Рішення

від 14.12.2020 по справі 640/11777/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

1/1048

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 грудня 2020 року м. Київ № 640/11777/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючий суддя Клочкова Н.В., судді Пащенко К.С., Скочок Т.О. при секретарі судового засідання Бєсєді А.Ю., за результатами відкритого судового засідання в адміністративній справі за позовом

громадської організації Правозахисний центр Дія

до Міністерства освіти і науки України

про визнання протиправним та скасування наказів,

за участю представників сторін

В С Т А Н О В И В :

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява громадської організації Правозахисний центр Дія (надалі - позивач), адреса: 01032, місто Київ, вулиця Симона Петлюри, 20, офіс 1 до Міністерства освіти і науки України (надалі - відповідач), адреса: 01135, місто Київ, проспект Перемоги, 10, в якій позивач просить:

- визнати протиправним та нечинним п. 1 розділу 1 наказу Міністерства освіти і науки України від 21 червня 2016 року № 697 Про затвердження Порядку прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях" в частині наданням можливості вступати до тимчасово переміщених закладів вищої освіти, а також закладів вищої освіти, які розташовані на території Луганської та Донецької областей (де здійснюють свої повноваження відповідні військово-цивільні адміністрації).

- визнати протиправним та нечинним п. 1 розділу IV наказу Міністерства освіти і науки України від 24 травня 2016 року № 560 Про затвердження Порядку прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України в частині наданням можливості вступати до уповноважених вищих навчальних закладів.

Підставою позову стало прийняття суб`єктом владних повноважень оскаржуваного наказу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Наказом Міністерства освіти і науки України від 24 травня 2016 року № 560 затверджений Порядок прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України (Додаток № 4).

Згідно пунктом 1 розділу IV. Прийом для здобуття вищої освіти на основі базової або повної загальної середньої освіти Заявник має право вступати для здобуття освітнього степеня бакалавра (магістра та спеціаліста медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямування) на основі повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста на основі базової або повної загальної середньої освіти до уповноважених закладів вищої освіти України та закладів вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації в їх структурі.

Заявник миє право вступати для здобуття вищої освіти за денною формою навчання на місця, що фінансуються за кошти державного бюджету, до уповноваженого закладу освіти або закладів вищої освіти 1-ІІ рівнів акредитації в його структурі у межах квот, визначених центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Отже, згідно Порядку особи, які проживають на тимчасово окупованій території України, мають вступати лише до уповноважених навчальних закладів, які розташовані па території Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей.

Позивач вважає, що фактично перелік навчальних закладів був розширений Міністерством освіти та науки до 91 ВНЗ та більша частина ВУЗів є загальною для вступу для мешканців Луганської та Донецької областей, а також для мешканців АР Крим.

Проте більша частина ВУЗів сконцентрована в Донецькій, Луганській, Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей. Крім того, частина ВУЗів досі доступна лише мешканцям АР Крим (Львівська національна академія мистецтв, Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової, а частина мешканцям Луганської та Донецької областей (Коледж Луганської державної академії культури і мистецтв, Маріупольська філія Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, Харківська державна академія дизайну і мистецтв).

На переконання позивача, затверджені Порядки прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території Донецьких та Луганських областей та осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України (далі Порядки) в частині обмеження переліку ВНЗ для вступу осіб місце проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях та осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України є незаконними, а саме такими, шо дискримінують вказаних осіб за місцем проживання та за ознакою внутрішньо перемішеної особи.

Керуючись вищевикладеним, не погоджуючись з прийнятим наказом суб`єкту владних повноважень, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за позовом громадської організації Правозахисний центр Дія до Міністерства освіти і науки України про визнання протиправним та скасування наказів, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Заперечуючи проти аргументів викладених в позовній заяві, відповідач подав відзив, в якому останній звертає увагу, що позивачем під час звернення до суду з даним адміністративним позовом не було наведено належних та допустимих обґрунтувань на існування в нього реального негативного впливу на його конкретні права чи інтереси.

Представник відповідача зазначає, що відповідно до приписів вимог чинного законодавства, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Представник відповідача звертає увагу, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень.

Також, представник відповідача зазначає, що відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що право на оскарження нормативно-правового акту мають особи, щодо яких застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких застосовано цей акт. При цьому, коло осіб, які вправі звернутись з позовом у розглядуваних справах, є вужчим, ніж коло осіб, що окреслено в частині 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись викладеним вище, представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, у зв`язку з тим, що позивач відповідно до приписів вимог чинного законодавства не є належним суб`єктом звернення до суду у даних спірних правовідносинах.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у складі колегії суддів.

У судових засіданням представник позивача підтримав викладені у позовній заяві обставини та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представник відповідача заперечував проти викладених позивачем у позовній заяві аргументів, та просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, вислухавши всі доводи сторін, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, громадська організація Правозахисний центр Дія є громадською організацією, основними напрямками діяльності якої є зокрема, юридичний та інший всебічний захист постраждалих від порушень прав людини, боротьба з усіма формами дискримінації, допомога внутрішньо переміщеним особам, особам на окупованих територіях.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 21 червня 2016 року № 697 затверджений Порядок прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях (Додаток № 3).

