Постанова

від 22.12.2020 по справі 911/741/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" грудня 2020 р. Справа№ 911/741/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Дикунської С.Я.

суддів: Пашкіної С.А.

Тищенко О.В.

секретар судового засідання Білоус О.О.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест

на рішення Господарського суду Київської області

від 10.02.2020 (повний текст рішення складено 14.02.2020)

у справі № 911/741/19 (суддя Ейвазова А.Р.)

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах

держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства енергетики та захисту довкілля України, Національного природного парку Голосіївський

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1

про витребування з незаконного володіння земельної ділянки

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - позивач) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест (далі - ТОВ Грінінвест , відповідач) про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0055 вартістю 45 165, 00 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначив про вибуття відповідної земельної ділянки з власності держави та незаконну її передачу до статутного капіталу відповідача - ТОВ Грінінвест , вказуючи, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності на підставі рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2008 №2034/25-5, яке у подальшому визнано судом недійсним, що в свою чергу свідчить про наявність всіх правових підстав для її витребування з незаконного володіння недобросовісного набувача - ТОВ Грінінвест на підставі ст. 388 ЦК України та повернення власнику в особі Кабінету Міністрів України. Крім цього, звертаючись з позовом у даній справі в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор посилався на ст. 23 Закону України Про прокуратуру та обґрунтував порушення інтересів держави тим, що Кабінет Міністрів України, як орган державної влади, уповноважений державою на розпорядження землями лісогосподарського призначення не звернувся до суду з позовом про витребування спірної земельної ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України, відтак вказана бездіяльність, на думку прокурора, дає підстави для представництва ним інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 12.04.2019 залучено до участі у даній справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Міністерство екології та природних ресурсів України та Національний природний парк Голосіївський.

В наданих суду першої інстанції поясненнях третя особа (Міністерство екології та природних ресурсів України) підтримала позовні вимоги прокурора у даній справі та просила їх задовольнити, вказуючи, що витребування спірної земельної ділянки на користь держави в порядку ст. 388 ЦК України, відповідає критерію законності, оскільки органом місцевого самоврядування під час первинного відчуження земельної ділянки на користь фізичної особи було порушено вимоги Лісового та Земельного кодексів України. На думку третьої особи-1, спірними відносинами порушено право власності держави на землі лісового фонду та природоохоронного призначення, які мають обмежений режим використання, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 10.05.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ).

В наданих суду письмових поясненнях позивач (Кабінет Міністрів України) підтримав позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в повному обсязі.

Заперечуючи проти позову, відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, а також застосувати строк позовної давності. При цьому, відповідач стверджував, що відповідна земельна ділянка не є земельною ділянкою лісового фонду, не входить до складу земель природного-заповідного фонду та відчужена з дотриманням чинного законодавства, а право Кабінету Міністрів України, який є позивачем у відповідній справі, не порушено.

В наданій суду першої інстанції відповіді на відзив прокурор наголошував, що спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза волею належного розпорядника землі, яким на даний час є Кабінет Міністрів України, отже існують правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача. При цьому, прокурором доведено належними, допустимими та достатніми доказами факт знаходження спірної земельної ділянки в межах Національного природного парку Голосіївський , який повністю вкритий лісовими насадженнями, пред`явлення позовів у 2013 році та 2016 році щодо відновлення порушеного права на спірну земельну ділянку свідчить про переривання строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.02.2020 задоволено позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства енергетики та захисту довкілля України, Національного природного парку Голосіївський , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 про витребування з незаконного володіння земельної ділянки. Витребувано з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0055. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест на користь прокуратури Київської області 1 921,00 грн. в рахунок відшкодування витрат по оплаті позову судовим збором.

