Постанова

від 17.12.2020 по справі 442/8062/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 442/8062/18 Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В.

Провадження № 22-ц/811/1368/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія:5

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар - Жукровська Х.І.

з участю представника апелянта прокурора Мельничука Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Дрогобицької районної державної адміністрації на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 грудня 2018 року, постановлене в складі головуючого судді Крамара О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ЦДС про визнання права власності,-

В С Т А Н О В И Л А:

Позивачі звернулися в суд із вказаним вище позовом, в обґрунтування якого посилаються на те, що ними спільними зусиллями за спільні кошти на земельній ділянці загальною площею 0,35 га кадастровий номер 4621287500:02:000:0026, яка знаходиться в АДРЕСА_1 та перебуває в оренді у відповідача - Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ЦДС згідно договору оренди землі від 01.02.2016 року, було самочинно побудовано наступні нежитлові приміщення: літ. А-1 загальною площею 846,40 кв.м.; літ. А-2 загальною площею 303,60 кв.м.; літ. А-3 загальною площею 11,30 кв.м., що підтверджується технічними паспортами.

На даний час виникла необхідність оформити право власності на вказане вище нерухоме майно, що можливо лише в судовому порядку.

Узаконення самочинного будівництва необхідне їм для реалізації права власності, зокрема з метою здійснення законного володіння, користування та розпорядження своїм майном. Зазначали, що права інших осіб не порушено, оскільки жодних скарг з приводу порушень прав чи інтересів інших осіб вчиненим будівництвом на їхню адресу не надходило. Більше того згідно звіту про проведення технічного обстеження, виготовленого ОСОБА_3 30.11.2018 року, встановлено можливість надійної та безпечної експлуатації вище зазначеного самочинно збудованого ними нерухомого майна. Зважаючи на викладене вище, просили про задоволення позову.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 грудня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ЦДС про визнання права власності, задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , право спільної часткової власності по Ѕ ідеальній частині на наступні нежитлові приміщення: літ. А-1 загальною площею 846, 40 кв. м.; літ. А-2 загальною площею 303, 60 кв. м.; літ. А-3 загальною площею 11, 30 кв. м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 грудня 2018 року оскаржила Прокуратура Львівської області в інтересах держави в особі Дрогобицької районної державної адміністрації, подавши апеляційну скаргу.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що постановляючи оскаржуване рішення суд першої інстанції до спірних правовідносин застосував положення ст. 376 ЦК України, мотивуючи тим, що власник (користувач) земельної ділянки не заперечує проти будівництва нерухомого майна, та таке здійснено позивачами без порушень будівельних, санітарних, економічних норм і правил, разом з тим зробив такий висновок з порушенням ст. 263 ЦПК України, без повного та всебічного з`ясування усіх обставин справи. Зокрема, не врахував положення ч. 2 ст. 373 ЦК України, у якій передбачено, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває власності на нього.

Приймаючи рішення, суд не встановив, чи Дрогобицька РДА, як власник земельної ділянки на якій розташовані спірні об`єкти, не надавала її у власність чи користування позивачам для обслуговування самовільно збудованих ними нежитлових приміщень та не залучив останню до розгляду даної справи. Земельна ділянка, на якій позивачами збудовано три нежитлові приміщення пл. 846, 40 кв.м., 303, 60 м.кв., та 11, 3 м.кв., 01.02.2016 року Дрогобицькою РДА передана в оренду СТОВ ЦДС на 40 років для обслуговування розміщеного на ній столярного цеху, пилорами та адмінприміщення.

Відповідно до п. п. 27, 28 зазначеного договору орендар вправі зводити на орендованій ним земельній ділянці будівлі та споруди лише за згодою орендодавця та після погодження з землевпорядними органами.

Поряд з цим, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про надання Дрогобицькою РДА дозволу на будівництво позивачами чи СТОВ ЦДС спірних нежитлових приміщень на даній земельній ділянці. Відсутні також докази того, що СТОВ ЦДС передавало земельну ділянку в суборенду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Як наслідок, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 376 ЦК України, визнав за позивачами право власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці державної форми власності, яка не була відведена для цієї мети, без дозволу її власника та без подальшого надання цієї ділянки забудовникам під уже збудоване нерухоме майно. Також не врахував, що позивачі до компетентних органів щодо прийняття забудови до експлуатації та оформлення права власності не звертались, що свідчить про відсутність спору про право, оскільки СТОВ ЦДС не є особою, яка порушила, не визнає чи оспорює права позивачів на спірне майно.

