розташований за адресою: м. Київ, вул . Набережно-Печерська дорога, 8, зареєстровано за ТОВ "Приватбудсервіс", а отже власником ЦМК, переданого представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва за договором купівлі-продажу № 71 від 26.10.2001 ТОВ "Ласпі", є відповідач-2 - ТОВ "Приватбудсервіс".

Під час розгляду справи також встановлено, що ТОВ "Ласпі" припинено у зв`язку з визнанням юридичної особи банкрутом на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 28.02.2011 у справі №44/170-б, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців та громадських формувань від 09.07.2018. Представництво ФДМУ у Харківському районі м. Києва відповідно до наказу РВ ФДМУ по місту Києву від 14.08.2001 № 412 було ліквідовано та наказом РВ ФДМУ по місту Києву від 17.10.2001 № 540 визначено його правонаступником представництво ФДМУ у Дарницькому районі м. Києва. У подальшому, після введення в дію Закону № 280/97-ВР представництва ФДМУ, у тому числі представництво ФДМУ у Дарницькому районі м. Києва, було ліквідовано. Натомість при міських і районних радах та адміністраціях створювалися фонди, відділи комунального майна, яким і були передані функції з реформування комунального майна. Так, відповідно до Положення про Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міськради (КМДА), затвердженого розпорядженням № 2383 від 29.12.2012, відповідач-1 у даній справі є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міськради (КМДА), який в частині приватизації об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва є правонаступником РВ ФДМУ по м. Києву.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.06.2018 у справі № 910/21071/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.12.2018, позов задоволено в повному обсязі.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2019 зазначені рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав, що судами попередніх інстанції не досліджено і не надано правової оцінки цілому комплексу істотних для цієї справи обставин, та, зокрема, вказано на необхідності встановити орган, який виконував функції власника (розпорядника) спірного майна з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001 № 2 і до моменту укладення спірного договору.

Щодо висновків судів попередніх інстанцій про застосування правил про позовну давність, то Верховним Судом вказано, що судами не викладено в оскаржуваних судових рішеннях результатів дослідження та оцінки доводів добросовісного набувача про те, що прокурор та Київська міськрада знали про своє порушене право протягом 13 років, адже у 2003 році прокурор міста Києва вже звертався в інтересах держави в особі КМДА з позовом до ТОВ "Ласпі" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.01.2001, а в квітні 2005 році в справу вступила Київська міськрада як третя особа на стороні позивача; тож прокуратура і Київська міськрада знали про своє порушене право понад 10 років тому, тоді як з позовом до добросовісного набувача прокурор звернувся лише у листопаді 2017 року.

Верховний Суд зазначив про необхідність встановлення обставин, коли та з яким результатом були розглянуті вищевказані вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.01.2001; чи пред`являла в межах вказаної справи Київська міськрада самостійні вимоги на предмет спору і якщо так, то коли та з яким результатом її вимоги були розглянуті, яким чином дані обставини впливають чи не впливають на обрахування строків позовної давності в даній справі. Також потрібно врахувати при розгляді спору правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц щодо застосування позовної давності до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України.

За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду міста Києва від 23.10.2019 позов задоволено.

Суд першої інстанції встановив, що майно внаслідок порушення приписів законодавства про приватизацію за відплатним договором вибуло з комунальної власності незаконно, поза волею власника, а тому є підстави для визнання приватизаційного договору недійсним та для витребування майна від останнього добросовісного володільця на користь законного власника - Київської міськради. Тож доводи прокурора, викладені ним у позові, законні та обґрунтовані. Дійшовши висновку про порушення прав та інтересів позивача у даному спорі, суд першої інстанції розглянув заяву ТОВ "Приватбудсервіс" про застосування наслідків спливу позовної давності та погодився з відповідачем у тому, що прокурор та Київська міська рада дізнались про своє порушене право ще у 2003 році. Проте суд визнав поважними причини пропуску прокурором позовної давності, зауваживши, що підстави позову або обставини подання позову стали відомі прокурору тільки у листопаді 2014 року, коли Вищим адміністративним судом України була прийнята постанова у справі № К/9991/41701/12 якою скасовано наказ представництва ФДМУ у Харківському районі міста Києва №26-1/01 від 26.10.2001 "Про затвердження остаточного переможця комерційного конкурсу з продажу ЦМК ДКППО РВП-1".

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 23.10.2019 у справі № 910/21071/17 скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.

Постанова аргументована тим, що Харківська районна рада міста Києва як орган місцевого самоврядування не втрачала повноважень власника і не припиняла повноважень представницького органу місцевого самоврядування як на момент прийняття нею рішення про включення ЦМК до переліку об`єктів приватизації, так і на момент його відчуження - нотаріального посвідчення укладеного договору купівлі-продажу ЦМК. За таких обставин справи, у Київської міськради відсутнє суб`єктивне цивільне право, на захист якого прокурором подано позов, оскільки відсутнє саме речове право на річ, наявність якого є обов`язковим для задоволення позову за правилами статті 388 ЦК України та для визнання недійсним оспорюваного прокурором договору. Відсутність речового права Київської міськради на ЦМК позбавляє правового сенсу доводи сторін щодо застосування правил про позовну давність.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/21071/17, заступник прокурора міста Києва звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Свої доводи скаржник обґрунтував неправильним застосуванням судом норм процесуального та матеріального права, зокрема, статті 1, 10, 16, 49, 60 Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, статті 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", статей 172, 388 ЦК України, у правовідносинах щодо визначення уповноваженого власника майна у випадку зміни адміністративно-територіальних меж міста і ліквідації районних у місті Києві рад та з урахуванням виправлення недоліків, які підтримав представник прокуратури у судовому засіданні 06.10.2020, послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 49 Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах та наголошував на необхідності сформувати єдину практику застосування зазначених норм права щодо неухильного виконання районною у місті Києві радою рішень уповноваженого органу місцевого самоврядування на території міста Києва Київської міськради про зміну адміністративно-територіального устрою та передачі майна.

Заявник вважає, що спірний об`єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади міста поза її волею, оскільки Харківська районна у місті Києві рада не здійснила інвентаризацію майна, яке належало до комунальної власності територіальної громади району відповідно до розпорядження Київського міського голови від 20.09.2001, та у подальшому не передала його у комунальну власність новоутворених районів міста Києва, чим завдано шкоди інтересам громади міста Києва.

У відзиві на касаційну скаргу та додаткових поясненнях ТОВ "Приватбудсервіс" вказує, що скаржник безпідставно подав позов в інтересах Київської міськради, оскільки Харківська районна у місті Києві рада у спірний період була власником майна, а документи, які б підтверджували протилежне, відсутні. Крім того, Товариство вважає доводи касаційної скарги помилковими і такими, що не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Регіональне відділення ФДМУ по м. Києву у своїх поясненнях підтримало доводи скаржника та просило скасувати оскаржувану постанову.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке.

5.2. Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: від 23.10.1996 "Levages Prestations Services v. France"; від 19.12.1997 "Brualla Gomes de la Torre v. Spain").

У рішенні ЄСПЛ у справі від 15.02.2000 " Garcia Manibardo v. Spain " зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18.

Відповідно до пунктів 1-4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).

При цьому відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

5.3. Оскаржуючи постанову апеляційного господарського суду (із урахуванням уточнень переліку підстав для касаційного оскарження) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник наголосив на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах. Прокурор вважає, що всупереч наведеним нормам та рішенням Київської міськради і Київського міського голови, ліквідаційна комісія Харківської районної ради міста Києва не вчинила дій щодо інвентаризації спірного майнового комплексу, яке перебувало у комунальній власності цієї ради, у зв`язку із чим у подальшому вказане майно не було включене Київською міськрадою до переліків майна, яке підлягає передачі територіальним громадам новоутворених районів (Дарницькій, Голосіївській або Печерській районній раді міста Києва). Наведене вище дає підстави, на думку скаржника, для висновку, що спірний об`єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею та підлягає витребуванню від нинішнього власника на підставі статті 388 ЦК України на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міськради, яка на підставі рішення від 09.09.2010 № 7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" на даний час здійснює правомочності власника щодо комунального майна.

Крім того, на думку скаржника, розглядаючи цей спір, суд апеляційної інстанції не застосував положення статей 1, 10, 16, 60 Закону № 280/97-ВР, статті 172 ЦК України, які вказують на те, що власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада, а також не застосував норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, зокрема статтю 388 ЦК України.

5.4. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, предметом позовних вимог є визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.10.2001 та витребування ЦМК, розташованого за адресою: Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ від добросовісного набувача.

Справа вже розглядалася Верховним Судом, який, направляючи її на новий розгляд, наголосив на необхідності встановити орган, який виконував функції власника (розпорядника) спірного майна з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001 № 2 і до моменту укладення спірного договору.

Згідно з приписами частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником та володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої цієї статті).

З урахуванням викладених вище норм матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 522/7636/14.

5.5. Отже, у контексті спірних правовідносин, досліджуючи питання на яке звернув увагу Верховний Суд у постанові від 18.04.2019, суди попередніх інстанцій мали встановити особу, яка виконувала функції власника (розпорядника) спірного майна, у тому числі з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001№ 2 і до моменту укладення спірного договору.

Встановлення зазначених обставин є першочерговим при аналізі подальших дій, у тому числі наявності/відсутності згоди власника на продаж ЦМК.

Відповідно до статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування за статтею 5 Закону № 280/97-ВР включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Відповідно до частини п`ятої статті 6 Закону № 280/97-ВР у містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб`єкти права власності.

Згідно із частиною 1 статті 10 зазначеного Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з частинами 4, 5 статті 16 Закону № 280/97-ВР рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону.

Правовий статус місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією України та цим Законом з особливостями, передбаченими законами про міста Київ і Севастополь (стаття 24 Закону № 280/97-ВР.

Повноваження депутата ради визначені у статті 49 Закону № 280/97-ВР.

За змістом статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання щодо їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об`єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

Систему місцевого самоврядування у місті Києві визначено статтею 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" (у редакції якої, станом на момент виникнення спірних правовідносин відсутня частина 2) яка включає територіальну громаду міста; міського голову; міську раду; виконавчий орган міської ради; районні ради; виконавчі органи районних у місті рад; органи самоорганізації населення.

Відповідно до статей 8, 9 Закону місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міськраду, районні в місті ради та їх виконавчі органи. У місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради, які є юридичними особами.

За змістом статті 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста. Київська міськрада може передавати районним у місті радам у власність або в управління об`єкти комунальної власності міста Києва в порядку, передбаченому законами України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 13.07.2001 № 11-рп/2001 роз`яснив, що адміністративно-територіальна одиниця - це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У частині першій статті 133, частинах четвертій, п`ятій статті 140 Конституції України і відповідно в абзаці третьому статті 1 Закону № 280/97-ВР, у частині першій статті 2 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" район і район у місті визначаються як окремі адміністративно-територіальні одиниці, які мають різний правовий статус та інші відмінні ознаки.

Поняття "організація управління районами в містах" у контексті частини п`ятої статті 140 Конституції України та частини першої статті 41 Закону № 280/97-ВР пов`язане з питаннями організації і надає можливість міським радам у містах з районним поділом вирішувати питання щодо: матеріально-фінансового та організаційного забезпечення здійснення місцевого самоврядування в районах міста; утворення чи неутворення в місті районних рад та в разі їх утворення визначення обсягу і меж повноважень районних рад; адміністративно-територіального устрою - та інші питання в межах і порядку, визначених Конституцією України, Законом № 280/97-ВР та іншими законами України.

На відміну від Закону № 280/97-ВР, згідно з частиною четвертою статті 16 якого територіальні громади міста або міська рада можуть утворювати або не утворювати органи місцевого самоврядування районів у місті (районних рад у місті), Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ" (стаття 7) прямо передбачає існування в системі місцевого самоврядування районних рад (не обмежуючи їх кількісно). Конституція України визнає право за територіальною громадою та органами місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що цілком узгоджується з положеннями пункту 2 статті 4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, відповідно до якого місцева влада в межах закону має повне право вирішувати будь-яке питання, що не вилучено із сфери її компетенції і вирішення якого не доручено жодному іншому органу. Чинні Закон № 280/97-ВР і Закон "Про столицю України - місто-герой Київ" до компетенції міських рад відносять повноваження приймати рішення з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цими та іншими законами.

5.6. Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що на час виникнення спірних правовідносин районні у місті Києві ради є представницькими органами місцевого самоврядування, мають статус юридичної особи, діють як суб`єкти права власності відповідної територіальної громади, представляють інтереси громади та приймають рішення від її імені, у тому числі щодо розпорядження об`єктами права комунальної власності, зокрема переданого територіальним громадам безоплатно державою.

Суди попередніх інстанцій установили, що постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" міністерства і відомства України, органи, уповноважені управляти державним майном, були зобов`язані здійснити до 01.01.1992 передачу державного майна, яке перебуває у їх віданні, до комунальної власності згідно із затвердженим цією постановою переліком (частина 2).

На виконання вимог вказаної постанови розпорядженням Представника Президента України в м. Києві від 08.10.1992 № 1198 "Про формування комунального майна міста та районів по галузі "Побутове обслуговування" ремонтно-відстійний пункт № 1, що розташований за адресою: Видубицьке озеро, переданий до комунальної власності Харківського району м. Києва (додаток 2, таблиця 13).

Розпорядником майна, яке перебувало у комунальній власності (ЦМК за адресою: вул. Набережно-Печерська дорога, 8) станом на 26.06.2001, тобто на час прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001 № 2 про включення указаного ЦМК до затвердженого переліку об`єктів, дозволених до приватизації, була Харківська районна в місті Києві рада. У зазначеній частині суди попередніх інстанцій фактично дійшли тотожних висновків.

Будь-яких відомостей про протилежне матеріали справи не містять та ні ким із сторін про таке не заявлялося.

5.7. Відповідно до статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 2163-ХІІ) та відповідно до частини 4 статті 3 цього Закону приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

За змістом статті 7 цього Закону державну політику в сфері приватизації здійснюють ФДМУ, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні

Механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу встановлює Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств "малу приватизацію" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 2171-ХІІ). Статтею 4 цього Закону передбачено, що продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно: ФДМУ, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими Радами.

Отже, приватизація є способом зміни правового режиму державного або комунального майна у вигляді відчуження такого майна на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути його покупцями, специфічну процедуру проведення якої було визначено саме цими законами, що регулюють правовідносини у сфері приватизації, продавцями майна в якій виступали саме ФДМУ, його регіональні відділення та представництва, і яка здійснювалася не інакше як на виконання державної програми приватизації. Таку правову позицію сформував Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 № 6/129-62/179.

Таким чином, суб`єкти права власності територіальної громади наділені повноваженнями розпоряджатися майном комунальної власності, не обмежені у способах розпорядження майном відповідно до статті 60 Закону № 280/97-ВР, проте, приймаючи рішення про включення майна до затвердженого переліку об`єктів, дозволених до приватизації, відповідний суб`єкт не може не усвідомлювати, що таке рішення є вираженням волі уповноваженої особи на зміну правового статусу об`єкта шляхом приватизації.

При цьому процес приватизації регламентовано Законом № 2163-ХІІ та Законом № 2171-ХІІ, які передбачають укладання договору купівлі-продажу між покупцем та продавцем (уповноваженим представником відповідного органу приватизації).

Змістом частини 1 статті 7 Закону № 2171-ХІІ передбачено, що ФДМУ, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об`єктів, які перебувають відповідно у загальнодержавній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають: продажу на аукціоні, за конкурсом; викупу.