Не погоджуючись із згаданим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю Грінінвест оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права (ч. 4 ст. 75, ст. ст. 77, 237, ГПК України) та приписів матеріального права (ст. ст. 5, 267, 388 ЦК України). За твердженнями апелянта, приймаючи встановлені рішенням Ірпінського міського суд Київської області від 23.06.2014 у справі №367/547/13-ц обставини, які мають преюдиційні значення під час дослідження фактичних обставин у даній справі, суд першої інстанції не врахував, що наведені в якості доводів позову обставини стосуються Коцюбинської селищної ради, яка не приймає участі у даній справі, позовних вимог до Коцюбинської селищної ради про витребування спірної земельної ділянки в порядку ст. 388 ЦК України не заявлено, що в свою чергу свідчить про необґрунтоване застосування судом приписів ч.4 ст.75 ГПК України. На переконання апелянта, висновки Ірпінського міського суду Київської області про перевищення Коцюбинською селищною радою повноважень при відведенні спірної земельної ділянки здійснені без врахування обставин, які вже були досліджені та встановлені Окружним адміністративним судом м. Києва за результатами розгляду справи № 2а-6326/11/2670. Висновки Ірпінського міського суду Київської області, на думку апелянта, у справі щодо незаконності прийнятого Коцюбинською селищною радою рішення від 25.12.2008, за наявності одночасного чинного у іншій справі № 2а-6326/11/2670 рішення про встановлення протилежних фактів, не можна вважати достовірними, однозначними, адже правомірність таких висновків суду викликає сумніви й на це слід зважити при розгляді спору у даній справі. За твердженнями апелянта, судом першої інстанції здійснено вибіркове застосування висновків Ірпінського міського суду у відповідній справі, оскільки застосовано лише висновки про скасування прийнятого Коцюбинською селищної радою рішення про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність, проте відкинуто висновки суду про те, що спірна земельна ділянка не належить до земель лісового фонду (лісогосподарського призначення), а також не є державною власністю (у відповідній частині позову було відмовлено), та той факт, що договір купівлі - продажу спірної земельної ділянки попереднім власником ОСОБА_1 не порушує вимог чинного законодавства. На переконання апелянта, приймаючи рішення про незастосування строків позовної давності, місцевий суд дійшов висновку, що фактичною підставою позову є порушення відповідачем права позивача в особі Кабінету Міністрів України на розпорядження земельної ділянкою, а отже такі вимоги є вимогами про усунення перешкод в користуванні майно, тобто по своїй суті позов є негаторним. При цьому, дійшовши висновку про те, що заявлений позов не є вендикаційним, а є негаторним та до таких вимог не застосовуються положення про строки позовної давності, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, чим допустив порушення ч. 2 ст. 237 ГПК України. Крім цього, апелянт зазначав про неправомірну відмову судом першої інстанції у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності, оскільки на дані правовідносини поширюються приписи ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів власних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. На переконання апелянта, висновок суду першої інстанції щодо неправомірної передачі земельної ділянки є помилковим, оскільки вилученню і передачі спірної земельної ділянки передувало погодження такого вилучення органами державної влади. Також апелянт вважав відсутніми належні докази розташування спірної земельної ділянки на землях природно-заповідного фонду, відтак необґрунтованими твердження прокурора про те, що в силу приписів ст.ст.122,149 Земельного кодексу України право розпоряджатися спірною земельною ділянкою віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України. Крім цього, апелянт вказував на відсутність підстав для витребування земельної ділянки на підставі ст. 388 ЦК України, оскільки за змістом цієї статті випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежене й можливе за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Разом з цим, на думку апелянта, вимоги позивача про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння своїм майном. Невірними, на думку апелянта, є посилання на лист КП Святошинське лісопаркове господарство , не взяття до уваги положень ст.47 Закону України Про землеустрій про відсутність підстав врахувати лист ВО Укрдержліспроект , про неможливість визначення приналежності земельних ділянок до складу НПП Голосіївський з огляду на відсутність затвердженого проекту землеустрою та помилковість віднесення її до заповітного фонду в межах НПП Голосіївський тощо.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, Прокурор Київської області подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, зазначив, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у приватну власність, селищна рада перевищила передбачені ст. 122 ЗК України повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась в її віданні, відповідно спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Обставини, за яких відповідач набув земельну ділянку, виключають його добросовісність. За твердженнями прокурора, спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати та передбачати ії приналежність до земель лісогосподарського призначення, які, відповідно до ст. 84 ЗК України, не можуть передаватись у приватну власність. Рішення про зміну цільового призначення земель не приймалось. На переконання прокурора, факт порушення в цьому спорі інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України полягає у тому, що спірна земельна ділянка є територією НПП Голосіївський та належить до земель природно-заповідного фонду. Прокурор вказував, що у справі №2а-6326/11/2670 не вирішувався спір про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, а визначався обсяг повноважень та законність розпорядження землями. Крім цього, прокурор зазначав, що витребування лісової земельної ділянки із приватної власності становить суспільний інтерес, який полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси; захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності тощо.

В судове засідання апеляційної інстанції 22.12.2020 з`явились представники прокуратури та позивача, представники відповідача, третіх осіб на стороні позивача та третьої особи на стороні відповідача не з`явились не зважаючи на їх належне повідомлення про дату, час та місце розгляду справи шляхом направлення їм відповідної ухвали суду про призначення розгляду справи, яка згідно наявного в матеріалах справи поштового повідомлення про вручення поштового відправлення отримана уповноваженим представником третьої особи-1 на стороні позивача 22.11.2020, від відповідача як в попередні рази вказана ухвала повернулась з відміткою немає такої організації , від третьої особи на стороні відповідача - за закінченням встановленого терміну зберігання , від третьої особи-2 на стороні позивача - взагалі без будь-якої відмітки про причини її повернення на адресу суду.

За приписами ч.ч. 3, 7 ст. 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Порядок вручення судових рішень встановлено ст. 242 ГПК України, за змістом ч. 5 якої учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.

Положеннями ч. 11 цієї статті ГПК України передбачено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

В Перехідних положеннях ГПК України, а саме, в п. 17 та пп. 17.1 визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (п. 3); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (п. 4); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (п. 5).

Порядок надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку визначають Правила надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, і які регулюють відносини між ними.

Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, перевезення, доставки/вручення поділяються на такі категорії: прості, рекомендовані, без оголошеної цінності, з оголошеною цінністю. Рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою Вручити особисто , рекомендовані листи з позначкою Судова повістка приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення (п. п.11, 17 Правил надання послуг поштового зв`язку).

Рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою Судова повістка , рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час видачі у приміщенні об`єкта поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, який проживає разом з ним. У разі відсутності адресата або повнолітніх членів його сім`ї до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу (п. 99 Правил надання послуг поштового зв`язку).

Відповідно до п.п. 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.

При цьому, апеляційним судом враховано позицію Верховного Суду (постанови від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17 та від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19), відповідно до якої касаційний господарський суд, здійснивши аналіз положень ст.ст. 120, 242 ГПК України, п.п.11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, дійшов висновку, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, за відсутності відомостей у суду про наявність у такої сторони інших засобів зв`язку та/або адреси електронної пошти, необхідність зазначення яких у процесуальних документах передбачена ст. ст. 162, 165, 258, 263, 290, 295 ГПК України, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

Встановлений порядок надання послуг поштового зв`язку, доставки та вручення рекомендованих поштових відправлень, строк зберігання поштового відправлення забезпечує адресату можливість вжити заходів для отримання такого поштового відправлення та, відповідно, ознайомитись з судовим рішенням.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявних порушень оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, факт неотримання відповідачем та третіми особами поштової кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою (зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та повідомленою позивачем (апелянтом) суду) та яка повернулася до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, залежав від волевиявлення самого адресата, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання рекомендованого поштового відправлення.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду.

З огляду на наведене та те, що апеляційним судом здійснено необхідні заходи щодо повідомлення відповідача та третіх осіб про дату, час та місце цього засідання шляхом направлення їм відповідної ухвали суду про призначення розгляду справи за зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також що матеріали даної справи не містять доказів наявних порушень оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач та треті особи вважаться належним чином повідомленими про дату судового розгляду даної справи апеляційним господарським судом.

За приписами ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Оскільки в судове засідання апеляційної інстанції 22.12.2020 представники відповідача, третіх осіб та стороні позивача та на стороні відповідача, явка яких в судове засідання обов`язковою не визнавалась, не з`явились не зважаючи на їх належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, за відсутності клопотань про відкладення розгляду справи та наявні в матеріалах справи докази, які є достатніми для вирішення спору у даній справі, апеляційний суд вважав за можливе справу розглядати за відсутності цих представників за наявними у справі матеріалами.

Представники прокуратури та позивача в даному судовому засіданні надали пояснення, в яких заперечили доводи апеляційної скарги, просили не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши пояснення представників прокуратури та позивача, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як встановлено матеріалами справи, рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25.12.2008 №2034/25-5 Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано безкоштовно у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаного рішення селищної ради, ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ №909754 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га за адресою: АДРЕСА_1 ; цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; кадастровий номер земельної ділянки - 3210946200:01:040:0055.

Відповідно до Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.10.2009 ОСОБА_2 продав належну йому згідно державного акту серії ЯЖ №909754 земельну ділянку ОСОБА_1 .

В подальшому ОСОБА_1 відповідно до Акту № 1 прийому-передачі нерухомого майна в якості внеску до статутного капіталу відповідача - ТОВ Грінінвест (п.29 цього Акту) передав відповідачу нерухоме майно, в тому числі й спірну земельну ділянку, про що 12.10.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості за № 16932961 про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0055 за ТОВ Грінінвест .

