Постанова

від 02.12.2020 по справі 304/1363/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 304/1363/18-ц

провадження № 61-19586св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів : Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Перечинська міська рада Закарпатської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 травня 2019 року у складі судді Ганька І. І.

та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року

у складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Кондор Р. Ю., Мацунич М. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом

до Перечинської міської ради об`єднаної територіальної громади та просив розірвати договір оренди земельної ділянки № 040971200004 від 18 червня 2009 року, укладений між ним, як приватним підприємцем, і Зарічанською сільською радою Перечинського району Закарпатської області з 01 січня 2018 року, а грошові зобов`язання ОСОБА_1 пов`язані із виконанням умов договору оренди земельної ділянки від 18 червня 2009 року, починаючи з 01 січня 2018 року, вважати недійсними.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Перечинського районного суду від 28 травня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Перечинської міської ради Закарпатської області про розірвання договору оренди земельної ділянки закрито.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що додаткова угода

до договору оренди земельної ділянки у встановленому законом порядку

не зареєстрована, а договір оренди земельної ділянки укладено між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП), у зв`язку із чим розгляд справи відноситься до юрисдикції господарських судів.

Разом із тим суд першої інстанції посилався на те, що з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції Закону України Про внесення змін

до Господарського процесуального кодексу України , Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів від 03 жовтня 2017 року, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема,

з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Перечинського районного суду від 28 травня 2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що оскільки додаткова угода у встановленому законом порядку не зареєстрована, а договір оренди земельної ділянки укладений між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем, тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України провадження у справі підлягає закриттю із повідомленням заявника про те, що розгляд таких справ відноситься до юрисдикції господарських судів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 травня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції.

У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до Перечинської міської ради Закарпатської області про розірвання договору оренди земельної ділянки призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що на момент звернення до суду з цим позовом заявник не був фізичною особою-підприємцем, та не був фізичною особою, яка взята на облік у органах податкової служби як самозайнята особа, у зв`язку із чим ОСОБА_1 вважав, що звернувся до суду загальної юрисдикції відповідно до норм цивільно-процесуального законодавства,

а суди першої та апеляційної інстанції, закриваючи провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, порушили

ці норми.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив Перечинської міської ради Закарпатської області на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому Перечинська міська рада Закарпатської області просила залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням 18 сесії Зарічанської сільської ради V скликання від 03 квітня

2009 року № 339 у зв`язку із переходом права власності на виробничий цех до нового власника приватного підприємця ОСОБА_1 , вирішено надати останньому в оренду земельну ділянку площею 0,3100 га, що знаходиться

за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 40).

18 червня 2009 року між Зарічанською сільською радою (орендодавець)

та приватним підприємцем ОСОБА_1 (орендар) було укладено договір оренди землі, зареєстрований у Закарпатській регіональній філії державного підприємства Центр державного земельного кадастру, про що у Державній реєстрації земель вчинено запис від 18 червня 2009 року за № 040971200004 (а. с. 57-62).

Згідно пункту 43 вказаного договору договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Відповідно до умов вказаного договору орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 3 100,0 кв. м, у тому числі господарський двір колишнього колгоспу, на якій знаходився об`єкт нерухомого майна (виробничий цех), розташовану по

АДРЕСА_1 , строком

на 49 років.

17 січня 2012 року між Зарічанською сільською радою та приватним підприємцем ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду про внесення змін та доповнень до договору оренди від 18 червня 2009 року

№ 040971200004, відповідно до умов якої у зв`язку із зміною орендаря

з приватного підприємця на фізичну особу внесено зміни у вказаний договір та вказано орендаря ОСОБА_1 (а. с. 18).

У зазначеній додатковій угоді відомості про її державну реєстрацію відсутні .

Згідно повідомлення заступника начальника відділу у Перечинському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, згідно Книг записів (реєстрації) державних актів на право власності на земельні ділянки, державних актів на право постійного користування землею, договорів оренди землі та Поземельних книг до 01 січня 2013 року додаткова угода

до договору оренди землі від 18 червня 2009 року № 040971200004

на земельну ділянку площею 0,3100 га, розташовану по

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2123281501:01:001:0027, не реєструвалася (а. с. 77).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня

2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої

статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання.

З урахуванням наведених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист

є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати

між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського

та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується

за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним

і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають

у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду

в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто у порядку цивільного судочинства розглядаються справи,

що виникають із приватноправових відносин.

Із моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб`єктами та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб`єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

За змістом частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи

у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких

є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого

є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Статтею 45 ГПК України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Відтак господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 Цивільного кодексу України (далі -

ЦК України).

За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов`язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб`єктного складу їх учасників.

Земельні та пов`язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни,

що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи

і в установленому порядку набули статус суб`єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду

в постановах від 17 квітня 2018 року в справі № 461/980/16-а (провадження № 11-248апп18) та від 14 листопада 2018 року в справі № 127/2709/16-ц (провадження № 14-352цс18).

За частиною першою статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає

між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин

у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів,

є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних),

є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами

є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю

(стаття 609 ЦК України).

Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Частиною дев`ятою статті 4 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань передбачено, що фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Відповідно до статті 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає

за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Таким чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарських договорів, зобов`язання за такими договорами навіть з втратою статусу фізичної особи-підприємця

не припиняються.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності,

що виник при виконанні умов укладеного між ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження

№ 14-144цс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 904/1083/18 (провадження № 12-249гс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18 (провадження № 14-460цс19).

Отже закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що зміст укладеного договору оренди земельної ділянки, де орендарем зазначений приватний підприємець ОСОБА_1 та характер правовідносин,

що виникли між сторонами, свідчать про наявність договірних відносин

з приводу використання спірної земельної ділянки позивачем для здійснення підприємницької діяльності, обґрунтовано вважав, що спір пов`язаний

з правом оренди, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин, дійшов правильного висновку, що спір у цій справі є господарським і підлягає вирішенню за правилами ГПК України, оскільки він не має ознак приватноправового та підлягає розгляду

за правилами господарського судочинства.

Крім того, згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05 листопада 2019 року

у справі № 907/598/19 відкрито провадження за позовом ОСОБА_1

до Перечинської міської ради Закарпатської області про розірвання договору оренди землі та визнання зобов`язання припиненим. Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 27 листопада 2019 року провадження у справі № 907/598/19 зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 304/1363/18.

Доводи касаційної скарги про те, що з огляду на суб`єктний склад цей спір має розглядатись у порядку цивільного судочинства, враховуючи зазначені обставини про те, що ОСОБА_1 з 04 липня 2012 року припинив підприємницьку діяльність є необґрунтованими, оскільки припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця не свідчить про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, адже відповідно до статей 51, 52 ЦК України, статті 46 Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань , Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для фізичних осіб-підприємців є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, бо фізична особа не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Таким чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким

у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи-підприємця

не припинились.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку,

що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Перечинського районного суду Закарпатської області від 28 травня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович