Рішення

від 16.12.2020 по справі 425/1108/20

РУБІЖАНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.12.2020 Провадження №2/425/376/20

Справа №425/1108/20

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар - Брудницька О.В., учасники справи: представниця позивачки - ОСОБА_1 , представниця відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального позовного провадження, у приміщенні зали судових засідань Рубіжанського міського суду Луганської області, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до приватного підприємства Ювелірна фірма ЛАГНО про повернення предмета договору, стягнення заборгованості за договором, з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, а також упущеної вигоди, та відшкодування судового збору,

в с т а н о в и в:

Адвокат Петрощук Катерина Володимирівна, від імені ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ), звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з позовною заявою до Приватного підприємства Ювелірна фірма Лагно (ідентифікаційний код: 20155911; місцезнаходження: м. Рубіжне Луганської області, вулиця Миру, б.37) якою просила зобов`язати підприємство повернути предмет договору № 03/12 від 08 жовтня 2012 року, а саме: золото 999,9 проби, вагою 1006 грам та стягнути з підприємства заборгованість у розмірі 979531 гривня 80 копійок, з яких: розмір боргу за договором - 120000 гривень; розмір інфляційних втрат - 176100 гривень; розмір трьох процентів річних - 23431 гривня 80 копійок; розмір упущеної вигоди - 660000 гривень, а також судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 10510 гривень.

Процесуальні дії у справі.

Після залишення судом 14 квітня 2020 року позовної заяви без руху, 24 квітня 2020 року ОСОБА_4 подала позовну заяву у новій редакції, на підставі якої 27 квітня 2020 року суд відкрив провадження у справі та призначив підготовче судове засідання у справі на 21 травня 2020 року.

З різних причин підготовче судове засідання, у період з 21 травня 2020 року по 15 жовтня 2020 року проводилось неодноразово, у тому числі й відкладалось на підставі клопотань представниці позивачки та представниці відповідача для того аби вони мали можливість прибути у судове засідання та зібрати і подати суду додаткові докази. Для чого, суд продовжував строки проведення підготовчого судового провадження.

За цей час, представники відповідача подали суду заяви про застосування строків позовної давності, відзив на позовну заяву з доказами, двічі клопотання про виклик свідка, пояснення у справі, клопотання про залучення до матеріалів справи доказів.

15 жовтня 2020 року суд закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті, який теж проводився неодноразово, у тому числі й відкладався через неявку представниці позивачки.

16 грудня 2020 року представниця позивачки, яка була належним чином повідомлена про день, час і місце проведення судового засідання, у судове засідання не з`явилась, але повідомила суд що не зможе прибути у судове засідання через те, що перебуває на території міста Харкова, а на території України склалися складні погодні умови, які перешкоджають їй вчасно прибути у судове засідання. А представниця відповідача ознайомившись із матеріалами справи та цим клопотанням, просила у задоволенні клопотання відмовити через відсутність поважних причини неявки позивачки та її представниці, а також здійснити розгляд справи по суті без її участі та участі позивачки. Разом з цим, заявила про намір протягом п`яти днів після прийняття рішення у справі подати докази витрат відповідача на професійну правничу допомогу, які вона буде просити розподілити.

А суд, на підставі вказаних обставин та пункту 1 частини 3 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України (надалі за текстом - ЦПК України), без виходу до нарадчої кімнати постановив, завершити розгляд справи без участі всіх учасників у справі. На тій підставі, що представниця позивачки була належним чином повідомлена про день, час і місце розгляду справи, але хоча і повідомила суд про причини своєї неявки, такі причини суд визнав не поважними, через відсутність доказів того, що погодні умови на які посилалась представниця позивачки були настільки складними, що робили об`єктивно неможливим прибуття представниці до суду.

Позиції учасників у справі (стислі).

Позиція позивачки (з урахуванням пояснень її представниці) полягає у тому, що між нею та відповідачем було укладено договір за яким, вона передала у строкове платне користування золото. Але відповідач у строки передбачені цим договором, отримане золото їй не повернув, гроші за користування золотом не сплатив, через що вона має право вимагати його повернення, сплати грошей за користування золотом, з урахуванням інфляції та 3% річних за весь час прострочення, а також упущену вигоду у розмірі не отриманих грошей, які позивачка могла би отримувати за користування золотом за весь час його неповернення. Вважала, що строки позовної давності для захисту її прав у суді не пройшли, бо зобов`язання по договору мають триваючий характер. Також просила стягнути на її користь судовий збір.

Позиція відповідача (з урахуванням пояснень його представниці) полягає у тому, що вимоги про повернення золота не підлягають задоволенню, оскільки золото взагалі не передавалось і не могло бути переданим, позаяк його не існує в природі і його цивільний оборот заборонений та обмежений. Також є документи, які підтверджують повернення золота позивачці у строк, передбачений договором. Грошові кошти за користування золотом були повернуті позивачці у строки, передбачені договором, але у зв`язку із спливом строків їх зберігання вони не збереглись. До того ж, у зв`язку із незаконним проникненням на територію підприємства невстановлених осіб, була пошкоджена бухгалтерська та фінансова документація, а більшість - знищена. Крім того, минули строки давності для захисту у суді права позивачки на отримання золота та грошових коштів,з урахуванням інфляції та 3% річних. Що стосується вимог про стягнення упущеної вигоди, то такі вимоги є недоведеними. Також представниця відповідача подала заяву про намір подати докази понесених відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу.