Проте до передачі до статутного фонду відповідної земельної ділянки рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23.06.2014 у справі № 367/547/13-ц за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , за участю третьої особи - Комунального підприємства Святошинське лісопаркове господарство про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку, позовні вимоги задоволено частково та визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25.12.2008 №2034/25-5 Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . В іншій частині заявлених вимог відповідним рішенням суду відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 18.08.2014 рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23.06.2014 в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині, яким визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №909754 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:040:0055, виданий на ім`я ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію.

Ухвалюючи відповідне рішення, судом встановлено, що оспорюваний акт видано на підставі недійсного рішення селищної ради.

Крім цього, рішенням Апеляційного суду Київської області від 15.03.2017 у справі № 367/5591/16-ц за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб - Міністерства екології та природних ресурсів України та Національного природного парку Голосіївський про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:040:0055 задоволено.

Відповідне рішення мотивовано тим, що вказана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, а отже нею згідно діючого законодавства мав розпоряджатись Кабінет Міністрів України, що в свою чергу свідчить, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею її власника.

За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні, немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акту, який набрав законної сили.

За змістом ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно преамбули та ст. 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі за заявою № 48553/99 Совтрансавто-Холдінг проти України та рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 у справі за заявою № 28342/95 Брумареску проти Румунії встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Оскільки судові рішення у вище згаданих цивільних справах, які набрали законної сили, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити, встановлені під час розгляду цих справ обставини не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Разом з цим, матеріалами справи встановлено, що 18.03.2015 Державною інспекцією сільського господарства в Київській області проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства, за результатами якої складено акт № А14/180, відповідно до якого спірна земельна ділянка відповідно до картосхеми території перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП Голосіївський попереднього функціонального значення знаходиться в 18 кварталі. Згідно згаданого акту перевірку проведено з питання визнання недійсним рішення Ради та державних актів на право власності на земельні ділянки.

Звертаючись з даним позовом та обґрунтовуючи наявні порушення прав держави в особі Кабінету Міністрів України, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду і на даний час розташована в межах земель природно-заповідного фонду та входить до території Національного природного парку Голосіївський .

Указом Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 Про зміну меж національного природного парку Голосіївський до передачі спірної земельної ділянки до статутного капіталу відповідача - ТОВ Грінінвест змінено межі Національного природного парку Голосіївський шляхом розширення його території на 6462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Київзеленбуд , що включаються до складу Національного природного парку Голосіївський без вилучення у землекористувача.

Відповідно до листа Комунального підприємства Святошинське лісопаркове господарство № 472 від 14.07.2014 земельні ділянки (501 шт), що передані у власність громадянам рішеннями Коцюбинської селищної ради розміщені в частині кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 27, 51 Святошинського лісництва Святошинського лісопаркового господарства; зазначені земельні ділянки увійшли до території Національного природного парку Голосіївський , який розширено на підставі вищезгаданого Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014.

Листом від 08.10.2014 № 331 ВО Укрдержліспроект надало перелік кадастрових номерів ділянок, які накладаються на квартали та виділи Київського та Святошинського лісництв.

За приписами ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України.).

За змістом ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Неправомірність передачі у власність спірної земельної ділянки встановлена рішенням Ірпінського міського суду Київської області, яке набрало законної сили, тобто є доведеною.

За приписами ст. ст. 317, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За приписами ст. 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин віднесено, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 8 ст. 122 ЗК України Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, зокрема, визначених ст.149 цього Кодексу.

Кабінет Міністрів України згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси для нелісогосподарських потреб та земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення.

Таким чином, Кабінет Міністрів України на час звернення прокурора з даним позовом до суду наділений правом розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки вона розташована на землях природно-заповідного фонду, тобто прокурором обґрунтовано зазначено в якості позивача орган, який уповноважений розпоряджатись спірною земельною ділянкою, зокрема, Кабінет Міністрів України, який є належним позивачем у даній справі.

З огляду на наведене та те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності держави поза волею особи, яка розпоряджається нею і набута у власність відповідачем - ТОВ Грінінвест від особи, яка не мала права її відчужувати й це встановлено рішенням суду, прокурором заявлено вимоги про витребування її з незаконного володіння відповідача.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР з огляду на положення ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому, розуміння змісту положень Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно ст. 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції , рішення від 21.02.1986 у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства ) положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23.09.1982, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21.02.1986, Щокін проти України" від 14.10.2010, Сєрков проти України від 07.07.2011, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23.11.2000, Булвес АД проти Болгарії від 22.01.2009, Трегубенко проти України від 02.11.2004, East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Конституцією України (ст. ст. 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом ст.ст. 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі лісогосподарського призначення (ст.19 Земельного кодексу України).

