Постанова

від 22.12.2020 по справі 127/9179/20

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/9179/20

Провадження № 22-ц/801/2181/2020

Категорія: 76

Головуючий у суді 1-ї інстанції Гуменюк К. П.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2020 рокуСправа № 127/9179/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Міхасішина І.В.,

суддів: Войтка Ю.Б., Стадника І.М.,

за участю секретаря судового засідання: Безрученко Н.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу № 127/9179/20 за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод , ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору професійної спілки Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод Відродження про визнання наказів незаконними, поновлення на роботі, стягнення грошових коштів та моральної шкоди

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 жовтня 2020 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року , повний текст рішення суду складено 15 жовтня 2020 року, повний текст додаткового рішення складено 05 листопада 2020 року, ухвалених у складі судді Гуменюка К.П.,

встановив:

В серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ДП 45 експериментальний механічний завод (далі - ДП 45 ЕМЗ ), ОСОБА_2 про визнання незаконними наказів, поновлення на роботі, стягнення грошових коштів та моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що наказом від 12 серпня 2019 року № 132-к позивача звільнено з посади радника директора ДП 45 ЕМЗ на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року (справа № 127/24227/19) наказ про звільнення визнано незаконним, зобов`язано відповідача поновити ОСОБА_1 на роботі, стягнуто на користь позивача 40 311 грн. 48 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 13 серпня 2019 року по 19 лютого 2020 року та моральна шкода в розмірі 2 102 грн. За твердженням позивача, відповідач ДП 45 ЕМЗ відмовився негайно поновити позивача на роботі та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць, тому ОСОБА_1 звернувся до ДВС про примусове виконання рішення суду. 25 лютого 2020 року Замостянським ВДВС відкрито виконавче провадження та 03 березня 2020 року ОСОБА_1 разом із державним виконавцем прибули на ДП 45 ЕМЗ , де отримали наказ від 19 лютого 2020 року №22/1к Про поновлення на роботі ОСОБА_1 та пропозицію надати трудову книжку для внесення відповідного запису. Позивач не зміг надати трудову книжку, адже остання знаходилась в Вінницькому міському центрі зайнятості. Одночасно 03 березня 2020 року відповідач перерахував середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць, а Вінницький міський центр зайнятості вніс відомості до трудової книжки позивача. 04 березня 2020 року позивач намагався продовжити виконавчі дії щодо внесення запису до трудової книжки, натомість постановою державного виконавця від 03 березня 2020 року виконавче провадження закінчене. Позивач оскаржив дії державного виконавця в частині закінчення виконавчого провадження. Постановою начальника Замостянського ВДВС від 11 березня 2020 року скасована постанова державного виконавця від 03 березня 2020 року про закінчення виконавчого провадження та зобов`язано останнього провести необхідні виконавчі дії щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі. В період з 12 березня по 21 березня 2020 року позивач перебував на лікарняному. 23 березня 2020 року позивач прибув на підприємство, натомість відповідач не допустив його до роботи, мотивуючи такі дії необхідністю пройти медичний огляд. При цьому позивачеві було запропоновано надати пояснення щодо відсутності на роботі в період з 19 лютого по 23 березня 2020 року. Останній забажав присутності голови профспілки Відродження . Одночасно позивача ознайомлено з наказом від 20 березня 2020 року №41 Про проведення службового розслідування за фактом відсутності працівника на роботі . Позивач надав пояснення відповідно до яких зазначив, що з 19 лютого по 03 березня 2020 року йому було невідомо про існування наказу про поновлення на роботі, а датою поновлення вважає 11 березня 2020 року з моменту внесення запису до трудової книжки. Позивачеві вручено наказ від 23 березня 2020 року № 37-к Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1 та трудова книжка з відміткою про звільнення. В той же день позивачеві перераховано 3 147 грн. 82 коп. Такі дії відповідача позивач вважає незаконними. Одночасно позивач зауважує, що наказом від 31 травня 2019 року була скорочена посада радника директора, яку обіймав ОСОБА_1 до звільнення, а тому поновленню мало передувати внесення змін до штатного розпису за погодженням з ДК Укроборонпром , як то передбачено статутом відповідача, натомість такі дії не вчинено. Також відповідачем не провів інструктажу позивача, відмовив в оформленні письмового трудового договору та не зазначив в наказі про поновлення на роботі умови оплати праці. Позивач вважає, що відповідачем порушена процедура проведення службового розслідування в частині недоведеності прогулу, яким завдано матеріальної або моральної шкоди, відсутності в наказі про проведення службового розслідування періоду його проведення, не ознайомленні позивача з результатами розслідування. Одночасно позивач зазначає, що 26 лютого 2020 року голова профспілки Відродження повідомив відповідача про те, що позивач є членом зазначеної профспілки, а тому звільнення (розірвання трудового договору) за ч. 4 ст. 40 КЗпП України відбулось без попередньої згоди виборного органу профспілки. Не проведено з позивачем і повного розрахунку при звільненні, а саме компенсації за невикористані дні відпусток за період з 13 серпня 2019 року по 23 березня 2020 року, заробітної плати за 23 березня 2020 року, одноразової матеріальної допомоги, середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 20 лютого по 11 березня 2020 року. Умисне перешкоджання у поновленні на роботі, затримання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць та незаконне звільнення призвело до моральних страждань позивача, розмір яких ним оцінюється на рівні 10 000 грн. За наведеного позивач просить:

- визнати незаконним наказ від 19 лютого 2020 року№22/1-к Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ;

- визнати незаконним наказ від 23 березня 2020 року Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1 ;

- поновити позивача на посаді радника директора з питань розвитку підприємства;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 лютого по 11 березня 2020 року та з 24 березня 2020 року по день постановлення судового рішення з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ середній заробіток за несвоєчасно проведення розрахунку при звільненні з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ грошову компенсацію за 15 календарних днів невикористаної відпустки в сумі 4 580 грн. 85 коп. за період з 12 серпня 2019 року по 23 березня 2020 року з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ матеріальну допомогу в розмірі 15 000 грн.;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ заробітну плату за 23 березня 2020 року;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ моральну шкоду 10 000 грн.;

- стягнути з ДП 45 ЕМЗ витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн.;

Також позивач просив винести окрему ухвалу про вчинення посадовими особами ДП 45 ЕМЗ порушень законодавства а також покласти на посадову особу, винну у звільненні позивача, обов`язок покрити шкоду заподіяну підприємству (а. с. 1-14, т.1).

24 червня 2020 року позивач надав до суду заяву, в якій просив доповнити позовні вимоги та визнати незаконним наказ ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року №21/1-к Про внесення змін до штатного розпису (а. с. 8-10, т. 2).

29 липня 2020 року позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог та просив стягнути з ДП 45 ЕМЗ середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 лютого 2020 року по день постановлення судового рішення з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день (а. с. 40, т. 2).

17 серпня 2020 року позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог та просив стягнути з ДП 45 ЕМЗ грошову компенсацію за 2 календарних дні невикористаної щорічної відпустки за період з 12 серпня 2019 року по 23 березня 2020 року (а. с. 71-72, т. 2).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 до Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод , ОСОБА_2 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору професійної спілки Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод Відродження про визнання наказів незаконними, поновлення на роботі, стягнення грошових коштів та моральної шкоди, задоволено частково.

Стягнуто з Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод на користь ОСОБА_1 5 126 (п`ять тисяч сто двадцять шість) грн. 33 коп., з яких 610 грн. 78 коп. - компенсація за невикористані два дні щорічної відпустки та 4 515 грн. 55 коп. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

В решті вимог - відмовлено.

Стягнуто з Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод на користь держави судовий збір в розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.

Додатковим рішенням Вінницького міського суду від 05 листопада 2020 року стягнуто з Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 300 (триста) грн.

ОСОБА_1 не погодився з рішенням суду першої інстанції у відмовній частині, оскільки вважає, що воно суперечить ч. 1,3 ст. 2 ЦПК України, прийняте з порушенням ст. 263 ЦПК України.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судове рішення не ґрунтується на засадах верховенства права, змагальності сторін, є не законним і не обґрунтованим, ухвалене судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, не відповідає завданням цивільного судочинства, які визначені ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду України, що наведені позивачем, чим порушив вимоги ч. 4 ст. 263 ЦПК України. Рішення, ухвалене без повного і всебічного з`ясування обставин, на які позивач посилався, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які мали бути дослідженими в судовому засіданні. Крім того в порушення ч. 4 ст. 265 ЦПК України, судом першої інстанції у мотивувальній частині рішення суду не зазначено: 1) всі фактичні обставин, які були та мали бути встановлені судом, з посиланням на докази, на підставі яких встановлюються відповідні висновки; 2) мотивів відхилення доказів, що наведені позивачем; 3) мотивовані оцінки кожного аргументу, які наведено позивачем, щодо наявності підстав для задоволення позову; 4) норми права, на які посилався позивач, які суд не застосував, та не вказав мотиви їх незастосування.

Також ОСОБА_1 не погодився із додатковим рішенням суду першої інстанції від 05 листопада 2020 року у відмовній його частині, оскільки вважає, що воно прийняте на підставі незаконного рішення ( є похідним від основного) від 15 жовтня 2020 року. А тому підлягає скасуванню.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції від 15 жовтня 2020 року та додаткове рішення від 05 листопада 2020 року у відмовних частинах, та прийняти в цій частині нове рішення яким: визнати незаконним наказ від 19 лютого 2020 року№22/1-к Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ; визнати незаконним наказ від 23 березня 2020 року Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1 ; поновити позивача на посаді радника директора з питань розвитку підприємства; стягнути з ДП 45 ЕМЗ середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 лютого по 11 березня 2020 року та з 24 березня 2020 року по день постановлення судового рішення з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день; стягнути з ДП 45 ЕМЗ середній заробіток за несвоєчасно проведення розрахунку при звільненні з розрахунку 305 грн. 39 коп. за один робочий день; стягнути з ДП 45 ЕМЗ грошову компенсацію за 2 календарних дні невикористаної щорічної відпустки за період з 12 серпня 2019 року по 23 березня 2020 року; стягнути з ДП 45 ЕМЗ матеріальну допомогу в розмірі 15 000 грн.; стягнути з ДП 45 ЕМЗ заробітну плату за 23 березня 2020 року; стягнути з ДП 45 ЕМЗ моральну шкоду 10 000 грн.; стягнути з ДП 45 ЕМЗ витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн.; винести окрему ухвалу про вчинення посадовими особами ДП 45 ЕМЗ порушень законодавства а також покласти на посадову особу, винну у звільненні позивача, обов`язок покрити шкоду заподіяну підприємству.

24 листопада 2020 року на адресу Вінницького апеляційного суду від ДП 45 ЕМЗ надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції від 15 жовтня 2020 року та додаткове рішення від 05 листопада 2020 року є законним та обґрунтованим, а апеляційна скарга позивача є безпідставною і не обґрунтованою та такою, що підлягає залишенням без задоволення.

За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду першої інстанції оскаржується та переглядається апеляційним судом лише в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав просив її задовольнити і дав пояснення аналогічні доводам викладеними в апеляційній скарзі.