Оцінка суду щодо обставин (фактів) у справі та доказів.

08 жовтня 2012 року, між ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) та Приватним підприємством Ювелірна фірма Лагно (ідентифікаційний код: 20155911; місцезнаходження: м. Рубіжне Луганської області, вулиця Миру, б.37) було укладено договір №03/12 за яким, ОСОБА_5 надала цьому підприємству у тимчасове користування золото, 999,9 проби, вагою 1006 грам, строком на один рік, для виготовлення ювелірних виробів (а.с.10-11,12).

Також сторони домовились, що за користування золотом, підприємство буде вносити ОСОБА_6 фіксовану плату у розмірі 10000 гривень за кожен місяць користування, не пізніше 10-го числа кожного місяця (пункт 1.3. та 3.3.3. Договору), і для забезпечення розрахунків та повернення золота сторони договору встановили строк 08 жовтня 2013 року (пункт 1.2. Договору).

Суд також вважає встановленою ту обставину, що передача предмета договору від ОСОБА_7 до підприємства відбулось 08 жовтня 2012 року, що підтверджується копією Акту прийому-передачі золота (а.с.12). А 03 жовтня 2013 року та 07 жовтня 2013 року, тобто за два рази, відбулось повернення золота підприємством ОСОБА_6 , що підтверджується копіями накладних №121 від 03 жовтня 2013 року та №136 від 07 жовтня 2013 року (а.с.64).

І тут суд одразу відзначає, що він не може погодитись із аргументами відповідача про те, що такого золота, яке вказано у предметі договору та інших документах не існувало (ні фактично, ні юридично), і що воно не передавалось сторонами одна одній (фактично), у зв`язку із наступним.

Представниця відповідача вказувала на те, що золото 999 проби було вилучено із вільного обігу, а золота 999,9 проби взагалі не існувало, що підтверджується положеннями статті 178 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями за ними , Правилами торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб`єктам підприємницької діяльності , затвердженими постановою КМУ від 04 червня 1998 року №802, та Положенням про здійснення операцій з банківськими металами та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного Банку України , затвердженого постановою НБУ від 06 серпня 2003 року №325.

Частина 1 статті 177 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення договору) встановлювала, що об`єктами цивільних прав були речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Отже за загальним правилом, золото у будь-якому його вигляді визнавалось об`єктом цивільних прав.

Дійсно, положеннями статті 178 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час укладення договору) було передбачено що:

- об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи (частина 1) ;

- види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі (частина 2) ;

- види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

Отже за спеціальним правилом, об`єкти цивільних прав, які вилучались із цивільного обороту або мали характер обмеженої оборотоздатності вважались такими тільки, якщо вони були вказані прямо у законі, як такі.

Таким чином Цивільний кодекс України, сам по собі, не встановлював того, що золото будь-якої проби, і у будь-якому вигляді, було об`єктом цивільних прав, перебування якого у цивільному обороті не допускалось, або обмежувалось.

Стаття 1 Закону України Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями за ними (в редакції, чинній на час укладення договору) дійсно передбачала, що:

проба - це державний стандарт, що визначає цінність сплаву, з якого виготовлено вироби з дорогоцінних металів, і засвідчує вміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу в одній тисячі вагових одиниць сплаву. В Україні для ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів встановлюються такі проби: платина - 900, 950; золото - 375, 500, НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , 958, 999; срібло - 800, 830, 875, 925, 960; паладій - 500, 850. Залишаються в обігу і реалізуються ювелірні та побутові вироби із золота 333 і 583 проби та срібла 750 проби, з відбитком державного пробірного клейма (пункт 21).

При цьому суд враховує положення пункту 22 статті 1, які не врахувала представниця відповідача про те, що державне пробірне клеймо - це знак встановленого єдиного зразка, що засвідчує цінність виробів із дорогоцінних металів. Опис державного пробірного клейма та його форма затверджуються Міністерством фінансів України та виготовляються за його замовленням.

Отже вказані положення закону, навіть при їх буквальному тлумаченні, у поєднанні із положеннями статті 178 Цивільного Кодексу України, не встановлювали того, що золото 999,9 проби не існувало взагалі чи того, що золото вказаної проби є таким, що вилучено з цивільного обороту або його оборотоздатність обмежена.

Вказані положення стосуються виключно виробів (ювелірних та побутових) із дорогоцінних металів, а не золота як такого, і не встановлюють прямої заборони щодо можливості обігу золота, як речі, тобто як об`єкту цивільних прав.

Підтвердженням цього, також являються положення частини 5 статті 4 та частини 1 статті 10 того ж закону якими передбачено, що:

- суб`єкти підприємницької діяльності, незалежно від форми власності, та фізичні особи в установленому порядку набувають у власність дорогоцінні метали в зливках та виробах, дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння на ринках дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння за договорами купівлі-продажу, дарування, іншими цивільно-правовими договорами, а також за правом спадкоємства (частина 5 статті 4);

- дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння можуть перебувати у державній та інших формах власності, у власності юридичних та фізичних осіб. Право власності на дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння та захист права власності регулюються законодавчими актами України (частина 1 статті 10).

Суд погоджується із тим, що вказаний закон встановлює певні особливості обігу золота, як банківського металу, та як виробу, але ці особливості не стосуються фізичних осіб та таких операцій цих осіб, як надання золота у користування для виготовлення ювелірних виробів. Тому суд не може також погодитись і з аргументами відповідача про те, що для надання йому у користування золота 999,9 проби, позивачка повинна була отримати ліцензію, оскільки відповідні положення вказаного закону, якими запроваджується ліцензування певних операцій стосуються суб`єктів господарювання, а не фізичних осіб.

І разом з цим суд знову відзначає, що вказаний закон не забороняв прямо чи опосередковано обіг золота 999,9 проби, як такого у вигляді злитків чи порошку.

До того ж, суд враховує положення статті 2 та 5 Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю (в редакції, чинній на час укладення договору), які встановлювали необхідність отримання фізичними особами - громадянами України індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій. І разом з цим передбачали виключення для певних валютних операцій, коли наявність такої ліцензії не вимагалось. Але випадок з відповідачем (тобто, надання позивачкою - резиденткою України, відповідачу - резиденту України, у користування золота) взагалі не підпадає під визначення валютної операції. Тож, жодних дозвільних документів для укладення договору з відповідачем, позивачка і не повинна була отримувати у тому числі й разову ліцензію.

Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб`єктам підприємницької діяльності , що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 1998 року №802, на які посилалась представниця відповідача, суд вважає такими, що не можуть бути застосованими для вирішення питання про те чи знаходилось золото 999,9 проби у вільному обігу.

Оскільки норми цих правил, як вказано у їх преамбулі, прийняті на виконання частини 2 статті 14 Закону України Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями за ними . Тобто, ці правила регулюють правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді та виробами з них, що належать саме суб`єктам підприємницької діяльності на праві власності.

Отже ці правила, не можуть регулювати обіг золота, як об`єкта цивільних прав, що знаходиться у володінні фізичної особи, включно із питаннями його надання у користування юридичній особі, яка не є банком.

Що стосується Положення про здійснення операцій з банківськими металами та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного Банку України , затвердженого постановою НБУ від 06 серпня 2003 року №325, які також використовувала представниця відповідача, як такі, що підтверджують не можливість використання зливків чи порошків банківських металів (до яких відносилось і золото, пробою 999,9) як засобу обігу чи засобу платежу, то суд із цим також не погоджується.

Позаяк, хоча назване положення дійсно передбачало, що банківським металом вважалось і золото, у тому числі у вигляді мірних злитків масою 1 кг і менше, пробою 999,9 (а отже і підтверджувало існування золота із такою пробою в цивільному обігу та в природі - тобто фактично), це положення (в редакції, чинній на час укладення договору) не передбачало обмежень у використанні такого золота фізичними особами, і не могло передбачати. Оскільки як вказано у пункті 1 цього положення, воно визначає порядок здійснення операцій з банківськими металами на міжбанківському валютному ринку України (далі - міжбанківський валютний ринок) та на міжнародних ринках. Отже, не може регулювати порядок здійснення операцій із таким золотом фізичними особами.

Не підтверджуються доводи представниці відповідача і відповіддю Національного Банку України, з огляду на зміст самої відповіді (а.с.115-116).

Також, на підставі усіх вказаних вище підстав та мотивів, суд не може погодитись із тим, що договір №03/12 від 08 жовтня 2012 року є нікчемним, в силу відсутності у природі золота 999,9 проби та заборони чи обмеження його обігу у цивільному обороті.

Що стосується аргументів представниці позивачки про неповернення їй предмета договору, то суд із ними не погоджується, з огляду на наступне.

На час повернення золота підприємством позивачці (03 жовтня 2013 року та 07 жовтня 2013 року), діяли положення Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність , які повною мірою поширювались і на діяльність відповідача, як юридичну особу.

Зокрема, статтею 1 цього було передбачено, що:

бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень;

господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства;

первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

А частинами 1 та 2 статті 9 цього ж закону було встановлено, що:

- підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення (частина).

- первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (частина 2).

І, проаналізувавши надані відповідачем копії двох накладних №121 від 03 жовтня 2013 року та №136 від 07 жовтня 2013 року (а.с.64), на їх відповідність вказаним вище вимогам закону, суд не має жодних сумнівів у тому, що вони підтверджують факт повернення відповідачем позивачці предмета договору, з дотриманням строку, передбаченого ним (08 жовтня 2013 року). Оскільки вказані документи містять усю необхідну інформацію про те, хто, коли, кому і що саме передав, а також на якій підставі, зокрема за яким саме договором.

