Постанова

від 23.12.2020 по справі 752/5000/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 752/5000/19 Головуючий у 1 інстанції: Мазур Ю.Ю.

провадження №22-ц/824/12930/2020 Суддя-доповідач: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 грудня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Олійника В.І.,

суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В.,

розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Кримфундамент на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Кримфундамент про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати, -

в с т а н о в и в :

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обгрунтовував тим, що відповідно до протоколу №7 загальних зборів учасників товариства від 12.08.2015 року його було призначено директором ТОВ Кримфундамент .

Вказував, що про своє звільнення та державну реєстрацію відповідних змін до Товариства позивач випадково дізнався з відомостей ЄДРПОУ 01.03.2019 року.

Позивач зазначав, що в період від 13.08.2015 року на час подання даної позовної заяви відповідач не сплатив йому заробітну плату у розмірі 107 098 грн. 84 коп, а саме: за 2015 рік, починаючи від 13.08.2015 року - 2 077 грн. 84 коп., за 2016 рік - 17 322 грн., за 2017 рік - 38400 грн., за 2018 рік - 40 953 грн., з урахуванням виплаченої заробітної плати за серпень 2018 року у розмірі 3220 грн., січень-лютий 2019 року у розмірі 8346 грн. Також позивач зауважував, що на день звільнення йому не було виплачено належну вихідну допомогу у розмірі шестимісячного середнього заробітку у сумі 25038 грн.

Враховуючи зазначене, просив стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі у розмірі 107 098 грн. 84 коп. та невиплачену вихідну допомогу при звільненні у розмірі 25 038 грн, а також витрати на правову допомогу у зв`язку з судовим розглядом у розмірі 5 000 грн.

РішеннямГолосіївського районного суду м. Києва від 16 липня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ Кримфундамент на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену заробітну за період: 2015 рік, починаючи від 13.08.2015 року - 2 077 грн. 84 коп., за 2016 рік - 17 322 грн., за 2017 рік - 38 400 грн., за 2018 рік - 40 953 грн., з урахуванням виплаченої заробітної плати за серпень 2018 року у розмірі 3 220 грн., січень-лютий 2019 року у розмірі 8 346 грн., а всього - 107 098 грн. 84 коп.

Стягнуто з ТОВ Кримфундамент на користь ОСОБА_1 невиплачену вихідну допомогу при звільненні у розмірі 25 038 грн. та здійснено розподіл судових витрат.

У задоволенні інших вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ТОВ Кримфундамент з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Скарга обґрунтована тим, що оскаржуване рішення ухвалене судом без з`ясування обставин щодо розміру заробітної плати, яку позивач отримував, перебуваючи на посаді директора ТОВ Кримфундамент , суд не навів розрахунки, з яких він визначив суму стягнення, та докази, якими ці розрахунки підтверджуються. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження призначення та виплати заробітної плати позивачу, а отже розмір стягненої суми вважає необгрунтованим.

Також, в порушення вимог ст.84, 89 та ч.2 ст.197 ЦПК України суд не розглянув клопотання представника відповідача про витребування доказів та не надав оцінку письмовим доказам.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник позивача ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 липня 2020 року залишити без змін.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі Axen v. Germany , заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року Varela Assalino contre le Portugal , заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц).

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є такими, що не спростовані відповідачем в повному обсязі, а тому суд вважав за необхідне задовольнити позов частково, та стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату в розмірі 107 098 грн. 84 коп. та невиплачену вихідну допомогу при звільненні у розмірі 25 038 грн.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що відповідно до Наказу від 13.08.2015 року №23 ОСОБА_1 приступив до виконання обов`язків генерального директора ТОВ Кримфундамент від 13 серпня 2015 року з посадовим окладом згідно штатного розпису, підставою став протокол загальних зборів учасників ТОВ Кримфундамент № 7 від 12 серпня 2015 року.

Згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відбулась державна реєстрація змін до Товариства від 13.08.2015 року.

Позивач зазначав, що відповідач не провів розрахунок з ним шляхом виплати всіх сум, що належать до виплати за законодавством при звільненні працівника, а саме, що відповідач не сплатив йому заробітну плату у розмірі 107098 грн. 84 коп., а саме: за 2015 рік, починаючи від 13.08.2015 - 2 077 грн. 84 коп., за 2016 рік - 17 322 грн., за 2017 рік - 38 400 грн., за 2018 рік - 40 953 грн., з урахуванням виплаченої заробітної плати за серпень 2018 року у розмірі 3 220 грн., січень-лютий 2019 року у розмірі 8 346 грн. Також позивач зауважував, що на день звільнення йому не було виплачено належну вихідну допомогу у розмірі шестимісячного середнього заробітку у сумі 25 038 грн.

В провадженні Господарського суду м. Києва знаходиться справа за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ТОВ Кримфундамент , третя особа: ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення загальних зборів ТОВ Кримфундамент від 12.08.2015 року, яке оформлене протоколом №7, на підставі якого позивач ОСОБА_1 приступив до виконання обов`язків генерального директора ТОВ Кримфундамент .

Відповідно довисновку експерта №15/19 від 11.03.2019 року підпис на протоколі №7 вчинений не ОСОБА_5 , а іншою особою. Крім того, ОСОБА_3 , ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не підписували протокол №7, що підтверджується висновком експерта №16/19 від 11.03.2019 року.

Проте, як зазначав позивач зазначені висновки були складені з грубим відступленням від пунктів 1.1, 1.5, 1.6, 1.8, 1.13 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки і призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 року №53/5, в редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 року № 1950/5.

Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За ч.1 ст.1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору (ч.1 ст.21 Закону України Про оплату праці ).

Згідно з ч.1ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу.

За ч.2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Як вбачається зрішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відповідно до ч.1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Як вбачається зпункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).

Відповідно доабзацу п`ятого п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести у своєму рішенні розрахунки, з яких він визначав суми стягнення. Оскільки справляти і сплачувати ПДФО та військовий збір це обов`язок роботодавця, у резолютивній частині судового рішення визначають суму без їх утримання.

Виплата вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених ст.ст.36, 38-41 КЗпП визначено статтею 44 КЗпП України.

Позивач зазначав, що в період від 13.08.2015 року на час подання даної позовної заяви відповідач не сплатив йому заробітну плату у розмірі 107 098 грн. 84 коп., а саме: за 2015 рік, починаючи від 13.08.2015 - 2 077 грн. 84 коп., за 2016 рік - 17322 грн., за 2017 рік - 38400 грн., за 2018 рік - 40953 грн., з урахуванням виплаченої заробітної плати за серпень 2018 року у розмірі 3220 грн., січень-лютий 2019 року у розмірі 8346 грн. Також позивач вказував, що на день звільнення йому не було виплачено належну вихідну допомогу у розмірі шестимісячного середнього заробітку у сумі 25 038 грн.

Згідно з ч.1 ст.2, ч.2 ст.10 Конвенції про захист заробітної плати від 01.07.1949 року №95, ратифікованої Україною 04.08.1961 року, ця Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім`ї.

Частиною п`ятою статті 97 Кодексу законів про працю України встановлено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

За ч.6 статті 24 Закону України Про оплату праці своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за всі не використані ним дні щорічної відпустки, то позивачем не надано доказів, що на день звільнення у позивача ще залишалась невикористана відпустка.

За ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч.ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Кримфундамент залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді: