Постанова

від 21.12.2020 по справі 476/164/17

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

21.12.20

22-ц/812/2118/20

Єдиний унікальний номер судової справи 476/164/17

Номер провадження 22-ц/812/2118/20

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

21 грудня 2020 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк рішення, яке ухвалено Єланецьким районним судом Миколаївської області 26 жовтня 2020 року , під головуванням судді Чернякової Н.В. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором ,

УСТАНОВИЛА :

У березні 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк (далі - ПАТ КБ ПриватБанк ), правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк (далі - АТ КБ ПриватБанк ) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 22 січня 2013 року між ПАТ КБ ПриватБанк і ОСОБА_1 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 5 800 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

Своїм підписом у анкеті-заяві відповідач підтвердила, що підписана нею анкета-заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку, які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає договір про надання банківських послуг.

Взятий на себе обов`язок банк виконав належним чином, в той час як позичальник ОСОБА_1 належним чином своїх договірних зобов`язань не дотримала, у зв`язку із чим станом на 31 січня 2017 року утворилась заборгованість за вказаним договором в загальному розмірі 63 721 грн. 75 коп., з яких: 5 590 грн. 64 коп. - заборгованість за кредитом; 51 170 грн. 55 коп.- заборгованість по процентам за користування кредитом; 3 450 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також 500 грн. - штраф (фіксована частина), 3 010 грн. 56 коп. - штраф (процентна складова).

Посилаючись на викладені обставини, ПАТ КБ ПриватБанк просило позов задовольнити та стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором від 22 січня 2013 року у загальному розмірі 63 721 грн. 75 коп., а також судові витрати у справі в сумі 1 600 грн.

Заочним рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 29 березня 2017 року позов ПАТ КБ ПриватБанк задоволено в повному обсязі.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ ПриватБанк заборгованість за кредитним договором №б/н від 22 січня 2013 року в сумі 63 721 грн. 75 коп., а також судові витрати у справі в сумі 1 600 грн.

Ухвалою Єланецького районного суду Миколаївської області від 11 березня 2020 року задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення. Заочне рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 29 березня 2017 року скасовано, а справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

У відзиві представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просив у задоволені позову відмовити. Зазначав, що ОСОБА_1 дійсно зверталася до банку для отримання банківської картки із встановленим кредитним лімітом, але нею було підписано лише анкету-заяву, яка не містила інформацію щодо встановленого кредитного ліміту. Вважав, що банк міг розраховувати лише на повернення суми заборгованості за кредитом в розмірі 5 590 грн. 64 коп. Між тим, востаннє відповідач користувалась карткою ще в 2013 році, а з позовом ПАТ КБ ПриватБанк звернулось лише в 2017 році, тобто з пропуском позовної давності (а.с.104-106).

Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року позов АТ КБ ПриватБанк задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ ПриватБанк заборгованість за кредитним договором №б/н від 22 січня 2013 року в сумі 5 590 грн. 64 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ ПриватБанк 140 грн. 38 коп. в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено в оскаржуваному рішенні, суд першої інстанції виходив з того, що сторони перебувають у правовідносинах, підставою виникнення яких є договір про надання банківських послуг. Разом з тим, банк не довів факт узгодження з позичальником ОСОБА_1 усіх умов кредитування, а саме розмір процентів та обсяг відповідальності за порушення кредитних зобов`язань (пеня, штраф). При цьому, надана позивачем анкета-заява про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг не містить таких умов.

Не погодившись із судовим рішенням, АТ КБ ПриватБанк подало апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення районного суду в частині відмови у задоволені позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що відповідач, підписуючи анкету-заяву від 22 січня 2013 року, користуючись кредитними коштами та здійснюючи погашення заборгованості висловила свою згоду з формою договору та його умовами. Сторони досягли домовленості згідно вимог статей 207 , 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили його істотні умови, а тому вони мають виконуватися сторонами беззаперечно. Відповідач не оспорювала умови кредитного договору, продовжувала користуватися кредитними коштами, що свідчить про прийняття нею умов договору. Одночасно позивач посилався на правові позиції Верховного Суду, які судом першої інстанції не були враховані.

Рішення суду в частині визначення основної суми заборгованості за кредитним договором сторонами не оскаржується, тому не є предметом перевірки на його законність і обґрунтованість в апеляційному порядку.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині таким вимогам відповідає.

Так, відмовляючи у задоволенні позову в оскаржуваній частині, суд першої інстанції виходив із того, що АТ КБ ПриватБанк не надано належних та допустимих доказів укладання кредитного договору з відповідачем саме на тих умовах, які заявлені у позові, а підписана відповідачем анкета-заява не містить істотних умов кредитного договору, з яких було б можливо встановити умови, на яких він укладався.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Договір, в тому числі і договір кредиту, є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України.

Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Сторони по зобов`язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Особа, яка порушила зобов`язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити в межах позовної давності неустойку і відшкодувати збитки.

При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов`язання в натурі.

Зазначене у повній мірі стосується і кредитних зобов`язань, які не виконані належним чином.

Разом з тим, відповідно до ч.ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом ст.ст.626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою ст.638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1048 ЦК України).

Частиною другою ст.1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст.1055 ЦК України).

Заявляючи позовні вимоги, АТ КБ ПриватБанк посилалося на те, що 22 січня 2013 року між ПАТ КБ ПриватБанк , правонаступником якого є АТ КБ ПриватБанк , та ОСОБА_1 був укладений договір про надання банківських послуг, шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, відповідно до якого ПАТ КБ ПриватБанк надало відповідачу грошові кошти у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

На підтвердження умов договору АТ КБ ПриватБанк надало суду копію анкети-заяви відповідача, Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна , Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку.

Разом з тим, на думку колегії судів, вищевказані документи не підтверджують наявність між сторонами домовленості щодо розміру процентів за користування кредитними коштами та неустойки (пені та комісії), а також наявність заборгованості у розмірі, визначеному позивачем.

Так, у анкеті-заяві зазначено, що відповідач згодна з тим, що ця заява разом із Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг, а також, що вона ознайомилася та погодилася з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку.

Втім з матеріалів справи убачається, що ні витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна , ні витяг з Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку не містять підпису позичальника.

Анкета-заява про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку містить лише анкетні дані відповідача ОСОБА_1 , її контактну інформацію та про бажаний кредитний ліміт на карті. Сама ж заява не містить жодних даних про умови кредитування. Зокрема, вона не містить відомостей щодо розміру процентів за користування кредитними коштами, пені, або будь які інші умови договору (а.с.187).

Згідно із ч.1 ст.633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом ст.634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ ПриватБанк ).

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633,634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом ч.2 ст.1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

За правилами ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного Банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст.1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1,2 ст.551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із ч.1 ст.1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

На думку колегії суддів, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, застосовані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як зазначалось вище, у анкеті-заяві позичальника від 22 січня 2013 року процентна ставка та неустойка взагалі не зазначені.

Разом з тим банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, окрім тіла кредиту, стягнути також складові його повної вартості, зокрема, заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, пеню, комісію та штрафи.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 22 січня 2013 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, як на невід`ємні частини спірного договору.

Витягом з Тарифів обслуговування кредитних карт Універсальна та Витягом з Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема, пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування, та інші умови.

При цьому, матеріали даної справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг розуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, а також пені, штрафів та комісії, і, зокрема, саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження №6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.

В даному випадку неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч.1 ст.634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача неодноразово змінювалися самим АТ КБ ПриватБанк в період - з часу виникнення спірних правовідносин (22 січня 2013 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (березень 2017 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про розмір та сплату відсотків за користування кредитними коштами, комісії, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та Правил не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

При цьому, згідно з ч.4 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року (справа №342/180/17).

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не доведено факт погодження всіх істотних умов договору із відповідачем, та обґрунтованості розрахунку заборгованості.

При цьому рух коштів на картковому рахунку не може бути належним підтвердженням обізнаності відповідача з конкретними Умовами та Правилами надання банківських послуг у ПриватБанку, Правилами користування платіжною карткою, Тарифами Банку, на які посилається позивач як на умови кредитного договору від 22 січня 2013 року, факту згоди відповідача на них.

Водночас вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов`язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема, статтями 625,1048 ЦК України позивач не пред`являв.

Отже, колегія суддів не вбачає підстав вважати висновок суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо відмови у задоволенні позовних вимог необґрунтованим, тому що він ґрунтується на правильно встановлених на підставі повно та всебічно досліджених доказах, в їх сукупності та взаємозв`язку, обставинах справи та відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №342/180/17 (постанова від 03 липня 2019 року).

Аргументи апеляційної скарги щодо неправильності висновків суду про відмову у стягненні процентів, оскільки дії відповідача з користування кредитними коштами, на думку банку, свідчать про визнання відповідачем кредитної заборгованості та згоду з умовами кредитування - суперечать встановленим обставинам справи, вищевикладеним положенням закону та наведеному висновку Великої Палати Верховного Суду, а тому не можуть бути прийняті до уваги.

До того ж, відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом ( ч.3 ст.12 ЦПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст.12 ЦПК України).

При зверненні до суду АТ КБ ПриватБанк у позові зазначило матеріально-правову вимогу до відповідача, що випливає зі спірних правовідносин (предмет позову), а також зазначило підстави позову, якими є обставини (юридичні факти), з наявністю яких або відсутністю яких закон пов`язує виникнення чи припинення матеріально-правових відносин між сторонами.

В позовній заяві банк зазначав як підставу позову укладення між сторонами кредитного договору, а саме підписання відповідачем анкети-заяви та ознайомлення з Умовами та Правилами надання банківських послуг та Тарифами Банку, де визначаються розмір процентної ставки, порядок сплати процентів, пеня та штрафи за неналежне виконання зобов`язань.

Саме ці обставини досліджував суд першої інстанції та відповідно до цих обставин розглянув спір.

Будь-яких юридичних фактів, пов`язаних із застосуванням до спірних правовідносин положень ч.1 ст.1048 ЦК України та посилань на такі факти в частині обрахувань заборгованості за кредитним договором з урахуванням рівня облікової ставки Національного банку України позовна заява не містить.

За приписами ч.3 ст.49 ЦПК України підстави позову можуть бути змінені протягом розгляду справи. Між тим, АТ КБ ПриватБанк таким правом позивача щодо зміни підстав позову не скористалося.

Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про необхідність врахування судом при вирішенні спору позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №356/1635/16-ц, від 08 липня 2019 року у справі №923/760/18, від 28 березня 2019 року у справі №428/2873/17 та від 06 лютого 2018 року у справі №755/2720/16-ц оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду, мають перевагу над висновками колегії суддів Верховного Суду.

Частиною 4 ст.10 ЦПК України та ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі Проніна проти України , від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням позивача, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами, пені та комісії, штрафів, були належним чином оцінені надані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається позивач у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами п.п. в п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу АТ ПриватБанк залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк - залишити без задоволення.

Рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 26 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 22 грудня 2020 року