Представник відповідача ДП 45 ЕМЗ Шлінчук А.І. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги а рішення суду першої інстанції від 15 жовтня 2020 року та додаткове рішення від 05 листопада 2020 року залишити без змін.

Представник третьої особи голова професійної спілки Відродження Котик В.М. в судовому засіданні висловив думку про необхідність задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , адже вважає, що права позивача є порушеними.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

По справі встановлено, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року (цивільна справа № 127/24227/19) частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , визнано незаконним та скасовано наказ ДП 45 ЕМЗ від 12 серпня 2019 року № 132к Про звільнення ОСОБА_1 за п. 1 ст. 40 КЗпП України, поновлено ОСОБА_1 на посаді радника директора з питань розвитку підприємства Державного підприємства ДП 45 ЕМЗ , стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 40 311 грн. 48 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 13 серпня 2019 року до 19 лютого 2020 року включно та 2 102 грн. моральної шкоди. Рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання (а. с. 167-172, т. 1).

Відповідно до наказу директора ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року № 21/1к у зв`язку із рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року до штатного розпису підприємства введено посаду радник директора з питань розвитку підприємства (а. с. 142, т. 1).

Відповідно до наказу директора ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року № 21/1к, на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року по справі №127/24227/19 скасовано наказ Про звільнення ОСОБА_1 № 132к від 12 серпня 2019 року та поновлено ОСОБА_1 на посаді радника директора з питань розвитку підприємства з 12 серпня 2019 року (а. с. 173, т. 1).

Листом від 20 лютого 2020 року № 30/ВК відповідач повідомив ОСОБА_1 про поновлення на роботі на підставі рішення суду. Одночасно просив надати трудову книжку для внесення відповідного запису. Зазначений лист отриманий позивачем 06 березня 2020 року, що не заперечувалось сторонами у справі під час судового засідання.

Постановою державного виконавця Замостянського ВДВС у м. Вінниця від 25 лютого 2020 року (ВП 61376645) відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №127/24227/18 від 19 лютого 2020 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць (а. с. 70-71, т. 1).

02 березня 2020 року Вінницьким міським центром зайнятості до трудової книжки ОСОБА_1 внесено запис про припинення виплати допомоги по безробіттю (а. с. 40, т. 1).

03 березня 2020 року державним виконавцем відповідачу ДП 45 ЕМЗ надано письмову вимогу про нарахування ОСОБА_1 заробітної плати за один місяць (а. с. 74-75, т. 1).

03 березня 2020 року відповідачем ДП 45 ЕМЗ перераховано на рахунок позивача 5 039 грн. 70 коп. з призначенням платежу кошти для зарахування з/пл. за лютий 2020 р. (а. с. 76, т. 1).

Крім того, 03 березня 2020 року позивач ознайомлений із змістом наказу від 19 лютого 2020 року № 22/1к Про поновлення на роботі та отримав його копію, що підтверджується особистим підписом ОСОБА_1 на вищезазначеному наказі (а. с. 173, т.1).

Відповідно до акту державного виконавця від 03 березня 2020 року позивач ОСОБА_1 ознайомлений з наказом про поновлення на роботі, натомість трудову книжку для внесення запису не надав (а. с. 152, т. 1).

Відповідно до акту ДП 45 ЕМЗ від 03 березня 2020 року ОСОБА_1 під час поновлення на роботі відмовився надавати трудову книжку для внесення запису, відмовився ознайомитись із робочим місцем та інструкціями діючими на підприємстві. Акт крім посадових осіб підприємства підписано і присутнім державним виконавцем Шарапанівським Р.П. (а. с. 180, т. 1).

Одночасно, 03 березня 2020 року позивач звернувся до директора ДП 45 ЕМЗ із заявою про виплату одноразової матеріальної допомоги в розмірі 15 000 грн. (а. с. 184, т. 1).

Постановою державного виконавця Замостянського ВДВС у м. Вінниця від 03 березня 2020 року (ВП 61376645) виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №127/24227/18 закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України Про виконавче провадження (фактичне виконання рішення згідно з виконавчим документом) (а. с. 78-79, т. 1).

Постановою начальника Замостянського ВДВС в м. Вінниця від 11 березня 2020 року скасована постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 03 березня 2020 року (а. с. 26-27, т. 1).

Відповідно до книги обліку руху трудових книжок та вкладишів до них ДП 45 ЕМЗ , 11 березня 2020 року до трудової книжки ОСОБА_1 здійснено запис про поновлення на роботі (а. с. 154-156, т. 1).

Трудова книжка ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) містить запис № 36 від 19 лютого 2020 року запис №33 є недійсним, поновлений на попередній посаді (а. с. 181, зворот, т. 1).

11 березня 2020 року відповідно до контрольної картки інструктажу ОСОБА_1 ознайомлений з правилами внутрішнього трудового розпорядку, з посадовою інструкцією, з інструкціями по пожежній безпеці, техніки безпеки, із Законом України Про запобігання корупції та надав згоду на обробку персональних даних (а. с. 151, т. 1).

Відповідно до листка непрацездатності сер АДФ № 636809 ОСОБА_1 з 12 по 20 березня включно перебував на лікарняному (а. с. 183, т. 1).

Крім того, рапортом від 20 лютого 2020 року заступник директора ДП 45 ЕМЗ доповів про не вихід на роботу 19 та 20 лютого 2020 року ОСОБА_1 . Причина відсутності невідома (а. с. 186, т. 1).

20 лютого 2020 року посадовими особами ДП 45 ЕМЗ о 16.30 год. складено акт про не вихід на роботу ОСОБА_1 19 та 20 лютого 2020 року (а. с. 179, т. 1).