Необхідність захисту прокурором інтересів держави у даній справі зумовлена бездіяльністю органів державної влади, які законом наділені повноваженнями контролю за використанням та охороною земель, нагляду за додержанням законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил розпорядження землями державної форми власності, оскільки така бездіяльність призвела до узаконення поза державним контролем самочинного об`єкта нерухомості та вибуття із власності держави земельної ділянки, яка згідно ст. 14 Конституції України та ст.1 Земельного Кодексу України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Просить рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 грудня 2018 року скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Справа розглядається в судах з 2018 року, тобто тривалий час. Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судові засідання суду апеляційної інстанції жодного разу не з`являлись, повідомлення про розгляд справи у судових засіданнях суду апеляційної інстанції, позивачі в поштовому відділенні не отримували.

Колегія суддів звертає увагу на те, що в Україні діє система публікації відомостей про час та місце розгляду справи в мережі Інтернет на сайті Судова влада і позивачі, маючи усі можливості з отримання інформації про розгляд їхньої справи, в судове засідання неодноразово не з`являлися, причини своєї неявки суду не повідомили.

Позивачі, як сторона, яка задіяна в судовому розгляді, зобов`язані з розумним інтервалом часу самі цікавитися провадженням у їхній справі, добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, використовувати засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів виходить з того, що якщо сторона не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , належно повідомлених про час, дату та місце розгляду справи апеляційним судом 17 грудня 2020 року шляхом публікації відомостей про час та місце розгляду справи в мережі Інтернет на сайті Судова влада, при тому, що рішення про обов`язкову явку учасників справи для надання пояснень у справі не приймалось , поважність причин неявки позивачів судом апеляційної інстанції не встановлена, та зважаючи на те, що останні реалізували своє право на викладення відповідних аргументів в позовній заяві, виходячи з меж розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України ) та з метою дотримання основних засад цивільного судочинства, зокрема і розумних строків розгляду справи судом, колегія суддів приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності позивачів.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити . До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Встановлено, що власником земельної ділянки площею 0,35 га (кадастровий номер 4621287500:02:000:0026), яка знаходиться на території Старокропивницької сількьої ради Дрогобицького району Львівської області, і яку передано в оренду Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю ЦДС на підставі договору оренди землі від 01 лютого 2016 року, строком на 40 років, є держава в особі Дрогобицької районної державної адміністрації.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

За приписами частини четвертої цієї статті Кодексу, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV Про архітектурну діяльність (далі - Закон № 687-ХІV) для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд.

Частиною третьою статті 6 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI Про регулювання містобудівної діяльності (далі - Закон № 3038-VI) визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад.

За змістом статті 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об`єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об`єкта.

Згідно із частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

Статтею 34 цього Закону визначено, що замовник має право на виконання будівельних робіт, після закінчення яких об`єкт підлягає прийняттю в експлуатацію, лише після отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження .

Аналогічний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10).

При цьому, позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на чужій земельній ділянці може бути пред`явлено до органу державної влади або органу місцевого самоврядування та власника (користувача) земельної ділянки у випадку забудови на земельній ділянці, яка належить до державної чи комунальної власності або фізичній чи юридичній особі.

Відповідно до частини першої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (частина четверта статті 206 ЦПК України).

Встановивши, що до участі у справі, як належного відповідача не залучено власника земельної ділянки, а останній заперечує проти визнання за позивачами права власності на самочинно збудоване на ній майно, і у них відсутні дозвільні документи на початок такого будівництва, суд першої інстанції прийшов до невірного висновку, що визнання відповідачем позову, не суперечить закону та не порушує права власника землі, а отже може бути підставою для задоволення позову за обставинами даної справи.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до невірного вирішення спору по суті, у зв`язку із цим, оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно ч.1, п.п.1,2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, то понесені витрати на судовий збір, пов`язані з розглядом апеляційної скарги слід покласти на позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме стягнути з останніх в дохід держави з кожного по 840 грн. 80 коп. судового збору за подання позову до суду першої інстанції, та в користь Прокуратури Львівської області судові витрати, понесені за розгляд заяви про забезпечення позову та розгляд справи апеляційним судом, з кожного по 1632 грн. 85 коп.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Дрогобицької районної державної адміністрації - задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 грудня 2018 року - скасувати, та ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю ЦДС про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права спільної часткової власності на нежитлові приміщення: літ. А-1 загальною площею 846, 40 кв. м.; літ. А-2 загальною площею 303, 60 кв. м.; літ. А-3 загальною площею 11, 30 кв. м., які знаходяться по АДРЕСА_2 , по Ѕ ідеальній частині за кожним - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в дохід держави з кожного по 840 грн. 80 коп. судового збору за подання позову до суду першої інстанції, та в користь Прокуратури Львівської області судові витрати, понесені за розгляд заяви про забезпечення позову та розгляд справи апеляційним судом, з кожного по 1632 грн. 85 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складений 21 грудня 2020 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді Бойко С.М.

Ніткевич А.В.