А аргументи представниці позивачки про те, що у накладних відсутній підпис позивачки, суд не сприймає юридично серйозними, оскільки за своїм зовнішнім виглядом, тобто без застосування спеціальних технічних засобів та знань, підписи, які містяться у графі підпис особи, яка прийняла золото, як підписи позивачки, не відрізняються істотно від її підписів на договорі, копії яких надала сама позивачка. І представниця позивачки, окрім усних пояснень, нічим не підтвердила і не вказала суду на будь-які обставини, через наявність яких суду слід було би поставити під сумнів підпис позивачки у накладних.

Проте, надану суду відповідачем копію видаткового касового ордера від 22 березня 2013 року (а.с.65) суд не може визнати доказом виконання відповідачем свого обов`язку щодо внесення позивачці фіксованої щомісячної плати у розмірі 10000 гривень за кожен місяць користування золотом, до 10-го числа кожного місяця.

Оскільки, з огляду на вказані положення Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність та пункти 1.2., 3.4., 3.5. та 3.6. (якими унормовано випадки та порядок заповнення видаткового касового ордера) Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні , затвердженого постановою Правління Національного Банку України №637 від 15 грудня 2004 року, наданий суду видатковий касовий ордер не підтверджує виплату грошових коштів позивачці, на виконання договору №03/12 від 08 жовтня 2012 року. Зокрема через те, що в одній графі документу, як видана позивачці грошова сума вказана одна цифра, а в іншій графі - інша; підстава видачі коштів відсутня (а отже неможливо встановити на якій підставі чи на виконання чого, цей документ взагалі складався); документ датований однією датою, але міститься також й інша дата; прізвища та ініціали головного бухгалтера та керівника і касира відсутні; а відомості про того, хто одержав гроші та все таки в якій сумі теж відсутні, як і підпис одержувача коштів.

Інших доказів, які могли би підтвердити виконання відповідачем своїх грошових обов`язків по сплаті фіксованої грошової суми кожного місяця до 10-го числа, за кожен місяць користування золотом, або їх повернення одним платежем 08 жовтня 2013 року чи в іншу дату, суду не надано. Тому суд не може вважати встановленою ту обставиною, що відповідач виконав свої обов`язки щодо сплати грошей за користування золотом, у строки встановлені договором.

Окремо суд відзначає, що ніякого мораторію на виконання грошових зобов`язань за договорами, на що вказувала представниця відповідача, Закон України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції . Дійсно стаття 2 цього закону мала і має назву Мораторій на виконання договірних зобов`язань та на нарахування пені та штрафів на основну суму заборгованості за кредитними та іншими договірними зобов`язаннями , але в дійсності вона не встановлює мораторій на виконання грошових зобов`язань за договорами, а передбачає на час проведення антитерористичної операції заборону нарахування пені та/або штрафів, але не у всіх випадках.

Суд узяв до уваги те, що уповноважені особи відповідача неодноразово заявляли у поліцію з приводу проникнення на підприємство не встановлених осіб та вчинення ними викрадень майна, не законного заволодіння ним та спробами викрасти майно підприємства (а.с.107-114). Але самі по собі такі факти не можуть свідчити про те, що внаслідок таких подій була пошкоджена чи знищена бухгалтерська та фінансова документація відповідача, як він вказував.

Суд також узяв до уваги аргументи відповідача про те, що в силу положень частини 3 статті 8 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність закінчились строки зберігання усіх бухгалтерських документів, оскільки цим законом встановлено строк зберігання таких документів три роки, який щодо договору з позивачкою сплинув 08 жовтня 2016 року. Але суд відзначає, що сам по собі такий факт не може автоматично свідчити на користь відповідача, тобто бути прямим чи опосередкованим доказом виконання ним своїх грошових обов`язків по сплаті фіксованої грошової суми кожного місяця до 10-го числа, за кожен місяць користування золотом. Крім того три роки, це встановлений законодавством мінімальний строк зберігання документів бухгалтерської звітності.

Окремо суд хоче відзначити, що клопотання представниці відповідача про виклик і допит свідка - бухгалтера відповідача, суд розглядав по суті двічі, але через не належне обґрунтування, а потім і через пропуск строку для його подання та неможливість використання свідчень свідка для підтвердження здійснення господарської операції, суд відмовив у його задоволенні, розглядаючи його як не допустимий доказ.

Оцінка судом змісту правовідносин учасників спору.

З огляду на встановлені обставини суд вважає, що між позивачкою та відповідачем виникли цивільні (зобов`язальні) правовідносини, на підставі цивільно-правового договору, в межах яких виник спір щодо прав позивачки отримати назад предмет договору (який було надано у користування), отримати плату за користування предметом договору, з урахуванням компенсації у вигляді інфляції та 3% річних, нарахованих на суму несплаченої своєчасно плати за користування предметом договору, а також права позивачки на відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.

Оцінка суду щодо прав позивачки.

Положення пункту 1 частини 1 статті 92 Конституції України передбачають, що виключно законами України визначаються права громадянина, гарантії цих прав та його основні обов`язки.

Що узгоджується з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України (надалі за текстом - ЦК України) за яким, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

При цьому суд враховує і наступні норми вказаного закону, які вважає застосовними у цьому спорі, з огляду на встановлені обставини:

- зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, сплатити гроші, тощо), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина 1 статті 509 ЦК України);

- зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1 статті 526 ЦК України);

- якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) - частина 1 статті 530 ЦК України.

Як вже було встановлено судом, 08 жовтня 2012 року позивачка та відповідач уклали договір №03/12 за яким, позивачка взяла на себе обов`язок надати відповідачу у тимчасове користування золото 999,9 проби, вагою 1006 грам, строком на один рік, для виготовлення ювелірних виробів (а.с.10-11,12). А відповідач взяв на себе обов`язок повернути золото не пізніше 08 жовтня 2013 року (пункт 1.2. Договору).

Судом встановлена і та обставина, що передача предмета договору від позивачки до підприємства відбулась 08 жовтня 2012 року, що підтверджується копією Акту прийому-передачі золота (а.с.12). Тобто, позивачка виконала свій обов`язок за договором через, що отримала право вимагати його повернути не пізніше 08 жовтня 2013 року.

І, як вже було встановлено судом, 03 жовтня 2013 року та 07 жовтня 2013 року, тобто за два рази, відбулось повернення золота відповідачем позивачці, що підтверджується копіями накладних №121 від 03 жовтня 2013 року та №136 від 07 жовтня 2013 року (а.с.64).

При цьому, суд вважає таке виконання умов договору належним, оскільки у договорі сторони встановили тільки кінцеву дату повернення золота, і жодних зауважень при підписанні накладних, якими підтверджується факт повернення золота, ні позивачка, ні відповідач не виказали (як щодо повернення золота у два рази, так і щодо форми, у якій золото було повернуто). Також це підтверджується і змістом самих накладних, які підписали обидві сторони, в яких прямо зазначено, що за цими накладними відбулось повернення золота за договором №03/12 від 08 жовтня 2012 року.

Тобто відповідач виконав свій обов`язок із повернення золота належним чином, а тому суд констатує, що право позивачки на отримання назад предмета договору не було порушено відповідачем. Як наслідок, у задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання відповідача повернути предмет договору №03/12 від 08 жовтня 2012 року, зокрема: золото 999,9 проби, вагою 1006 грам - слід повністю відмовити.

На підставі договору, відповідач взяв на себе обов`язок платити позивачці фіксовану плату у розмірі 10000 гривень за кожен місяць користування золотом, не пізніше 10-го числа кожного місяця (пункт 1.3. та 3.3.3. Договору), а для забезпечення розрахунків та повернення золота сторони договору встановили 08 жовтня 2013 року (пункт 1.2. Договору).

Тож з урахуванням цих умов договору та пояснень представниць позивачки та відповідача суд погоджується із тим, що відповідач повинен був виконувати свій обов`язок із сплати 10000 гривень, кожен місяць до 10-го числа, що слідує за місяцем користування золотом, тобто починаючи з листопада 2012 року до 10-го листопада 2012 року за місяць користування золотом, але за останній місяць користування золотом не пізніше 08 жовтня 2013 року, в силу спеціального правила - пункту 1.2. та пункту 6.1. Договору (якими передбачено кінцеві строки дії договору та виконання сторонами обов`язків за договором у тому числі, й щодо розрахунків).

Тобто на підставі договору, відповідач повинен був сплатити позивачці по 10000 гривень 12 разів у такі дати: 10 листопада 2012 року 10000 гривень; 10 грудня 2012 року 10000 гривень; 10 січня 2013 року 10000 гривень; 10 лютого 2013 року 10000 гривень; 10 березня 2013 року 10000 гривень; 10 квітня 2013 року 10000 гривень; 10 травня 2013 року 10000 гривень; 10 червня 2013 року 10000 гривень; 10 липня 2013 року 10000 гривень; 10 серпня 2013 року 10000 гривень; 10 вересня 2013 року 10000 гривень; 08 жовтня 2013 року 10000 гривень.

Положення частини 1 статті 610 ЦК України встановлюють, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

І оскільки суду не надано доказів того, що відповідач виконав свій обов`язок 12 разів у вказані строки і розмірах, суд погоджується із тим, що відповідач дійсно порушив 12 разів право позивачки на отримання плати за користування предметом договору.

Але відповідач заявив суду про необхідність застосування строків позовної давності щодо кожного з цих грошових обов`язків, і на цій підставі просив відмовити у судовому захисті порушеного права позивачки на отримання плати за договором.

І тут, суд виходить з наступного.

В силу положень частини 1 статті 256 та частини 1 статті 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому суд враховує, що за положеннями частини 1 статті 259 ЦК України, позовна давність встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Але договором №03/12 від 08 жовтня 2012 року, який уклали позивачка і відповідач, строки позовної давності до будь-яких вимог не збільшувались. А інших домовленостей між позивачкою та відповідачем у письмовому вигляді щодо збільшення строків позовної давності, у розпорядження суду ні позивачка, ні відповідач не надали.

Тому суд виходить із того, що для захисту свого порушеного права на отримання плати за користування відповідачем предметом договору, позивачка повинна була звернутись до суду із позовом до відповідача протягом трьох років.

Перебіг позовної давності, як вказано у частині 1 статті 261 ЦК України, за загальним правилом починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Але, в силу положень частини 5 цієї ж статті (яке є спеціальним правилом), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

А тут суд враховує, що положеннями пункту 1.3 та 3.3.3 договору, який уклали позивачка і відповідач, для зобов`язань останнього щодо сплати грошових коштів за користування предметом договору, сторони визначили конкретні строки виконання для кожного окремого місячного грошового зобов`язання відповідача, яких у нього було 12.

Зокрема, 10 листопада 2012 року для сплати 10000 гривень; 10 грудня 2012 року для сплати 10000 гривень; 10 січня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 лютого 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 березня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 квітня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 травня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 червня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 липня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 серпня 2013 року для сплати 10000 гривень; 10 вересня 2013 року для сплати 10000 гривень; 08 жовтня 2013 року для сплати 10000 гривень.

Це означає, що на підставі частини 1 статті 253 ЦК України (якою передбачено, що перебіг будь-якого строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок) вже на наступний день після спливу кожного строку виконання для кожного з 12 грошових обов`язків відповідача, позивачка знала і про порушення свого права на отримання щомісяця 10000 гривень за користування предметом договору і про особу, яка це право порушила.

І як наслідок, позивачка отримала право звернутись до суду за захистом своїх порушених прав у такі трирічні строки: з 11 листопада 2012 року по 11 листопада 2015 року для отримання 10000 гривень за перший місяць користування золотом; з 11 грудня 2012 року по 11 грудня 2015 року для отримання 10000 гривень за другий місяць користування золотом; з 11 січня 2013 року по 11 січня 2016 року для отримання 10000 гривень за третій місяць користування золотом; з 11 лютого 2013 року по 11 лютого 2016 року для отримання 10000 гривень за четвертий місяць користування золотом; з 11 березня 2013 року по 11 березня 2016 року для отримання 10000 гривень за п`ятий місяць користування золотом; з 11 квітня 2013 року по 11 квітня 2016 року для отримання 10000 гривень за шостий місяць користування золотом; з 11 травня 2013 року по 11 травня 2016 року для отримання 10000 гривень за сьомий місяць користування золотом; з 11 червня 2013 року по 11 червня 2016 року для отримання 10000 гривень за восьмий місяць користування золотом; з 11 липня 2013 року по 11 липня 2016 року для отримання 10000 гривень за дев`ятий місяць користування золотом; з 11 серпня 2013 року по 11 серпня 2016 року для отримання 10000 гривень за десятий місяць користування золотом; з 11 вересня 2013 року по 11 вересня 2016 року для отримання 10000 гривень за одинадцятий місяць користування золотом; з 09 жовтня 2013 року по 09 жовтня 2016 року для отримання 10000 гривень за дванадцятий місяць користування золотом.

Але позивачка звернулась до суду тільки 13 квітня 2020 року, тобто після спливу строків позовної давності протягом якого вона могла отримати судовий захист свого порушеного права на отримання 12 разів по 10000 гривень за користування предметом договору, за кожен місяць користування ним, за час дії Договору.

Положеннями частини 2 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Тому суд прийняв позовну заяву, яка є предметом розгляду, незважаючи на сплив позовної давності.

Разом з цим, в силу положень частини 3 та частини 4 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Представник відповідача подаючи першу заяву до суду (а.с.46), одразу заявив про необхідність застосування позовної давності до вимог позивача і на цій підставі просив відмовити у задоволенні позову. І цю заяву представниця відповідача підтримувала у залі суду надаючи свої обґрунтування щодо неї.

Позивачка подаючи позов одразу заявила про те, що строки давності нею не були порушені (а.с.1-6,25-31), оскільки порушення її прав носить триваючий характер.

Але як вже вказувалось судом, в силу положень частини 5 статті 261 ЦК України, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Отже, законодавцем вже враховано таку особливість деяких зобов`язань, в яких праву кредитора кореспондує певний обов`язок боржника з визначеним строком виконання, що може бути не виконаним в принципі, тобто мати триваючий характер. А це означає, що такий аргумент, який тривалість порушення права позивачки не може бути прийнятий судом як такий, що звільняв би позивачку від необхідності дотримання строків позовної давності при зверненні до суду або вказував би на те, що таку причину пропуску строку звернення до суду для захисту нею свого права слід визнати поважною.

Разом з цим суд врахував положення статей 263 та 264 ЦК України, які передбачають випадки зупинення та переривання строків позовної давності, але їх наявність позивачкою не наведено і не доведено будь-якими належними, достовірними та допустими доказами.

Тому суд погоджується із відповідачем, що слід відмовити повністю у задоволенні позовних вимог і в частині стягнення боргу за договором (плати за користування предметом договору) у розмірі 120000 гривень, у зв`язку із спливом строків позовної давності для захисту такого права позивачки.

Положеннями частини 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тому суд погоджується із тим, що у зв`язку із прострочкою виконання відповідачем, як боржником, свого грошового зобов`язання по сплаті 12 разів грошових коштів у розмірі по 10000 гривень у строки, вказані судом вище, у позивачки як кредитора, одночасно, виникло не тільки право вимоги уплати їй боргу - плати за користування предметом договору, а й право нарахувати і вимагати сплатити їй відповідачем цей борг, з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, що нараховуються на кожну прострочену до сплати суму (на кожні 10000 гривень, які 12 разів повинен був сплатити відповідач) за кожен день прострочки.

Але суд відзначає, що в силу положень частини 1 статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно, тощо).

Суд погоджується із аргументами представниці позивачки, яка у судовому засіданні наголошувала, що сплата боргу, з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, не є неустойкою (тобто, не вважається пенею чи штрафом), а є способом компенсації майнових втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації за неналежне виконання грошових зобов`язань.

Проте разом із цим, саме на цій підставі, суд не має жодних сумнівів у тому, що вимога про сплату індексу інфляції і трьох процентів річних, є тією додатковою вимогою, яка залежить від основної вимоги - вимоги про сплату боржником боргу у вигляді плати за користування предметом договору, оскільки і індекс інфляції, і три проценти річних нараховуються саме у зв`язку із прострочкою виконання боргового зобов`язання і виникає право на їх нарахування саме у зв`язку із наявністю та дійсністю вимоги щодо сплати боргу.

Тому у зв`язку із тим, що до всіх 12 вимог позивачки про стягнення боргу за договором (плати за користування предметом договору) строк позовної давності сплив, він сплинув і до вимог про стягнення з відповідача індексу інфляції та трьох процентів річних, що нараховані позивачкою у зв`язку із прострочкою виконання відповідачем свого грошового обов`язку по сплаті плати за користування предметом договору.

Таким чином, суд погоджується із відповідачем, що слід відмовити повністю у задоволенні позовних вимог також і в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 176100 гривень та трьох процентів річних у розмірі 23431 гривня 80 копійок , у зв`язку із спливом строків позовної давності для захисту такого права позивачки, як отримання компенсації у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних, оскільки ця вимога є додатковою до основної, а щодо неї строк позовної давності сплив.

Однією з позовних вимог позивачки є також і вимога про відшкодування відповідачем збитків у вигляді упущеної вигоди у розмірі 660000 гривень, які нарахувала позивачка за період з 07 жовтня 2013 року по 10 квітня 2020 року, як за 66 місяців користування золотом, виходячи з ціни користування 10000 гривень кожного місяця.

Положеннями пункту 2.1. договору №03/12 від 08 жовтня 2012 року, який уклали позивачка та відповідач дійсно передбачено, що за порушення умов цього договору винна сторона відшкодовує нанесені збитки, у тому числі упущену вигоду (але, як зазначено в самому договорі) у порядку, передбаченому діючим законодавством.

Тому суд застосовує положення частини 1 статті 623 ЦК України якими передбачено, що боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, одним з різновидів яких, на підставі пункту 2 частини 2 статті 22 ЦК України, дійсно є упущена вигода, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

При цьому суд враховує, що за положеннями частини 2 та частини 4 статті 623 ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання доказується кредитором; а при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Разом з цим суд враховує і положення частини 1 статті 81 ЦПК України за якими, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Але позивачка не навела жодних аргументів на користь того, що саме відповідач своїми діями чи бездіяльністю порушив право позивачки надати повернуте їй у строк, передбачений договором, золото у користування будь-якій особі за плату у розмірі 10000 гривень на весь вказаний нею період.

Позивачка не надала суду будь-яких належних, достовірних та допустимих доказів того, що вона могла б реально у весь вказаний нею період одержувати щомісячно 10000 гривень, за користування її золотом, але саме через відповідача не змогла цього зробити.

Суд ще раз наголошує на тому, що відповідач, виходячи з наявних у суду доказів повернув позивачці отримане від неї у користування золото. А позивачка не змогла навести і довести наявність у неї упущеної вигоди, як такої, та її зв`язок із протиправними діями чи бездіяльністю відповідача.

Тому слід повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, в частині стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 660000 гривень, через їх недоведеність позивачкою, в аспекті порушення права на відшкодування збитків взагалі, і саме відповідачем, зокрема.

Оцінка суду щодо позовних вимог в цілому.

Таким чином, на підставі усього вище викладеного, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

Оцінка суду щодо судових витрат.

В силу положень частини 1 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи до яких, на підставі пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України, відносяться і витрати на професійну правничу допомогу.

