Постанова

від 15.12.2020 по справі 910/18414/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" грудня 2020 р. Справа№ 910/18414/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Кропивної Л.В.

Пономаренка Є.Ю.

при секретарі: Реуцька Т.О.

за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився

від відповідача: Баранов В.С. ( довіреність №114 від 21.10.2020)

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД"

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року у справі №910/18414/19 (суддя Борисенко І.І.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД"

до акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"

про визнання договору недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання договору поруки від 25.10.2016 №4Т14209И/П, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" та ПУБЛІЧНИМ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК ПРИВАТБАНК недійсним (вчиненим під впливом введення в оману).

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року у справі №910/18414/19 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року у справі №910/18414/19 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ТОВ "СОФА ЛТД" - визнати недійсним договір поруки від 24.10.2016 року №4А12140И/П, укладений між ТОВ "СОФА ЛТД" та АТ КБ "Приватбанк".

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник вказував на те, що суд першої інстанції в порушення вимог ст. 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неповно дослідив наявні в матеріалах справи документи, неправильно визначився із характером спірних правовідносин, не застосував закон, який підлягає застосуванню, зокрема, п.п. 5, 6 ч. 1 ст. 3, п. 1 ч. 1 ст. 611, ст. 638, ч. 2 ст. 651 ЦК України, ст.ст. 180, 188 Господарського кодексу України; не дав оцінку недобросовісності відповідача щодо невиконання ним своїх зобов`язань, встановлених договором; не дослідив обставини, щодо яких позивача введено в оману.

За твердженням апелянта, відповідач, не маючи документів, які підтверджують наявність забезпечення зобов`язань третіх осіб "старих боржників", ввів в оману позивача та уклав з ним кредитний договір № 4С16102Г від 25.10.2016 та договори поруки № 4А15116И/П від 25.10.2016, № 4Б15111И/П від 25.10.2016, № 4В13010И/П від 25.10.2016, № 4К14363И/П від 25.10.2016, № 4М14367И/П від 25.10.2016, № 4О15080И/П від 25.10.2016, № 4С13268И/П від 25.10.2016, № 4Т12029И/П від 25.10.2016, № 4Т14209И/П від 25.10.2016 (спірний договір), № 4Ф15102И/П від 25.10.2016, № 4Я13815И/П від 25.10.2016.

Скаржник зазначив, що відповідач навмисно цілеспрямовано ввів позивача в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину з метою реалізації плану "трансформації" кредитного портфеля, на виконання вимог НБУ (рішення правління НБУ від 05.10.2016 № 323/Б).

Непередання відповідних документів відповідачем свідчить про невизнання останнім переходу права вимоги до нього за кредитними договорами та позбавлення позивача того, на що він розраховував при укладенні договору поруки.

Згідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.11.2020 року справу №910/18414/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Руденко М.А. (доповідач у справі), суддів Кропивна Л.В., Пономаренко Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі №910/18414/19 та призначено до розгляду на 15.12.2020 року об 11 год. 00 хв..

26.11.2020р. від відповідача надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить рішення Господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В судове засідання 15.12.2020 р. представник відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, як свідчать матеріали справи, про час та місце розгляду справи всі представники сторін були повідомлені належним чином. (а.с. 22-24 т.2).

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи , належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч.3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників сторін обов`язковою не визнавалась, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представника позивача за наявними у справі доказами.

Заслухавши пояснення, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 25.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю СОФА ЛТД та ПАТ КБ ПРИВАТБАНК (нова назва АТ КБ ПРИВАТБАНК ) укладено Кредитний Договір №4С16102Г, згідно якого Товариство отримало кошти у розмірі 4 305 119 314,05 гривень для фінансування своєї поточної господарської діяльності з метою отримання прибутку.

Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору №4С16102Г від 25.10.2016 термін повернення кредиту - 24.10.2024.

Позичальник зобов`язується використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 договору; сплатити відсотки за користування кредитом; повернути кредит в строки/терміни, встановлені договором (п. 2.2.1-2.2.3).

Згідно з п. 6.1 Кредитного договору №4С16102Г від 25.10.2016 цей договір в частині п. 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторонами за цим договором.

Відповідно до п. 7.9 Кредитного договору №4С16102Г від 25.10.2016 договір укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" у порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 16.05.2016, укладеної сторонами.

25.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" (поручитель) та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (кредитор) укладено Договір поруки №4Т14209И/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "ТАНАІС-СУМИ" своїх зобов`язань за Кредитним договором від 17.02.2014 №4Т14209И (п. 1 договору поруки).

Відповідно до п. 2 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з п. 4 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з п. 5 Договору поруки у випадку невиконання боржником обов`язку п. 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у п. 5 цього договору (п. 6 Договору поруки).

Відповідно до п. 7 Договору поруки у випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках. Договірне списання оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

Згідно з п. 8 Договору поруки до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорами застави (іпотеки), укладеними в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Відповідно до п. 10 Договору поруки кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

В матеріалах справи наявні докази виконання ТОВ СОФА ЛТД , як Поручителем виконання зобов`язання:

ТОВ АВАРІЄ код ЄДРПОУ 39807139 за кредитним договором №4А15116И від 16.12.2015, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 644 960 596,77 грн., що підтверджується платіжним дорученням №357 від 26.10.2016;

ТОВ БІОТО код ЄДРПОУ 39779898 за кредитним договором №4Б15111И від 16.12.2015, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 441 941 818,11 грн., що підтверджується платіжним дорученням №358 від 26.10.2016;

ТОВ ВЕЛЕС ОЙЛ код ЄДРПОУ 37149258 за кредитним договором №4В13010И від 11.01.2013, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 686 208 623,83 грн., що підтверджується платіжним дорученням №359 від 26.10.2016;

ТОВ КОМПАС X код ЄДРПОУ 37365137 за кредитним договором №4К14363И від 04.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 36 027 124,09 грн., що підтверджується платіжним дорученням №360 від 26.10.2016;

ТОВ-фірма МАРКЕТ-СЕРВІС код ЄДРПОУ 31181487 за кредитним договором №4М14367И від 09.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 24 739 347,84 грн., що підтверджується платіжним дорученням №361 від 26.10.2016;

ТОВ ОЛІМП ОЙЛ код ЄДРПОУ 39796599 за кредитним договором №4015080И від 16.12.2015 р., а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 738 507 904,33 грн., що підтверджується платіжним дорученням №362 від 26.10.2016;

ТОВ СЕГІНА код ЄДРПОУ 37258767 за кредитними договорами №4С13268И від 22.04.2013 р. та №4С14006И від 13.01.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 307 522 219,01 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №363 та 364 від 26.10.2016;

ТОВ ТЕРНОПІЛЬОПТТОРГ код ЄДРПОУ 37076604 за кредитними договорами №4Т12029И від 30.01.2012 та №4Т13012И від 11.01.2013, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 573 663 861,15 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №366 та №367 від 26.10.2016;

ТОВ ТАНАІС-СУМИ код ЄДРПОУ 38244294 за кредитним договором №4Т14209И від 17.02.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 171 992 097,01 грн., що підтверджується платіжним дорученням №365 від 26.10.2016;

ТОВ ФОБУРГ код ЄДРПОУ 39845567 за кредитним договором №4Ф15102И від 16.12.2015 р., а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в конкретному кредитному договорі, сплативши 653 197 984,14 грн., що підтверджується платіжним дорученням №368 від 26.10.2016;

ТОВ ЯР-3 код ЄДРПОУ 37464727 за кредитними договорами №4Я13815И від 17.12.2013 та№4Я14351И від 09.12.2014, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши загалом 26 357 737,77 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №369 та 370 від 26.10.2016.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним Договору поруки №4Т14209И/П від 25.10.2016, суд першої інстанції дійшов висновку, що для встановлення обставин вчинення правочину під впливом обману на позивача покладається обов`язок з доведення наявності трьох складових: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману, тоді як позивачем вказаних обставин (складових) не доведено.

Колегія суддів погоджується з таким висновком господарського суду з огляду на наступне.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно Роз`яснень Міністерства юстиції України від 19.04.2011 року Щодо форми правочинів правочин - це вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб`єктів.

Правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.06.2019 по справи №916/3156/17.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів ст.204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Частиною 1 ст. 230 ЦК України визначено, що, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом ч. 1 ст. 229 ЦК України, до якої відсилає ст. 230 ЦК України, істотне значення мають обставини щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 909/685/18 вказано, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Верховний Суд у постанові від 25.07.2019 у справі № 910/9879/18 дійшов висновків, що правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 911/1382/18, від 13.02.2020 у справі № 910/2200/19

Таким чином, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Беручи до уваги викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Згідно ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як передбачено ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як вбачається з матеріалів справи, що відповідно до протоколу № 4 від 21.10.2016 загальних зборів учасників ТОВ "Софа ЛТД" (а.с. 92 том 1), а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: у зв`язку з недостатньою кількістю оборотних коштів та для забезпечення діяльності товариства запропоновано укласти з ПАТ КБ "Приватбанк" кредитний договір на суму 4.350.000.000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 21.10.2016 (а.с. 93 том 1) та заявки на отримання кредиту від 21.10.2016 (а.с. 94 том 1) , що були надані ТОВ "Софа ЛТД" на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому кредитному договорі № 4С16102Г, а саме в п. А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Так, спірний договір не містить посилань на те, що він укладений з метою отримання активів "старих боржників", та, як результат, отримання прибутку, що спростовує доводи апелянта про введення його в оману.

Крім того, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що метою укладення кредитного договору №4С16102Г та оспорюваного Договору поруки було отримання позивачем прибутку або отримання у власність активів "старих боржників".

Відсутні у матеріалах справи й докази того, що Банк запевнив позивача про те, що після погашення боргу "старих" боржників до Поручителя перейде право вимоги за договорами, виражених у листах, попередніх угодах тощо.

Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Згідно з ч. 3 ст. 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Наведене також свідчить на користь неможливості отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки, адже укладення договору поруки з метою отримання прибутку суперечить суті забезпечувального заходу - поруці.

Отже, позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору №4Т14209И від 17.02.2014, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

Позивачем в порядку ст. ст. 13, 74 ГПК України не доведено того, що представниками АТ КБ Приватбанк при укладенні спірного договору поруки повідомлялись позивачу відомості, що не відповідають дійсності, або що представники Банку замовчували обставин, що мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальників за кредитними договорами).

Так само, ним не доведено, що відповідач вчиняв винні, навмисні дії, що свідчили б про намагання останнього запевнити позивача про такі властивості й наслідки договору поруки №4Т14209И/П від 25.10.2016, які насправді наступити не можуть.

Доводи апелянта про те, що у зв`язку з не виконанням відповідачем умов спірного договору поруки, позивач позбавлений отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, що було метою при укладання Кредитного договору та Договорів поруки не підтверджуються доказами, наявними у матеріалах справи.

Отже, скаржником не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Крім того, колегією суддів встановлено, що у 2018 року позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про присудження до виконання обов`язку в натурі, а саме: передати позивачу оригінали кредитного договору №4Т14209И від 17.02.2014 та усіх інших документів, що підтверджують перехід до ТОВ "Софа ЛТД" права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Танаіс-Суми" за договором (платіжні доручення, квитанції тощо та всі інші документи, які свідчать про їх виконання, на підставі договору поруки № 4Т14209И/П від 25.10.2016 ).

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем п. 8 Договору поруки № 4Т14209И/П від 25.10.2016 та ст. 556 Цивільного кодексу України в частині передачі позивачу оригіналів документів, які засвідчують обов`язок боржника за Кредитним договором №4Т14209И від 17.02.2014 та документів, які засвідчують обов`язок боржника щодо повернення кредиту та якими забезпечувалось їх виконання.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 02.10.2018, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.12.2018 у справі №910/7066/18 та постановою Верховного Суду від 27.02.2019, у задоволенні позову відмовлено.

Так, суди у справі №910/7054/18 дійшли висновку про недоведеність належними, допустимими і достатніми доказами, що позивачем виконано у повному обсязі зобов`язання боржника за кредитним договором. Також зазначили, що оплата згідно з платіжним дорученням № 365 від 26.10.2016 на суму 171 992 097,01 грн. жодним чином не доводить, що на момент перерахування коштів сума заборгованості боржника за кредитним договором була саме в такому розмірі, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на виконання умов пункту 6 договору поруки, виставлялися будь-які вимоги банку до поручителя про погашення заборгованості за кредитним договором за боржника з визначенням суми боргу.

Крім того, суди у справі №910/7054/18 вказали на те, що законом не передбачено передачу кредитором поручителю саме оригіналів документів, які підтверджують обов`язок боржника, оскільки з огляду на ст. 553 Цивільного кодексу України та ст. 556 Цивільного кодексу України поручителем може бути кілька осіб і до кожного з них хто виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/14023/17, від 04.04.2018 у справі №910/14024/17, від 04.04.2018 у справі №910/14034/17, від 19.02.2019 у справі №910/7059/18.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у 2019 року позивач звертався до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до відповідача про розірвання договору поруки №4Т14209И/П від 25.10.2016.

Обґрунтовуючи істотність допущеного відповідачем порушення договору, позивач вказував, що він, як поручитель, виконав зобов`язання боржника - ТОВ Танаіс-Суми за кредитним договором 4Т14209И від 17.02.2014 , і сплатив відповідачу (кредитору) достроково 171 992 097,01 грн. , а отже, набув прав кредитора по відношенню до ТОВ Танаіс-Суми за вказаним кредитним договором, а також за укладеними на його забезпечення договорами застави права вимоги. Проте, відповідач, в порушення умов договору поруки №4Т14209И/П від 25.10.2016, не передав позивачу у встановлений договором строк документи, що підтверджують обов`язки ТОВ Танаіс-Суми за кредитним договором, чим позбавив позивача права звернутись до інших застоводавців товариства та істотно погіршив фінансово-майновий стан позивача, адже для виконання обов`язку поручителя ним було залучено кредитні кошти. Тож, на думку позивача, договір поруки підлягає достроковому розірванню, адже позивач позбавлений того, на що розраховував при укладені договору поруки та зазнав значних збитків.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.10.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2020 у справі №910/4994/19 та постановою Верховного Суду від 12.03.2020, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність будь-яких відомостей щодо завдання позивачеві відповідної шкоди з боку відповідача у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням умов спірного договору поруки. Також вказав на те, що позивачем не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні на підтвердження того, що останній погасив повністю всі зобов`язання боржника за кредитним договором, а не їх частину. Крім того, в договорі поруки відсутня вказівка на суму конкретних зобов`язань боржника, за виконання яких поручився позивач. При цьому, часткове виконання поручителем зобов`язання за кредитним договором не породжує переходу до нього прав кредитора за цим договором.

Посилання позивача на пов`язаність Кредитного договору, укладеного між позивачем та відповідачем, та Договору поруки укладеного між позивачем та відповідачем та як наслідок погіршення фінансово-майнового стану позивачу, судом першої інстанції до уваги не прийнято, оскільки означені правочини не пов`язані між собою: Договір поруки не містить посилань про укладення його з метою забезпечення зобов`язань позивача за Кредитним договором, в свою чергу, у Кредитному договорі зазначено про надання кредитних коштів для фінансування поточної діяльності позивача, а отже часткове направлення кредитних коштів отриманих за Кредитним договором на погашення заборгованості за Договором поруки, є власним волевиявленням позивача.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Беручи до уваги наявні в матеріалах даної справи докази та обставини, встановлені судами у справах №910/7054/18 та №910/4994/19, колегія суддів вважає недоведеними та необґрунтованими твердження позивача про відсутність у банку будь-яких договорів забезпечення виконання зобов`язань третьої особи за кредитним договором №4С16102Г від 25.10.2016р.

Поміж іншого, апеляційний суд зауважує, що предметом судового оскарження у даній справі №910/18414/19 є договір поруки № 4Т14209И/П від 25.10.2016р. і суд першої інстанції розглядав позовні вимоги про визнання саме цього договору недійсним, в той час, як скаржник у свої апеляційній скарзі просить визнати недійсним договір поруки від 24.10.2016 року №4А12140И/П, укладений між ТОВ "СОФА ЛТД" та АТ КБ "Приватбанк".

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин, підтверджених відповідними доказами, наявними в матеріалах справи, з огляду на положення ст.ст.75-79, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів під час перегляду справи не встановлено.

З урахуванням встановлених у справі обставин та норм чинного законодавства, які підлягають до застосування у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для скасування рішення місцевого господарського суду у цій справі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на апелянта (позивача у справі).

Керуючись ст. ст. 129, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СОФА ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року у справі №910/18414/19 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17.09.2020 року у справі №910/18414/19 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

Матеріали справи №910/18414/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 18.12.2020 р.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Л.В. Кропивна

Є.Ю. Пономаренко