До земель лісогосподарського призначення згідно ст. 55 цього Кодексу належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України (пункт г ч. 3 ст. 83 цього Кодексу).

Положення ч. 2 ст.56 Земельного кодексу України обмежують можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин п. г ч. 3 ст. 83 і ч. 2 ст. 56 ЗК України було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Як вище згадувалось, спірна земельна ділянка розташована в межах НПП Голосіївський та, відповідно, належить до земель природо-заповідного фонду, віднесених до НПП Голосіївський .

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу (ст. 4 Закону України Про природно-заповідний фонд України ).

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (ст. 20 вказаного Закону).

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

При цьому, судом враховано, що згідно ст. 6 Лісового кодексу України (у редакції, чинній до 29.03.2006) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним кодексом України та Лісовим кодексом України.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.

З набранням чинності нової редакції Лісового кодексу України (редакція діє з 29.03.2006) положеннями ст.7 закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Положеннями ст. 8 Лісового кодексу України визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, які перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За змістом ст.9 цього Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Разом з тим, положеннями Лісового кодексу України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема, право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

Отже, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Заволодіння приватними особами ділянками лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч.3 ст. 13 Конституції України).

За змістом ч. 7 ст. 41 Конституції України, ч. 3 ст. 1 Земельного Кодексу України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (ч. 1 ст. 50 Конституції України).

При цьому, у спорах щодо прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч. 3 ст. 13, ч. 7 ст. 41, ч. 1 ст. 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (ст. 18, 19, п. а ч. 1 ст. 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України) (п. 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, п. 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, п.148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, п. 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, п.117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суспільним , публічним інтересом звернення першого заступника прокурора Київської області з вимогою про витребування спірної земельної ділянки із володіння ТОВ Грінінвест у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Суспільний , публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і в питаннях наявності суспільного , публічного інтересу, також визнає за державою достатньо широку сферу розсуду , за виключенням випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах Спорронґ і Льоннорт проти Швеції , Булвес АД проти Болгарії ).

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім цього, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Повернення спірних земельних ділянок позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється в зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

З огляду на наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу і заперечення апелянта з цього приводу є безпідставними.

До того ж земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (ст. 51 Земельного кодексу України). На цих землях забороняється діяльність, яка перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ч. 3 ст. 52 Земельного кодексу України).

Тобто, передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило положенням Земельного кодексу України (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №761/31121/14-ц).

За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками місцевого суду про обґрунтованість заявлених вимог щодо витребування з незаконного володіння ТОВ Грінінвест на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0055 вартістю 45 165 грн., які є доведеними, відповідачем не спростовними.

Разом з цим, як вище згадувалось, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем було подано заяву про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності, мотивовану тим, що прокурор та позивач були обізнані про порушення інтересів держави після прийняття радою рішення про передачу громадянам, в тому числі спірної земельної ділянки.

За приписами ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Серед способів захисту речових прав цивільним законодавством визначено, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч.2 ст. 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки наведено в постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №911/3574/17 від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

Таким чином, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням приписів Земельного Кодексу України та Лісового Кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. В такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривалого порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу порушення прав законного володільця цієї ділянки (аналогічні висновки наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №911/3574/17).

Вищевикладені обставини вказують на те, що прокурор звернувся з позовом у даній справі в межах строку позовної давності.

З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується з висновками місцевого суду про задоволення позовних вимог про витребування з незаконного володіння ТОВ Грінінвест на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0055 вартістю 45 165 грн.

Доводи апелянта з приводу неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права (ч. 4 ст. 75, ст. ст. 77, 237, ГПК України) та вимог матеріального права (ст. ст. 5, 267, 388 ЦК України), що є підставою для скасування судового рішення, а також з приводу невідповідності висновків місцевого суду обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За приписами ч.ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

За рішенням від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Грінінвест залишити без задоволення, рішення Господарського суду Київської області від 10.02.2020 у справі № 911/741/19 - без змін.

Матеріали справи № 911/741/19 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 28.12.2020

Головуючий суддя С.Я. Дикунська

Судді С.А. Пашкіна

О.В. Тищенко