Відповідно до акту від 11 березня 2020 року ОСОБА_1 відмовився надавати пояснення з приводу відсутності на роботі в період з 19 лютого по 11 березня 2020 року (а. с. 182, т. 1).

Відповідно до рапорта заступника директора ДП 45 ЕМЗ від 20 березня 2020 року ОСОБА_1 свідомо порушує трудовий режим, до роботи не приступив, на підприємство не з`явився. Запропонував ініціювати службове розслідування з даного приводу (а. с. 187, т. 1).

Відповідно до службової записки начальника служби безпеки ДП 45 ЕМЗ від 20 березня 2020 року ОСОБА_1 свідомо порушує трудовий режим та незаконно відсутній на робочому місці (а. с. 188, т. 1).

Наказом директора ДП 45 ЕМЗ від 20 березня 2020 року № 41 призначено службове розслідування для з`ясування причин відсутності на роботі ОСОБА_1 з 19 лютого 2020 року по день фактичного прибуття на підприємство (а. с. 150, т. 1).

23 березня 202 року позивач ОСОБА_1 надав письмові пояснення з приводу відсутності на роботі з 19 лютого по 22 березня 2020 року (а. с. 176-178, т. 1).

Відповідно до акту службового розслідування ДП 45 ЕМЗ від 23 березня 2020 року ОСОБА_1 без поважних причин був відсутній на робочому місці з 19 лютого по 02 березня 2020 року включно, з 8.00 год. до 14.00 год. 03 березня 2020 року та з 04 березня по 14.00 год. 11 березня 2020 року. За висновком комісії ОСОБА_1 грубо порушив трудову дисципліну. Комісія пропонує притягнути ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, шляхом звільнення з роботи за прогул без поважних причин (а. с. 166, т. 1).

Відповідно до наказу ДП 45 ЕМЗ від 23 березня 2020 року № 37 ОСОБА_1 звільнено з 23 березня 2020 року за прогул без поважних причин за п. 4 ст. 40 КЗпП України (а. с. 149, т. 1). Зазначений наказ містить відмітку про отримання ОСОБА_1 та отримання його копії. Крім того ОСОБА_1 зазначив про відсутність погодження профспілкової організації Відродження щодо звільнення позивача.

Відповідно до платіжного доручення від 23 березня 2020 року № 7616 ОСОБА_1 здійснено виплату в розмірі 3 147 грн. 82 коп. (а. с. 164, т. 1).

За вищенаведених обставин позивач звернувся до суду за захистом трудових прав.

В частині позовних вимог про визнання незаконними наказів ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року Про внесення змін до штатного розпису та Про поновлення на роботі ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

Позивач вказує, що наказ відповідача щодо внесення змін до штатного розпису підприємства в частині доповнення його штатною посадою радник директора з питань розвитку підприємства є незаконним з тих підстав, що виданий без погодження з ДП Укроборонпром , як то передбачено абз.7 п. 7.7 розділу 7 Статуту підприємства.

Відповідно до п. 7.7 Статуту ДП 45 експериментальний механічний завод , керівник підприємства затверджує за погодженням з Концерном структуру і штатний розпис підприємства (а. с. 59-70, т. 2).

Відповідно до штатного розпису ДП 45 ЕМЗ , який затверджений та погоджений ДК Укроборонпром в липні 2019 року, в свою чергу не містить посади радник директора з питань розвитку підприємства (а. с. 125-141, т. 1).

Матеріали цивільної справи не містять доказів про те, що керівником ДП 45 ЕМЗ в лютому 2020 року здійснено погодження з ДК Укроборонпром внесення змін до штатного розкладу у зв`язку із включенням в останній посади радник директора з питань розвитку підприємства .

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Отже, захист прав особи судом здійснюється у випадку їх порушення, оспорювання або не визнання. Навіть за умови внесення відповідачем до штатного розпису посади радника директора з питань розвитку підприємства всупереч положенням Статуту підприємства, дії ДП 45 ЕМЗ жодним чином не порушують прав позивача ОСОБА_1 , а тому в задоволенні вимоги про визнання незаконним наказу ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року Про внесення змін до штатного розпису суд першої інстанції відмовив правомірно.

Водночас суд апеляційної інстанції звертає увагу і на те, що питання доцільності скорочення чисельності або штату працівників не належить до компетенції суду. Крім того суд при розгляду спору про поновлення працівника на роботі не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників (постанова Верховного суду від 13 грудня 2018 року у справі № 577/256/18), що спростовує аргументи апеляційної скарги в цій частині.

Наказом директора ДП 45 ЕМЗ від 19 лютого 2020 року позивача поновлено на посаді радника директора з питань розвитку підприємства з 12 серпня 2019 року. Твердження позивача щодо протиправності вищезазначеного наказу у зв`язку з відсутністю погодження на введення такої посади з ДК Укроборонпром не знаходять свого підтвердження, адже поновлення на посаді ОСОБА_1 не перебуває у причинному зв`язку із введенням до штатного розпису нової посади, позивач поновлений на вже існуючу посаду заступника директора з питань розвитку підприємства .

Крім того, суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що і внесення змін до штатного розпису і поновлення позивача на роботі оскаржуваними наказами здійснено ДП 45 ЕМЗ на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року, яке в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі допущено до негайного виконання.

За наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в задоволенні вимоги про визнання незаконним наказу відповідача від 19 лютого 2020 року Про поновлення на роботі ОСОБА_1 слід відмовити, адже зазначений наказ виданий з дотриманням норм трудового законодавства на виконання рішення суду та не порушує прав позивача.

Щодо вимоги про визнання незаконним наказу директора ДП 45 ЕМЗ від 23 березня 2020 року Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1 суд першої інстанції правильно зазначив наступне.

Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів , при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п.4 ст.40 КЗпП суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

До такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 11 березня 2020 року при розгляді цивільної справи № 459/2618/17.

Як зазначалось вище рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року ОСОБА_1 поновлено на посаді радника директора з питань розвитку підприємства ДП 45 ЕМЗ , та в зазначеній частині рішення допущено до негайного виконання разом із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Відповідач ДП 45 ЕМЗ рішення суду в частині поновлення позивача на посаді виконав 19 лютого 2020 року, шляхом видання наказу № 21/1к. В частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць рішення суду виконане відповідачем 03 березня 2020 року (а. с. 76, т. 1), адже саме в цей самий день ОСОБА_1 прибув на підприємство перший раз після судового засідання 19 лютого 2020 року, що не заперечується останнім.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно встановив, що підприємство ДП 45 ЕМЗ виконало рішення суду, в частині допущеного до негайного виконання, в повному обсязі.

Позивач ОСОБА_1 в свою чергу скористався своїм правом передбаченим зокрема і Законом України Про виконавче провадження , та забажав виконання судового рішення в примусовому порядку, шляхом пред`явлення виконавчого листа до примусового виконання (а. с. 64, т. 1).

З матеріалів справи вбачається, та підтверджується письмовими доказами, що про існування наказу про поновлення на посаді від 19 лютого 2020 року позивачеві стало відомо саме 03 березня 2020 року, про ознайомлення з яким ОСОБА_1 і розписався в зазначену дату. Також суд бере до уваги, що письмове повідомлення ДП 45 ЕМЗ про поновлення ОСОБА_1 на посаді від 20 лютого 2020 року отримане останнім 06 березня 2020 року, що не заперечується сторонами.

Твердження позивача про те, що процедура поновлення його на посаді, як то передбачено положеннями Законом України Про виконавче провадження , завершилась 11 березня 2020 року в момент внесення запису в трудову книжку не заслуговує на увагу з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Закону України Про виконавче провадження , рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

В силу положень ст. 47 КЗпП України, належно оформлена трудова книжка видається працівникові в день його звільнення.

Отже трудова книжка ОСОБА_1 з 12 серпня 2019 року (день попереднього звільнення) перебувала безпосередньо у позивача.

Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 Про трудові книжки працівників , при влаштуванні на роботу працівники зобов`язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку.

Відповідно до п. 5 розділу VI Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності у трудовій книжці за бажанням особи посадова особа центру зайнятості (філії) робить запис про початок, поновлення, скорочення та припинення виплати допомоги по безробіттю у порядку, передбаченому в підпункті "е" пункту 2.19 глави 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110. У разі припинення виплати допомоги по безробіттю усі записи, внесені до трудової книжки особи, засвідчуються особистим підписом посадової особи та печаткою центру зайнятості (філії).

З наведеного вбачається, що трудова книжка ОСОБА_1 станом на 03 березня 2020 року мала перебувати безпосередньо у позивача, а у останнього був наявний обов`язок надати трудову книжку підприємству при поновленні на роботі, адже запис посадової особи центру зайнятості про початок, поновлення, скорочення та припинення виплати допомоги по безробіттю не є обов`язковим. Крім того не передбачено і передання і зберігання трудових книжок осіб безпосередньо центру зайнятості в якому особа перебуває на обліку.

Суд першої інстанції звернув увагу на те, що в трудовій книжці позивача запис про припинення виплати по безробіттю Вінницьким міським центром зайнятості датований 02 березня 2020 року.

Отже, саме з 03 березня 2020 року позивач був обізнаний про наявність наказу про поновлення його на посаді, йому виплачеано середній заробіток за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць на виконання рішення суду, а відповідно і з`явився обов`язок приступити до виконання посадових обов`язків. Не внесення запису в трудову книжку позивача про поновлення його на посаді 03 березня 2020 року відбулось не з вини підприємства, а обумовлено лише діями ОСОБА_1 , який у даному випадку на думку суду, зловжив своїми правами та надав трудову книжку лише 11 березня 2020 року для внесення відповідного запису.

Позивач ОСОБА_1 не заперечує обставину відсутності на роботі в період з 04 по 10 березня 2020 року включно, адже вважає, що поновлення на роботі відбулось лише 11 березня 2020 року.

Як зазначалось вище, відповідно до матеріалів службового розслідування, зокрема акту від 23 березня 2020 року, ОСОБА_1 був відсутній на роботі з 19 лютого по 02 березня 2020 року включно, з 8.00 год. до 14.00 год. 03 березня 2020 року та з 04 березня по 14.00 год. 11 березня 2020 року.

На переконання суду, відсутність ОСОБА_1 на робочому місці в період з 19 лютого по 02 березня 2020 року включно та з 8.00 год. до 14.00 год. 03 березня 2020 року обумовлена поважними причинами, адже останній реалізовував своє право на поновлення на роботі в примусовому порядку. Натомість суд погоджується, що в період з 04 березня по 14.00 год. 11 березня 2020 року ОСОБА_1 був відсутній на роботі без поважних причин, адже для позивача процедура поновлення на роботі завершилась саме 03 березня 2020 року, а перепони щодо внесення запису в трудову книжку створені особисто ОСОБА_1 .

Отже суд першої інстанції зробив правильний висновок, що поновлення позивача на роботі було здійснено відповідачем відповідно до вимог законодавства України.

При цьому невнесення відповідного запису до трудової книжки позивача не вказує на протилежне, оскільки в даному випадку відсутність відповідного запису у трудовій книжці є наслідком бездіяльності позивача, який не надав трудову книжку відповідачу, а відсутність такого запису не може вказувати на не поновлення його на роботі, даний висновок спростовує аргументи апеляційної скарги щодо відсутності у позивача обов`язку 03 березня 2-020 року приступити до виконання посадових обов`язків без внесення запису у трудову книжку.

Відсутність ОСОБА_1 на роботі в період з 04 березня по 14.00 год. 11 березня 2020 року з підстав не внесення запису в трудову книжку про поновлення його на роботі не можна вважати поважною, адже його присутності на роботі не перешкоджали істотні обставини. А обставини, за яких позивач був відсутній на роботі у зазначений період могли бути усунуті самим працівником 03 березня 2020 року та не залежали від дій та волі відповідача.

За наведених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем ОСОБА_1 в період 04 березня по 14.00 год. 11 березня 2020 року здійснено прогул без поважних причин.

Суд першої інстанції правильно не погодився з твердженням позивача про те, що у відповідача ДП 45 ЕМЗ у зв`язку із виконанням рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі був наявний обов`язок укласти трудовий договір та визначити умови оплати праці.

Відповідно до положень трудового законодавства, зокрема ст. 21 КЗпП України, сторонам надано право укладання трудового договору. Натомість сторони перебували у трудових відносинах до 12 серпня 2019 року, а рішенням суду від 19 лютого 2020 року захищено трудові права ОСОБА_1 та поновлено останнього на посаді з 12 серпня 2019 року. Отже у даному випадку 19 лютого 2020 року відбулось не нове прийняття позивача на роботу, а відновлена дія вже існуючого трудового договору між сторонами. У зв`язку із наведеним у відповідача відсутній обов`язок щодо укладання нового трудового договору з ОСОБА_1 в якому визначаються умови оплати праці.

Також суд першої інстанції правильно не погодився і з твердженням позивача про порушення ДП 45 ЕМЗ процедури проведення службового розслідування в період з 20 по 23 березня 2020 року, щодо відсутності ОСОБА_1 на роботі з посиланням на положення Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України Про запобігання корупції прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою КМ України від 13 червня 2000 року № 950.

Відповідно до п. 1 Порядку, відповідно до цього Порядку стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України Про запобігання корупції прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може бути проведено службове розслідування.

Враховуючи обсяг і зміст посадових обов`язків визначених пунктом 4 посадової інструкції радника директора з розвитку підприємства ДП 45 ЕМЗ (а.с. 143-147, т. 1), особа що перебуває на зазначеній посаді, не уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а тому не неї не розповсюджується дія Положення затвердженого постановою КМ України від 13 червня 2000 року № 950 щодо проведення службового розслідування.

Відповідно до наказу ДП 45 ЕМЗ від 15 грудня 2017 року №82 затверджено положення про порядок проведення службового розслідування (а.с. 81, т. 2).

Матеріали справи містять копію положення про проведення службового розслідування у ДП 45 ЕМЗ відповідно до п. 2.1 якого службове розслідування відносно працівника підприємства може проводитись у разі невиконання або неналежного виконання ними посадових обов`язків в тому числі і за прогул (а.с. 82-85, т. 2).

Відповідно до ст. 149 КЗпП України, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Як вже зазначалось, в межах службового розслідування 23 березня 2020 року від ОСОБА_1 отримано письмові пояснення з приводу відсутності на роботі.

В частині твердження позивача про незаконність звільнення за відсутності попередньої згоди виборчого органу суд першої інстанції правильно зазначив наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 Про практику розгляду судами трудових спорів , звільнення погоджується з органом профспілки, яка утворена і діє на підприємстві, і членом якої є працівник.

На ДП 45 ЕМЗ наявна первинна профспілкова організація ДП 45 ЕМЗ членами якої є 111 працівників підприємства, що підтверджується довідкою від 29 вересня 2020 року №536 (а.с. 155, т. 2).

Сторони не заперечують обставин про те, що позивач ОСОБА_1 не є членом первинної профспілкової організації ДП 45 ЕМЗ .

Відповідач ДП 45 ЕМЗ в свою чергу категорично заперечує, щодо наявності інших профспілкових організацій на підприємстві, крім первинної профспілкової організації ДП 45 ЕМЗ .

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 16 Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності , для легалізації профспілок, об`єднань профспілок їх засновники або керівники виборних органів подають заяви. До заяви додаються статут (положення), протокол з`їзду, конференції, установчих або загальних зборів членів профспілки з рішенням про його затвердження, відомості про виборні органи, наявність організацій профспілки у відповідних адміністративно-територіальних одиницях, про засновників об`єднань. На підставі поданих профспілкою, об`єднанням профспілок документів легалізуючий орган у місячний термін підтверджує заявлений статус за ознаками, визначеними статтею 11 цього Закону, включає профспілку, об`єднання профспілок до реєстру об`єднань громадян і видає профспілці, об`єднанню профспілок свідоцтво про легалізацію із зазначенням відповідного статусу.

Рішенням Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 року по справі № 1-36/2000 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 16 Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності в частині встановлення таких умов легалізації профспілок які фактично пов`язують початок діяльності створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників організації як профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки. Визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення статей 8, 11, 16 (крім тих положень статей 11, 16, що визнані неконституційними) Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності .

Натомість, відповідно ч. 8 ст. 16 Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності профспілка, об`єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту (положення).

Відповідно до протоколу установчих зборів професійної спілки ДП 45 ЕМЗ - Відродження від 19 серпня 2019 року, згідно із порядком денним прийнято рішення про затвердження статуту первинної профспілкової організації (а. с. 88-90, т. 2).

Сторони в судовому засіданні підтвердили обставини про те, що перед звільненням ОСОБА_1 23 березня 2020 року за п. 4 ст. 40 КЗпП України ДП 45 ЕМЗ не зверталось до професійної спілки ДП 45 ЕМЗ - Відродження щодо надання попередньої згоди на розірвання трудового договору за прогул.

Відповідно до ч. 9 ст. 43 КЗпП України, якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

Як зазначалось, ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18 серпня 2020 року до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено професійну спілку Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод - Відродження (а с. 97, т. 2).

20 серпня 2020 року на адресу суду представником третьої особи надано копія протоколу засідання профспілкового комітету Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод - Відродження від 19 серпня 2020 року, відповідно до якого спілка відмовляє у наданні згоди на розірвання трудового договору з ініціативи підприємства з ОСОБА_1 (а. с. 111-114, т. 2).

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відмова у наданні згоди на розірвання трудового договору обґрунтована аналогічними обставинами, зазначеними в позовній заяві ОСОБА_1 , яким суд, в свою чергу, вже надав оцінку. Отже відмова профспілкової організації Державного підприємства 45 експериментальний механічний завод - Відродження , щодо надання згоди на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку про те, що наказ директора ДП 45 ЕМЗ від 23 березня 2020 року № 37 про звільнення ОСОБА_1 за прогул без поважної причини виданий з дотриманням норм трудового законодавства, а тому вимога про визнання його незаконним задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЦПК України, похідною позовною вимогою є вимога, задоволення, якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Відповідно до положень ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

З наведеного вбачається, що позовні вимоги про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди є похідними вимогами, та можуть бути задоволені у разі звільнення працівника без законної підстави.

При ухвалені рішення суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що заявляючи вимогу про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 10 000 грн., позивач наявні моральні страждання пов`язує саме із перешкоджанням поновлення на роботі, затримкою виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та незаконним звільненням.

Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним наказу відповідача про звільнення ОСОБА_1 , яка в свою чергу є основною вимогою, похідні вимоги про поновлення ОСОБА_1 на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

В день звільнення ОСОБА_1 23 березня 2020 року останньому нараховано 3 664 грн. 68 коп. компенсації відпустки, 305 грн. 39 коп. оплата останній робочий день, а з врахуванням податків та зборів виплачено 3 147 грн. 82 коп., що підтверджується копією розрахункового листа (а. с. 161, т. 1) та довідкою від 20 квітня 2020 року АТ КБ Приватбанк (а. с. 35, т. 1).

Позивач вважає, що в день звільнення відповідач ДП 45 ЕМЗ не провів повного розрахунку що належать ОСОБА_1 від підприємства який полягає у невиплаті матеріальної допомоги в розмірі 15 000 грн., невиплаті грошової компенсації за 2 календарних дні невикористаної щорічної відпустки в розмірі 610 грн. 78 коп. та заробітної плати за 23 березня 2020 року.

В частині позовних вимог про стягнення з ДП 45 ЕМЗ на користь позивача 15 000 грн. матеріальної допомоги суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідно до п. 3 розділу 7 Колективного договору ДП 45 ЕМЗ сторони домовились спільно формувати, розподіляти кошти на соціальні, культурно-масові заходи, використовувати їх виходячи з пріоритетів і реальних фінансових можливостей відповідно до затвердженого кошторису у тому числі за на надання матеріальної допомоги та заохочення (додаток №20) (а. с. 110-129, т. 1).

Відповідно до п. 6 додатку № 20 до Колективного договору, передбачено надання одноразової матеріальної допомоги щомісяця адміністрацією підприємства в розмірі 15 000 грн. (а. с. 22, т.2).

Із змісту колективного договору вбачається, що сторони (підприємство та трудовий колектив) мають право розподіляти кошти і на матеріальну допомогу за наявності фінансових можливостей. Зокрема додатком №20 до Колективного договору визначено, що адміністрації підприємства надано право щомісяця надавати матеріальну допомогу в розмірі 15 000 грн. При цьому, на думку суду, розмір цієї допомоги може бути розподілений як одній особі, так і кільком особам в межах визначеного кошторису. Отже, у підприємства наявний не обов`язок, а право розподіляти матеріальну допомогу визначену умовами Колективного договору.

Позивач ОСОБА_1 реалізував своє право на звернення за матеріальною допомогою передбаченою умовами Колективного договору, шляхом подання заяви 03 березня 2020 року. Матеріальна допомога не була виплачена позивачеві.

Враховуючи, що матеріальна допомога, про виплату якої просив позивач в розмірі 15 000 грн., не є обов`язковою виплатою, у відповідача ДП 45 ЕМЗ відсутній обов`язок щодо проведення виплати останньої, зокрема і в день звільнення ОСОБА_1 23 березня 2020 року відповідно до положень ст. 116 КЗпП України, а тому в задоволенні зазначеної вимоги слід відмовити.

Також не підлягає задоволенню і вимога ОСОБА_1 про стягнення з відповідача ДП 45 ЕМЗ заробітної плати за 23 березня 2020 року, адже відповідно до розрахункового листа позивачеві нараховано оплата за останній робочий день в розмірі 305 грн. 39 коп. (а. с. 161, т. 1), яка виплачена 23 березня 2020 року (а. с. 35, т. 1).

В частині вимог позивача про стягнення з ДП 45 ЕМЗ грошової компенсації за 2 календарних дні невикористаної щорічної відпустки в розмірі 610 грн. 78 коп. суд першої інстанції зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 9 Закону України Про відпустки , до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Час вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням, як встановлено в судовому засіданні, становив повних 6 місяців з 12 серпня 2019 року по 19 лютого 2020 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України Про відпустки , щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Отже, за час вимушено прогулу з 12 серпня 2019 року по 19 лютого 2020 року, спричиненого незаконним звільненням, ОСОБА_1 в порядку компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в день звільнення підлягала виплата за 12 днів відпустки.