При поданні позовної заяви, позивачка заявила тільки вимоги щодо розподілу на її користь сплаченого нею судового збору у розмірі 10510 гривень.

Але оскільки суд повністю відмовляє у задоволенні позову, на підставі частина 1 статті 141 ЦПК України (якою передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог), у розподілі судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого позивачкою у розмірі 10510 гривень, слід відмовити повністю.

Представниця відповідача заявила суду про намір подати докази витрат відповідача на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення по суті спору.

І дійсно, положеннями частини 8 статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, тощо). Такі докази можуть бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Тож оскільки представниця відповідача зробила відповідну заяву до того, як суд закінчив дослідження доказів у справі, суд вважає можливим таку заяву врахувати, а питання про розподіл витрат відповідача на професійну правничу допомогу розглянути і вирішити у окремому судовому засіданні, 13 січня 2021 року, о 11 годині 30 хвилин. Суд встановив таку дату, з урахуванням права відповідача подати суду та позивачці відповідні докази, а також права позивачки не тільки ознайомитись із ними, а й подати суду та відповідачу свої письмові пояснення (із запереченнями чи визнанням витрат повністю чи частково). Але якщо відповідні докази не будуть подані відповідачем до суду у вказаний строк, суд буде вирішувати питання про залишення без розгляду заяви відповідача про розподіл судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, як це передбачено частиною 8 статті 141 ЦПК України.

Щодо повного тексту рішення суду.

Оскільки останній день складання повного тексту рішення суду припав на вихідний день (26 грудня 2020 року), на підставі частини 3 статті 124 ЦПК України, суд закінчив складання повного тексту рішення суду, в перший після нього робочий день, яким є 28 грудня 2020 року.

Таким чином, керуючись статтями 1-5,10-13,15,17,19,23,34,43,44,49,58,76-113,124,133-142,227-246,247,258-259,263-265,270,273,351-355 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) до приватного підприємства Ювелірна фірма ЛАГНО (ідентифікаційний код: 20155911; місцезнаходження: м. Рубіжне Луганської області, вулиця Миру, б.37) про зобов`язання повернути предмет договору № 03/12 від 08 жовтня 2012 року, а саме: золото 999,9 проби, вагою 1006 грам, стягнення заборгованості у розмірі 979531 (дев`ятсот сімдесят дев`ять тисяч п`ятсот тридцять одна) гривня 80 (вісімдесят) копійок, з яких: розмір боргу за договором - 120000 (сто двадцять тисяч) гривень; розмір інфляційних втрат - 176100 (сто сімдесят шість тисяч сто) гривень; розмір трьох процентів річних - 23431 (двадцять три тисячі чотириста тридцять одна) гривня 80 (вісімдесят) копійок; розмір упущеної вигоди - 660000 (шістсот шістдесят тисяч) гривень.

Відмовити повністю ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ), у розподілі судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого у розмірі 10510 (десять тисяч п`ятсот десять) гривень.

Заяву представниці приватного підприємства Ювелірна фірма ЛАГНО Постельги Ірини Володимирівни про розподіл судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, вирішити у судовому засіданні, у приміщенні зали судових засідань Рубіжанського міського суду Луганської області (м.Рубіжне Луганської області, вулиця Миру, б.34) 13 січня 2021 року, о 11 годині 30 хвилин.

Встановити приватному підприємству Ювелірна фірма ЛАГНО строк по 21 грудня 2020 року, протягом якого воно має право подати до Рубіжанського міського суду Луганської області докази витрат на професійну правничу допомогу.

Роз`яснити приватному підприємству Ювелірна фірма ЛАГНО , що у випадку подання суду таких доказів, їх копії підлягають попередньому врученню (надсиланню) позивачці та її представниці у цей же строк, а суду, разом із цими доказами витрат на професійну правничу допомогу, надаються докази вручення (надсилання) їх копій позивачці та її представниці.

Роз`яснити приватному підприємству Ювелірна фірма ЛАГНО , що у випадку не подання суду доказів витрат на професійну правничу допомогу до 21 грудня 2020 року, заява представниці приватного підприємства Ювелірна фірма ЛАГНО Постельги Ірини Володимирівни про розподіл судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу - може бути залишена без розгляду.

Встановити ОСОБА_3 строк по 05 січня 2021 року, протягом якого вона або її представниця ОСОБА_1 мають право подати до Рубіжанського міського суду Луганської області письмові пояснення (із запереченнями, або визнанням повністю чи частково) щодо доказів витрат приватного підприємства Ювелірна фірма ЛАГНО на професійну правничу допомогу.

Роз`яснити ОСОБА_3 та її представниці ОСОБА_1 , що у випадку подання суду таких письмових пояснень, їх копія підлягає попередньому врученню (надсиланню) відповідачу у цей же строк, а суду, разом із цими поясненнями, надаються докази вручення (надсилання) їх копії відповідачу.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Луганського апеляційного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом тридцяти (тридцяти) днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлено 28 грудня 2020 року.

Суддя - Д.С. Коваленко