Згідно пункту 1 розділу 1 Порядку прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких і тимчасово окуповані території у Донецькій, Луганській областях порядок визначає особливості проходження державної підсумкової атестації, отримання документа державного зразка про повну або базову загальну середню освіту та прийому на навчання до закладів вищої і професійної (професійно-технічної) освіти для осіб, місцем проживання яких є територія проведення антитерористичної операції (на період її проведення), територія здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях (на період їх здійснення), територія населених пунктів на лінії зіткнення, із наданням можливості вступати до тимчасово переміщених закладів вищої освіти, а також закладів вищої освіти, які розташовані на території Луганської та Донецької областей (де здійснюють свої повноваження відповідні військово-цивільні адміністрації).

Абітурієнти, місцем проживання яких є територія проведення антитерористичної операції (на період її проведення), територія здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях (на період їх здійснення), територія населених пунктів на лінії зіткнення згідно вказаного Порядку мали право вступати лише до тимчасово переміщених закладів вищої освіти, а також закладів вищої освіти, які розташовані на території Луганської та Донецької областей (де здійснюють свої повноваження відповідні військово-цивільні адміністрації).

Наказом Міністерства освіти і науки України 24 травня 2016 року № 560 затверджений Порядок прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України (Додаток № 4).

Згідно пункту 1 розділу IV. Прийом для здобуття вищої освіти на основі базової або повної загальної середньої освіти Заявник має право вступати для здобуття освітнього ступеня бакалавра (магістра та спеціаліста медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямування) на основі повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста на основі базової або повної загальної середньої освіти до уповноважених закладів вищої освіти України та закладів вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації в їх структурі.

Заявник має право вступати для здобуття вищої освіти за денною формою навчання на місця, що фінансуються за кошти державного бюджету до уповноваженого закладу вищої освіти або закладів вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації в його структурі у межах квот, визначених центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Отже, згідно Порядку особи, які проживають на тимчасово окупованій території України, мають вступати лише до уповноважених навчальних закладів, які розташовані на території Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей.

Вважаючи, що затверджені Порядки прийому для здобуття вищої професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях та осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України в частині обмеження переліку ВНЗ для вступу осіб місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях та осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України є незаконними, а саме такі, шо дискримінують вказаних осіб за місцем проживання та за ознакою них внутрішньо перемішеної особи, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Положенням про Міністерство освіти і науки України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 630, визначено, що Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових І службових осіб.

Відповідно до положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та Інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду; Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Таким чином, рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, суд зазначає, що відповідно до приписів чинного законодавства обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду . Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення .

Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки: приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою; містить загальнообов`язкові правила поведінки, легітимізовані людьми; розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування.

Суд зазначає, що звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб`єктивних прав, свобод, інтересу.

Системний аналіз положень статей Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України, свідчать, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах .

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013 зазначається, що громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визнана, право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Суд звертає увагу, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту .

Так, рішення прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд звертає увагу, що у справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю охоронюваний законом інтерес , який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям право (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям прав має один і той же зміст.

Отже, виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення .

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим .

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

З викладеного можна прийти до обґрунтованого висновку, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.

Водночас, суд звертає увагу, що право на оскарження нормативно - правового акту мають особи, щодо яких застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Вказане вище також регламентується частиною 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України яка встановлює, що право на оскарження нормативно - правового акту мають особи, щодо яких застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. При цьому коло осіб, які вправі звернутися з позовом у розглядуваних справах, є вужчим, ніж коло осіб, що окреслено в частині першій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України - особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи Інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Суд в свою чергу зазначає, що через свої власні переконання позивач може виражати свої думки до такого факту як невдоволення новими змінами до нормативно-правових актів, що регулюють сферу відносин про громадські ради при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі державній адміністрації, однак, суд приходить до висновку, що цього явно недостатньо щоб вимагати в судовому порядку його усунення шляхом скасування акту.

Суд зауважує, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 Кодексом адміністративного судочинства України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Таким чином, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.

З аналізу наданих до матеріалів справи документів та доказів, та під час розгляду даної справи, судом було встановлено, що позивачем не було надано та наведено належного та допустимого обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на його конкретні права чи інтереси , у зв`язку з прийняттям Міністерством освіти і науки України пункту 1 розділу 1 наказу від 21 червня 2016 року № 697 Про затвердження Порядку прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях в частині наданням можливості вступати до тимчасово переміщених закладів вищої освіти, а також закладів вищої освіти, які розташовані на території Луганської та Донецької областей (де здійснюють свої повноваження відповідні військово-цивільні адміністрації).

Зокрема, на переконання суду, вимоги визначені пунктом 1 розділу 1 наказу від 21 червня 2016 року № 697 Про затвердження Порядку прийому для здобуття вищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, місцем проживання яких є тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях не можуть звужувати права позивача.

Таким чином, виходячи з аналізу викладеного вище в сукупності та встановлених судом під час розгляду даної справи обставин, суд приходить до висновку, що в даному випадку позивач не є суб`єктом правовідносин, які склались в результаті прийняття оскаржуваних пунктів наказу відповідача, відповідно і даний наказ, згідно приписів чинного законодавства не може порушувати права, свободи чи інтереси позивача.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 13 березня 2020 року у справі № 826/27282/15, від 30 червня 2020 року у справі № 640/1609/19.

Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, враховуючи всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 33, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні адміністративного позову громадської організації Правозахисний центр Дія відмовити.

2. Судові витрати в частині стягнення судового збору розподілу не підлягають.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Головуючий суддя Н.В. Клочкова

Судді К.С. Пащенко

Т.О. Скочок

Повний текст виготовлено 18.12.2020.