Середньоденна заробітна плата позивача, як встановлено рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2020 року (цивільна справа № 127/24227/19), яке набрало законної сили 11 червня 2020 року відповідно до постанови Вінницького апеляційного суду, становить 305 грн 39 коп. Отже, позивачеві ОСОБА_1 в день звільнення 23 березня 2020 року підлягала виплаті компенсація за невикористані 12 днів щорічної відпустки (за період вимушеного прогулу спричинено незаконним звільненням з 12 серпня 2019 року по 19 лютого 2020 року) в розмірі 3 664 грн. 68 коп. (12 Х 305,39).

Відповідно до розрахункового листа ОСОБА_1 нараховано 3 664 грн. 68 коп. компенсації відпустки (а. с. 161, т. 1) та з врахуванням податків та зборів виплачено 23 березня 2020 року.

Натомість, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 9 Закону України Про відпустки , до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 цього Закону.

Суд першої інстанції правильно враховав, що в період з 19 лютого по 23 березня 2020 року ОСОБА_1 фактично не працював, але за ним у зазначений період зберігалось місце роботи, а відповідно зазначений період зараховується до стажу роботи та дає право на основну щорічну відпустку в кількості 2 дні.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України Про відпустки , у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Відповідно до вимог ст. 116 КЗпП України, грошова компенсація за 2 невикористаних дня щорічної відпустки в розмірі 610 грн. 78 коп. ОСОБА_1 , в день звільнення 23 березня 2020 року, не виплачена та підлягає стягненню з відповідача ДП 45 ЕМЗ .

Крім того, з посиланням на положення ст. 117 КЗпП України, позивач просив стягнути з відповідача і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Період затримки розрахунку при звільненні з 24 березня (день наступний за звільненням) по 15 жовтня (день постановлення рішення суду) 2020 року становить 143 робочих дні. З врахуванням розміру середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 305 грн. 39 коп. розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку складає 43 670 грн. 77 коп. (305,39 Х 143).

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Разом із тим при розгляді справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року при розгляді цивільної справи № 6-113цс16.

Суд першої інстанції правильно врахував, що заробітна плата ОСОБА_1 складала 5 903 грн., а недоплачена сума складає 610 грн. 78 коп., а тому вважає за справедливе застосувати принцип співмірності та зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові за час затримки розрахунку при звільненні.

Як зазначалось, розмір заробітної плати ОСОБА_1 становив 5 903 грн., сума яка підлягала виплаті в день звільнення - 610 грн. 78 коп., що становить 10,34 % від розміру заробітної плати. З врахуванням розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 43 670 грн. 77 коп., застосовуючи принцип справедливості та співмірності, з відповідача ДП 45 ЕМЗ на користь позивача ОСОБА_1 слід стягнути 4 515 грн. 55 коп. (10,34% від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку).

Також позивач просив стягнути з відповідача на його користь витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати зокрема і витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Позивачем не надано доказів про отримання професійної правничої допомоги адвоката, а тому вимога про стягнення на його користь витрати на правничу допомогу в розмірі 3 000 грн. а тому суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволені даної вимоги.

В частині оскарження позивачем додаткового рішення колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачем разом із позовною заявою було подано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс, а також очікує понести у зв`язку з розглядом справи, у якому позивач зазначає, що докази понесення таких витрат позивачем будуть надані протягом 5-ти днів з моменту прийняття судом рішення у даній справі (а.с. 43).

Згідно із п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 жовтня 2020 року, позов задоволено частково, стягнуто з ДП 45 експериментальний механічний завод на користь ОСОБА_1 5 126 грн. 33 коп., з яких 610 грн. 78 коп. - компенсація за невикористані два дні щорічної відпустки та 4 515 грн. 55 коп. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (а.с. 172-183).

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судом першої інстанції встановлено, що 07 квітня 2020 року між ОСОБА_1 та адвокатом Савченко І.А. було укладено договір про надання правової допомоги № 20-ц (а.с. 191-192).

У позові позивачем було наведено орієнтовну суму судових витрат, зокрема на професійну правничу допомогу - 3 000 грн. 00 коп.

Як вбачається з довідки від 15 жовтня 2020 року, виданої адвокатом Савченко І.А., що ОСОБА_1 оплачені послуги, передбачені п.п. 2.1., 2.2. п. 2 Договору № 20-ц про надання правової допомоги від 07 квітня 2020 року, на загальну суму 3 000 грн. 00 коп. (а.с. 190).

Судом першої інстанції правильно прийнято до уваги, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складається з підготовки тексту позовної заяви та надання допомоги у її подачі до суду та підготовки та складання процесуальних документів.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 137 та ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Як вже зазначалось вище інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що позовна заява містить десять вимог (пунктів).

Однак, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 жовтня 2020 року вимоги позивача було задоволено частково, а саме: одну вимогу позовної заяви з десяти, тобто 1/10 частину позовних вимог.

З огляду на те, що позов було задоволено на 1/10 частину, то суд першої інстанції правильно дійшов висновку про стягнення з ДП 45 експериментальний механічний завод на користь позивача 300 грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу. Решту витрат слід залишити за позивачем.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

При вирішенні цієї справи, суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, правильно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

постановив :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 жовтня 2020 року та додаткове рішення цього ж суду від 05 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови суду складено 24 грудня 2020 року.

Головуючий І.В. Міхасішин

Судді: Ю.Б. Войтко

І.М. Стадник