Постанова

від 02.12.2020 по справі 381/3780/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 381/3780/16-ц

провадження № 61-4073св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Ігнатченко Н. В., Кулішенка Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 25 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав в позику грошові кошти у розмірі 10 000,00 доларів США.

25 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав в позику грошові кошти у розмірі 1 500,00 доларів США та 4 500,00 грн.

На підставі цих договорів ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 11 500,00 доларів США та 4 500,00 грн, що підтверджується розписками про отримання грошей.

В подальшому ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 за іншими договорами позики такі суми: 1 500,00 доларів США та 5 975,00 грн за договором позики від 31 січня 2011 року, 2 500,00 доларів США - договір позики від 22 лютого 2011 року, 6 000,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 4 300,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 8 400,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 4 000,00 доларів США - договір позики від 05 липня 2011 року, 500,00 доларів США - договір позики від 22 липня 2011 року, 1 000,00 доларів США - договір позики від 01 серпня 2011 року, 2 915,00 доларів США - договір позики від 28 жовтня 2011 року, 2 375,00 доларів США та 11 700,00 грн - договір позики від 02 листопада 2011 року, 8 180,00 доларів США - договір позики від 16 лютого 2011 року, 3 220,00 доларів США - договір позики від 28 березня 2013 року.

Загальна сума позики за цими договорами складає 56 390,00 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день складання позову еквівалентні 1 516 891,00 грн, та 22 175,00 грн, а всього: 1 539 066,00 грн.

Відповідно до умов договорів позики ОСОБА_2 зобов`язався повернути кошти на вимогу кредитора.

21 вересня 2013 року кредитор направив на адресу боржника письмову вимогу про повернення усіх коштів до 30 вересня 2013 року, однак ОСОБА_2 отримані кошти не повернув. Відповіді від позичальника з приводу повернення коштів чи пояснення причин затримки ОСОБА_3 не отримав.

10 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор передає належне йому право вимоги за договорами позики, укладеними між первісним кредитором ОСОБА_3 та боржником ОСОБА_2 .

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу в розмірі 3 749 155,75 грн, з яких: 1 539 066,00 грн основного боргу, 944 977,53 грн проценти за користування коштами, 1 126 596,28 грн інфляційних витрат та 138 515,94 грн штрафних санкцій.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 13 вересня 2018 року у складі судді Чернишової Є. Ю. позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи не було установлено достатніх і переконливих обставин на підставі належних та допустимих доказів за стандартом доказування поза розумним сумнівом , які б дозволяли суду дійти іншого висновку, ніж про те, що спірні договори позики та боргові розписки не підтверджують укладання між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договорів позики, оскільки розписки, надані до договорів позики, не містять підтвердження фактичного отримання коштів та вимог щодо їх повернення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 13 вересня 2018 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 3 749 155,75 грн.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції постановив, що відповідач не заперечував отримання в борг грошових коштів у розмірі 56 000,00 доларів США та не ставив під сумнів договори позики і розписки на отримання коштів, оскільки не звертався до суду з позовом про визнання договорів позики недійсними чи їх розірвання. Надані відповідачем розписки підтверджують факт отримання коштів до конкретних договорів та є невід`ємною їх частинною, а всі істотні умови позики визначені в договорах позики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожний окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов`язаних із наданням та отриманням у борг коштів. В такому випадку договір позики, крім обов`язкових умов, повинен містити застереження, в якому зазначено, що позикодавець передав, а позичальник прийняв гроші у певній сумі або про те, що сторони підтверджують передання грошових коштів до (під час) підписання договору або інше. Якщо підтвердженням існування договірних відносин є лише розписка, вона має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Надані ОСОБА_1 розписки не підтверджують отримання ОСОБА_2 грошових коштів в борг, оскільки вони не містять умови отримання позичальником в борг грошових коштів та зобов`язань про їх повернення, у деяких договорах нечітко вказаний предмет позики (містяться виправлення в сумах позики).

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, витребувано із Фастівського міськрайонного суду Київської області цивільну справу № 381/3780/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи

25 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав в позику грошові кошти у розмірі 10 000,00 доларів США.

25 грудня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 отримав в позику грошові кошти у розмірі 1 500,00 доларів США та 4 500,00 грн.

На підставі цих договорів ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 11 500,00 доларів США та 4 500,00 грн, що підтверджується розписками про отримання грошей.