5.8. Колегія суддів вважає, що у контексті викладеного суд першої інстанції, стверджуючи про відсутність у Харківської районної ради міста Києва повноважень розпорядника на час укладення спірного договору з підстав реорганізації з 06.09.2001, дійшов хибного висновку. Зокрема, аргументуючи рішення у цій частині, суд виходив з того, що на підставі прийнятого Київською міськрадою рішення від 06.09.2001 № 3/1437 "Про районні у місті Києві ради", відповідно до якого на базі Харківської районної ради були створені Дарницька, Голосіївська та Печерська ради, які є правонаступниками прав і обов`язків в частині майна Харківської районної ради, спірний ЦМК мав бути переданий від Харківської районної ради у комунальну власність одній із цих територіальних громад, помилково ототожнив дії, які Харківська районна у місті Києві рада мала б вчинити за наявності у складі майна, правом на розпорядження яким, відповідно до вищевказаних норм законодавства наділені районні ради у місті, з фактичними обставинами, коли ще до прийняття рішення від 06.09.2001 № 3/1437 Харківська районна у місті Києві рада у межах своєї компетенції вже розпорядилася спірним майном.

Отже, для спірних правовідносин юридичного значення не має і факт того, що рішенням від 06.09.2001 № 3/1437 утворено нові районні ради, на базі рад, що реорганізувалися і які є правонаступниками прав і обов`язків в частині майна, переданого новоутвореним радам. Більше того, зазначеним рішенням доручено виконавчому органу Київської міськради - КМДА внести на розгляд Київській міськраді пропозиції щодо передачі у відання новоутворених районних у м. Києві рад майна, коштів, підприємств, установ та організацій.

Судами встановлено, що на виконання цього рішення також було прийнято розпорядження Київського міського голови від 20.09.2001 № 1059-мг "Про заходи щодо забезпечення проведення реорганізації районних у місті Києві рад". Тобто у подальшому відповідне майно районних рад у місті Києві після інвентаризації мало перейти до новоутворених рад. Зазначеним розпорядженням зобов`язано ліквідаційні комісії районних у м. Києві рад (у тому числі Харківської районної ради міста Києва) здійснити інвентаризацію майна підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної власності територіальних громад районів міста Києва станом на 01.10.2001 та інформацію за результатами інвентаризації подати до Київської міської державної адміністрації; після затвердження Київрадою переліків майна, що належать до комунальної власності територіальних громад новоутворених районів, скласти відповідні передаточні та/або розподільчі баланси майна та подати їх до КМДА.

Перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва та районів міста, у зв`язку із адміністративно-територіальною реформою в м. Києві, був затверджений Київською міськрадою у грудні 2001 року рішенням від 27.12.2001 № 208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва", тобто після укладення спірного договору купівлі-продажу.

Той факт, що Харківська районна рада міста Києва не вчинила дій щодо інвентаризації спірного майнового комплексу, що встановлено і судом першої інстанції, не вказує на будь-яку зміну раніше реалізованої функції відповідної районної ради як суб`єкта власності такого майна. Волевиявлення щодо включення спірного майна до затвердженого переліку об`єктів, дозволених до приватизації, районна рада виразила ще 26.06.2001 шляхом включення до переліку об`єктів, які підлягають приватизації, а проведення процедури інвентаризації усього майна для подальшої передачі новоутвореним радам, не може розцінюватись як таке, що відміняє рішення прийняті у межах повноважень розпоряджатися правом комунальної власності. Крім того, ні рішення Київської міськради від 06.09.2001 № 3/1437, ні розпорядження Київського міського голови від 20.09.2001 № 1059-мг не зобов`язує районні ради скасувати раніше прийняті рішення, зупинити приватизацію майна, щодо якого вже висловлена згода на його реалізацію на конкурсній основі, або іншу діяльність.

Як свідчить зміст вищевказаних актів Київської міськради та голови Київської міськради, з дня офіційного оприлюднення рішення від 06.09.2001 вважаються утвореними нові районні ради та розпочався процес реорганізації районних рад, на базі яких були утворені нові. За правилами цивільно-правових відносин, які у тому числі підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки мова йде про право розпоряджатися майном, при реорганізації юридичної особи майно переходить у день підписання передавального балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (стаття 37 ЦК УРСР). Іншого, як зазначено вище, вказані акти не передбачають.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов безпідставно висновку стосовно того, що розпорядника спірного ЦМК з 06.09.2001 до укладення договору від 26.10.2001, визначено не було.

Водночас Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду стосовно того, що зміна адміністративно-територіальних меж району не означає автоматичного припинення діяльності Харківської районної ради, втратою нею повноважень щодо управління майном і представництва інтересів громади, або припинення повноважень її депутатів, формою роботи яких є пленарні засідання, або робота у комітетах. Харківська районна рада міста Києва як орган місцевого самоврядування не втрачала повноважень власника і не припиняла повноважень представницького органу місцевого самоврядування на час прийняття нею рішення про включення ЦМК до переліку об`єктів приватизації. Що ж до повноважень районної ради на час його відчуження - нотаріального посвідчення укладеного договору купівлі-продажу ЦМК, то як свідчать матеріали справи та встановлено судами попередніх інстанцій Харківська районна рада у місті Києва будь-яких рішень стосовно спірного майна у контексті застосування статті 388 ЦК України не приймала.

У свою чергу суд апеляційної інстанції, застосовуючи приписи статті 49 Закону

№ 280/97-ВР, вказував саме на відсутність підстав вважати, що були припинені повноваження Харківської районної у місті Києві ради, чого не доведено позивачем та помилково встановлено судом першої інстанції.

Таким чином, Харківська районна у місті Києві рада здійснювала повноваження власника спірного майна з урахуванням положень Закону № 280/97-ВР та Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", які вказують на можливість районної у місті ради представляти інтереси територіальної громади стосовно права комунальної власності.

Отже, звертаючись із позовною заявою, прокурор не довів факту переходу функцій власника спірного майна від Харківської районної ради у місті Києві до новоутворених районних рад або до Київської міської ради у період виникнення спірних правовідносин. Проте зазначене не спростовує права Київської міськради, на захист якого прокурором подано позов, на звернення із віндикаційним позовом, оскільки починаючи з 31.10.2010 районні в місті Києві ради та їх виконавчі органи припинені шляхом ліквідації, з огляду на що витребування майна, на яке претендує позивач і яке він вважає таким, що перебуває у чужому незаконному володінні, за наявності правових підстав має відбуватися у комунальну власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міськради.

5.9. Як вже зазначалося та встановлено судами попередніх інстанцій, позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне майно вибуло з володіння власника не з його волі, а тому на підставі пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК України може бути витребувано власником від набувача, який придбав таке майно за відплатним договором. Водночас ні прокурор, ні сторони не заперечують, що добросовісний набувач не знав і не міг знати про незаконність придбання майна за відплатним договором, тому ці обставини не досліджувалися судами. Ще однією умовою застосування статті 388 ЦК України є наявність спрямованої на відчуження майна волі власника або його правомірного володільця, яка виключає застосування віндикації.

У цьому випадку, як викладено у пункті 5.8. цієї постанови та убачається з обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, волевиявлення особи, яка виконувала функції власника у спірних правовідносинах, полягало у прийнятті рішення про включення ЦМК до затвердженого переліку об`єктів, дозволених до приватизації. Ця стадія відповідно до статті 7 Закону № 2171-ХІІ є підготовкою до приватизації. Наступна після цього процедура передбачає певні дії залежно від способу приватизації та укладення договору купівлі-продажу між продавцем, яким згідно з договором від 26.10.2001 є представництво ФДМУ у Харківському районі м. Києва та покупцем, на підставі наказу представництва ФДМУ у Харківському районі м. Києва від 26.10.2001 № 26-1/01 "Про затвердження остаточного переможця комерційного конкурсу з продажу ЦМК ДКП ПО РВП-1", у подальшому скасованого постановою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014 у справі № К/9991/41701/12.

Відповідно до Тимчасового положення про ФДМУ, затвердженого постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-ХІІ, ФДМУ створює регіональні відділення, а у разі необхідності має право створювати представництва.

Відповідно до Положення про представництво ФДМУ у районі, місті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 № 412, представництво ФДМУ у районі, місті є державним органом, який створюється регіональним відділенням Фонду державного майна (далі - відділення) і йому підпорядковується, є юридичною особою.

У питаннях приватизації майна, що перебуває у комунальній власності району і міста, представництво підзвітне відповідно районній та міській Раді народних депутатів.

Представництво в межах повноважень, визначених ФДМУ, і повноважень, делегованих районною і міською Радою народних депутатів, здійснює державну політику у сфері приватизації майна, що перебуває у загальнодержавній власності, у комунальній власності району і міста.

Основним завданням представництва є, зокрема, продаж об`єктів приватизації. Отже, зі змісту неведених норм убачається, що представництво ФДМУ має самостійні функції у процесі приватизації, які є похідними від рішення районної у місті Києві ради про включення майна до переліку об`єктів, які підлягають приватизації.

Також стаття 21 Закону № 2171-ХІІ передбачає можливість повторного продажу об`єкта приватизації за відповідних, передбачених цим Законом умов, якщо власник майна або уповноважена особа не прийняла іншого рішення.

З наведеного слід зробити висновок, що рішення власника в особі уповноваженого органу щодо долі майна у процесі приватизації має самостійне юридичне значення, відмінне від дій органу приватизації та у даному конкретному спорі виражає волю на відчуження майна шляхом приватизації.

У справі № 19/028-10/13 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.06.2020 сформувала таку правову позицію: "Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване". Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

У постанові від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15 Верховний Суд України зазначив, що територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від імені громади та в її інтересах виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Воля територіальної громади як власника може виражатися лише у таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Проте позивач не посилався на незаконність рішення Харківської районної у місті Києві ради від 26.06.2001, а тому, ураховуючи принцип диспозитивності господарського судочинства, суди не мали підстав надавати оцінку цьому рішенню, відсутні обставини, які б могли спростувати законність дій Харківської районної у місті Києві ради щодо висловлення волі на відчуження майна шляхом приватизації та відповідно обґрунтовано суд апеляційної інстанції не задовольнив позовні вимоги, виходячи з підстав позову та встановлених обставин.

Крім того, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах. Як убачається із матеріалів справи, для можливості оцінки застосування до спірних правовідносин положень статті 11 зазначеного Закону першочерговим є встановлення факту вибуття майна без волі саме власника такого майна. Тобто позивач мав належним чином обґрунтувати, що саме Київська міськрада виконувала функції власника майна районної територіальної громади у спірний період і таке майно вибуло з володіння без її волі. Доведення зазначених обставин надало б можливість аналізувати особливості управління спірним майном відповідно до статті 11 "Про столицю України - місто-герой Київ". Однак, оскільки позивач зазначеного не здійснив, Верховний Суд не убачає підстав для викладення окремого висновку щодо застосування цієї норми права.

Доводи скаржника про відсутність висновку щодо застосування частини 2 статті 7 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах є безпідставними, адже стаття 7 цього Закону доповнена відповідною частиною згідно із Законом № 2500-VI від 07.09.2010, а тому не може регулювати спірні відносини періоду 2001 року. Також помилковими є посилання скаржника на статтю 172 ЦК України, яка набрала чинності із 01.01.2004, тобто після виникнення спірних правовідносин.

Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про ліквідацію Харківської районної ради у місті Києві 01.08.2001 з огляду на те, що відповідний факт не був предметом дослідження судів попередніх інстанцій, а відповідно до приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У зв`язку із цим, ураховуючи, що наведені скаржником доводи щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм Закону № 280/97-ВР та Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" не підтвердилися, не вказують на помилковість висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд, не вбачає підстав для скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/21071/17.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржену у справі постанову необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки підстав для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/21071/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