В подальшому ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 за іншими договорами позики такі суми: 1 500,00 доларів США та 5 975,00 грн за договором позики від 31 січня 2011 року, 2 500,00 доларів США - договір позики від 22 лютого 2011 року, 6 000,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 4 300,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 8 400,00 доларів США - договір позики від 27 березня 2011 року, 4 000,00 доларів США - договір позики від 05 липня 2011 року, 500,00 доларів США - договір позики від 22 липня 2011 року, 1 000,00 доларів США - договір позики від 01 серпня 2011 року, 2 915,00 доларів США - договір позики від 28 жовтня 2011 року, 2 375,00 доларів США та 11 700,00 грн - договір позики від 02 листопада 2011 року, 8 180,00 доларів США - договір позики від 16 лютого 2011 року, 3 220,00 доларів США - договір позики від 28 березня 2013 року.

Загальна сума позики за цими договорами складає 56 390,00 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 516 891,00 грн, та 22 175,00 грн, а всього: 1 539 066,00 грн.

Відповідно до умов договорів позики ОСОБА_2 зобов`язався повернути кошти на вимогу кредитора.

21 вересня 2013 року ОСОБА_3 направив на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу про повернення усіх коштів до 30 вересня 2013 року.

10 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор передає належне йому право вимоги за договорами позики, укладеними між первісним кредитором ОСОБА_3 та боржником ОСОБА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , крім переданих ОСОБА_2 в позику 56 390,00 доларів США, що за курсом НБУ становить 1 516 891,00 грн, та 22 175,00 грн, а всього 1 539 066,00 грн, просив стягнути на його користь 3 % річних у розмірі 138 515,94 грн згідно із частиною другою статті 624 ЦК України та інфляційні витрати у розмірі 1 126 596,28 грн, а також проценти за користування чужими коштами в розмірі 944 977,53 грн на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.

Щодо позовних вимог про стягнення основного боргу та 3 % річних

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладених договорів, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Суд апеляційної інстанції, встановивши те, що ОСОБА_2 не виконав умов укладених із ОСОБА_3 договорів позики, оформлених договорами та розписками, факт власноручного підписання яких та отримання спірних сум коштів ОСОБА_2 підтвердив укладеними між сторонами документами, зокрема, договором про збільшення строку позовної давності, мировою угодою (том 2, а. с. 37, 38), зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу та 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних витрат та процентів за користування коштами

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року задоволено також позовні вимоги про стягнення інфляційних витрат у розмірі 1 126 596,28 грн на підставі статті 625 ЦК України.

Вимога позивача про стягнення цієї суми інфляційних витрат була заявлена ним виходячи із загальної суми боргу, що складається із 22 175,00 грн, а також 56 390,00 доларів США.

Статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ Про зовнішньоекономічну діяльність , Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 Про систему валютного регулювання і валютного контролю , Законом України від 23 вересня 1194 року № 185/94-ВР Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті .

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству України.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (провадження № 6-2134цс15), від 08 лютого 2017 року (провадження № 6-1905цс16).

Отже, висновок апеляційного суду про стягнення 1 126 596,28 грн (інфляційних витрат) не узгоджується із нормами цивільного законодавства України, які судом застосовано неправильно.

Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів,висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.

Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування коштами від суми позики, суд апеляційної інстанції виходив із рівня облікової ставки НБУ.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на таке.

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV Про Національний банк України (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону № 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема, про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 (далі - Положення № 389), визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав .

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у договорі умови такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити нормам частин першої, третьої статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Аналогічний висновок щодо застосування статті 1048 ЦК України висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), від 31 жовтня 2018 року в справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

Відповідно до частин першої та другої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Згідно із статтями 1, 3 Закону України Про індексацію грошових доходів населення індекс споживчих цін (індекс інфляції) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання; обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики.

Висновок апеляційного суду про задоволення позовної вимоги про стягнення процентів за користування позикою, що складається з 22 175,00 грн, а також з 56 390,00 доларів США, суперечить змісту викладених норм цивільного законодавства України, а тому не є законним та обґрунтованим.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, не перевірив підстави для нарахування та стягнення інфляційних витрат і відсотків за користування позикою та їх розмір відповідно до статей 625, 1048 ЦК України, за грошові зобов`язання в гривні.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову не можна вважати обґрунтованим. Оскільки апеляційним судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час перегляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, усунути вказані недоліки на стадії касаційного перегляду неможливо , тому відсутні підстави для ухвалення нового рішення або зміни судового рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк